Залучення (?заангажування) свободи

Тільки правда про особу дає можливість дійсного залучення свободи по відношенні до тієї особи. Любов полягає на задіянні свободи, адже є вона відданням себе, а віддати себе – це власне означає: обмежити свою свободу з огляду на другого. Обмеження власної свободи було би чимось негативним і прикрим – завдяки любові воно є чимось позитивним, радісним і творчим. Свобода є для любові. Не вжита, не використана нею, свобода стає власне чимось негативним, дає людині відчуття пустоти і несповнення. Любов залучає свободу і наповняє її тим, до чого природно горнеться воля – наповняє її добром. Воля стремить до добра, а свобода є власністю волі. І тому свобода є для любові, бо завдяки їй людина приймає найбільшу участь в добрі. Це є суттєве звання (?титул) до її першості в моральному плані, в ієрархії чеснот, а також в ієрархії здорових туг і прагнень людини. Людина любові прагне більше, ніж свободи – свобода є засобом, а любов метою. Однак людина прагне правдивої любові, бо тільки спираючись на правді можливим є автентичне заангажування свободи. Воля є вільна, а водночас “мусить” шукати добра, яке відповість її природі, є вільна в пошуках і виборах, але не є вільна від самої потреби пошуку і вибору.

Натомість воля не терпить нав’язування їй об’єкту, як добра. Хоче сама його вибрати і сама заафірмувати (?потвердити), бо ж вибір є завжди афірмацією цінності об’єкту, який вона вибирає. Так мужчина, який вибирає жінку, підтверджує тим самим її цінність – йдеться про те, щоб підтверджував цінність самої особи, не лише “сексуальну” цінність. Сексуальна цінність зрештою швидше сама нав’язується, цінність особи натомість чекає на підтвердження і на вибір. І тому в волі людини, яка ще не підкорилася своїм пристрастям, але зберегла внутрішню свіжість, відбувається переважно якась боротьба між потягом і свободою. Потяг намагається накинути свій об’єкт і свою мету, намагається створити внутрішній факт довершений в людині. Слово “потяг” вживаємо тут не в його властивому і повному значенні, так як воно було інтерпретоване в попередньому розділі, але в частковому значенні – йдеться тільки про певні прояви сексуального потягу, завдяки яким сексуальна цінність володіє чуттєвістю і почуттєвістю людини і через те немов би “оточує з усіх боків” (?обступає) волю. Коли воля підкоряється чуттєвому потягові, тоді починає пожадати дану особу. Почуття відбирає пожаданню його тілесний, а водночас споживацький характер, а чинить з нього здебільшого прагнення “людини другої статі”. Все-таки, як довго воля підлягає тільки тому, за чим йдуть чуття і до чого горнеться почуття, так довго не проявляється її власна, творча участь в любові.

Воля любить щойно тоді, коли людина свідомо залучає свою свободу відносно другої людини як особи, цінність якої повністю признає і підтверджує. Таке задіяння не полягає насамперед на пожаданні цієї людини. Воля є творчою владою, здатною до того, щоб з себе давати добро, а не лише до того, щоб присвоювати собі вже існуюче добро. Любов волі виражається передовсім в бажанні добра для розлюбленої особи.Прагнення самої особи для себе не проявляє ще творчої потенційності волі, не являється також любов’ю в цілому позитивному значенні цього слова. Воля природно хоче добра, і то безмежного добра тобто щастя. В прямуванні до нього шукає особи і прагне її для себе як того конкретного добра, яке може принести це щастя. Так х прагне у, а у прагне х – і на цьому полягає любов пожадання. Чуття і почуття допомагають в такій любові. Але любов, в якій помагають чуття і почуття, являється немов найближчою можливістю, щоб воля, стремління якої за своєю природою йдуть в напрямку добра без меж, тобто щастя, почала хотіти цього добра не тільки для свого власного суб’єкта, але також для другої особи, для тієї особи, яка являється – спираючись на чуття і почуття – предметом пожадання. І саме тут зарисовується ота напруга поміж динамікою потягу і власною динамікою волі. Потяг є причиною того, що воля пожадає і прагне особи з огляду на її сексуальну цінність, воля натомість не зупиняється на цьому. Є вільною, тобто здатною до того, щоб прагнути всього в відношенні до добра безумовного, добра без меж – щастя. В саме цю здатність, цю свою природну, шляхетну потенційність, залучає у відношенні до там тої особи. Прагне для неї безумовного добра, добра без меж, щастя – і таким чином наче врівноважує та внутрішньо платить за те, що її самої, тієї особи “другої статі”, прагне для себе[34]. Очевидно, що маємо тут на увазі тільки часткове значення слова “потяг”. Воля не тільки бореться з потягом, але водночас в рамах весільної любові бере на себе те, що являється його природною метою. Адже потяг є зверненим на існування людства, що конкретно завжди означає існування нової особи, дитини, як плоду любові чоловіка і жінки в подружжі. Воля звертається до тієї мети і через свідому реалізацію її намагається ще більше розширити це творче прямування, яке є для неї властиве.

В такий спосіб правдива любов, користаючи з природної динаміки волі, намагає внести рису ґрунтовної безкорисливості у відношенні жінки і чоловіка, щоб звільнити цю любов від спрямованості на використання (в першому і другому значенні слова “вживати”). На цьому також полягає те, що тут названо боротьбою між любов’ю і потягом. Потяг хоче насамперед брати, користуватися другою особою, тоді коли любов хоче давати, творити добро, робити щасливим. Знову бачимо, до якої міри весільна любов повинна бути проникнута тим, що є сутністю приязні, оскільки в прагненні добра “без меж” для другого “я” міститься немов у зародку весь творчий паросток правдивої любові, прямування до того, щоб обдаровувати добром ту особу, яку любимо, щоб її робити щасливою[35].

Це якась “божественна” риса любові. Справді, коли у хоче для х добра “без меж”, тоді властиво хоче для неї Бога: Він один є об’єктивною повнотою добра і також тільки Він може кожну людину наситити такою повнотою. Любов людини через відношення до щастя, тобто до повноти добра, проходить неначе найближче Бога. Інша річ, що ота “повнота добра”, а також і “щастя”, не часто розуміється саме так. “Хочу для тебе щастя” - це означає: хочу того, що тебе вчинить щасливим, але не задумуюсь (поки що) над тим, що це є. Тільки люди глибокої віри говорять собі цілком виразно: це є Бог. Інші не доказують цієї думки, так якби залишили цю “позицію” до довершення укоханій особі: це є те, чого ти сам (ти сама) хочеш, в чому вбачаєш для себе повноту добра. Натомість вся енергія любові зосереджується передовсім на тому, що “я” цього для тебе справді хочу[36].

Велика моральна сила правдивої любові полягає якраз на тому прагненні щастя, тобто правдивого добра, для другої особи. Завдяки тому любов є здатною відродити людину – дає їй почуття внутрішнього багатства, внутрішньої плодотворності і творчості: я здатний хотіти добра для другої особи, а отже, я є взагалі здатний хотіти добра. Правдива любов змушує мене до того, щоб я повірив у власні духовні сили. Навіть тоді, коли я є “поганий”, правдива любов – якщо пробуджується в мені – наказує мені шукати правдивого добра з огляду на цю особу, до якої звертається. Таким чином підтвердження цінності другої особи знаходить глибоке відлуння в підтвердженні цінності моєї власної особи, адже якраз з огляду на саму сексуальну цінність пробуджується в даному суб’єкті потреба прагнення щастя для другого “я”. Коли любов досягає свої повні виміри, тоді вносить не лише отой дійсний особовий “клімат”, але також якесь відчуття “абсолюту” зустрічі з тим, що безумовне і остаточне. Любов є справді найвищою моральною цінністю. Йдеться ще про вміння переносити виміри любові в звичайні справи буденного життя. Звідси якраз випливає проблема виховання любові.