Вибір і відповідальність

Мабуть ніде в цілій книжці не є так актуальним її титул, який говорить про “любов і відповідальність”, як в цьому місці. В любові існує відповідальність – це відповідальність за особу, ту, яку втягається в найтіснішу спільноту буття і діяльності, з якої чиниться деякою мірою свою власність, користаючи з її віддання. І тому існує також відповідальність за власну любов: чи є вона такою, так зрілою і так ґрунтовною, що в її межах ця величезна довіра другої особи, породжена з її любові надія, що віддаючи себе не втрачає своєї “душі”, але навпаки – віднаходить тим більшу повноту її існування – чи це все не зазнає розчарування. Відповідальність за любов зводиться, як бачимо, до відповідальності за особу, з неї випливає і до неї також повертається. Саме тому це є величезна відповідальність. Але її велич розуміє тільки той, хто має ґрунтовне почуття цінності особи. Той, хто має лише здатність реагування на сексуальні цінності пов’язані з особою і ній вкорінені, але цінності самої особи не бачить, той постійно буде змішувати любов з еротикою, буде заплутувати життя собі і другим, запропащаючи в цьому всьому для себе і для інших властивий сенс любові, а також суттєвий її “смак”. Той “смак” любові пов’язується з почуттям відповідальності за особу. Адже в цьому почутті приховується турбота про її правдиве добро – квінтесенція всього альтруїзму, а водночас безпомилковий знак певного розширення власного “я”, власної екзистенції, про те “друге «я»” і про цю другу екзистенцію, яка є для мене так близька, як моя власна. Почуття відповідальності за другу особу буває повне турботи, але ніколи не є само в собі прикре чи болісне, бо в ньому доходить до голосу не обмеження чи зубожіння людини, але власне її збагачення і розширення. Тому любов відірвана від почуття відповідальності за особу є запереченням самої себе, є завжди і, як правило, егоїзмом. Чим більше почуття відповідальності за особу, тим більше правдивої любові.

Ця правда освітлює проблематику вибору особи. Постійно ж рахуємося з тим, що любов жінки і чоловіка природнім шляхом прямує до взаємного віддання і приналежності осіб. На шляху до того, що являється остаточною формою любові, мусить лежати по обох сторонах, тобто так в чоловіка, як і в жінки, вибір особи – тої, до якої звернеться весільна любов і віддання. Вибір має такий сам видовий характер, як те, до чого він веде. Адже вибирається особу, а разом з нею і весільну форму любові – взаємне віддання. Вибирається другу особу, але вибирається в ній деякою мірою друге “я”, так як би вибиралось себе в другому і другого в собі. Саме тому з обох сторін вибір мусить мати не тільки справді особистий характер, але також ретельне особове знамення. Належати собі можуть тільки такі особи (у і х), яким є об’єктивно добре бути разом. Людина ж завжди передовсім є собою (“особою”), а щоби могла не тільки бути з другим, але більш того: жити ним і для нього, мусить якимось чином постійно віднаходити себе в ньому, а його в собі. Любов є неможливою для буттів, які є взаємно непроникними. Тільки духовність і пов’язана з нею “внутрішність” осіб створює умови взаємного проникання, так що можуть вони взаємно жити в собі і взаємно також жити собою.

В цьому місці відкривається дуже цікава і дуже багата побічна проблема, яку можна було б назвати проблемою “психології вибору”. Які моменти, які психічно-фізіологічні чинники є причиною того, що двоє людей взаємно собі відповідають, що добре їм разом перебувати і належати собі? Чи існують в цьому всьому якісь правила і загальні принципи, зачерпнуті з психічно-фізіологічної структури людини? Що вносять тут тілесні та складові елементи, а що темперамент і вдача? Це захоплюючі питання, але однак здається, що попри різні спроби доставити в тій справі відповідей якогось загальнішого обсягу, залишається вона остаточно таємницею людської індивідуальності. Твердих (?чітких) правил немає, а філософія і етика свій авторитет вчительки життєвої мудрості завдячує саме тому, що старається ці проблеми пояснювати на стільки, на скільки можуть бути пояснені. Детальні науки, такі як фізіологія, сексологія чи медицина добре зроблять, якщо переймуться тим самим принципом, допомагаючи водночас філософії та етиці у виповненні її практичного завдання.

При твердженнях здорового емпіризму треба визнати, що вибір особи другої статі, яка має бути адресатом весільної любові, а водночас тою, яка цю любов спів-творить завдяки своїй взаємності, мусить спиратись деякою мірою на сексуальній цінності. Адже ця любов має мати свою сексуальну спрямованість (?своє сексуальне звучання), має являтись базою всього співжиття осіб різної статі. Це немислимо без двостороннього пережиття сексуальної цінності. Сексуальна цінність, як відомо, пов’язується не тільки з враженням “тіла як можливого предмету вжитку”, але також з цілковитим враженням, якого доставляє “людина другої статі”: жінка через свою “жіночість”, чоловік через “чоловічість”. Це друге враження є важливіше, появляється воно також хронологічно раніше; в не зіпсованої, природно здорової молоді перші пережиття пов’язані з сексуальною цінністю відносяться до “людини другої статі”, а не передовсім до “тіла як можливого предмету вжитку”. Якщо це друге відзивається раніше і насамперед, маємо справу з певним результатом зіпсуття – цей брак природного порядку в реагуванні на сексуальну цінність перешкоджатиме любові, ускладнить насамперед процес вибору особи.

Вибір особи є процесом, в якому сексуальна цінність не може відіграти ролі єдиного мотиву, ані навіть – в остаточному аналізі цього акту волі – першорядного мотиву. Конфліктувало б це з самим поняттям “вибору особи”. Якщо б єдиним або принаймні першорядним мотивом цього вибору була сама сексуальна цінність, тоді не можна було б говорити про вибір особи, але тільки про вибір другої статі пов’язаної з якоюсь “людиною” чи навіть тільки з якимось “тілом, яке є можливим предметом вжитку”. Чітко видно, що якщо маємо говорити про вибір особи, першорядним мотивом мусить бути сама цінність особи. Першорядним – це не означає єдиним. Таке повернення справи було б позбавлене риси здорового емпіризму, а тяжило б на ній знак тієї апріорності, яка характеризує етику Канта з її формалістичним персоналізмом. Йдеться про те, щоб справді вибрати особу, а не вибирати лише цінності, які є пов’язані з особою без врахування її самої як головної цінності. Повівся б так цей у, котрий вибирав би якусь х тільки з огляду на сексуальні цінності, якій в ній знаходить. Такий вибір має від разу виразні утилітарні тенденції, а через те стоїть нижче любові особи. Сексуальні цінності, які у знаходить в х (або вона в ньому), цілком очевидно мотивують вибір, однак особа, яка вибирає, мусить при цьому мати повну свідомість того, що вибирає особу. Отже, хоча сексуальні цінності в об’єкті вибору можуть зникнути, змінитись ітп., то однак залишиться основна цінність – цінність особи. Вибір є тоді правдивим вибором особи, коли рахується з тією цінністю як найважливішою і вирішальною. Отже, коли спостерігаємо цілковитий процес вибирання жінки чоловіком або чоловіка жінкою, тоді мусимо ствердити, що формується він через сексуальні цінності якось відчуті і якось пережиті, проте остаточно кожне з них вибирає не стільки особу з огляду на ті цінності, скільки ті цінності з огляду на особу.

І тільки тоді, коли остаточно так вибирає, акт вибору є внутрішньо зрілим і завершеним, бо тільки тоді відбулася в ньому властива інтеграція об’єкту: об’єкт вибору – особа – була сприйнята у всій своїй правді. Правда про особу як об’єкт вибору кристалізується саме в тому, що сама цінність особи є для того, хто вибирає, тією цінністю, якій підпорядковує всі інші. Сексуальні цінності, які діють на чуття і на почуття, є тоді виражені властиво. Якщо б вони являлися єдиним чи першорядним мотивом вибору особи, цей вибір був би вже сам в собі неповний і неправдивий, бо розминався б з повною правдою про свій об’єкт, про особу. Такий вибір мусив би являтись точкою виходу для здезінтегрованої любові, тобто також не цілковитої та неправдивої.

Істинна любов, любов внутрішньо повна, це та, в якій вибираємо особу задля неї самої, а отже та, в якій чоловік вибирає жінку, а жінка чоловіка не тільки як “партнера” сексуального життя, але як особу, котрій хоче віддати життя. Вібруючі в чуттєвих і емоційних пережиттях сексуальні цінності супроводжують це рішення, причиняються до його психологічної виразності, але не вирішують про її глибину. Сам “стрижень” вибору особи мусить бути особовий, а не сексуальний. Життя перевірить цінність вибору, а також цінність і справжню величину любові.

Перевіряється вона найбільш тоді, коли само чуттєво-емоційне пережиття ослабне, коли самі сексуальні цінності неначе перестануть діяти. Тоді залишиться тільки цінність особи і вийде на верх внутрішня правда любові. Якщо ця любов була правдивим відданням і приналежністю осіб, тоді не тільки витриває, але й навіть зміцниться і обґрунтується. Але якщо була тільки якоюсь синхронізацією чуттєвості і емоцій, тоді втратить свою рацію буття, а особи в неї задіяні раптом зависнуть в порожнечі. Треба серйозно рахуватися з тим, що кожна людська любов мусить перейти певні випробування, і з тим, що власне тоді проявляється її правдива цінність.

Коли вибір особи є внутрішньо зрілий, коли разом з тим любов отримує потрібну для себе інтеграцію у внутрішньому житті особи, тоді набирає вона нового характеру також в психологічному плані, а передовсім в почуттєвому плані. Бо оскільки не лише чуттєвість, але також сама почуттєвість виявляють своєрідну рухливість і змінність – а це завжди викликає певне хоч би й підсвідоме занепокоєння – то внутрішньо зріла любов звільняється через вибір особи від цього непокою. Почуття стає спокійне і певне, бо перестає кружляти навколо себе самого і ходити за собою, а йде за своїм об’єктом, за особою. Чисто суб’єктивна правда почуття поступилася об’єктивній правді особи, яка є об’єктом вибору та любові. А завдяки цьому само почуття набирає немов нових властивостей. Стає простим і якимсь тверезим. Отже, оскільки для чисто почуттєвої любові знаменною є певна ідеалізація (ми говорили про неї під час психологічного аналізу) – почуттєвість наче сама створює різні цінності і наділяє ними особу, до якої звертається – то зріла внутрішнім актом вибору любов особи, зосереджена на цінності самої особи, чинить те, що почуттєво любимо особу таку, якою вона насправді є – не нашу уяву про неї, але правдиву особу. Любимо її з її чеснотами (?позитивними якостями) і вадами, подекуди незалежно від чеснот і мимо вад. Велич такої любові проявляється найбільш тоді, коли ця особа упадає, коли проявляються її слабкості чи навіть гріхи. Ця людина, яка дійсно любить, не тільки не перестає любити, але деякою мірою ще більше любить – любить, маючи свідомість браків і вад, і ані трохи їх не схвалюючи. Сама особа ніколи не втрачає своєї суттєвої цінності. Почуття, яке йде за цінністю особи, є вірним людині.