Особливості розвитку культури Київської Русі періоду феодальної роздробленості

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодальної роздробленості», тому що визначальними причинами його були: зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

Протягом XII — першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру — майже половина кам'яних споруд, збудованих за всю його попередню історію.

Швидко зростали також великі міста — центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.

. Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства, міст між окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки.

В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі.

не дивлячись на усобиці і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все частіше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з’явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли — в Подніпров’ї, білого каменю — в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонками, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст. в Подніпров’ї з’являється київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, пов’язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам’ятниками київської архітектурної школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр’ївська в Ка-неві (1144 р.). численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам’ятників місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер’єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов’язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ—ХІІІ ст. Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту. В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицько-му монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії ХІІ століття — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об’єктивну оцінку. З’явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, жит-тєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ—ХІІІ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина. У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання. Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політи -ки Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків.

30.Історичне значення та традиції культури Київської Русі.

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі. Особливо вражають ювелірні вироби давніх майстрів. Вони свідчать про високий рівень техніки обробки металів, різьблення по каменю та дереву, репрезентуючи водночас і розвиненість смаків русичів. Сгіадщина давніх грецьких колоністів, скіфів, готів, вірмен і майстрів з азійського Сходу вивчалася та враховувалася вітчизняними ремісниками, але завжди пристосовувалася до власних культурних вимог, естетичних потреб, існуючих традицій.

Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й у цілому мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу, залучали особу до кола спільних громадських інтересів, сповнювали її вчинки високим моральним змістом і почуттям відповідальності перед минулими й майбутніми поколіннями, адже народні звичаї сприймалися як необхідні й незмінні. Саме через це великого значення й розвитку набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія. У поєднанні зі співами й ритуальними діями вона супроводжувала людей у повсякденних господарських справах : передувала початку календарних польових робіт (сівба, косовиця, жнива тощо) або пов'язувалася зі щорічними астрономічними датами, важливими для землеробства (колядки, веснянки, гаївки тощо). Важливі події в житті окремої людини також не обходилися без поетичного супроводу. Існувала розгалужена система жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової поезії. Якщо ритуал був пов'язаний з їжею, кожна ритуальна страва супроводжувалася підбяюдними піснями.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились під безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка є правильною, то, запозичені в греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетворились на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пирп) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах; Дле переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.' Вважають, що й скоморошництво не було суто руським явищем. Воно було запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Однак на європейському сході це явище набуло специфічних національних рис, що робить його ознакою власне давньоруської культури.

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських землях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття християнства 988 p., а й значно пізніше, до кінця XII ст.