Пожадливість тіла

Спочатку цього аналізу вартувало б пригадати той головний факт, на який ми звернули вже увагу на початку книжки. Спілкування, а особливо співжиття, осіб різної статі складається з багатьох “учинків”, об’єктом яких є особа однієї статі, а суб’єктом особа другої статі. Сама любов затирає це відношення, відношення об’єкту до суб’єкту поступається тоді на користь з’єднання осіб, в якому чоловік і жінка мають відчуття, що є наче одним спільним суб’єктом дії. В цьому відчутті виражається суб’єктивний стан їхньої свідомості, який зрештою являється відбиттям об’єктивного з’єднання: Їхні волі єднаються тим, що хочуть одного добра як мети; їхні почуття тим, що спільно переживають ті самі цінності. Чим глибшим і зрілішим є це з’єднання, тим більше чоловік та жінка відчувають, що являються наче одним суб’єктом дії. Таке відчуття однак ані трохи не скасовує об’єктивного факту, що є двома реально відмінними буттями і двома різними суб’єктами дії, авжеж, кожна з двох осіб є суб’єктом чисельних “учинків”, об’єктом яких є друга особа.

Під “учинками” або просто “діями” розуміємо не лише зовнішні учинки (actus externi), тобто такі, які можна помітити і визначити ззовні за допомогою спостереження, але також внутрішні учинки (actus interni), про які знає тільки особа, яка їх виповнює, тільки вона може їх спостерегти і визначити на шляху інтроспекції. Використовуємо в даному випадку слово “учинки”, хоча це слово переважно вживається тільки тоді, коли йдеться про зовнішні учинки. Латинське слово “actus” є більш універсальне, інколи вживається також в польській мові слово “акт”, але тільки обізнаний з латиною знає, що це слово може також означати “дія”, “вчинок”, бо в загальному має він в нашій мові інше застосування.

Ділянка (?царина), яка цікавить нас в даній книжці, а особливо в цьому розділі, дає привід, нагоду (asumpt) до роздумів над зовнішніми, як і внутрішніми учинками. На ці дві групи учинків Декалог дуже виразно звертає увагу в заповідях VI (“Не роби перелюбу”) та ІХ (“Не пожадай жінки твого ближнього”). Йдеться про вчинки, об’єктом яких є особа другої статі – не стать, але особа, а окремість статі є моментом, який породжує особливу моральну проблему. Особа тому, що є особою, повинна бути об’єктом любові. Зате стать, яка передовсім позначається в тілі і як властивість тіла підлягає чуттям, створює можливість пожадливості (?похітливості). Пожадливість тіла найтісніше пов’язується з чуттєвістю. Аналіз чуттєвості проведений в попередньому розділі вказав на характерну для неї реакцію на “тіло як можливий предмет вжитку”. Чуттєвість реагує на цінності пов’язані саме з тілом, а ця реакція має напрямковий характер. Напрямкова реакція не ототожнюється ще з пожаданням. Це тільки направлення цілої психіки в сторону згаданої цінності, наче “зацікавлення” нею, чи навіть “захоплення” (zaabsorbowanie). Від цього першого етапу реакції чуттєвості дуже легко перейти до наступного, яким є вже пожадання. Пожадання відрізняється від зацікавлення чи навіть від захоплення чуттєвості сексуальною цінністю пов’язаною з тілом, в цьому випадку стверджуємо, що ця цінність “доходить” до суб’єкту, натомість в випадку пожадання суб’єкт виразно звертається до неї. Щось в суб’єкті починає до неї стреміти і гонутися, більш того, починається в суб’єкті (в людині) якийсь стихійний, спонтанний процес, який йде в цьому напрямку, щоб остаточно хотіти тієї цінності. Само чуттєве пожадання ще не є хотінням, але виразно старається ним стати. Ця добре відчутна легкість переходу з етапу в етап: від зацікавлення до пожадання, від пожадання до хотіння, є джерелом великих напруг у внутрішньому житті людини; власне з ними пов’язується чеснота поміркованості. Структура тієї чесноти, яку окремо ще обговоримо в ході цього розділу, залишається в тісному відношенні (?кореляції) до представленої тут структури пожадливості тіла.

Вислів “пожадливість тіла” є правильним так з рації того, що об’єктом тієї пожадливості пов’язаної з реакціями чуттєвості є тіло і sexus, як і з тієї також, що в суб’єкті виходиться вона від тіла і шукає гирла в “тілесній любові”. Вартувало б тут мабуть зазначити, що існує відмінність між “тілесною любов’ю” та “любов’ю тіла”, бо тіло як складник особи може бути об’єктом не лише пожадливості, але також любові.

Факт, що перша реакція чуттєвості, тобто зацікавлення сексуальною цінністю “пов’язаною з тілом”, дуже легко змінюється в наступну, тобто в тілесне пожадання, підтверджує, що існує влада чуттєвого пожадання і саме вона приховується за чуттєвістю, надаючи так швидко пожадавчий характер її реакціям. Таким був підхід до цієї проблематики Св. Томи Аквінського, який виразно відрізняв appetitus concupіscibilis – пожадавчу владу від appetitus irascibilis – влади потягу. На його думку, це є дві головні влади чуттєвої душі (anima sensitiva) найтісніше пов’язані з чуттєвим пізнанням. Ці влади зосереджують довкола себе цілу плеяду почуттів (passiones animae Томи). Звідси, певні людські почуття мають більш пожадавчий характер, наприклад, бажання, а інші більш інстиктовний (?потяговий) характер, наприклад гнів. Під почуттям розуміємо тут перше зворушення, емоції, а також певні триваліші емоційні стани людської психіки, в межах яких можемо знову стежити різні ступені інтенсивності (від настроїв до пристрастей, наприклад ніжне почуття любові і бурхлива любовна пристрасть, легке роздратування чи гнівне схвилювання і неопанований вибух люті).

Реакції чуттєвості мають напрямковий характер не лише зі сторони об’єкту, де пожадливість тіла не затримується в межах чуттєвої пожадавчої влади (appetitus concupiscibilis), але передається волі і намагається їй накинути відповідне собі відношення до об’єкту. В цьому також реакція чуттєвості має виразний спрямований характер: направлення реакції вказує, по-перше, на “тіло і стать”, а по-друге, - на “використання”. До цього також прямує чуттєве пожадання, а разом з ним “тілесна любов”. Шукає вона задовольняння в “тілі і статі” через використання. Тоді, коли його зазнає, завершується все відношення до об’єкту, щезає зацікавлення ним аж до моменту, коли пожадання пробудиться наново. Чуттєвість розряджається („wyżywa się”) в пожаданні. Це слово знаходиться тут на своєму місці. Пожадливість тіла йде завжди в напрямку “вижиття”, після якого обривається весь стосунок до об’єкту пожадання. В тваринному світі, де генеративний інстинкт пов’язаний з потребою збереження виду регулює сексуальне життя, така закритість пожадавчої реакції є цілковито достатня. Зате в світі осіб тут виникає серйозна небезпека морального характеру.

Ця небезпека тісно пов’язується з питанням любові, а отже, з відношенням до особи. “Тілесна любов”, яка виростає з самої пожадливості тіла, не містить в собі тієї цінності, яку повинна містити любов особи, тому що пожадливість тіла змінює об’єкт любові, яким є особа, на інший, а саме на “тіло і стать” пов’язані з якоюсь особою. Реакція чуттєвості не відноситься – як відомо – до особи як особи, але тільки до “тіла і статі” якоїсь конкретної особи, і то власне “як до можливого предмету використання”. Отже, силою факту в полі бачення пожадання, що випливає з пожадливості тіла, особа другої статі постає не як особа, але як “тіло і стать”. Місце суттєвої для любові цінності особи займає сексуальна цінність, й вона також стає центром кристалізації цілого пережиття. А оскільки це пережиття супроводжується чуттєвим почуттям любові, через те пожадання набирає характеру любовного пережиття, і то сильного, інтенсивного пережиття, тому що міцно опертого на сексуальних реакціях та на чуттях. Коли говоримо про “чуттєве почуття любові”, не маємо на думці реакції самої почуттєвості, бо вона реагує не на “тіло і стать”, але на “людину другої статі” – “жіночість” або “чоловічість”, як це проявив аналіз в ІІ розділі. “Почуття” означає в цьому випадку чуттєвий стан, який виникає насамперед під впливом пожадання “тіла і статі” як того, що відповідає самій чуттєвості, а пізніше під впливом вдоволення цього пожадання через “тілесну любов”.

Тепер бачимо, на чому полягає моральна небезпека пов’язана з похітливістю тіла. Вона веде до “любові”, котра не є любов’ю, оскільки визволяє любовні пережиття на канві самого чуттєвого пожадання та його вдоволення – ці пережиття мають за об’єкт особу другої статі, а одночасно не доростають до особи, бо затримуються лише на “тілі і статі”, як на своєму властивому і єдиному змістові. Звідси випливає дезінтеграція любові. Пожадливість тіла штовхає, і то з великою силою, до тілесного зближення, до сексуального єднання (?сексуального співжиття), але зближення і єднання, що базують на самій пожадливості тіла, не поєднують чоловіка і жінку як особи, не мають вартості особового єднання, не є любов’ю в її властивому (тобто етичному) значенні. Навпаки, зближення і сексуальне співжиття виникаючі з самої пожадливості тіла є запереченням любові осіб, бо в їхній основі лежить ця знаменна для чистої чуттєвості реакція направлена на “використання”. Ця реакція щойно мусить бути включена до правильного та гідного відношення до особи, саме це називаємо інтеграцією. Залишена сама собі пожадливість тіла не є джерелом любові особи, хоча визволяє любовні (еротичні) пережиття, заряджені великою дозою чуттєвих почуттів.

Існує тут не лише серйозна можливість деформації любові, але також можливість марнотратства її природного матеріалу. Чуттєвість доставляє матеріалу любові, але у відношенні до цього матеріалу конче необхідною є відповідна творчість волі. Без такої творчості не може бути любові, залишається тільки матеріал, використовуваний похітливістю тіла, що “виживається” в ньому. Родяться тоді внутрішні та зовнішні вчинки, об’єктом яких є сама лише сексуальна цінність, пов’язана з особою. Ці вчинки залишаються на лінії тієї направленої реакції, котра є характерна для самої чуттєвості: орієнтованої на “тіло як можливий предмет використання”. Отже, відносяться вони до особи в корисливий, споживацький спосіб. Сам факт, що учинки є зовнішніми або тільки внутрішніми, залежить великою мірою від структури самої чуттєвості даній особі.

Певним природним забезпеченням відносно пожадливості тіла є почуттєвість. Вже з аналізу, проведеного в попередньому розділі відомо, що це є в даному випадку здатність до реагування на сексуальну цінність, на цю однак, яка в’яжеться з “цілою людиною другої статі”, а не “з тілом як можливим предметом використання”. Отже, в цьому сенсі, це є здатність реагувати на “жіночість” або “чоловічість”. Реакції почуттєвості мають також направлений характер, однак їхній напрямок є іншим від напрямку чуттєвих реакцій. Почуттєвість не йде в напрямку використання, яке має за об’єкт “тіло та sexus” і шукає виходу в самій “тілесній любові”. Якщо говоримо інколи про потребу почуттєвого виживання, то не в тому самому значенні, в якому говоримо про чуттєво-сексуальне вижиття. Йдеться тоді швидше про заспокоєння потреби самих почуттєвих пережиттів, про потребу “кохання” когось або також дізнання чийогось почуття (“бути коханим”). Почуттєвість має свій окремий світ внутрішніх, а також між-людських фактів, котрі самі по собі тримаються здалека від пожадливості тіла. Почуттєва любов видається на стільки чистою, що всілякі порівняння її до чуттєвої пристрасті вважається приниженням і брутальністю.

Та однак не являється вона позитивним і повним розв’язком проблеми пожадливості тіла. Почуттєва любові щонайбільше відсуває цю проблему зі сфери свідомості, впроваджуючи навіть у відношення жінки до чоловіка (або vice versa) ту ідеалізацію, про яку йшлося в попередньому розділі. Але відсунути проблему - не означає її чи хоча би вийти їй на зустріч. Досвід показує, що односторонньо “ідеалістичний” підхід до любові буває пізніше джерелом гірких розчарувань або породжує виразну непослідовність в поведінці, зокрема в подружньому житті. Те, що почуттєвість вносить до взаємного відношення жінки і чоловіка, являється тільки “матеріалом” любові. Повноцінний захист від пожадливості тіла знаходимо щойно в глибокому реалізмі чесноти, йдеться саме про чесноту чистоти. А почуттєвість, а також ця “ідеалізація”, яка родиться на її підставі у відношенні х-у та у-х, можуть дуже допомогти в формуванні чесноти чистоти. Однак ці навіть найделікатніші природні реакції, які постають на ґрунті почуттєвості відносно “жіночості” або ж “чоловічості”, не створюють ще самі з себе достатньо глибокої підстави для кристалізації любові особи.

Авжеж, існує певна небезпека, що пожадливість тіла поглине ці реакції, що присвоїть їх собі як певного роду “акомпанемент”, який прикриє властиве її відношення до людини другої статі. В такому підході “любов” буде передовсім справою тіла і цариною пожадливості, з тим, що приєднається до неї певна доза якогось “ліризму”, випливаючого з почуттєвості. Слід додати, що почуттєвість не зміцнена чеснотою, залишена сама собі, і так кинута на тло потужної пожадливості тіла, найчастіше сходить до тієї ролі. Звичайно, додає тоді від себе певний новий момент; чинить з любові щось в роді суб’єктивного “табу”, в якому почуття є всім і про все вирішує.