Хромосомна теорія спадковості 3 страница

Щоб визначити кількість тілець статевого Х-хроматину в клі­тині, треба від загальної кількості Х-хромосом відняти одиницю. Наприклад, каріотип хворої 47, XXX, необхідно визначити кіль­кість тілець Х-хроматину. Для цього від трьох (три Х-хромосоми) віднімаємо одиницю, отримуємо два. Отже, розрахувати кіль­кість тілець Х-статевого хроматину можна за формулою

А-1 = В, де А — кількість Х-хромосом у каріотипі; В — кількість тілець Х-хроматину.

Для того щоб за кількістю тілець Х-хроматину визначити кіль­кість Х-хромосом у каріотипі, потріб­но до кількості тілець Х-хроматину додати одиницю.

Наприклад, у жінки в клітинах букального епітелію слизової оболон­ки ротової порожнини виявлено дві глибки статевого хроматину. Скільки Х-хромосом у каріотипі цієї жінки?

Визначаємо за формулою

В+ 1=А,

де В — кількість тілець Х-хроматину; А — кількість Х-хромосом. Підставляємо значення: 2+1 = 3. Слід також знати, що зазвичай у клітинах нормального чоло­вічого організму буває деяка кількість псевдотілець Барра (кон­денсованих ділянок аутосом і спіралізованих У-хромосом), Отже, у процесі діагностування різних хромосомних захворювань слід уміти відрізняти ¥-статевий хроматин від типового статевого Х-хроматину, утвореного зайвою спіралізованою Х-хромосомою.

Біохімічний метод

За класифікацією ВООЗ, спадкові дефекти обміну речовин зу­мовлені порушеннями:

1) амінокислотного обміну;

2) вуглеводного обміну;

3) обміну ліпідів;

4) стероїдного обміну;

5) пуринового і піримідинового обміну;

6) обміну речовин у сполучних тканинах, кістках і м'язах;

7) структури гема і порфірину;

8) обміну речовин в еритроцитах та їхньої структури;

9) обміну металів;

10) транспортування різних речовин;

11) спричинені аномаліями будови й функції ферментів та білків плазми.

Більшість спадкових порушень обміну речовин — це ензи-мопатії, або ферментопатії, тобто порушення структури білків-ферментів (унаслідок мутації генів). У разі ензимопатії в організ­мі спостерігається дефіцит кінцевих продуктів обміну речовин і накопичення проміжних продуктів, які можна виявити в крові, сечі й інших біологічних рідинах біохімічними дослідженнями.

Виявлення порушень обміну речовин за допомогою біохіміч­них методів проводять у два етапи.

На першому етапі використовують прості скринінг-тести (від англ. зкгепіп£ — просіювання). Це програми "просіювання". За допомогою таких програм на першому етапі відбирають можливі випадки захворювання.

На другому етапі за допомогою точніших і складніших мето­дів діагноз уточнюють.

Щоб виявити порушення обміну речовин, найчастіше дослі­джують кров, сечу, застосовуючи різні реактиви.

Біохімічні дослідження проводять тоді, коли наявні:

1. Тривала жовтяниця нез'ясованої етіології в дітей у період новонародженості й перші місяці життя.

2. Хронічні розлади травлення нез'ясованої етіології: пронос, блювання, гепатомегалія, цироз, утруднене вигодовування.

3. Аномалії розвитку скелета нерахітичного походження (по­рушення ходи, затримка фізичного розвитку, різні форми гіпо­трофії), які не усуваються корекцією харчування.

4. Порушення зору: зниження гостроти зору, вивих або підви­вих кришталика, катаракта, помутніння рогівки, ністагм.

5. Мовні порушення: алалія, дислексія.

6. Зниження слуху або повна глухота.

7. Алкалоз, ацидоз, гіперглікемія, кома, анемія.

8. Аномалії розвитку зовнішніх статевих органів.

9. Неадекватна поведінка, рухове розгальмування, м'язова гі­потонія чи гіперрефлексія.

10. Незвичайний вигляд волосся, нігтів і обличчя, нирково­кам'яна хвороба, гіпер- і гіпопігментація, спленомегалія, тром-боемболічна хвороба, світлобоязнь, висип на шкірі, екзема.

11. Стійкі зміни в сечі: протеїнурія, гематурія, лейкоцитурія, фосфатурія, глікозурія.

12. Судомний синдром, що не піддається лікуванню; зміни на ЕЕГ, ЕКГ; олігофренія.

ДНК-діагностика

Останнім часом поширюється найновітніший метод діагности­ки генних захворювань — ДНК-діагностика. Відомо, що молеку­ла ДНК індивідуальна для кожного організму.

Для ДНК-діагностики можна використовувати будь-які клі­тини плода.

На початку 80-х років XX ст. набув поширення метод проме-тафазних хромосом, який дає змогу підтвердити існування мі-крохромосомних мутацій-мікроделецій, мікродуплікацій, пара-центричних інверсій. Ґрунтуючись на його застосуванні, вдалося виділити серед мультифакторіальних хвороб групу мікротом-них синдромів (Прадера—Віллі, Ангельмана, Ді Георге, Голта— Орама, котячого крику, міодистрофії Дюшенна—Беккера, нейро­фіброматоз І і II типу тощо). Виявилося, що деякі мікроперебудо-ви супроводжують не лише названі синдроми, а й рак. Близько 10 % мультифакторіальних хвороб (майже 500 нозологічних оди­ниць) проявляються неоплазією, і серед них приблизно половина супроводжується хромосомними перебудовами.

Провідна роль у вивченні спадковості людини належить молекулярно-цитологічним і молекулярно-біологічним методам. Наприклад, метод флюоресцентної іп зііи гібридизації (ГІ8Н-метод) має певні переваги: точна локалізація гібридизаційного сигналу на хромосомі, проведення аналізу протягом 2—3 днів, безпечна нерадіоактивна мітка.

Особливе місце в клінічній генетиці посідає ДНК-зондова діа­гностика. Тільки вона з абсолютною точністю дає змогу досліди­ти і встановити причину захворювання будь-якого походження. ДНК-діагностику проводять за допомогою молекулярного зон­да, завдяки якому можна розпізнати нуклеотидну послідовність ДНК-зміненої хромосоми.

Для цього виділяють незначну кількість хромосомної ДНК лімфоцита, розрізають її рестриктазами на фрагменти, визна­чають у них послідовність нуклеотидів, а потім проводять гібри­дизацію цих фрагментів з міченою ДНК, визначають серед них гомологічні, проводять електрофорез і за відхиленням гібридоло­гічних смуг виявляють дефекти в молекулі ДНК. Ці дослідження потрібно проводити в родинах, де є захворювання з пізнім вияв­ленням патологічного гена.

За допомогою ДНК-діагностики можна проводити ефективну пресимптоматичну, пренатальну й навіть преімплантаційну діа­гностику деяких мультифакторіальних хвороб вже в І триместрі вагітності. Це стосується гемофілії А і В, муковісцидозу, міоди-строфії Дюшенна—Беккера, фенілкетонурії тощо.

У разі хвороби Вільсона—Коновалова, адреногенітального синдрому пренатальна ДНК-діагностика дає можливість провес­ти профілактичне допологове лікування, яке значно знижує тяж­кість хвороби в новонародженого.

Пресимптоматична ДНК-діагностика має вирішальне значен­ня в плануванні сім'ї і при загрозі хореї Гентінґтона.

За допомогою ДНК-діагностики можна виявити гетерозиготне носійство патологічного гена в тих випадках, коли інші методи виявляються неефективними. Цим методом можна одержати ге­нетичний паспорт кожної особи.

Метод дерматогліфіки

"Читання по руці", або хіромантія, походить зі Стародавньої Індії, поширилося в країнах Малої Азії, Середземномор'я і Китаї, а звідти — в Європі та інших країнах світу. Існують свідчення про те, що давні єгиптяни, вавилоняни, ассирійці, китайці часто ви­користовували відбитки пальців як печатки або підписи на доку­ментах, оскільки малюнок на пальцях у кожної людини індиві­дуальний. Отже, ще в давнину з'явилося мистецтво "читання" по лініях, складках, горбках долонної поверхні кисті (мал. 14).

Згодом з'явилася спеціальна галузь знань — дерматогліфіка, яка вивчає рельєф шкіри на пальцях, долонях та підошвах ступ­нів. Дерматогліфіку широко застосовують для ідентифікації осо­би, бо малюнок на пальцях і долонях індивідуальний, зумовлений спадковістю й не змінюється протягом усього життя людини.

Дерматогліфіка займається вивченням малюнків на шкірі пальців — дактилоскопія, долонь — пальмоскопія; підошов ступ­нів — плантоскопія. Для отримання відбитків малюнків на шкірі використовують найпростіший та найнадійніший метод із засто­суванням друкарської фарби (мал. 15).

На сьогодні відомі дерматогліфічні особливості відбитків кис­тей залежно від різних син­дромів. За допомогою цього методу можна також ви­значити, яка саме аномалія (трисомія 21-ї пари чи тран-слокація) спричинила хво­робу Дауна.

Дерматогліфі чні дослі­дження дали можливість ви­явити ознаки, які характерні для різних видів хромосомної та генної патології,

приро­джених вад розвитку життєво важливих

органів і систем. Завдяки ретельному обстеженню

малюнків на кінцевих фалангах пальців
кисті встановлено певну за кономірність між сумарною

величиною гребінцевого рахунку і порушеннями статевої дифе­ренціації. Ця закономірність полягає в тому, що чим більша кіль­кість Х-хромосом у каріотипі індивіда, тим менше змін у папіляр­них лініях. Отже, дактилоскопічні обстеження можна проводити в разі порушення менструального циклу, безплідності, мимовіль­них викиднів та за інших форм порушення генеративної функції й статевого диференціювання. Установлено також успадкування типів пальцевого візерунка в нащадків.

Різні дерматогліфічні особливості виступають як генетичні маркери, які з певною ймовірністю свідчать про порушення, вка­зують на ступінь ризику хвороби та схильність до неї.

З'ясовано, що чим більше відхилень, які корелюють із захво­рюваннями, у дерматогліфічному малюнку, тим вищий ризик носійства спадкових порушень. Вони згодом можуть розвинутися в патологію, особливо за наявності помітних змін макрорельєфу шкірної поверхні долоні.

Ідентичних відбитків пальців у різних осіб немає, тому метод дерматогліфіки (дактилоскопія) поширений у криміналістиці й судово-медичній практиці. За допомогою цього методу також ви­значають зиготність близнюків (тільки в М2-близнюків малюнок буде подібним) та діагностують деякі захворювання, встановлю­ють батьківство.

Метод гібридизації соматичних клітин

Соматичні клітини містять увесь обсяг генетичної інформації. Це дає можливість вивчати багато питань генетики людини, які неможливо досліджувати на цілому організмі. Соматичні кліти­ни людини отримують із різних органів (шкіри, кісткового моз­ку, клітин крові, тканин ембріонів). Найчастіше використовують клітини сполучної тканини (фібробласти) та лімфоцити крові. Культивування клітин поза організмом дає змогу отримувати достатню кількість матеріалу для дослідження, який не завжди можна взяти в людини без шкоди для здоров'я.

Клітини культури тканини можна використовувати для ви­вчення різними методами: цитологічним, біохімічним, імуноло­гічним тощо. Таке дослідження може бути в ряді випадків точ­нішим, ніж на рівні цілісного організму, бо метаболічні процеси вдається виділити зі складного ланцюга взаємопов'язаних реак­цій, які відбуваються в організмі.

У 1960 р. французький біолог Ж. Барський, вирощуючи поза організмом у культурі тканини клітини двох ліній мишей, вия­вив, що деякі клітини за своїми морфологічними і біохімічними ознаками були проміжними між вихідними батьківськими клі­тинами. Ці клітини виявилися гібридами. Таке спонтанне злит­тя клітин у культурі тканини відбувається досить рідко. Згодом виявилося, що частота гібридизації соматичних клітин підвищу­ється при введенні в культуру клітин РНК-умісного вірусу пара-грипу Сендай, який, як і взагалі всі віруси, змінює властивості клітинних мембран і робить можливим злиття клітин. Вірус Сен­дай попередньо опромінювали ультрафіолетовими променями. Він втрачав свої вірулентні властивості, але зберігав здатність впливати на злиття клітин. У змішаній культурі двох типів утво­рюються клітини, які містять у спільній цитоплазмі ядра обох батьківських клітин, — гетерокаріони. Більшість гетерокаріонів

гине, але ті, які містять тільки два ядра, часто продовжують свій розвиток, розмножуючись поділом. Після мітозу і подальшого поділу цитоплазми з двоядерного гетерокаріону утворюються дві одноядерні клітини, кожна з яких є синкаріоном — справжньою гібридною клітиною, яка має хромосоми обох батьківських клі­тин.

Гібридизація соматичних клітин проводиться не тільки між різними видами, а й типами: людина і миша, людина і комар, муха і курка тощо.

Використання методу гібридизації соматичних клітин дає змогу вивчати механізми первинної дії і взаємодію генів. Куль­тури соматичних клітин використовуються для визначення мута­генної дії факторів навколишнього середовища. Розширюються можливості точної діагностики хвороб на біохімічному рівні в до­рослих і до народження в плодів (пренатальна діагностика). Для подальшого удосконалення цих методів потрібно нагромаджува­ти лінії клітин з генними і хромосомними мутаціями. Вже органі­зовані "банки" клітинних ліній.

РОЗДІЛ 7 Спадкові хвороби людини

Класифікація спадкових хвороб людини

Спадковими називають хвороби, етіологічними чинниками яких є мутації. Мутації порушують життєво важливі функції організму, що й призводить до захворювання. Спадкові хвороби виникають унаслідок змін спадкового апарату клітини (мутацій), які спричинюються променевою або тепловою енергією, хімічни­ми речовинами та біологічними факторами (вірусами, мігруючи­ми елементами — транспозонами, живими вакцинами, токсина­ми гельмінтів тощо).

Спадкові захворювання з'являються внаслідок порушення структури (мутації) гена, хромосом і зміни кількості хромосом нбо функції генетичного апарату клітини. їх можна розподілити на три групи.

1. Моногенні, або молекулярні. Генетичне порушення пов'язане з мутацією в одиничному локусі хромосоми (мутація одного гена). Наприклад, фенілкетонурія, глухота, сліпота, полі­дактилія, гемофілія тощо.

2. Хромосомні. Пов'язані зі зміною структури хромосом (синдром котячого крику, транслокаційний тип хвороби Дауна та ін.) і кількості хромосом (геномні) - хвороба Дауна (трисомії 21-ї пари), синдром Клайнфелтера, синдром Шерешевського— Тернера тощо.

3. Полігенні, або мультифакторіальні (захворювання зі спад-
ковою схильністю). Причина їх пов'язана з мутацією кількох ге-
нів, яка спричинює не патологію, а лише схильність до неї. Для
того щоб ця схильність розвинулася в патологію, потрібна взаємо-
дія генетичних і середовищних факторів. Наприклад, цукровий
діабет, різні типи алергії, бронхіальна астма, виразкова хвороба
шлунка та дванадцятипалої кишки тощо. Хромосомні хвороби, спричинені порушенням

кількості або структури хромосом

Серед спадкових патологій хромосомні хвороби становлять приблизно 25 %. Такі хвороби можуть бути спричинені хромо­сомними мутаціями, які призводять до порушення структури й кількості хромосом. Хромосомна патологія здебільшого невилі­ковна. Вона призводить до таких тяжких клінічних проявів, як природжені вади розвитку різних органів і систем, безплідність, невиношування вагітності, розумова відсталість, високий відсо­ток смертності.

В основу класифікації хромосомних хвороб покладено три умови:

1) тип геномної або хромосомної мутації;

2) індивідуальність зміненої або доданої хромосоми;

3) поява мутації в зародкових клітинах або на ранніх стадіях
ембріонального розвитку.

Геномні захворювання — це хромосомні хвороби, пов'язані зі зміною кількості хромосом. Вони з'являються як наслідок пору­шення розходження гомологічних хромосом у процесі І та II по­ділів мейозу. Явище кратного збільшення кількості хромосом у геномі називають поліплоїдією. Поліплоїди гинуть на ранніх ста­діях ембріонального розвитку. Явище иекратних змін кількості хромосом називають гетероплоїдією (анеуплодією).

Гетероплоїдія може бути двох типів: моносомія (зменшення кількості хромосом на 1, 2 ... (2n-1,2 ...) і полісомія — збільшен­ня кількості хромосом на 1, 2 ... (2n + 1,2 ...). Найтяжчий перебіг мають моносомії. Вважають, що близько 20 % випадків моносо-мій закінчуються летально ще в перші дні ембріонального роз­витку. Вони також спричинюють загибель зародка на пізніших стадіях (мимовільні викидні). Трапляються хворі на моносомію і серед народжених, наприклад синдром Шерешевського—Тернера (45, Х0)(мал. 16).

Хвороба Дауна — найпоширеніше хромосомне захворювання, яке відоме ще з позаминулого століття. Уперше його описав англій­ський лікар Л. Даун у 1866 р. І лише в 1955 р. француз І. Лежен виявив у каріотипі хворих зайву 21-у хромосому. Установлено, що у 94 % випадків хворобу Дауна спричинює трисомія 21-ї пари (47, XX + 21 — хвора дівчинка; 47, XV + 21 — хворий хлопчик), у 4 % випадків — транслокація 21-ї пари на інші, частіше на 13-у або 22-у, у 2 % випадків — мозаїцизм, за якого частина клітин ор­

ганізму має нормальний каріотип — 46 хромосом,

а інша — 47 та 45. Частота народження
дітей з хворобою Дауна —1 : 700, і її ймовірність
збільшується з віком батьків, особливо матері. Ве-
ликий ризик народження хворої дитини в родині,
де чоловіку — понад 50, а жінці — понад 40 років.

Вважають, що причиною захворювання може бути

заплідненням інфекційна хвороба (гепатит, токсо
плазмоз, корова краснуха тощо). Діагноз часто може

бути встановлений лише за фенотиповими проявами

Шерешевського-Тернера навіть у новонародженого.

Хворі діти схожі один на одного, як близькі родичі, хоча й не є такими. Характерні симптоми хвороби — специфічні риси об­личчя: типове плоске обличчя, невелика кругла голова, монголо­їдний розріз очей, відкритий рот, короткий ніс, плоске перенісся; епікантус, плоска потилиця, аномалія зубів, спадистий вузький лоб, приросла вушна часточка, пігментні плями на краю райдуж-ки (плями Бруїпфільда), товстий язик, який не вміщається в роті. Волосся на потилиці росте низько, його мало, воно м'яке. У разі захворювання виражена розумова відсталість — від імбецильнос­ті до ідіотії. Дітей з хворобою Дауна серед інших розумово відста­лих дітей 10—12 %. На першому році життя хворі діти помітно відстають у психомоторному розвитку. Вони пізніше від інших починають сидіти, ходити і говорити. їхні м'язи гіпотонічні, у них часто бувають вади серця, іноді вади травного каналу. Дуже знижений імунітет. У жінок рідко зберігається репродуктивна функція. Чоловіки безплідні. Характерні зміни пальців: укоро­чені й розширені кисті й стопи, викривлений мізинець. На ньому є лише згинальна борозенка, а на долоні — поперечна борозенка (мавпяча складка).

На відміну від тих, хто страждає на різні форми розумової від сталості, діти з хворобою Дауна доброзичливі, слухняні, старанні. Проводити з ними лікувально-педагогічні заходи набагато легше. Вони самі себе обслуговують, доглядають за тваринами, рослина­ми, можуть навчитися виконувати роботу на нескладній техніці. Вони із задоволенням беруть участь в організованих для них му­зичних гуртках: співають, грають прості мелодії. Діти зазвичай прихильні до батьків, відчувають їхній настрій, добре адаптують­ся в родині, а іноді й у суспільстві.

Тривалість життя в них порівняно висока — у середньому до 35 років. Переважна більшість таких хворих потребує постійного догляду. Усі діти з таким захворюванням — інваліди дитинства, й вони одержують пенсію за інвалідністю. їх можна віддавати в спе­ціалізовані дитячі заклади, але через їхні надзвичайні емоційність і прихильність до батьків вони часто виховуються в родинах.

Лікують таких хворих педіатри і психіатри. Медикаментозне лікування спрямоване на стимулювання психічної діяльності, вирівнювання гормонального дисбалансу та інших порушень об­міну речовин. Крім того, їм призначають фізпроцедури, масаж, лікувальну гімнастику, звичайні фізичні вправи. Дітям корисно грати в м'яча, стрибати під музику. Але головне — це постійно й наполегливо слід привчати їх самостійно себе обслуговувати, ви­конувати спочатку просту домашню, а потім і складнішу роботу.

Метод діагностики — каріотипування. Оскільки хворобу Дау­на вилікувати неможливо, особливої актуальності набуває питан­ня профілактики цього захворювання {мал. 17).

Основні заходи профілактики хвороби Дауна:

1. Народжувати дитину бажано у віці 18—25 років (пік ре-
продуктивного віку), оскільки ризик народження хворої дитини
зростає з віком матері.

2. Медико-генетичне консультування родин.

3. Передпологова діагностика (ультразвукове дослідження,
амніоцентез, каріотипування) і за потреби — переривання вагіт-
ності.

4. Здоровий спосіб життя. Боротьба зі шкідливими звичками.

5. Охорона навколишнього середовища.

6. Пропагування медико-генетичних знань серед населення.

Синдром Патау серед різних трисомій трапляється найчасті­ше. Причина хвороби — трисомія 13-ї пари. Каріотип хворого: 47, XX (13+) — хвора дівчинка, 47, XV (13+) — хворий хлопчик.

Популяційна часто­та коливається в меж­ах 1 : 7000 — 1 : 8000, у дівчаток спостерігається частіше — 1 : 4000. Діти ІЗ синдромом Патау, як в разі хвороби Дауна,

частіше народжуються В матерів старшого віку.

Так, за даними Р. Сопен і В. Ерстан (1966), середній

пік матерів, які народили дітей з трисомією-13,

становить 33 роки. Відо­ма також транслокаційна форма синдрому Патау

(робертсонівськатранслокація). За такої форми
м каріотипі хворого 46 хромосом. Така мутація зумовлена злиттям двох хромосом (13—15) груп Д. Середній вік матерів, які народили дітей з транслокацією хромосом Д/Д, не перевищує 25 років.

Зовнішній вигляд хворого із синдромом Патау досить специ­фічний. Хворі новонароджені мають нормальні розміри й масу тіла. Клінічно відзначають: значну розумову відсталість, вираже­ну мікроцефалію, низький спадистий лоб, вузькі очні щілини, не­правильно сформовані й низько розташовані вуха, епікантус, мі-крофтальм, полідактилію, щільні губи й піднебіння, природжені вади майже всіх внутрішніх органів і систем. Часто відсутній пе­редній мозок, аномалія мозочка, відсутній III шлуночок мозку, іноді мозок не поділений на півкулі. Часто виявляють аномалії міжшлуночкової й міжпередсердної перетинки. Камери серця можуть бути розширені, у легенях — фіброз, помірний ателектаз, явища хронічної неспецифічної пневмонії. Спостерігаються ано­малії нирок (гідронефроз, кістозна нирка), подвоєння сечоводів. Аномалія травного каналу, дивертикул. Іноді наявні гіпоплазія зовнішніх статевих органів, подвоєння матки й піхви, дворога матка. Прогноз несприятливий. Успішних методів лікування не­має. Такі діти помирають у перші 3—4 міс. або протягом року.

Синдром Едвардса (47, XX (18+); 47, XV (18+) було описано в 1960 р. Причина: трисомія 18-ї пари (група Е), як і в разі синдро­му Патау. З трисомією 18-ї пари народжуються дівчатка. Співвід­ношення частоти, з якою хворіють чоловіки й жінки, відповідно 1 : 3. У хворих переважно ушкоджені життєво важливі органи: головний мозок, серце, легені, нирки, аномалії черепа і скелета. Згинальна деформація пальців, стопа має форму гойдалки, ко­роткий перерозігнений великий палець стопи, маленький таз, сколіоз, злиття хребців, гіпоплазія скелетної мускулатури і під­шкірної жирової клітковини, у хлопчиків спостерігається крип­торхізм, а в дівчаток — гіпотрофія клітора. Здебільшого наявні затримка психомоторного розвитку, природжені вади серця, ано­мально низько розташовані вуха, маленькі очі, мікрогнатія, ко­ротка шия, пахова або пупкова грижа, випадання прямої кишки тощо. Хлопчики помирають відразу після народження, до 1 міс. доживають 70 % хворих; ще 7 % доживають лише до 1 року.

Хвороби, пов'язані з геномними мутаціями статевих хромосом

Синдром Шерешевського—Тернера (45, Х0) — уперше клі­нічну картину цього захворювання описав М.А. Шерешевський у 1925 р. Класичний опис ХХ-хромосом належить Тернеру (1938). Цитогенетичний синдром Х0 відкрив СЕ. Фард 1959 р.

Причина синдрому: моносомія 23-ї пари, у каріотипі наявна лише одна Х-хромосома, і тому на цю хворобу страждають тільки жінки. Каріотип — 45, Х0. Трапляється з частотою 1: 10 000. Мі­німальні діагностичні ознаки: набряк кистей і стоп, складки шкі­ри на шиї, низький зріст, природжені вади серця, первинна аме­норея. У жінок з цим захворюванням аномальні статеві органи, недорозвинені первинні й вторинні статеві ознаки (вузька піхва, недорозвинені матка, яєчники, гіпертрофований клітор, мало во­лосся на лобку). Грудних залоз немає, соски недорозвинені й роз­міщені на великій відстані один від одного, деформовані й низько розташовані вуха, волосся на потилиці росте низько, викривлені гомілки. У 99 % випадків розумовий розвиток знижений. Але ін­телект майже неушкоджений.

Спостерігаються зміни кінцівок: широкі долоні, короткий викривлений мізинець, деформовані глибоко розташовані ніг­ті, пальці ніг укорочені, викривлені, на кінчиках пальців пере­важають кругові малюнки. Наявна поперечна долонна складка.

Обличчя хворих нагадує обличчя сфінкса, бо підборіддя зменше­не, широке перенісся і гіпертелоризм, епікантус, птоз. У бага­тьох хворих спостерігається порушення слуху. У разі синдрому ІІІерешевського—Тернера можуть бути дисгенезія гонад, зниже­ний рівень естрогенів і підвищений рівень гонадотропіну в сечі. Попередній діагноз синдрому ґрунтується на характерній клі­нічній картині й портретній діагностиці, дослідженні статевого хроматину (експрес-діагностика). У хворих жінок буде відсутній статевий хроматин. Остаточний діагноз установлюють після ви­вчення каріотипу (цитогенетичний метод).

Клініку синдрому Клайнфелтера вперше описав Н. Клайн-фелтер у 1942 р., а в 1956 р. у чоловіків з цим синдромом у клі­тинних ядрах слизової оболонки ротової порожнини було вияв­лено тільце статевого хроматину, як і в здорових жінок. Причи­на синдрому — трисомія 23-ї пари хромосом у чоловіків (зайва Х-хромосома). Каріотип хворого — 47, ХХУ. Відомо кілька ти­нів полісомії X- і У-хромосом в осіб чоловічої статі: 47, ХХУ; 48, ХХХУ; 49, ХХХХУ; 47, ХУУ; 48, ХУУУ; 49, ХХХУУ.

Найпоширеніший каріотип у разі синдрому Клайнфелтера — 17, ХХУ. Синдром трапляється з частотою 1 : 1000 у хлопчиків. Хворі із синдромом Клайнфелтера високі на зріст, з непропорцій­но довгими кінцівками. У дитинстві вони мають астенічну будову тіла, а в дорослих розвивається ожиріння. Характерною ознакою синдрому є гіпоплазія яєчок і статевого члена. Вторинні статеві ознаки слабко виражені, може бути оволосіння за жіночим ти­пом, гінекомастія, у хворих високий голос, євнухоїдизм, знижен­ня статевого потягу, імпотенція. Сперматогенез порушений, тому такі чоловіки безплідні, хоча відомі й випадки плідності. У на­щадків спостерігається порушення кількості хромосом. Хвороба виявляється різним ступенем дебільності, схильністю до навію­вання, млявістю, апатичністю, безініціативністю. Часто бувають депресивні психози і нав'язливі стани, іноді — судоми, атаксія, тремор. Хворі із синдромом Клайнфелтера, як правило, схильні до алкоголізму, гомосексуалізму, асоціальної поведінки.

Під час гістологічного дослідження яєчок можна виявити склерозивну дегенерацію сім'яних канальців, гіперплазію інтергиціальних клітин Лейдіга й утрату клітин Сертолі, підвищене виділення фолікуліну.

Клінічна картина синдрому починає виявлятися в хлопчиків лише в період статевого дозрівання. У хворих підвищується титр гонадотропінів у сечі. Виділення 17-кетостероїдів із сечею — на нижчій межі норми. Діагностувати синдром, особливо в дорослих, неважко. Своєрідне поєднання високого зросту, будови скелета за жіночим типом, гінекомастії, ожиріння й зниження інтелекту дають змогу запідозрити синдром Клайнфелтера. Для експрес-діагностики проводять дослідження статевого хроматину в кліти­нах букального епітелію слизової оболонки ротової порожнини. У хворих чоловіків обов'язково буде виявлено тільце Х-хроматину, що свідчить про зайву Х-хромосому в каріотипі.

Остаточний діагноз установлюють після вивчення каріотипу хворого й аналізу ідіограми. Лікування проводять статевими гор­монами (тестостероном і метилтестостероном) і спрямовують на корекцію вторинних статевих ознак. Однак пацієнти навіть після лікування залишаються безплідними.

Іншим варіантом синдрому Клайнфелтера є полісомія У-хромосоми — 47, Х¥¥. Такі чоловіки можуть бути фенотипово здоровими. Зазвичай у більшості таких хворих збережений інте­лект, а розумовий розвиток відповідає низькій або середній нор­мі. У деяких хворих спостерігається олігофренія, відзначається агресивна поведінка; багато з них є злочинцями-рецидивістами, які мають добре розвинену мускулатуру, нормальні статеві зало­зи, у них лицевий скелет переважає над мозковим, вони високі на зріст і з правильною будовою тіла.

Моносомія — 45, ¥0 (інтерсекс) — летальна, оскільки розвиток зародка з однією ¥-хромосомою без Х-хромосоми неможливий, ¥-хромосома не може компенсувати відсутність Х-хромосоми.

Крім описаних випадків трапляється мозаїцизм статевих хро­мосом - одні клітини містять XX-, а інші — ХУ-хромосоми. Таке явище називають справжнім гермафродитизмом (гермафродит — це, з античної міфології, дитина Гермеса й Афродіти, двостатева істота, яка несе в собі жіноче й чоловіче начала).

Уперше синдром трисомії хромосоми X описали П. Джекобс та його співавтори в 1959 р. Вони виявили у хворої в ядрах епі­телію слизової оболонки щоки два тільця статевого хромати­ну. Каріотип таких хворих — 47, XXX. Трапляється з частотою 1—1,4 : 1000 народжених дівчаток.