Екологія людини

Екологія людини є частиною біології.

Те, що нині у власне наукових працях належить до біології людини, охоплює такі проблеми, як вивчення екологічної ситу­ації в містах, дослідження наслідків господарської діяльності. Такі публікації містять спеціалізовану інформацію з епідеміоло­гії, медичної статистики, тератології, мутабільності (у тому числі індукованої) людини розумної і мікроорганізмів, що її супрово­джують, тощо.

Фактори середовища

Концепція "навколишнього середовища" започаткувала екс­периментальні дослідження відносин організмів із середовищем їх існування.

У понятті "середовище існування" організму вміщено всі умо­ви життя і неживої природи, які оточують організм і прямо чи опосередковано впливають на його стан, розвиток, виживання, розмноження. Навколишнє середовище — це їжа та вода, пові­тря для дихання, кліматичні фактори, субстрат, ґрунт, рослинні та тваринні організми і все інше, без чого не може існувати орга­нізм.

Окремі елементи середовища, що діють на організм, назива­ють екологічними факторами. Розрізняють дві групи факторів: абіотичні та біотичні, тобто є фактори неживої та живої природи.

Велике значення серед абіотичних (фізичних) факторів нале­жить клімату. Клімат визначається багатьма показниками, най­важливіші з яких: світло, температура і вологість. Крім того, у багатьох місцеперебуваннях організми залежать від кислотності і солоності середовища існування, від впливу повітряних і водних течій, від вмісту кисню в середовищі та ін.

Взаємовідношення живих організмів одне з одним і створю­ють біотичні фактори навколишнього середовища.

Якщо всі умови сприятливі, за винятком одного, що проявля­ється недостатньо або у великому надлишку, тоді ця остання умо­ва, що називається обмежувальним фактором, здобуває неабияке значення для життя.

У 1840 р. фізіолог Ю. Лібіх довів, що врожай сільськогоспо­дарських культур обмежується не тими елементами живлення, які потрібні у великих кількостях, і як правило наявні в середо­вищі в надлишку (наприклад, С0₂ і Н₂0), а тими, які потрібні в незначних кількостях, але яких в середовищі дуже мало (напри­клад, 2п). Висновок Лібіха, що "ріст і розвиток організму обмеж­ується нестачею одного елемента, який наявний в мінімальній кількості", став відомий як закон мінімуму.

Обмежувальним фактором може бути недостатня кількість чи надлишок тепла, світла, води тощо. Організми можна характери­зувати екологічним мінімумом і екологічним максимумом, діапа­зон між цими двома величинами створює межі його толерантності (стійкості).

Доповнення до цього закону толерантності:

1. Організми можуть мати широкий діапазон толерантності щодо одного фактора і вузький — щодо іншого.

2. Організми з широким діапазоном толерантності до всіх фак­торів найбільш поширені.

3. Якщо умови за однією екологічною ознакою не оптимальні для виду, то може звузитися і діапазон толерантності до інших екологічних факторів.

4. Межі толерантності в організмів у період розмноження, як правило, вужчі, ніж у дорослих рослин чи тварин.

Щоб визначити відносний ступінь толерантності, в екології існує кілька термінів, в яких використовують приставки стіно-(вузький) і еври- (широкий).

Живі організми, яким потрібні умови з вузькими межами, називають стіноеками (стенотермні організми, стеногалінні орга­нізми та ін.). Інші організми, навпаки, пристосовуються до більш змінних умов (діапазон їх толерантності набагато ширший), такі менш вибагливі організми називають евріеками (евритермні, евригалінні та ін.).