Християнство, його роль і значення в розвитку культури Русі-України

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, як згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали комп­ромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком про­тилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і като­лицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мисли­телі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло де­ржави король отримав з волі Божої та що єпископ під час бого­служіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух рефор­маційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст, вчення про по­ходження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зароди­лася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояс­нення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайш­ла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII — XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного до­говору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля до­бровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст., зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави:

«Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже».

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст, наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю», і наводить відомий вислів римсь­кого філософа' «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги ко­роля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при
Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст, ста­вила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття врод­жених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати в істори досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихова­телів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигаду­вати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».
традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини ХVІ ст. залишили помітний слід в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Bсі українські культурно-освітні діячі дру­гої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у брат­ствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність ук­раїнського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'яз­ку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особ­ливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними пробле­мами. Але якщо pанішe український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний за­хисник його інтересів — запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з коза­ками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.

Аналіз спадщини українських мислителів пе­реважно католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речни­ками певних соціальних сил українського суспільства, зробили свій вне­сок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших конфесій вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного буття.

34. Розвиток наукових знань у Київській Русі. Право.

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI-XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це - прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з´явилися в результаті виробничої діяльності людей.Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об´єму. Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов´янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип´ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література. У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран. Правова система Київської Русі ґрунтувалася на досить широкій базі загальних та партикулярних (особливих) законів. Джерелами, тобто засобами існування і вираження норм права, були: 1) правовий звичай - одруження, спадкування, кровна помста, перерозподіли землі, її використання, зобов'язальні дії - угоди; 2) княжі угоди -міжнародні та міждержавні (Олега у 907 та 911 pp., Ігоря у 944 p., Святослава у 971 p.), договори князів між собою (у Любечі, наДолобському озері), договори князів з народом; 3) князівські устави(закони) землям, містам, окремим станам; 4)княжий урок,тобто постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру; 5) церковні уставикнязів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими; 6)рецепція візантійського канонічногота цивільного права,що містилися у збірниках "Номоканон", "Прохірон", "Еклога", "Закон судний людям" та в "Кодексі Юстиніана" (Книга законів); 7) судовий (юридичний) прецедент,про що є згадка в збірниках права; 8) "Руська правда " - збірник законів XI-XII ст., вперше кодифікований за Ярослава, a продовжений його синами (Ярославичами) та Володимиром Мономахом. Складався з "Короткої правди" (43 статті) та "Розширеної правди" (121 стаття). У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на:цивільно-правовіта кримінально-правові.В перших йдеться про речове (майнове) право, право володіння та користування. Регламентовано досить значну кількість зобов'язальних дій: купівля-продаж, позика (грошей, продуктів, речей, худоби), найм, поклажа (депозит) речей, застава. Родинне право складалося зі шлюбного та спадкового. Існував інститут опіки з боку родичів, "добрих людей" та церкви. Норми карного права передбачали досить розгалужену систему класифікації (проти держави, церкви, особи, майна, моралі, родини). Система покарань ґрунтувалася головним чином на штрафних санкціях (віра та продаж). Офіційно смертної кари, побиття та тюрем не існувало. Але можна було вбити злодія на місці злочину, застосувати принцип таліону (кровну помсту) вбивством чи побиттям. Серед об'єктів правовідносин - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби. Суб'єктами були лише вільні люди - за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.

35. Літературна творчість 10-13 ст. Слово о полку Ігоревім.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання. З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури. Неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури є "Слово о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Автор "Слова...", розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у "Слові..." ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. "Слово о полку Ігоревім" є перлиною давньоруської художньої літератури.

36.Умови культурного розвитку українських земель у складі ВКЛ

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури. У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-"уставники", яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спіяв. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».

У кінці XV століття в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гусата інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонниімена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. Математичні знання в XIII — XV століття не набули особливого поширення

З поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництвавідбувалося розширення географічного кругозору людей. До того часу належить складання безлічі рукописних збірок, що містили справжні і докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель. Найвидатнішою пам'яткою такого роду, що отримав популярність, є «Хождєніє за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив в1466—1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов'язані з осмисленням місця людини в світі і суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердженняхристиянства на Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У XIV — початку XV століть Русь, сприйнявши в основному філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало кризу. На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість кінця світу і божественного суду над людством. Черезсоціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування «другого пришестя» Христа.