Афірмація цінності особи

Заповідь любові – це, як сказано, персоналістична норма. Виходимо в ній від буття особи, щоб у свою чергу признати її особливу цінність. Світ сущого це світ предметів; розрізняємо серед них особи і речі. Особа різниться від речі структурою і досконалістю. До структури особи належить “внутрішність” (?”нутро”), в якому віднаходимо елементи духовного життя, що змушує нас до визнання духовної природи людської душі. З огляду на те особа володіє властивою собі духовною досконалістю. Ця досконалість вирішує про її цінність. Неможливо особу трактувати так як річ (чи хоч би так як тваринний індивід), якщо відзначається вона духовною досконалістю, якщо деякою мірою є духом (утілесненим), а не лише “тілом”, хоч би навіть чудово оживленим. Між психікою тварини і духовністю людини існує колосальна відстань, прірва, яку не можна подолати.

Цінність самої особи треба чітко відрізнити від різних цінностей, які знаходяться в особі[32]. Це вроджені або набуті цінності, а поєднуються вони з цілою складною структурою людського буття. Як ми вже бачили, ті цінності доходять до голосу в любові між жінкою та чоловіком; вказав на це психологічний аналіз любові. Любов жінки та чоловіка основується на враженні, поруч з яким йде зворушення, а його об’єктом є завжди цінність. В даному випадку йдеться про сексуальну цінність, бо любов жінки і чоловіка виростає на основі сексуального потягу. Сексуальна цінність пов’язується або з “цілою людиною другої статі”, або ж в особливо звертається до її “тіла” як до “можливого предмету вжитку”. Цінність особи відрізняється від сексуальної цінності без огляду на те, чи ця остання посилається на чуттєвість, чи може на почуттєвість людини. Цінність особи є пов’язана з цілим буттям особи, а не зі статтю, стать є лише особливістю буття.

Завдяки тому кожна особа другої статі має насамперед цінність як особа, а вже пізніше має певну сексуальну цінність. З психологічної сторони любов жінки і чоловіка означає таке пережиття, яке зосереджується довкола реакції на сексуальну цінність. В полі зору цього пережиття особа появляється передовсім як "людина другої статі", якщо навіть не виділимо насамперед тієї реакції, об’єктом якої є "тіло як можливий предмет вжитку". Водночас розум знає, що ця "людина другої статі" є особою. Ці знання мають розумовий, понятійний характер – особа як така не є змістом враження, так як змістом самого враження не є буття як таке. Отже, оскільки "особа" не є змістом самого враження, а лише предметом поняттєвих знань, через це також реакція на цінність особи не може бути настільки безпосередньою, як реакція на сексуальну цінність пов’язану з "тілом" тієї конкретної особи або ж – дивлячись ширше – з тим цілісним явищем, яким є "людина другої статі" (жінка або чоловік). По іншому діє на емоційну сферу в людині те, що безпосередньо міститься у враженні, а по іншому те, що посередньо відкриває в ній розум. Все-таки правда про те, що "людина другої статі" є особою, є кимсь, відмінним від будь-якої речі, міститься також в свідомості, і це якраз вона викликає потребу інтеграції сексуальної любові, вимагає, щоб вся чуттєво-почуттєва реакція на "людину другої статі" була підтягнута до тієї правди, що ця людина є особою.

Таким чином в кожній ситуації, в якій переживаємо сексуальну цінність якоїсь особи, любов вимагає інтеграції, тобто включення тієї цінності в цінність особи, звичайно, підпорядковуючи її цінності особи. І власне в цьому виражається головна етична риса любові: вона є афірмацією особи, без цього не є любов’ю. Якщо є насичена відповідним відношенням до цінності особи – таке відношення ми тут назвали афірмацією, – то любов у цілій повноті є собою, є інтегральною любов’ю. Коли натомість "любов" не є проникнута афірмацією цінності особи, тоді являється якоюсь здезінтегрованою любов’ю, а властиво не є любов’ю, хоча певні реакції або пережиття можуть мати цілком "любовний" (еротичний) характер.

Особливо стосується це любові між жінкою і чоловіком. Любов в повному значенні цього слова є чеснотою, а не лише почуттям, ні тим більш тільки збудженням чуттів. Ця чеснота твориться у волі і розпоряджає засобами її духовної потенційності, тобто являється автентичним задіянням свободи особи-суб’єкта, що випливає з правди про особу-об’єкт. Любов як чеснота живе у волі направленням на цінність особи. Вона, отже, є джерелом цієї афірмації особи, яка проникає всі реакції, пережиття і взагалі цілу поведінку.

Любов, яка є чеснотою, звертається до почуттєвої любові, а також до тієї, яка міститься в чуттєвому пожаданні, бо в етичному порядку зовсім не йдеться про те, щоб затерти або обминути сексуальну цінність, на яку реагують чуття і почуття. Йдеться лише про те, щоб цю цінність міцно пов’язати з цінністю особи, оскільки любов звертається не до самого "тіла", ані навіть не до самої "людини другої статі", але якраз (?власне) до особи. Більш того – тільки через звернення до особи любов є любов’ю. Не є любов’ю завдяки зверненню до самого "тіла" особи тому, що в цьому виразно виділяється бажання використати, яке в принципі є протилежністю любові. Любов ще також не є собою через сам почуттєвий зворот в сторону людини другої статі. Адже відомо, що це почуття – так міцно основане на враженні і відчутті "жіночості" або "чоловічості" – може згодом неначе вичерпатися в емоційній свідомості так чоловіка, як і жінки, якщо не є міцно пов’язане з афірмацією особи, тієї саме, котрій мужчина завдячує пережиття "жіночості", а також тієї, котрій жінка завдячує пережиття "чоловічості"[33].

Сексуальна почуттєвість рухається (porusza sie) постійно серед багатьох таких пержиттів, серед вражень, які сприймає від багатьох осіб. Подібно також чуттєвість рухається серед багатьох "тіл", в присутності яких пробуджується відчуття "предмету можливого використання". Саме тому любов не може базуватись на самій тільки чуттєвості, ані навіть на самій почуттєвості, бо і одна, і друга якимось чином розминається з особою, не допускає або принаймні не доводить до її прийняття (?заафірмування). Відбувається так попри те, що почуттєва любов дуже наближає до людини, а також дуже наближає людину. Та навіть і вона, приближаючи "людину", може легко розминатися з "особою". Треба буде ще повернутись до цієї проблематики в цьому розділі, а також в розділі ІІІ. Обсервація життя наводить на думку, що почуттєва любов спалахує, особливо в людей з певними якостями психіки (zwlaszcza u ludzi o pewnym pokroju psychiki)(9), немов від самого явища "людина", якщо є воно насичене відповідним зарядом "жіночості" або "чоловічості", але сама з себе ця любов не має такої зрілої внутрішньої інтегральності, якої вимагає повна правда про особу, що є властивим об’єктом любові.

Афірмація цінності особи, в якій знаходиться відбиття повної правди про об’єкт любові, мусить собі щойно здобути позицію серед тих еротичних пережиттів, найближчим об’єктом яких є або чуттєвість, або почуттєвість людини. При цьому афірмація цінності особи йде особливо в двох напрямках, визначаючи таким чином в загальному головну територію сексуальної моральності. З одного боку, йде вона в напрямку певного опанування тих пережиттів, безпосереднім джерелом яких є чуттєвість і почуттєвість людини. Це питання буде детально обговорюватись в ІІІ розділі: "Особа і чистота". Другий напрям, в якому розвиває свою діяльність афірмація цінності особи, - це напрям вибору основного життєвого покликання. Життєве покликання особи пов’язується ж переважно з участю іншої особи, або ж з участю інших осіб в її житті. Є очевидним, що коли мужчина у вибирає жінку х на товаришку свого життя, тоді вже тим самим визначає особу, яка в його житті матиме найбільшу участь, і визначає напрям свого життєвого покликання. Цей напрям якнайтісніше поєднується з особою, через те не може розглядатись без афірмації її цінності. Це знову ж таки буде детальніше опрацьоване в ІV розділі, особливо в другій його частині.