Структура гріха

Аналіз проблеми пожадливості тіла, а ще більше аналіз питань суб’єктивізму та егоїзму, дозволить нам зрозуміти поняття “грішної любові”. Цей вислів дуже часто можна зустріти і навіть влучним є його поверхневе розуміння. Криє він однак в собі глибокий парадокс. Адже любов є синонімом добра, тоді коли гріх означає моральне зло. Проте, може бути “любов”, яка не тільки не є морально доброю, але навпаки – є “грішною”, містить в собі елементи морального зла. Отже, яким чином є любов’ю? Ми ствердили, що чуттєвість та почуттєвість доставляють немов “матеріалу любові”, тобто створюють такі факти “всередині” особи та такі ситуації “між” особами, в яких любов може реалізуватися. Все-таки, ці “ситуації” самі по собі ще не є любов’ю. Стаються нею при умові інтеграції, тобто через піднесення її на особовий рівень, через взаємну афірмацію цінності особи. Без цього оті психологічні факти породжені в самій чуттєвості (чи навіть в самій почуттєвості) легко можуть стати “матеріалом” гріха. Треба добре усвідомити собі те, яким чином може він сформуватися з цього матеріалу. Звідси необхідність роздумів про структуру гріха.

Пожадливість тіла – що ми попередньо ствердили – не означає тільки природної здатності тілесного пожадання, тобто направлення на ті цінності, на які в сексуальній царині вуазують чуття. Пожадливість тіла – це постійна схильність до того, щоб на особу другої статі дивитися через самі лише цінності sexus як на “предмет можливого використання”. Отже, пожадливість тіла означає дрімаючу в людині готовність до відновлення об’єктивного порядку цінностей, тому що правильне бачення та пожадання особи – це бачення і “пожадання” через цінності особи. В такому баченні і пожаданні не може бути мови про якусь “а-сексуальність”, про якесь засліплення на цінність “тіла і статі”, йдеться натомість про те, щоб ця цінність належно вписувалася в любов особи, в любов у властивому і повному значенні цього слова. Проте (?однак) пожадливість тіла відноситься до особи як до “можливого предмету використання” якраз з огляду на цю цінність “тіла і статі” (тоді коли само тіло, як складник особи, також повинно бути предметом любові з огляду на цінність особи), тому відрізняємо “любов тіла” від “тілесної любові”.

Таким чином пожадливість тіла є в кожній людині місцем, в якому зустрічаються (ścierają się) і змагаються два способи відношення до людини другої статі. Предметом боротьби є “тіло”, яке з огляду на свою сексуальну цінність будить бажання використання, тоді коли повинно будити любов з огляду на цінність особи – адже є тілом особи. Сама пожадливість тіла означає постійну схильність до того, щоб лише “вживати”, тоді коли треба було б “любити”. Тому також з відповідним застереженням треба передати той погляд, який сформульовано в аналізі любові: чуттєвість і почуттєвість доставляють “матеріалу” для любові. Відбувається це настільки, наскільки реакції чуттєвості і почуттєвості не будуть поглинуті пожадливістю тіла, але дозволять втягнутися у правдиву любов особи. Це складно, особливо якщо йдеться про реакції чуттєвості, бо ми ствердили, що є вони спонтанними напрямковими реакціями, а їх напрям співпадає з напрямом пожадливості тіла до такої степені, що пожадливість тіла визволяється деякою мірою через реакції чуттєвості. Чуттєвість – це здатність до реагування на сексуальну цінність пов’язану з тілом як “можливим предметом використання”, а пожадливість тіла – це постійна схильність до пожадання викликаного реакцією чуттєвості.

З точки зору структури гріха (в межах аналізу “грішної любові”) слід однак підкреслити, що ані сама чуттєвість, на також сама пожадливість тіла ще не є гріхом(виділено автором). Католицька теологія в пожадливості вбачає тільки “жар гріха”. Важко не визнати, що жаром гріха є постійна схильність до пожадання тіла особи другої статі як “предмету використання”, якщо до особи ми повинні відноситись в понад-вжитковий спосіб (бо це міститься в понятті “любити”). Тому теологія, спираючись на Об’явлення, вбачає в пожадливості тіла наслідок первородного гріха. Не може існувати без причини ця постійна схильність до невластивого і неправильного відношення до особи з огляду на сексуальну цінність пов’язану з тілом. Брак причини мусив стати приводом песимізму, так як кожне зло незрозумілим. Правда про первородний гріх пояснює це зло, так елементарне і так універсальне водночас. Полягає воно на тому, що при зустрічі особи другої статі людина не вміє звичайно і спонтанно тільки “любити”, але весь стосунок до тієї особи є внутрішньо засміченим прагненням “використати”, яке інколи переростає “любити” і відбирає любові властиву суть, зберігаючи часто тільки її вигляд. З цього виникає, що людина не може цілком безпечно довіритися лише реакціям чуттєвості (а навіть почуттєвості, яку з чуттєвість в психічному житті єднає до певної міри спільне джерело), не може ще їх приймати за любов, але мусить щойно з них добувати любов. Міститься в цьому певна прикрість, тому що людина хотіла би просто піти за тим, що спонтанне, хотіла би віднаходити вже готову любов у всіх реакціях, об’єктом яких є друга людина.

Чуттєвість, а навіть пожадливість тіла, сама по собі ще не є гріхом. Гріхом може бути тільки те, що випливає з волі – учинок, який відзначається відповідною свідомістю та добровільністю (voluntarium). Дія як акт волі є завжди внутрішня, зате гріх може знаходитися однаково у внутрішніх, як і зовнішніх вчинках, бо воля започатковує як одні, так і другі і являється їхньою опорою. Тому лише реакція чуттєвості, або породжене нею “зворушення” пожадливості тіла, яке відбувається в людині “поруч” волі і поза волею, не можуть самі з себе бути гріхом. Але треба серйозно рахуватися з тим, що пожадливість тіла має в кожній нормальній людині свою власну динаміку, яка проявляється також в реакціях чуттєвості. Ми звернули увагу на їх напрямковий характер. Сексуальні цінності пов’язані з тілом особи стають не лише об’єктом зацікавлення, але також – досить легко – об’єктом чуттєвого пожадання. Джерелом такого актуального пожадання є влада пожадливості (appetitus concupiscibilis - згідно Св. Томи), виходить не воля. В чуттєвому пожаданні проявляється зате тенденція, щоб стати хотінням – актом волі[43]. Межа між одним і другим, тобто між актуальним чуттєвим пожаданням і хотінням, є однак виразною. Пожадливість тіла не від разу вимагає, щоб воля повністю активно хотіла того, до чого звертається актуальне чуттєве пожадання – достатньо лише дозволу (?згоди) зі сторони волі.

Саме тут є поріг гріха – і тому пожадливість тіла, яка постійно, габітуально старається склонити волю до переступлення його, слушно названо “жаром гріха”. Від моменту, в якому воля дає згоду, починає вона хотіти того, що “діється” в самій чуттєвості і чуттєвому пожаданні. Відтоді все це не тільки “діється” в людині, але вона сама починає це якого “чинити” – початково лише внутрішньо, тому що воля безпосередно є джерелом внутрішніх дій (“учинків”). Ці учинки мають моральну вартість, є добрими або злими, коли є злими, називаємо їх гріхами.

В практиці існує тут інколи досить важка для декого проблема межі гріха. Об’єктивно ця межа проходить разом з актом волі, із свідомою і добровільною згодою з її боку. Однак є люди, котрим важко розпізнати цю межу. А оскільки відомо, що пожадливість тіла має в людині свою власну динаміку і завдяки їй прямує до того, щоб перетворитись в хотіння – актом волі, через те хтось, не маючи відповідного розпізнання, може легко за акт волі прийняти те, що є тільки зворушенням чуттєвості і пожадливості тіла[44]. Реакція чуттєвості розвивається в своєму власному напрямку завдяки тій динаміці, яка знаходиться в пожадливості тіла, навіть тоді, коли не тільки не знаходить згоди (przyzwolenie), але також коли воля виразно протиставляється. Акт волі направлений проти чуттєвого зворушення переважно не викликає негайного результату. Реакція чуттєвості здебільшого в своїй (тобто чуттєвій) сфері психіки немов звучить до кінця, навіть хоча в сфері волі зустрічається з виразною опозицією. Але ніхто не може вимагати від себе ані того, щоб реакції чуттєвості в ньому не появлялися, ані також того, щоб відступали вони зараз же, як тільки воля не виразить згоди або навіть чітко висловиться “проти”. Це є мить важлива для практикування чесноти самовладання (continentia). Чим іншим є “не хотіти”, а чим іншим “не відчувати”, “не досвідчувати”.

Тому, аналізуючи структуру гріха, не можна переоцінювати ні значення чуттєвості, ні пожадливості тіла. Сама спонтанна реакція чуттєвості, сам рефлекс пожадливості тіла, ще не є гріхом і не стане ним, якщо воля до цього не доведе. А воля доводить до гріха, якщо є направлена в злому напрямку, якщо керує нею неправильне розуміння любові. Якраз на цьому полягяє спокуса, яка відкриває шлях до “грішної любові”. Спокуса не є тільки “помилковим мисленням”, бо помилка, яка має місце не з нашої вини, не викликає гріха. Якщо думаю: “А є добре” і чиню а, тоді поступаю добре, хоча б навіть а було в дійсності злим[45]. Натомість спокуса припускає свідомість: “А є злим”, в певний однак спосіб фальшується її для того, щоб витворити сугестію: “Однак а є добре”. Приводу для такого зафальшування у взаємному відношенні осіб різної статі доставляє суб’єктивізм у всіх відтінках.

Суб’єктивізм почуття сприяє сугестії: добрим є те, що пов’язується з “правдивим” почуттям, що з боку почуття треба визнати “автентичним”. Появляється спокуса зведення любові лише до суб’єктивних емоціональних станів. “Любов” ходить тоді за почуттям, як за своїм єдиним змістом і єдиним критерієм. Потвердження цінності особи, стремління до її правдивого добра, до з’єднання в правдивому спільному добрі – цього всього бракує у відношенні волі суб’єктивістично наставленої на само почуття. Гріх тоді породжується з того, що людина не хоче не хоче підпорядкувати почуттів особі та любові, але навпаки – особу та любов підпорядковує почуттю. “Грішна любов” часто буває дуже почуттєва, насичена почуттям, яке заступає в ній все інше. ЇЇ грішність, звичайно, не полягає на тому, що є виповнена почуттям, не випливає з самого почуття, але на тому, що воля прислоняє особу почуттям, а це перекреслює всі права і об’єктивні принципи, які мусять керувати з’єднанням осіб, жінки і мужчини. “Автентичність” пережиття стає неодноразово ворогом правди поведінки[46].

Суб’єктивізм цінностей висуває сугестію іншого роду: добрим є те, що є приємне. Спокуса приємності, насолоди, заступає інколи візію правдивого щастя. Відбувається так тоді, коли воля наставляється на пошуки самої приємності. Отож, знову спокуса не є лише “помилкою в мисленні” (“Я думав, що це тривале щастя, а це тільки минаюча приємність”), але виникає з позиції волі, яка невпорядковано хоче приємності жаданої чуттями. Саме тоді найлегше зредукувати любов до задовольняння пожадливості тіла. Сама пожадливість тіла чи її спонтанні “зворушення” – це ще не гріх. Гріхом зате є свідоме задіяння волі в тому, до чого схиляє пожадливість тіла всупереч об’єктивній правді. Звичайно воля може не раз піддатися цій пожадливості – інколи ми називаємо це гріхом слабкості. Піддається їй однак на стільки, на скільки вбачає добро в самій приємності, і то до такої степені, що приємність заступає їй все інше: і цінність особи, і цінність правдивого з’єднання осіб в любові.

Сугестія: “Добрим є те, що є приємним” – доводить до ґрунтовного викривлення волі тоді, коли стає цілковитим принципом її дії. Означає це габітуальну (?постійну) нездатність до “кохання” особи – любові бракує волі. Любов як чесноту витіснено з волі і замінено настановою на чуттєво-сексуальне використання. Воля не має зв’язку з цінністю особи, живе власне негацією любові, піддаючись пожадливості тіла.

При такій настанові волі пожадливість тіла, “жар гріха”, палає цілком свобідно, бо не віднаходить в волі жодної противаги в потвердженні цінності особи і в прагненні до правдивого її добра. “Грішна любов” появляється тоді, коли замість потвердження цінності особи і прагнення до її правдивого добра – що являється серцевиною правдивого “кохання” – у відношення до особи другої статі, до взаємного стосунку х і у, вдирається пошук самої приємності і насолоди пов’язаної з чуттєво-сексуальними пережиттями. Тоді “вживання” витісняє “кохання”. Моральне зло, яке міститься в гріху, полягає в тому, що особу трактується як “предмет вжитку”, або дві особи, у і х, саме так взаємно до себе ставляться.

Цього спрямування на “використання” – принаймні деколи – однак самі еротичні пережиття не відкривають. З усіх сил намагаються вони зберегти “смак любові”. Це є причиною втечі від роздумів, тому що вони несуть з собою певну потрібну необхідність об’єктивізації – мусила б тоді відкритись грішність любові. Саме тут проявляється зло суб’єктивізму як позиції волі: він не є лише помилкою мислення, але викривленням цілого напрямку дій. Коли у чи х – а передовсім, коли двоє разом – спроможуться на об’єктивізм, тоді мусять правдиво назвати те, що існує між ними. Натомість суб’єктивістичне наставлення волі не лише робить неможливим реалізацію правдивої любові з приводу перебільшеного зорієнтування на суб’єкт, зате творить сугестії, що суб’єктивний стан насичення суб’єкту відповідним почуттям вже є повноцінною любов’ю, є “всім” в любові. Поруч з орієнтацією на суб’єкт звикла йти орінтація на власне “я” – суб’єктивізм буває джерелом егоїзму – при чому однак цей егоїзм (егоїзм чуттів) сприймається як “любов” і також так називаємо, наче б те, що є тільки певною формою “використання” особи, було “коханням”.

Особлива небезпека “грішної любові” полягає на фікції – на тому, що актуально і перед роздумами вона не буває пережита як “грішна”, але передовсім як “любов”. Ця обставина, щоправда безпосередньо зменшує величину гріха, але посередньо збільшує його загрозу. Адже факт, що дуже багато “учинків” в спілкуванні і співжитті осіб – жінок і мужчин – відбувається спонтанно, “в афекті” або теж “з афекту”, в нічому не змінює факту, що існує персоналістична норма і вона також зобов’язує в стосунках між особами. Тільки на цьому принципі, який в ній міститься, можна говорити про з’єднання осіб в любові, також в подружній любові, де з’єднання жінки і чоловіка доповнюється статевим співжиттям.

Гріх завжди є порушенням цього принципу, також тоді, коли його актуальним джерелом є почуття любові (amor sensitivus), яке виростає навколо тих пережиттів, яких доставляє людині чуттєвість або почуттєвість (якщо є підкореною чуттєвості і їй підпорядкованою). Гріх є порушенням правдивого добра. Бо правдивим добром, про яке йдеться в любові жінки і чоловіка, є насамперед особа, а не само в собі почуття, ані тим більш: сама в собі приємність. Вони все-таки являються вторинними добрами, з них самих неможливо збудувати любові, тобто тривалого з’єднання осіб, хоча вони так сильно позначаються в її суб’єктивному, психологічному профілі. Ніколи однак не можна задля них жертвувати особою, бо тоді введеться до любові елемент гріха.

“Грішна любов” – це не що інше, як саме такий договір відношення між двома особами у і х, в якому почуття, а ще більше сама приємність, розростається до вимірів самостійного добра і вирішує про все, не рахуючись ні з об’єктивною цінністю особи, ні з об’єктивними правами і принципами співжиття і спілкування осіб різної статі.

Присутній в “грішній любові” гріх цілою своєю суттю вкорінюється в вільній волі. Пожадливість тіла є лише його “жаром”. Воля може і повинна не допустити до “дез-інтеграції” любові, до того, щоб приємність чи хоча б само почуття зросли до розмірів самостійного добра, якому все інше у відношенні до особи другої статі, чи у взаємному спілкуванні та співжитті осіб підпорядковується. Воля може і повинна керуватися об’єктивною правдою. Може, а отже й повинна, вимагати від розуму, щоб давав їй істинне бачення любові, а також того щастя, яке любов може принести для жінки та мужчини (дуже багато зла випливає тут з неправдивого, чисто суб’єктивістичного бачення щастя, в якій “повноту добра” замінено “сумою приємності”). Відомо, що є в людині ірраціональні сили, які полегшують весь процес “суб’єктивізації” не лише самого теоретичного погляду на щастя, але передовсім практичного прямування до нього, – прокладаючи тим самим шлях егоїзмам, котрі розкладають людську любов і нищать її (“дез-інтеграція”) . Перед волею, для якої правдива любов повинна бути особливо атракційна, тому що дає їй можливість справжнього заглиблення в добрі, стоїть завдання забезпечитися (?захиститися) від деструктивної дії тих сил, захистити особу, зрештою, не лише власну, від “поганої любові”. Любов завжди єднає дві особи, отже, захищаючи власну особу, воля захищає також чужу.