Адміністративно-правові відносини, їх особливості та структура.

Під адміністративно-правовими відносинами – слід розуміти – врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що складаються (виникають) в сфері державного управління.

Адміністративно-правові відносини є різновидом правовідносин взагалі, а тому їм притаманні усі ознаки загальних правовідносин. В той же час вони мають свої особливості.

Особливості адміністративно-правових відносин:

- обов‘язки і права сторін даних відносин асиметричні (тобто державна сторона має перевагу), вони пов‘язані з діяльністю виконавчих органів держави;

- однією з сторін в цих відносинах завжди виступає суб‘єкт адміністративної влади (орган, посадова особа, недержавна організація, наділена державно-владними повноваженнями);

- зазначені відносини найчастіше виникають за ініціативою однієї з сторін;

- у випадку порушення адміністративно-правової норми порушник несе відповідальність перед державою;

- розгляд спорів між сторонами, здійснюється як в судовому так і в адміністративному порядку (зараз збільшується зазначені судової процедури у вирішенні цих питань).

Елементами (складовими частинами) адміністративно-правових відносин є: суб‘єкти, об‘єкти та юридичні факти.

Суб‘єктом адміністративно-правового відношення називається той, хто наділений адміністративними правами та обов‘язками.

Більш докладно питання пов‘язані з суб‘єктами адміністративних правовідносин нами розглядалися на минулій лекції тому давайте перейдемо до розгляду наступного елементу адміністративно-правових відносин, тобто об‘єкту.

Загальним об‘єктом регулювання адміністративно-правових норм, як і будь-яких правових норм, є суспільні відносини, а безпосереднім об‘єктом – поведінка суб‘єктів.

В кожному конкретному адміністративно-правовому відношенні його сторони (учасники) здійснюють ті надані їм права і покладені на них обов‘язки, які пов‘язані з об‘єктом правовідносин.

Таким чином, об‘єкт – це те, з приводу чого виникають правовідносини.

Реалізація права та обов‘язків суб‘єктів адміністративних правовідносин може бути пов‘язано не тільки з їх поведінкою та діями (правомірними або неправомірними), такі відносини можуть встановлюватися і з приводу речей, продуктів творчої діяльності (конфіскація речі), а також з приводу особистих нематеріальних благ (під час охорони честі та гідності громадян). Однак і в подібних випадках об‘єктом адміністративно-правових відносин є дії сторін, а речі, продукти творчої діяльності та особистості нематеріальні блага – предмет правовідносин.

Підставами виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти, тобто такі факти, з наявністю яких законодавець пов‘язує виникнення, зміну та припинення правових відносин.

Юридичні факти, які можуть існувати у 2-х формах:

а) дії – результат активного волевиявлення людини (громадянин подає скаргу на неправомірні дії посадової особи, дії бувають правомірні і неправомірні);

б) події – невольові юридичні факти, що тягнуть правові наслідки:

1) досягнення 16 річного віку, громадянин зобов‘язаний звернутися в ОВС за отриманням паспорту;

2) стихійне лихо, смерть, пожежа та ін.

Адміністративні правовідносини носять двосторонній характер: правом одного суб‘єкту відповідають обов‘язки іншого і навпаки. Обидва учасника правовідносин пов‘язані з державою, котра встановлюючи права та обов‘язки суб‘єктів, гарантує їх реалізацію.

Види адміністративно-правових відносин:

1) за змістом:

а) матеріальні – які виникають в сфері державного управління та регулюються матеріальними нормами адміністративного права;

б) процесуальні – за допомогою їх реалізуються матеріальні, крім адміністративних відносин, адміністративно-процесуальні правовідносини в інших галузях права (водне, фінансове, земельне та ін.).

2) за цілями діяльності відносини можуть бути:

а) регулятивні;

б) охоронні (різновид деліктні).

3) за складом учасників:

а) внутрішньоапаратні (носій адміністративної влади вступає у відносини з іншими ланками апарату – органами, службовцями);

б) позаапаратні (суб‘єкт взаємодії з громадянами, недаржавними підприємствами, установами).

4) за співвідношенням прав та обов‘язків учасників:

а) відносини, в яких один з учасників підпорядкований іншому (вертикальні);

б) відносини, учасники яких не знаходяться у підпорядкуванні один одному (горизонтальні).

Тема 6 Інститут державної служби в Україні

1.СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ТА ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Державна служба є важливим інститутом сучасної держави. Державна служба як самостійний вид державної професійної діяльності виникла в другій половині XVII століття в Європі, зокрема у Німеччині та Франції[1]. До сьогоднішнього дня інститут державної служби еволюціонував у одну з підвалин демократичної правової держави, важливу гарантію ефективного функціонування державного механізму. І хоча в світі виділяють різні варіанти систем державної служби, але все-таки можна назвати загальні ознаки (засади) державної служби. Це насамперед - професійність, аполітичність (політична нейтральність або лояльність), стабільність (або безстроковість) та державне фінансування.

Як відомо, за радянських часів вітчизняна наука адміністративного права не приділяла належної уваги розробці теорії державної служби[2], що згодом позначилося і на рівні наукового забезпечення процесу становлення цього інституту в Україні. Однак, в сучасних умовах державотворення в Україні роль і значення державної служби постійно зростають.

Для того, щоб з'ясувати риси сучасної державної служби необхідно перш за все розглянути види суспільне-корисної праці людей. Серед основних видів суспільно-корисної праці Д.М.Бахрах виділяє:

- виробництво матеріальних цінностей, надання господарських послуг на відшкодувальних засадах;

- духовне виробництво;

- службу в державних, суспільних, релігійних, іноземних, міжнародних організаціях;

- навчання, тобто засвоєння соціальної програми;

- домашнє господарювання;

- фізичне і духовне самовдосконалення;

- безоплатна суспільно-корисна діяльність поза межами родини;

- підприємництво.

Таким чином, одним із найсуттєвіших видів цілеспрямованої діяльності людей, а також суспільства є служба. Це поняття використовується по-різному: як вид діяльності людини, як соціально-правовий інститут, як система спеціальних органів держави, як духовна діяльність. Служба полягає в управлінні, здійсненні державної діяльності, забезпеченні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей [3].

Особливим видом служби є державна служба.

Уперше термін “державна служба” було легалізовано Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.[4] (далі - чинний Закон). Розробники чинного Закону виходили з того, що державна служба є особливим інститутом сучасної держави. Державна служба асоціюється, як правило, з публічною суспільне корисною діяльністю в сфері державного управління.

Подібний підхід здатний забезпечити тільки такий державний апарат і такий його персонал, який зможе обґрунтовано висувати зрозумілі для людей норми поведінки та праці, організовувати та регулювати соціальну активність громадян, домагатися змін і відстежувати їх соціальну ефективність. Державна служба має поєднувати конституційно зафіксовані наміри і цілі держави, його структури, відношення і зв'язки з кадровим потенціалом держави, втілювати їх у суспільне життя.

З урахуванням висловлених міркувань про мету, функції і призначення державної служби визначаються основні завдання державної служби.

Одним з основних завдань є охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Важливість цього завдання підкріплюється тими обставинами, що в останні роки знизилася роль багатьох політичних інститутів, а державна служба залишається конкретним місцем, де громадянин стикається з політикою.

Наступне завдання державної служби - досягнення стійкості засад і цілісності держави. Державний апарат повинен, поряд з виконанням вимог Конституції і законів України, виконувати постанови органів державного управління. В цьому полягає основний обов'язок держслужби, який забезпечує управління державою.

Ще одним вагомим завданням державної служби є забезпечення ефективності діяльності державних органів на основі постійного вдосконалення функціонування апарату, впровадження нових досягнень науки, прогресивних методів вирішення управлінських завдань.

До завдань державної служби можна віднести також подальшу демократизацію шляхів формування і діяльності апарату, викорінювання бюрократизму, протекціонізму, корупції, створення соціальних, правових та інших умов, необхідних для успішної роботи чиновників.

Втілення завдань державної служби потребує рішення багатьох правових, організаційних, кадрових, наукових та інших питань. Мова йде про необхідність формування державного апарату нового типу і кадрове забезпечення державної служби.

Обов'язковим для розкриття змісту державної служби є визначення її принципів (принцип від латинської "principium" - першоджерело).

Принципи державної служби - це основоположні ідеї, які відбивають об'єктивні закономірності та визначають напрямки реалізації компетенції, завдань і функцій державних органів, повноважень державних службовців, які діють у системі державної влади, і зокрема у системі державної служби. Принципи державної служби встановлюють найважливіші закономірності в системі організацій і функціонування державної служби. Вони зумовлюють значимість, закономірність і соціальну цінність відносин, які виникають у системі державної служби. Відсутність правових принципів державної служби тягне за собою появу в ній елементів бюрократизму, неорганізованості, беззаконня, несправедливості [5].

Принципи це - суб'єктивне поняття. В ньому, за висловом Г.В.Атаманчука, утримується не стільки сама закономірність і взаємозв'язок, скільки наше знання про неї[6].

Принципи державної служби вперше були сформульовані в Законі України "Про державну службу". При цьому законодавець виходив з конкретного правового досвіду, правової культури, а також ступеня наукової розробленості цієї проблеми. Так, у статті 3 Закону визначається, що державна служба грунтується на таких основних принципах:

- служіння народу України;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріоритету прав людини і громадянина;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій,
об'єднань громадян.

У структурному аспектідержавна служба - це система органів держави, кожний з яких може бути названий службою відповідно до предмета його компетенції. Це, наприклад, служба зайнятості, дипломатична служба, служба безпеки та ін.

Становлення громадянського суспільства, поява багато-чисельних громадських та політичних рухів і партій, що вступають у протиборство, призводить до гострих соціальних конфліктів. Мир і спокій в такій ситуації буде залежати від того, чи зможе державна служба сприяти стабілізації суспільства, організувати його в єдину демократичну державу, виступаючи провідником реалізації положень Конституції, законів держави, указів обраного народом президента і постанов демократично сформованих органів влади і управління.

Виходячи з вищезазначеного, державну службу необхідно розглядати також в інституціональному аспекті,а саме як правову та етичну систему. Причому, завдяки саме етичній стороні, державна служба не може бути зведена лише до державно-правового інституту, а набуває соціального характеру.

Таким чином, головною сутнісною рисою сучасної державної служби повинен стати пріоритет прав та інтересів особи, тобто змінюється співвідношення державного і приватного інтересу. Останній при цьому набуває пріоритетного значення. У центр ставиться людина, захист її прав та інтересів. Йдеться про те, що здійснюючи цілі держави, державна служба завжди повинна дотримуватися прав та інтересів громадян. Тому соціальна сутність державної служби проявляється в її демократизації, гуманізації[7].