Почуттєвість та почуттєва любов

Від чуттєвості слід виразно відрізнити почуттєвість. Попередньо вже було сказано, що в парі з враженням завжди йде зворушення, емоційне пережиття. Хоча враження є чуттєве, то однак зворушення може звертатись до нематеріальної цінності, пов’язаної з об’єктом враження. Безпосередній контакт жінки і чоловіка несе з собою завжди якесь враження, разом з яким може йти зворушення. Коли це зворушення має за об’єкт сексуальну цінність пов’язану з самим “тілом” як “можливим предметом вжитку”, тоді воно є проявом чуттєвості. Однак сексуальна цінність, яка є об’єктом зворушення, зовсім не мусить бути пов’язана з самим “тілом” як “можливим предметом вжитку”. Може вона бути пов’язана з цілою “людиною другої статі”. Тоді об’єктом емоційного пережиття для жінки буде цінність “чоловічості”, а для мужчини цінність “жіночості”. Перша може асоціюватись, наприклад, з “силою”, друга - з “чарівністю”, але обидві вони пов’язуються з цілою людиною другої статі, а не лише з її “тілом”. Отож, почуттєвістю треба було б тут назвати цю особливу вразливість (не збудженість) на сексуальну цінність пов’язану з цілою “людиною другої статі” - на “жіночість”, на “чоловічість”.

Ця вразливість є джерелом почуттєвої любові. Різниться вона суттєво від чуттєвості не стільки своєю основою, скільки своїм внутрішнім змістом. Основою так однієї, як і другої, є та сама чуттєва інтуїція. Змістом враження є ціла “людина другої статі”, ціла “жінка”, цілий “мужчина”. Для чуттєвості з цілого змісту враження “тіло” від разу виділяється і почасти відривається від решти. Почуттєвість натомість затримується при цілій людині другої статі. Сексуальна цінність залишається через те пов’язаною з цілою людиною, а не обмежується лише до її “тіла”. Також в зв’язку з цим не появляється в почуттєвості оте спрямування на використання, яке є так характерне для чуттєвості. Почуттєвість не є споживацькою. Тому можуть в ній дійти до голосу моменти споглядання пов’язані з красою, з пережиттям естетичних цінностей. Чоловіча почуттєвість є пронизана якимось схвилюванням і подивом у відношенні до “жіночості”, жіноча почуттєвість – схожим схвилюванням і подивом у відношенні до “чоловічості”. Не відзивається при цьому в межах самої почуттєвості жодне бажання, щоб використати дану особу (2).

Почуттєвість, як здається, є вільною від пожадання в такому значенні, в якому є чуттєвість, сповнена цим пожаданням . В емоційному пережитті відзивається натомість інше бажання та інша потреба доходить до голосу. Є ним бажання близькості і зближення, а водночас виключності чи інтимності, якогось “сам на сам”, але водночас якогось “завжди разом”. Почуттєва любов утримує двох людей в близькості, велить їм – навіть якщо вони фізично перебувають далеко одне від одного – завжди намірено рухатися в своєму крузі (3). Ця любов охоплює пам’ять і уяву, а водночас уділяється волі. Не спонукає її, але швидше втягує в свою орбіту через специфічний настрій, який огортає волю, справляючи на ній своєрідну чарівність. Людина живе в цьому настрої і таким чином внутрішньо перебуває постійно поруч особи, з якою пов’язує її почуттєва любов. Коли жінка і мужчина, з’єднані такою любов’ю, перебувають близько один одного, тоді шукають зовнішніх засобів виявлення того, що їх єднає. Є ними різноманітні прояви ніжності, які виражаються в поглядах, словах, жестах, взаємному зближенні і з’єднанні обох осіб – свідомо не вживаю в цьому місці слова “зближення тіл”, бо почуттєвість сама з себе здається обом, зокрема жінці, чимось не-тілесним. Дійсно не виявляє вона такого спрямування на тіло, як чуттєвість. Тому дуже часто почуттєву любов ототожнюється з духовною любов’ю.

Ясна річ, що це двостороннє зближення як вияв взаємної ніжності, хоча безпосередньо випливає з самого почуття, дуже легко може перейти в сферу чуттєвості. Не буде це від разу явна чуттєвість, з різко зарисованим спрямуванням на тілесне використання, але чуттєвість утаєна і прихована в почуттєвості. Здається, що в цьому відношенні переважно виникає знаменна різниця між жінкою і мужчиною. В загальному досить часто підкреслюється, що жінка є “від природи” більш почуттєва, а мужчина більш чуттєвий. Попередньо ми вже вказали на рису, що є симптоматичною для чуттєвості (пережиття сексуальної цінності пов’язаної з “тілом” як “можливим предметом вжитку”). Таким чином ця риса швидше пробуджується у мужчини, швидше кристалізується в його свідомості і відношенні. Структура чоловічої психіки і особовості є такою, що швидше є немов примушена до виявлення і об’єктивізації того, що таїться в любові до особи другої статі. Пов’язується це з тією радше активною роллю мужчини в цій любові, а проектується також на його відповідальність. В жінки натомість чуттєвість наче таїться і приховується в почуттєвості. І тому “від природи” вона є більш схильна до визнання за прояв почуттєвої любові того, в чому мужчина вже виразно собі усвідомлює дію чуттєвості, а також охоту використання. Отже, як бачимо, існує певна психологічна розбіжність в сфері участі мужчини і жінки в любові. Жінка здається більш пасивною, хоча в інший спосіб є більш активна. В кожному разі її роль та відповідальність буде інша ніж роль і відповідальність мужчини.

Повернімося ще на хвилю до початку наших роздумів на тему почуттєвості і почуттєвої любові. Пов’язане з враженням емоційне пережиття має за об’єкт сексуальну цінність пов’язану з цілою “людиною другої статі”, а це пережиття само в собі є вільним від настанови використання. Завдяки тому, що все почуттєве відношення мужчини до жінки, зосереджене на її “жіночості”, або ж почуттєве відношення жінки до мужчини, зосереджене на його “чоловічості”, є вільними від споживацької орієнтації, можуть довкола тієї центральної цінності, яка є об’єктом почуттєвого пережиття, відбуватися певні мінливі процеси. Так ось, в обсязі бачення заангажованої почуттєво особи відносно другої особи, цінність об’єкту її любові колосально розростається, переважно не відповідаючи мірі (4) правдивої його цінності. Почуттєва любов має вплив на уяву і пам’ять, а водночас живе під їхнім впливом. Чи не тим тлумачиться факт, що в об’єкт своєї любові людина “вкладає” різні цінності – цінності, які він сам в собі не мусить обов’язково мати. Це є цінності ідеальні, не реальні. Живуть вони в свідомості задіяної почуттєво особи, а часто ще діється так, що почуттєва любов видобуває їх з криївки підсвідомості і ставить в полі (?сфері) свідомості. Почуття є плодотворним всередині суб’єкту: бо суб’єкт хотів би, прагнув би і мріє, щоб ті різні цінності знайшлись в цій особі, яка є об’єктом його любові, через те почуття викликає їх всіх і обдаровує ними цю особу, до якої звертається, щоби таким чином емоційне задіяння було тим повніше.

Добре знаним є це явище ідеалізації особи, яка є об’єктом любові. Є воно характеристичним особливо для юнацької любові. Ідеал є в ній сильніший, ніж правдива жива людина, а ця остання являється часто лише нагодою до того, щоб відбувся в емоційній свідомості суб’єкта справжній вибух тих цінностей, до яких в другій особі цей суб’єкт стремиться цілою душею. Не йдеться про те, чи це є справді цінності тієї конкретної особи, до якої звернулася почуттєва любов суб’єкта, бо особа - як вже сказано - є не стільки об’єктом, скільки нагодою до почуттєвої любові. Почуттєвість є суб’єктивна та живиться – і то інколи аж до перебільшення – тими передовсім цінностями, які сам суб’єкт носить в собі, до яких горнеться свідомо і підсвідомо. І цим ще також почуттєвість різниться від чуттєвості, бо чуттєвість є на свій спосіб об’єктивна: живиться сексуальною цінністю пов’язаною з “тілом” особи, яка є об’єктом пожадання, але очевидно - це є об’єктивність пожадання, а не об’єктивність любові.

Проте (а все-таки), в поміченій вище характерній рисі людської почуттєвості, як здається, знаходиться головне джерело слабості всієї почуттєвої любові. Ця любов виявляє знаменну амбівалентність: з одного боку, шукає близькості возлюбленої особи, шукає зближення і вияву ніжності, а з другого – знаходиться власне в віддалені від неї, бо не живе її правдивою цінністю, але живе ніби за її рахунок тими цінностями, до котрих сам суб’єкт горнеться як до свого ідеалу. І тому сама почуттєва любов дуже часто буває причиною розчарувань. Розчаруванням для неї може бути – особливо якщо йдеться про жінку – те, що згодом почуття мужчини виявляється тільки немов завісою (?заслоною) для пожадання чи навіть прямо для виразної волі використання. Розчаруванням так для жінки, як і для чоловіка, може бути те, що цінності приписувані укоханій особі виявляються фікцією. Дисонанс (?розбіжність) між ідеалом і дійсністю інколи є причиною того, що почуттєва любов не лише вигасає, але прямо перетворюється в почуттєву ненависть. Ця [ненависть] знову ж неначе з принципу (чи “з натури”) не помічає цінностей, які в другій особі насправді є. Тому не відомо, чи ота внутрішня плодотворність почуття, а також пов’язана з нею тенденція до ідеалізації об’єкту любові, є силою, чи швидше слабкістю почуттєвої любові. Відомо однак безсумнівно, що й вона сама – як форма взаємного відношення жінки і мужчини – не може вистачити. І вона потребує інтеграції, так як чуттєве пожадання (?прагнення). Якщо “любов” залишиться самою чуттєвістю, самим sex-appealem, то зовсім не буде собою, а лиш використовуванням однієї особи другою, евентуально взаємним використовуванням. А коли залишиться самою почуттєвістю, також тоді любов ще не буде любов’ю в зрілому значенні цього слова. Обидві особи залишаться все-таки якось відділені від себе, хоча може здаватись, що є дуже близько себе, бо так шукають зближення. Само почуття хворіє суб’єктивізмом, так що зрілий об’єктивний профіль любові мусить на його підставі щойно формуватись і дозрівати з інших джерел – само почуття його не створить. Залишене собі може й воно виявитись чимось лише “споживацьким”. Та про це будемо ще говорити в ІІІ розділі.

Тепер треба відкликатись до певних сил, котрі є здатні уформувати об’єктивний профіль любові. Це сили людського духа, завдяки їм відбувається інтеграція любові.

Питання інтеграції любові

З психологічної точки зору любов можна розуміти як певну ситуацію. З одного боку, це внутрішня ситуація, існуюча в конкретному суб’єкті, в якійсь особі, а водночас - ситуація поміж двома особами, поміж жінкою і мужчиною. В кожному випадку, так зсередини, як і ззовні, це є конкретна ситуація, а завдяки тому єдина і неповторима. Зовнішня конкретність і єдиність цієї ситуації, яку звемо любов’ю, найчастіше пов’язується з її внутрішньою стороною, з тим, що міститься в обох особах немов акторах драми власної любові. Любов є з певність драмою в цьому значенні, що завжди є якоюсь подією і водночас дією, адже саме це означає грецьке слово “drao”, звідси “драма”. Отже, dramatis personae, у і х, віднаходять сюжет цієї драми в собі, віднаходять любов завжди як єдину в свому роді психологічну ситуацію, яка є дуже важливою і абсорбуючою справою їх внутрішніх світів (?). Відомо, що особа – це той незвичайний предмет серед різноманітних предметів видимого світу, який є обдарований своєрідною “внутрішністю” і здатний до внутрішнього життя.

Психологія, яка з назви є наукою про душу, старається показати структуру і основу внутрішнього життя людини. В своїх дослідженнях мусить вона ствердити, що найбільш знаменним для цього життя є момент правди і момент свободи. Правда в’яжеться безпосередньо з цариною пізнання. Людське пізнання не полягає лише на віддзеркаленні або на “відбитті” предметів, але є найтісніше пов’язане з переживанням правди або фальшу (?неправди). Саме воно являється найбільш внутрішнім і водночас найбільш суттєвим нервом людського пізнання. Якщо б пізнання полягало лише на “відбитті” предметів, можна було б підозрівати, що воно має матеріальну природу[29]. Однак пережиття правди або фальшу лежить цілковито поза межами того, що здатна є з себе дати матерія. Правда обумовлює свободу, бо настільки людина може зберегти свободу у відношенні до різноманітних предметів, які накидаються їй в дії як добрі і гідні пожадання, наскільки є здатною ці добра охоплювати світлі правди і таким чином формувати свій самостійний стосунок до них. Без цієї здатності людина була б приречена на детермінацію: оті добра володіли б нею і вирішували б цілковито про характер її вчинків та про весь напрям її діяльності. Здатність пізнавання правди дає людині змогу авто-детермінації, тобто самостійного вирішення про характер і напрям власних учинків, на чому якраз полягає свобода.

Проведений дотепер психологічний аналіз любові поміж особами різної статі виявила, що ця любов родиться на основі сексуального потягу. Має це свою безпосередню послідовність в пережитті, яке – як ми ствердили – зосереджується в кожній з осіб, так в жінці, як і в мужчині, навколо сексуальної цінності. Ця цінність в’яжеться з “людиною другої статі”. Коли в’яжеться передовсім з “тілом” цієї людини і виявляє характерну орієнтацію на використовування, тоді в пережитті домінує чуттєве пожадання. Коли натомість сексуальна цінність, як зміст пережиття не звертається перед усім до “тіла”, тоді домінанта пережиття переноситься в сторону почуттєвості – пожадання не виходить на перший план. Існує страшенно багато можливих форм пережиття в залежності від того, яке відношення до сексуальної цінності переважає. Кожна з цих форм є повністю індивідуальна, бо є власністю конкретної особи і формується в конкретній “внутрішності”, а також в конкретних зовнішніх умовах. В залежності від того, які психічні енергії насамперед доходять до голосу, отримуємо або бурхливе емоційне пережиття, або ж пристрасне пожадання.

Ціла та гра внутрішніх сил віддзеркалюється в свідомості. Знаменною рисою сексуальної любові є її велика інтенсивність, засвідчує це посередньо про силу потягу, а також про його важливість в людському житті. Це інтенсивне зосередження вітальних і психічних сил міцно абсорбує свідомість, так міцно, що інші пережиття в порівнянні із сексуальною любов’ю неодноразово бліднуть і втрачають своє значення (силу, міць, вагу) (ciężar gatunkowy) (6). Достатньо приглянутися людям, якими заволоділа така любов, щоб про це переконатися. Постійно підтверджується платонська думка про могутність Ероса. Якщо сексуальну любов можна розуміти як певну ситуацію всередині особи, то є це психологічно виразна і атракційна ситуація. Людина віднаходить в ній концентрацію таких енергій, про існування яких в собі не знала перед цим пережиттям. Також тому це пережиття є для неї пов’язане з приємністю, з радістю існування, життя і дії, навіть якщо з іншого джерела втискається до них прикрість, смуток або пригнічення.

Так зарисовується любов в своєму суб’єктивному профілі, саме в цьому профілі являється вона завжди якоюсь конкретною ситуацією людського нутра – єдиною і неповторною. Одночасно прямує вона до інтеграції як “в” особі, так і “між” особами. Латинське слово “integer” означає “цілий”, отже інтеграція означає “об’єднування в одне ціле”, прямування до цілості і цілковитості. Процес інтеграції любові базує на духовному елементі в людині: на свободі і правді.

Свобода разом з правдою, правда разом із свободою вирішуються про це духовне тавро (?печать, знак), яке відбивається на різних проявах життя і людської діяльності. Входять вони немов в найглибші закамарки людських учинків і людських пережиттів, наповнюють їх таким змістом, жодних слідів якого не зустрічаємо у тваринному житті. Саме цьому змістові завдячує також свою властиву консистенцію любов між особами різної статі. Хоча дуже міцно і дуже виразно базується вона в тілі і чуттях, то одна не саме тіло і не чуття творять її властиву основу та властивий профіль. Любов є завжди якоюсь внутрішньою і духовною справою; в міру як перестає бути справою нутра і духа, перестає також бути любов’ю. Те, що залишається з неї в самих чуттях та в самому сексуальному віталізмі людського тіла, не є її відповідною суттю. Воля є наче тією останньою інстанцією в особі, без участі якої жодне пережиття не має повної особової цінності, не має цілковитої видової характерності, ваги (ciężaru). Ота видова характерність особи тісно пов’язується зі свободою, а свобода є властивістю волі. Особливо любов “потребує” свободи, задіяння свободи до певної міри являється її психологічною суттю. Те, що не випливає зі свободи, що не носить знамення вільного задіяння, а тільки має тавро детермінації і примусу, не може вважатись за любов, не має в собі її суті. І тому в процесі психічної інтеграції, що відбувається разом із статевою любов’ю в нутрі особи, йдеться не тільки про залучення волі, а про повноцінне задіяння свободи – йдеться про те, щоб воля залучалась найповнішим, найвідповіднішим для себе чином.

Істинно вільне задіяння волі є можливим тільки тоді, коли спирається на правді. Пережиття свободи йде в парі з пережиттям правди[30]. Кожна внутрішня ситуація має свою психологічну правдивість: чуттєве пожадання має свою, почуттєве заагажування – також свою. Це є суб’єктивна правдивість: у дійсно прагне х, бо знаходить в своєму внутрішньому житті виразне відчуття забарвлене пожаданням, яке є зверненим саме до неї і яке виникнуло під цим враженням, яке вона в ньому викликала. В подібний спосіб х є справді емоційно задіяна у відношенні до у, бо знаходить в своєму внутрішньому житті такі зворушення і таку готовність до зворушень, таке прагнення близькості і бажання знайти в ньому опору, зроджене під враженням його чоловічої сили (7), що мусить цю свою внутрішню ситуацію признати за любов. Дивлячись в суб’єктивному профілі, в обох випадках зустрічаємось з правдивою любов’ю.

Та однак любов вимагає ще об’єктивної правди. Тільки завдяки ній, тільки на її основі може відбуватись інтеграція любові. Доки розглядаємо її тільки в світлі суб’єктивної правдивості, не маємо ще повного її образу і не можемо також робити ніяких висновків про її об’єктивну вартість. А ця остання мимо всього є найважливіша. До неї якраз маємо дійти у свою чергу шляхом етичного аналізу любові.