Паразити людини

Вступ до медичної паразитології. Походження та еволюція паразитизму

Сучасні тенденції паразитарних захворювань характеризу­ються збільшенням загальної інвазованості. Так, в Україні що­річно виявляють близько 4,5 млн паразитарних хвороб. У Росії на паразитози хворіють понад 20 млн осіб. Проте справжня захво­рюваність на них вища від зареєстрованої в три рази, зокрема на ентеробіоз, опісторхоз, гіменолепідоз, дифілоботріоз та ехіноко­коз. Ризик для здоров'я, спричинений як тривалим безпосеред­нім впливом паразита на функціональні системи організму, так і опосередковано, сприяє виникненню інших патологічних станів.

Факторами, що значною мірою сприяють високому рівню по­ширення паразитарних хвороб, є стан зовнішнього середовища і несприятливі соціально-економічні умови. До зростання інтен­сивності паразитозів призвели, зокрема, погіршення санітарного очищення населених пунктів, видалення та знезаражування не­чистот. Така ситуація ускладнюється скиданням знезаражених стічних вод у прісні водойми.

Останнім часом різко зросли надмірні міграційні процеси на­селення як у межах України, так і в далекому зарубіжжі, що є однією з причин поширення цих хвороб.

У медичній паразитології особливого значення набула зміна вірулентності і патогенності паразитів — збудників малярії, шис-тосомозу, онхоцеркозу та ін. Це є причиною того, що паразитар­ні хвороби набули хронічного перебігу, спричинюють вторинний імунодефіцит, затримку фізичного і психічного здоров'я дітей і зниження працездатності дорослих.

Паразитарні хвороби — наймасовіші причини захворюваності і смертності населення.

Паразитизм поширений у природі (бактерії, віруси, гриби, ба­гато безхребетних). Особливо багато видів паразитів серед типів найпростіших, плоских і круглих червів.

Паразитологія — наука про біологію та екологію паразитів, їхні взаємини з хазяїнами і навколишнім середовищем, спричи­нені ними хвороби і заходи боротьби з ними в людини, тварин і рослин. Вона вивчає морфологію, фізіологію і функціональні при­стосування в процесі формування паразитизму як явища, причи­ни й механізми розвитку багатьох хвороб людини, свійських і ди­ких тварин та рослин.

Медична паразитологія розробляє питання біології та еколо­гії паразитів людини, спричинених ними хвороб, методи їхньої діагностики, лікування і профілактики.

Медичну паразитологію поділяють на три розділи:

1) медична протозоологія — вивчає паразитів людини, які н лежать до підцарства одноклітинних і призводять до протозойних захворювань;

2) медична гельмінтологія — вивчає паразитів людини, які на­лежать до плоских і круглих червів і спричинюють гельмінтози;

3) медична арахноентомологія — вивчає членистоногих, які є переносниками, природними резервуарами або збудниками хво­роб людини.

Елементарна паразитарна система включає два компоненти: організм-паразит і організм-хазяїн. Для паразита організм хазяї­на виконує такі функції:

• місце проживання;

• джерело живлення;

• "захищає" паразита;

• створює умови для розмноження;

• регулює зв'язок між паразитом і середовищем проживання хазяїна.

Організм хазяїна для паразита є середовищем першого по­рядку, а середовище існування хазяїна — середовищем другого порядку. Ідея про подвійне середовище існування паразита нале­жить Є.Н. Павловському.

Ставлення до паразитизму як біологічного явища не повинно бути лише негативним, адже відносини в системі "паразит — ха­зяїн" ґрунтуються на певних екологічних закономірностях. Так, паразити беруть участь у регуляції чисельності в популяціях хазяїна, інакше вона зросте. А це, у свою чергу, призведе до ви­снаження харчових ресурсів, порушення екологічної рівноваги і може нанести збитків самому паразитові.

Принципи класифікації паразитів

Паразитизм — не єдина форма існування організму, тому його поділяють на факультативний і облігатний.

Факультативний характер­ний для тих організмів, які зазвичай вільно живуть у природі, але випадково потрапляють до організму іншого виду (хазяїна) і ве­дуть паразитичне існування (деякі круглі черви, хижі п'явки).

Облігатний— характерний для тих організмів, що не здатні вільно жити в природі. Для них паразитизм — умова існування.

Від справжніх паразитів слід відрізняти псевдопаразитів та омеопаразитів.

Псевдопаразити — це вілуюживучі організми, які в разі ви­падкового проникнення до іншого організму деякий час там пе­ребувають, іноді спричинюють кишкові розлади (тирогліфоїдні кліщі — шкідники зерна, сиру; личинки мух). Серед них є:

• справжні, що дійсно перебувають в іншому організмі, ви­водяться з нього фекаліями, де їх можна знайти (личинки хатньої мухи);

• несправжні (удавані), що можуть випадково потрапити у фе­калії, принесені, наприклад, на аналіз (мухи можуть відклас­ти на них яйця, а з них швидко вилуплюються личинки).

Омеопаразити — це подібні до паразитів утвори (згортки сли­зу з кишок), які можуть нагадувати, наприклад, аскариду.

Буває, що паразити випадково потрапляють не до свого зви­чайного хазяїна, а до іншого і продовжують у ньому жити; таких паразитів звуть ксенопаразитами, тобто чужопаразитами. На­приклад, аскариди деяких м'ясоїдних тварин можуть паразиту­вати й у людини.

Класифікація паразитів 1. Залежно від кількох імовірних хазяїнів:

• евриксенні — ті, що мають широке коло хазяїнів (іксодові кліщі, комарі);

• моноксенні — ті, що паразитують на хазяїні певного виду (кривоголовка, неозброєний ціп'як — у кишках людини, воша — на тілі людини);

• стеноксенні — ті, що мають певний вид хазяїна, але можуть паразитувати й на інших (коростяний кліщ людини і коня). Серед них е такі, що випадково потрапляють до невластиво­го їм хазяїна; наприклад, якщо людина проковтнула блоху, заражену цистиркоїдами, то вона може стати хазяїном со­бачого ціп'яка — паразита собак і котів;

2. Залежно від терміну паразитування:

• тимчасові — такі, що живуть поза організмом хазяїна і на­падають на нього лише для живлення кров'ю (кліщі, бло­хи, комарі, москіти) тривалістю від півхвилини до кількох

• постійні — живуть в організмі хазяїна чи на його покривах на всіх стадіях розвитку.

3. Залежно від місця локалізації:

• ектопаразити:

—зовнішні — живуть на зовнішніх покривах хазяїна (воші,

блохи, комарі); —шкірні — живуть у товщі шкірного покриву, а почасти і

на його поверхні (коростяний свербун); —порожнинні — живуть у порожнинах, що сполучаються

із зовнішнім середовищем — у зовнішньому слуховому

ході, у порожнині носа (личинки вольфартової мухи).

• ендопаразити:

—порожнинні — живуть у порожнинах тіла внутрішніх ор­ганів (аскарида, гострик); —тканинні — у м'язовій, нервовій тканинах (трихінела); —внутрішньоклітинні (споровики, джгутикові).

Принципи взаємодії паразита і хазяїна

Багато ектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, кло­пи роду Кейиуіпз є вільноживучими хижаками, які живляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людину і живитися кров'ю: тут тільки один крок до облігатного ектопара-зитизму. У деяких випадках переходу до ектопаразитизму спри­яв сидячий спосіб життя. Так, вусоногі рачки прикріплюються до підводних предметів, але для деяких видів рачків такими пред­метами стають живі організми, а один з видів навіть глибоко про­никає в шкіру китів. І тут можливий перехід від синойкії до па­разитизму.

На деяких прикладах вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один із синусів є ектопаразитом на зябрах пуголовків жаби, але в процесі метаморфозу переселя­ється в сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюєть­ся на ендопаразита. Мабуть, пухоїди (ектопаразити птахів) ви­никли від комах, які спочатку поселилися в гніздах і живилися нагромаджуваними там рослинними і тваринними рештками, а З часом перейшли до живлення пір'ям мешканців гнізда. Але пу­хоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і живиться кров'ю. Тут спостерігається поступовість переходу від синойкії до екто-, а по­тім — до ендопаразитизму.

Можливий перехід до кишкового ендопаразитизму деяких па­разитів із типів найпростіших і нематод, які були спочатку фа­культативними. В.О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подібний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунто­вих круглих червів, писав: "Знахідка Скрябіним КЬаЬсІііез саме в Донбасі не випадкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на невеликому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, в якій живуть вільні паразити; таким чи­ном, для цього організму відкривається шлях до переходу у пара­зитичний стан".

Походження кров'яних паразитів деяких із хребетних хазя­їнів пов'язано зі зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів та проникненням їх у кров'яне русло. Можливий та­кож інший шлях. Найпростішими кровопаразитами хребетні за­ражаються через укуси членистоногих. Можна припустити, що в ендопаразитів первинним місцем мешкання були кишки членис­тоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли в кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже присто­совувались і до нового хазяїна і нового способу передавання від одного хазяїна до іншого.

Перехід до паразитизму супроводжується появою пристосу­вань до умов існування. Серед них — різноманітні органи фіксації паразитів: присоски, гачки, присмоктувальні щілини гельмінтів, чіпкі кінцівки членистоногих, ротовий апарат кліщів тощо.

В організмі хазяїна постійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опо­середкований через організм хазяїна. Унаслідок цього в будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикла­дом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ракоподібна істота — пакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила почленованість тіла, органи чут­тя, травну систему. Вона складається із безформного мішка, який наповнений статевими залозами і яйцями. Про належність паку-ліни до ракоподібних стало відомо тільки завдяки вивченню її за­родкового розвитку.

Нерідко спрощення організації супроводжується зменшен­ням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спро­щення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються пристосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У ба­гатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуття, а в деяких, які живуть у кишках або крові, немає травної системи. Навпаки, у тимчасових ектопаразитів у кишках є при­стосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що в кишках п'явок і кліщів є бічні вирости.

Характерними рисами паразитів є добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість. Це пояснюється тим, що, по-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження; по-друге, у результаті природного добору вижива­ють тільки ті паразити, які набувають здатності до інтенсивного розмноження у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяїнів і загибеллю великої кількості зародків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших дуже стійкі до несприят­ливих умов абіотичного середовища.

У результаті імунної відповіді хазяїна на паразитів, які в ньо­му поселилися, нерідко в останніх знижується інтенсивність рос­ту та продуктивність статевих клітин.

На систему "паразит—хазяїн" впливає зовнішнє середовище. Установлено, що несприятливі фактори абіотичного, біотичного і соціального середовища можуть посилювати патогенну дію па­разитів.

Характерні риси і класифікація лідцарства Найпростіші (Ргоіогоа)

Найпростіші (Ргоіогоа) — це одноклітинні тваринні організ­ми, що налічують понад 65 000 видів, багато з яких паразити.

Будова. Тіло найпростіших складається із цитоплазми, ядра і клітинної мембрани (тонка пелікула, що зберігає властивості живої цитоплазми, і щільна кутикула). Цитоплазма диференці­йована на зернисту рідку ендоплазму і більш в'язку склоподібну ектоплазму. У ній містяться органели загального і спеціального призначення. Органели загального призначення забезпечують життєдіяльність організму і притаманні будь-якій клітині. Ор-ганелами спеціального призначення є скоротливі вакуолі, що бе­руть участь в осморегуляції і виділенні рідких продуктів обміну речовин, травні вакуолі, органели руху —- псевдоподії, джгутики, війки. Між джгутиком і тілом найпростіших може бути виріст цитоплазми — ундулююча мембрана, що є додатковою органелою руху. Кількість ядер може бути від одного до декількох (однакові чи різні за формою і функцією).

Живлення. Гетеротрофне, їжа поглинається шляхом фагоци­тозу і піноцитозу або осмотично. Міксотрофом с евглена зелена, яка на світлі живиться автотрофно, як рослина, а в темряві — ге­теротрофно.

Розмноження. Безстатеву (поздовжній та поперечний поділ, множинний поділ) і статеве (кон'югація, копуляція).

У зовнішньому середовищі більшість найпростіших утворю­ють цисти, що забезпечує їх тривале перебування в несприятли­вих умовах.

Класифікація. Ґрунтується на наявності певних органел руху й особливостях життєвого циклу. За новою зоологічною класифі­кацією (1980) Найпростіші (Ргоіогоа) є підцарством, в якому ви­діляють 3 типи: Саркомастигофори (8агсотазІІ£орЬога) — мають джгутики або псевдоподії, їх об'єднують у підтипи Мастигофо ри (МазіІ£орЬога) (мають один або більше джгутиків) і Саркодові (ЗагсосНпа) (мають псевдоніжки); Апікомплекси (Арісотріеха) — паразити, мають апікальний комплекс органел для проникнення в клітину хазяїна; Ціліофори (СіїіорЬога) — мають війки.

Тип Саркомастигофори (Sarcomastigophora). Клас Справжні амеби (Lobozea)

Саркодові налічують близько 10 000 видів. Більшість із них (понад 80 %) живуть у морях, частина — у прісних водоймах і грунті. Деякі види перейшли до паразитичного способу життя. Серед них є непатогенні і патогенні для людини форми амеб.

Саркодові — це організми з найпростішою будовою. їм при­таманна здатність утворювати псевдоподії для захоплення їжі й руху. Це є важливою систематичною ознакою. Вони містять одне або декілька ядер у цитоплазмі, вкриті цитоплазматичною мемб­раною (плазмолемою), пелікулів не мають, тому їхня форма тіла нестала. Прісноводним формам притаманні скоротливі вакуолі. Живляться бактеріями, водоростями і найпростішими.

І патогенні, і непатогенні амеби можуть перебувати як у формі цисти (за деяким винятком), так і у вегетативній.

Багато видів мають зовнішній та внутрішній скелет.

Розмноження нестатеве (поділ навпіл, різні форми бруньку­вання), а також статеве (за участю джгутикових або амебоподіб­них амеб).

Дизентерійна амеба (Entamoeba histolytica)

Дизентерійна амеба — збудник амебіазу (амебної дизентерії; мал. 21).

Поширення: трапляється повсюдно, частіше в країнах з тро­пічним і субтропічним кліматом (Індія, Північна і Центральна Африка, Південна Америка).

Тканинна велика вегетативна форма ({огта та&па). Роз­міри 20—40 мкм, дуже рухома. Цитоплазма чітко розділена на дрібнозернисту ендоплазму і склоподібну ектоплазму. Ядра в живої амеби не видно. Живиться еритроцитами, які можна по­бачити в ендоплазмі. Ви­діляє протеолітичні фер­менти, патогенна.

Просвітна дрібна ве­гетативна форма ( /огта тіпиіа). Розміри 15— 20 мкм. Рухомість слаб­кіша, нЬк-у-#огта щадна, поділ на екто- й ендоплаз­му відбувається тільки під час утворення псевдо­ніжок. Живиться бакте­ріями, часточками їжі. Розмножується поділом.

Циста (мал. 22) — не­рухома, 8—15 мкм у діа­метрі, безбарвна, покрита товстою оболонкою. Зріла циста містить 4 ядра, які добре помітні при фарбу­ванні розчином Люголя. Можна побачити хроматоїдні тіла (містять РНК і протеїн) у вигляді коротких паличок із заокругли-ми кінцями і включеннями глікогену.

Життєвий цикл: паразитує тільки в людини. Івазійна форма — циста. Меха­нізм передачі фекально-оральний. Цисти потрапляють в організм здорової люди­ни із забрудненою їжею, водою, із брудних рук.

Локалізація: просвіт товстої кишки, переважно сліпа і сигмо­подібна кишки. При зміні рЦ середовища утворюють цисти, що виділяються з фекаліями (цистоносійство).

За деяких умов, поки недостатньо з'ясованих, просвітня фор­ма переходить у патогенну тканинну форму (їогта тацпа). Виді­ляє протеолітичні ферменти і проникає в стінку кишки (локаліза­ція — всередині стінки товстої кишки), де живиться еритроцита­ми; спричинює утворення виразок.

Основне джерело зараження оточуючих — здоровий цистоно-сій і хворий на амебіаз у період видужування, в яких цисти виді­ляються у великій кількості.

Патогенна дія: утворення мікроабсцесів стінки кишок при проникненні амеби, після прориву яких виникають виразки різ­ного розміру; подразнення нервових закінчень стінки кишки, що призводить до гіперперистальтики і гіперсекреції слизової обо­лонки; руйнування стінки кровоносних судин у разі поглиблення виразки, а як наслідок — кровотеча і поширення з течією крові паразита в печінку та інші органи; перфорація виразки призво­дить до перитоніту.

Під час ректороманоскопії на тлі незміненої або малозміненої слизової оболонки видно виразки на різних стадіях розвитку (сві­жі, такі, що рубцюються, і такі, що вже зажили). Виразки обля­мовані гіперемійованою слизовою оболонкою, дно вкрите некро­тичними масами брудно-жовтого кольору.

Без лікування хвороба переходить у хронічну форму, що перебігає зі зникненням чи послабленням або посиленням симптомів хвороби.

Кишкові ускладення можуть призвести до смерті хворого. Це перитоніт унаслідок перфорації виразки; кишкова кровотеча в разі руйнування стінки судин; амебома - пухлиноподібний ін­фільтрат у стінці кишки, який зовні нагадує злоякісне новоутво­рення; звуження просвіту кишок унаслідок розвитку сполучної тканини при загоєнні виразок, що може призвести до непрохід­ності.

Позакишкові ускладення пов'язані з гематогенним заносом амеб в інші органи: амебні абсцеси печінки (трапляються най­частіше), легень, шкіри, головного мозку; клінічні прояви типові для абсцесів цих органів. При пункції амебного абсцесу одержу­ють гній шоколадного кольору. Може розвинутися амебний гепа­тит, що перебігає дуже тяжко, з вираженою інтоксикацією, га­рячкою, збільшенням печінки.

Лабораторна діагностика: виявлення £огта та£па у нативних чи пофарбованих мазках фекалій; дослідження нативних мазків необхідно проводити не пізніше ніж через 20 хв після дефекації, оскільки тканинні форми амеб швидко руйнуються. Виявлення тільки Гогта тіпиіа і цист не дає підстав установити діагноз аме­біазу і свідчить тільки про цистоносійство. Зрілі цисти дизенте­рійної амеби і непатогенної кишкової амеби можна розрізнити за кількістю ядер (4 ядра в дизентерійної і 8 — у кишкової амеб). Серологічні реакції: РІФ, РИГА ефективні за будь-якої локаліза­ції амеб.

Лікування: застосовують протипара-зитарні хіміопрепарати: метронідазол, тинідазол, дигідроеметин.

Профілактика: особиста — до­тримання правил особистої гігієни, кип'ятіння води, миття овочів, фрук­тів, захист їжі від мух і тарганів; сус­пільна — виявлення і лікування хво­рих та цистоносіїв, контроль за станом джерел водопостачання, знищення мух і тарганів, санітарно- просвітницька робота.

Амеба кишкова (Entamoeba coli) Амеба кишкова (мал.23) поширена повсюдно.

Морфологія: кишкова амеба існує у двох формах — трофозоїт і циста.

Трофозоїт — розмір 20—40 мкм, ядро добре помітне, з великою кількістю зерен хроматину. Цитоплазма дуже вакуолізо-вана. Розмежування на ектоплазму й ен­доплазму помітне тільки при утворенні псевдоніжок. Псевдоніжки мають вигляд широких випинань. Рух повільний, на­гадує "тупцювання на місці". Живляться бактеріями, грибами, харчовими часточка­ми. Перед інцистуванням перетворюються на малоактивні передцистні форми дрібні­ших розмірів.

Циста велика — розмір 10—ЗО мкм (мал. 24). Округлої або овальної форми, з чіткою оболонкою. Кількість ядер залежить від стадії розвитку цисти. Незрілі двоядерні цисти містять велику глікогенову ва­куолю, хроматоїдні тіла у вигляді довгих тонких паличок. Після поділу ядер утворюється чотириядерна, а потім — восьмиядерна зріла циста.

Життєвий цикл: паразитує у людини. Механізм передачі фекально-оральний. Цисти потрапляють в організм здорової лю­дини із забрудненою їжею, водою, із брудних рук. Механічними переносниками можуть бути мухи і таргани.

Локалізація: мешкає в товстій кишці людини, але протеолі­тичного ферменту не виділяє, тому проникати у стінку кишки не може.

Патогенної дії не спричинює. Поширення: трапляється повсюдно. Амеба ротова (Entamoeba gingivalis)

Морфологія: існує тільки у формі трофозоїта (вегетативна форма).

Трофозоїт має розмір 6—ЗО мкм, його цитоплазма чітко розді­лена на два шари. У ній можна побачити фагоцитовані бактерії і лейкоцити на різних стадіях травлення. Ядро живої амеби не ві-зуалізується. Рух повільний, псевдоніжки широкі.

Локалізація: м'який зубний наліт, альвеоли (комірки) зубів.

Патогенної дії не спричинює.