Весільна любов

Загальний аналіз любові має характер перед усім метафізичний, хоча на кожному кроці ми нав’язуємо в ньому до психологічних або етичних аспектів. Ці різні аспекти любові взаємно пронизуються так, що неможливо входити в один з них, не зачіпаючи другого або третього. В дотеперішньому аналізі ми старалися схопити те, що належить до істоти кожної любові, а в специфічний спосіб здійснюється в любові між жінкою і мужчиною. Якщо йдеться про любов в індивідуальному суб’єкті, то формується вона через уподобання, пожадання і доброзичливість. Однак же любов знаходить повне своє буття не в індивідуальному суб’єкті, але в між-суб’єктній, між-особовій реляції. Звідси питання приязні, яке тут проаналізовано разом із симпатією, а також пов’язане з приязню питання взаємності. Перехід від "я" до "ми" є для любові не менш суттєве, як вихід з власного "я", що виражається через уподобання, любов пожадання і доброзичливості. Любов – зокрема ця, яка цікавить нас у цій книжці – є не лише стремлінням, але далеко більш є зустріччю, об’єднанням осіб. Ясна річ, що ця зустріч і об’єднання осіб відбувається на підставі уподобання, любові пожадання і доброзичливості в міру їх наростання в індивідуальних суб’єктах. Аспект індивідуальної любові не перестає появлятися в між-особовому аспекті, звичайно, перший з них обумовлює другий. В результаті любов є завжди якимось між-особовим синтезом і синхронізацією уподобань, пожадань і доброзичливості.

Весільна любов є ще чимось іншим, ніж всі проаналізовані дотепер аспекти чи форми любові. Полягає вона на віддані своєї власної особи. Сутністю весільної любові є віддання себе, свого "я". Являється це чимось іншим, а водночас чимось більшим ніж уподобання, пожадання, а навіть більше ніж доброзичливість. Ці всі форми виходу в напрямку другої особи під кутом добра не сягають так далеко, як весільна любов. Значно більшим є "дати себе" ніж тільки "прагнути добра", хоча б навіть через це друге "я" воно стає наче моїм власним, як в приязні. Весільна любов є чимось іншим і чимось більшим, ніж всі проаналізовані до сих пір форми любові так від сторони індивідуального суб’єкту, від сторони, яка любить, як і від сторони між-особового поєднання, яке є витвором любові. Коли весільна любов ввійде в цю між-особову реляцію, тоді повстає щось іншого ніж приязнь, а саме взаємна віддача осіб.

Ця проблема вимагає ґрунтовнішого осмислення. Перед усім родиться запитання: чи особа може себе віддати другій особі? Адже вже стверджено, що кожна особа по своїй суті є непередавальна – alteri incommunicabilis. Є, отже, не лише паном самої себе (sui iuris), але також не може себе зректися чи віддати. Такому відданні самої себе заперечує природа особи. Дійсно: в порядку природи не можна говорити про віддачу особу іншій особі, зокрема якщо віддачу розуміємо в фізичному сенсі. Особа як така не може бути чужою власністю, так як річ. Внаслідок того виключеним є також трактування особи як предмету використання, що ми вже детально проаналізували. Що однак не є можливим і правильним в порядку природи чи в фізичному значенні, може відбутися в порядку любові і в моральному значенні. В такому значенні особа може дати себе, чи теж віддати себе іншій, і то однаково людській особі, як і Богові, а завдяки такому відданні формується особлива постать любові, яку називаємо весільною любов’ю[27]. Засвідчує це також про особливий динамізм особи, про особливі права керуючі її існуванням і розвитком. Христос підтверджує (виражає) це тим реченням, яке - як здається – містить в собі глибокий парадокс: “Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде” (Мт 10, 39).

Насправді, в питанні весільної любові міститься якийсь глибокий парадокс, не тільки вербальний, але наскрізь реальний; слова Євангелія вказують на особливу дійсність і містять правду, яка реалізується в житті особи. З рації своєї природи кожна особа є кимсь не-передавальним, не-відступальним. В порядку природи вона є направлена вдосконалювання себе, на сягання до щораз більшої повноти власного буття, котре завжди ж є якимось конкретним “я”. Ми вже ствердили, що оте вдосконалення себе через любов і разом з любов’ю. Найповніша, а водночас неначе найрадикальніша форма любові полягає в тому, щоб якраз себе дати, щоб це своє непередавальне і невідступне “я” вчинити чиєюсь власністю. Парадокс в цьому випадку є подвійний і йде в двох напрямках: по-перше – що людина може так вийти з власного “я”, а по-друге – що при цьому отого “я” ані трохи не знищує і не девальвує, а якраз навпаки, розвиває його і збагачує, очевидно, в значенні понад-фізичному, в моральному значенні. Євангеліє це наголошує дуже виразно і рішуче: “погубить – знайде”, “зберегти – втратити”. Відкриваємо в ньому, як видно, не тільки саму персоналістичну норму, але також дуже детальні і сміливі вказівки, які цю норму розбудовують в різних напрямках. Світ осіб має свої власні права екзистенції і права розвитку.

Віддання себе як форма любові формується у нутрі (внутрішності) особи на основі зрілого бачення цінності, а також готовності волі здатної до заангажування саме таким чином. В кожному разі весільна любов не може бути чимось фрагментарним, ні також випадковим у внутрішньому житті особи. Являється вона завжди якоюсь особливою кристалізацією цілого людського “я”, якщо силою тієї любові воно є готовим саме так собою розпоряджати. В відданні себе мусимо віднайти особливий доказ володіння собою. Якщо йдеться про окремі реалізації тієї форми любові, то здається, що можуть вони бути дуже різні. Вже не говорячи про віддання матері дитині, чи ж не можемо віднайти віддання себе, свого “я” наприклад в відношенні лікаря до хворого чи вчителя, який з самопожертвою віддається сформуванню свого учня, чи душпастиря, який з подібною самопожертвою віддається душі, що віддана його піклуванні? В подібний спосіб великі суспільні діячі чи апостоли можуть себе віддати багатьом людям, часто особисто незнаним, котрим служать служачи суспільству. Не є легкою справою ствердити у всіх згаданих або подібних випадках, на скільки відбувається в них автентична любов віддання. Оскільки у всіх цих випадках може діяти просто ретельна доброзичливість і приязне ставлення до людей. До того наприклад, щоб з “цілим відданням” виповняти покликання лікаря, вчителя чи душпастиря, достатньо просто “хотіти добра” для тих, відносно кого виповняється його. А навіть якщо ота постава набирає рис повного віддання себе і в цій формі перевіряється як любов, то в кожному разі важко було б застосувати до неї назву весільної любові.

Поняття весільної любові пов’язується з відданням індивідуальної особи другій вибраній особі. І тому про весільну любов говоримо в певних випадках, коли йдеться про визначення відношення між людиною і Богом, що окремо буде обговорене в IV розділі. Існують також як найглибші підстави до того, щоб говорити про весільну любов в зв’язку з подружжям. Любов осіб, чоловіка і жінки, провадить в подружжі до взаємного віддання себе. Від сторони індивідуальної особи це є виразним відданням себе другій особі, а в між-особовій реляції – взаємне віддання. Цього віддання себе, про яке тут мова, не слід цілковито ототожнювати (а послідовно через це змішувати) з “відданням себе” в психологічному лише значенні, тобто з пережиттям віддання, ані тим більше з “відданням себе” тільки в фізичному значенні. Якщо йдеться про перше з цих значень, то тільки жінка, а в кожному випадку перед усім жінка, переживає свою участь в подружжі як “віддання себе”; чоловік переживає її по-іншому, так що з психологічної точки зору наступає якась кореляція “віддання себе” і “володіння”. Однак психологічної точки зору тут недостатньо, бо охоплюючи проблему до кінця об’єктивно, а отже, онтологічно, мусить в тій реляції водночас відбуватись взаємне віддання себе зі сторони чоловіка, яке – хоча по-іншому пережите ніж у жінки – мусить однак бути реальним відданням себе другій особі. В протилежному ж випадку виникає небезпека потрактування тієї другої особи, жінки, як предмету, і то навіть предмету вжитку. Отже, якщо подружжя має відповідати вимогам персоналістичної норми, мусить в ньому реалізуватись взаємне віддання, взаємна весільну любов. Зустрічаються в ньому на засаді взаємності два віддання, чоловіче і жіноче, які психологічно мають різний вигляд, але онтологічно однак відбуваються і “складаються” на зрілу цілість взаємного віддання. Виникає звідси особливе завдання для чоловіка, який в “здобуття” чи “володіння” мусить впровадити відповідну поставу і зміст, а ним є також віддання себе.

Тим більш очевидним оте віддання себе, про яке йде мова у випадку подружжя чи навіть взагалі в відношенні у до х, не може мати виключно сексуального значення. У взаємному відношенні осіб виключно сексуальне віддання без повного покриття в відданні особи мусить провадити до тих форм утилітаризму, які в найбільш можливий ґрунтовний спосіб ми старались проаналізувати в І розділі. Треба на це звернути увагу, бо існує менш або більш виразна тенденція до розуміння того “віддання себе” у відношенні у-х на спосіб або чисто сексуальний, або сесксуально-психологічний. Тоді, як необхідним тут є персоналістичне зрозуміння. І тому в цілому профілі тієї моральності, в якій центральну роль сповняє заповідь любові, як найбільш годиться зводити подружжя до весільної любові, а швидше – підходячи педагогічно до проблеми – виводити його з тієї форми любові. Звідси також виникають ті наслідки, до котрих ще повернемось в IV розділі, при обґрунтуванні моногамії. Віддання жінки чоловікові в такий спосіб , як це відбувається в подружжі, виключає - з моральної точки зору – одночасне віддання його чи її іншим особам в такий сам спосіб. Сексуальний момент в формуванні весільної любові відіграє особливу роль. Сексуальні акти спричиняють те, що звужується вона до однієї пари осіб, хоча здобуває водночас специфічну інтенсивність. Також тільки в такому звуженні тим повніше ця любов може відкритись на нові особи, які з природи є плодом подружньої любові чоловіка та жінки.

Поняття весільної любові має ключове значення для установлення норм всієї статевої моральності. Існує безсумнівно якийсь дуже особливий зв’язок між sexus і особою в об’єктивному порядку, якому в порядку свідомості відповідає особливе відчуття права особистої власності свого "я". Ця проблема буде окремо проаналізована в ІІІ розділі (друга частина: Метафізика сорому). Внаслідок того не може бути мови про сексуальне віддання, яке не мало б значення віддання особи і не входило б якимось чином в орбіту цих вимагань, які маємо право ставити весільній любові. Вимоги ці випливають з персоналістичної норми. А сама весільна любов, хоча по своїй суті відрізняється від всіх форм любові попередньо проаналізованих, то однак не може формуватись в відокремленні від них. Особливо необхідним є те, щоб дуже тісно пов’язувалась вона з доброзичливістю і приязню. Без такого зв’язку може вона опинитись в дуже небезпечній порожнечі, а особи залучені до неї відчують себе безпорадними відносно внутрішніх і зовнішніх фактів, яким необачливо дозволили в собі та між собою заіснувати.