Приналежність особи до особи

В метафізичному аналізі любові стверджено, що її суть найглибше реалізується у відданні люблячої особи особі возлюбленій. Ця форма любові, яку названо весільною любов’ю, відрізняється від інших її форм і проявів цілковито своєрідною видовою вагою. Усвідомлюємо собі це тоді, коли розуміємо цінність особи. Цінність особи, як вже сказано, залишається в найтіснішому зв’язку з буттям особи. За природою, тобто з рації того, яким є буттям, особа є володарем самої себе (sui iuris) і не може бути відступлена іншій, ані заступлена іншою в тому, що вимагає участі її власної волі і залучення її особової свободи (altere incommunicabilis). Отже, любов неначе вириває особу з її природної непорушності і не-відступальності. Любов є причиною того, що особа якраз хоче себе віддати іншій особі – тій, яку кохає; хоче немов би перестати бути своєю виключною власністю, а стати власністю тієї другої. Означає це свого роду зречення з цього, що становить sui iuris, а також з altere incommunicabilis. Любов проходить через таке зречення, керуючись однак тим глибоким переконанням, що це зречення не веде до поменшання і зубожіння, але якраз навпаки – до розширення і збагачення екзистенції особи. Це є немов право "екстази" – виходу з себе, щоб тим повніше бути з другим. В жодній іншій формі любові це право не реалізується так виразно, як у весільній (?подружній) любові.

Любов між жінкою і мужчиною йде також в цьому напрямку. Ми вже багаторазово звертали увагу на її особливу інтенсивність в психологічному значенні. Ця інтенсивність пояснюється не тільки біологічною силою статевого потягу, але також природою тієї форми любові, яка тут доходить до голосу. Чуттєві і почуттєві пережиття, які так виразно зарисовуються в свідомості, являються лише зовнішнім проявом, а також зовнішньою перевіркою того, що відбувається – а в кожному випадку повинно відбуватись – всередині особи. Віддання себе, своєї власної особи, може бути повновартісне тільки тоді, коли є участю та дією волі, бо саме завдяки своїй вільній волі особа є паном самої себе (sui iuris), є кимсь невідступальним і непередавальним (alteri incommunicabilis). Весільна любов (любов возлюблених), любов віддання, особливо глибоко ангажує волю. Відомо, що потрібно тут розпорядитися всім своїм "я", треба "дати душу", якщо виражати це мовою Євангелії.

На противагу цим поглядам, які, огортаючи поверхнево проблематику статевості, останнім кроком "любові" (еротики) вважають само лише тілесне віддання жінки чоловікові, треба тут конче говорити про взаємну приналежність двох осіб. Не двостороннє сексуальне використання, в якому х віддає своє тіло під володіння у, щоб обоє могли зазнати при цьому максимальної чуттєвої насолоди, але саме взаємне віддання себе і взаємна приналежність собі осіб – ось цілковите і повне охоплення природи весільної любові, яка в цьому випадку знаходить своє доповнення в подружжі. В протилежному підході любов є вже на початку перекресленою за рахунок самого використання (в першому і другому значенні слова "вживати"). Любов не може виражатись в самому вживанні, хоч би й навіть двосторонньому і одночасному. Натомість по справжньому виражається вона в з’єднанні осіб. Плодом з’єднання є їхня взаємна приналежність, проявом якої (між іншим) є повне сексуальне співжиття, називаємо його співжиттям або подружнім спілкуванням (obcowaniem), оскільки – як побачимо – тільки в подружжі є воно на своєму місці.

З етичної точки зору йдеться тут передовсім про те, щоб не відвертати природної черговості фактів, а також щоб жодного з них в цій черговості не обминати. Отже, насамперед мусить бути досягнене через любов з’єднання осіб, жінки і чоловіка, а щойно тоді проявом такого зрілого з’єднання може бути сексуальне співжиття обох. Вартувало б в цьому місці пригадати те, що вже було сказане на тему об’єктивного і суб’єктивного профілю любові. Любов в суб’єктивному профілі є завжди якоюсь психологічною ситуацією, пережиттям викликаним якоюсь сексуальною цінністю і зосередженим навколо неї в суб’єкті чи навіть в двох суб’єктах, які переживають любов. Любов в об’єктивному профілі є між-особовим фактом, є взаємністю і приязню основаною на якійсь спільноті в добрі. Отже, є завжди з’єднанням двох осіб, а може стати їхньою приналежністю. На місце об’єктивного профілю не можна підставити ні двох суб’єктивних профілів, ні їхньої суми – це є два зовсім різні види (przekroje) любові.

Об’єктивний профіль любові є вирішальним. Випрацьовується він в двох суб’єктах, звичайно, завдяки цілому багатству чуттєво-емоційних пережиттів, які належать до профілю суб’єктивної любові, але з ними не ототожнюється. Чуттєві пережиття мають свою власну динаміку пожадання пов’язану з чуттям, а також з сексуальною живучістю тіла. Почуттєві пережиття мають також свій власний ритм: прямують до створення цього додатного настрою, який спонукає відчуття близькості возлюбленої особи і якесь спонтанне порозуміння з неї. Любов натомість прямує до з’єднання через їхнє взаємне віддання. Цей факт має глибоке об’єктивне, а навіть онтологічне значення, і також тому належить до об’єктивного профілю любові. Чуттєві та почуттєві пережиття не ототожнюються з ним, хоча творять комплекс умов, серед яких цей факт стає дійсністю. Водночас однак існує також інша проблема, деякою мірою зворотна: як утримати і як уґрунтувати цю взаємність осіб у і х серед цих всіх реакцій і чуттєво-почуттєвих пережиттів, які самі з себе відзначаються великою рухливістю і мінливістю.

І тут знову виростає проблематика, котру вже попередньо висвітлено: сексуальна цінність, яка в різній формі являється неначе кристалізаційним осередком чуттєво-емоційних еротичних пережиттів, мусить бути міцно злита в свідомості і волі з відношенням до цінності особи, тієї особи, яка немов доставляє змісту згаданих пережиттів. Щойно тоді можна думати про з’єднання осіб та про їхню приналежність. А без того "любов" має значення тільки еротичне, а втрачає сутнісне тобто особове, значення: провадить до сексуального з’єднання, але без покриття в правдивому з’єднанні осіб. Така ситуація має утилітарний характер, про взаємне відношення осіб вирішує реалізація того, що міститься в слові "вживати" (беручи до уваги зокрема друге значення цього слова). Тоді х належить до у як предмет вжитку, а х даючи у нагоду вжитку, старається сама віднайти в цьому якусь приємність. Таке відношення з обох сторін є цілковито протилежне любові, і про з’єднання осіб не можна тоді говорити. Навпаки – все є неначе приготовлене до конфлікту двосторонніх інтересів, чекає тільки на вибух. Тільки до певного часу можна приховувати егоїзм – егоїзм чуттів або ж егоїзм почуттів – в закамарках фікційної структури, яка з цілою на вигляд доброю вірою називається "любов’ю". Згодом однак мусить проявитись вся неретельність такої будівлі. А це являється одним з найбільших страждань, коли любов виявляється не тим, за що її сприймали, але чимось цілком протилежним.

Йдеться про те, щоб уникнути таких розчарувань. Весільна любов (любов возлюблених), яка несе в собі внутрішню потребу віддання власної особи другій людині – ця потреба кристалізується між жінкою і чоловіком також в тілесному відданні та в повному сексуальному співжитті – має свою природну велич. Мірою тієї величі є цінність особи, яка дає себе, а не лише шкала чуттєво-сексуальної насолоди, яка пов’язується з цим відданням. Дуже легко тут однак помилити суть справи з тим, що є власне тільки побічним рефлексом (відбиттям) цієї суті. Якщо цій любові відібрати глибину віддання, ґрунтовність особового заангажування, то це, що з неї залишиться, буде цілковитим її запереченням і протилежністю. Адже на продовженні цієї лінії лежить остаточно те, що називаємо проституцією.

Весільна любов полягає з одного боку на відданні особи, а з другого – на прийнятті цього віддання. В це вплітається “таємниця” взаємності: прийняття повинно бути одночасно відданням, а віддання одночасно прийняттям. Любов за своєю природою є взаємною: той, хто вміє приймати, вміє також давати. Йдеться, звичайно, про таке уміння, яке є симптоматичне для любові, бо існує також уміння прийняття і уміння давання симптоматичне для егоїзму. Отож, цим першим – симптоматичним для любові – умінням давання і приймання володіє такий чоловік, відношення якого до жінки є проникнуте ґрунтовною афірмацією цінності особи тієї жінки; володіє цим умінням також така жінка, відношення якої до чоловіка є проникнуте афірмацією цінності особи цього чоловіка. Така підстава створює найбільш внутрішній клімат віддання - особовий клімат всієї весільної любові. Ця справжня здібність афірмації цінності особи є потрібна обом, а потрібна є так для того, щоб віддання власної особи було повновартісне, але також для того, щоб прийняття цього віддання було таким самим. Тільки та жінка є здатна до правдивого віддання себе, яка має повне переконання на про цінність своєї особи, а також про цінність особи цього чоловіка, якому віддається. І тільки той чоловік є здатним прийняти віддання жінки в цілій повноті, який має ґрунтовну свідомість величі цього дару – а тієї свідомості не може мати без афірмації цінності особи. Свідомість цінності дару будить потребу вдячності і взаємності, яка відповідала б величині дару. Видно в цьому також, як ґрунтовно весільна любов, любов взаємного віддання, мусить містити в собі внутрішню структуру приязні.

В кожному разі тільки тоді, коли рухаємося на площині особи, в орбіті її суттєвої цінності, стає зрозумілою і прозорою велич весільної любові, факту взаємного віддання себе і приналежності осіб – жінки і чоловіка. Як довго, натомість, роздуми на цю тему ведемо “з позиції” самої сексуальної цінності, а також з нею тільки пов’язаної гри почуттів та пристрастей, так довго не можемо ввійти у властиву орбіту проблематики. Тоді також неможливо зрозуміти ті принципи сексуальної моральності, які залишаються в найтіснішому зв’язку із заповіддю любові, котра є – як стверджено – “персоналістичною нормою”: так вона сама, як і всі її наслідки стають ясними тільки тоді, коли ми знаходимось на площині особи, в орбіті її суттєвої цінності.