Любов як уподобання

Першим елементом в загальному аналізі любові є елемент уподобання. Любов – як сказано – означає взаємне відношення двох людей, жінки і мужчини, сперте знову ж таки на якомусь відношенні до добра. Оте відношення до добра починається саме від уподобання. Подобатись – в приблизному значенні – це представитись як певне добро. Жінка легко може знайтись в полі зору мужчини як своєрідне добро, а він також як добро може знайтись в її полі бачення. Ця двостороння легкість взаємного уподобання є плодом сексуального потягу, який розуміємо як властивість і силу людської природи, але силу, яка діє в особах і домагається позиції на рівні осіб. Уподобання звернене до особи другої статі ставить цю силу природи, якою є сексуальний потяг, на рівні життя особи.

Уподобання найтісніше пов’язується з пізнанням, і то з розумовим пізнанням, хоча об’єкт пізнання – жінка чи мужчина – є конкретним і як такий підпадає під чуття. Уподобання базує на враженні, але само враження ще не вирішує про нього. В уподобанні відкриваємо вже певне пізнавальне зацікавлення суб’єкту що до об’єкту, жінки щодо мужчини і навпаки. Самі знання, хоч би і найбільш ґрунтовні, і само мислення на тему даної особи ще не є уподобанням, бо воно часто формується незалежно від ґрунтовного знання про особу і без тривалого мислення на її тему. Уподобання не має чисто пізнавальної структури. Треба натомість признати, що в отому пізнавальному задіянні, яке має характер уподобання, беруть участь чинники не лише поза-розумові, але також поза-пізнавальні, зокрема почуття і воля.

Уподобання – це не лише роздуми про якусь особу як про добро, уподобання – це заангажування мислення в відношенні до цієї особи як до певного добра, а таке заангажування може бути остаточно спричинене тільки через волю. Так, отже, в цьому "уподобанні" міститься вже якийсь елемент "хочу", хоча є він ще дуже посереднім, в результаті чого уподобання має перед усім пізнавальний характер. Це є пізнання, яке задіює волю, а задіює тому, що через неї задіяне. Уподобання важко пояснити, якщо не приймається того, що розум і воля взаємно проникаються. Сфера почуттів, яка відіграє велику роль в уподобанні, буде предметом дещо проникливішого аналізу в наступній частині цього розділу. Та вже тепер вартувало б сказати, що почуття є присутніми при народженні любові саме через те, що помагають в формуванні уподобань мужчини відносно жінки, а її у відношенні до нього. Ціла почуттєва сфера людини не є за природою спрямована на пізнавання, але швидше на дізнавання. Природне направлення цієї сфери виражається в зворушливо (тобто емоційно)- афективній реакції на добро. Така реакція мусить мати велике значення для уподобання, в якому особа, напр. у, стає в полі зору другої особи, х, саме як добро.

Почуттєвість це здатність реагування на добро визначеної якості, здатність зворушуватись при зіткненні з ним (в психологічному аналізі приймемо більш детальні значення почуттєвості протиставляючи її чуттєвості). Ця якість добра, на яке є здатним реагувати конкретний мужчина або конкретна жінка, залежить деякою мірою від різних вроджених та успадкованих чинників, а потім від різних чинників здобутих внаслідок таких або інших впливів, а також як результат свідомого зусилля даної особи, внаслідок її праці над собою. І саме звідси береться змістовне забарвлення почуттєвого життя, яке доходить до голосу в окремих зворушливо-афективних реакціях, і має велике значення для уподобання. Від нього великою мірою залежить, в якому напрямку піде це уподобання, до якої особи звернеться та на чому в тій особі перед усім зосередиться.

Кожна людська особа є добром надзвичайно складним і почасти неоднорідним. Так мужчина, як і жінка є за природою тілесно-духовним буттям. Таким же й є добром. Як таке стає воно в полі бачення другої особи і як таке становить предмет уподобання. Отже, якщо уподобання будемо розглядати немов на негативі свідомості суб’єкту, який його відчуває відносно другої особи, то не ґвалтуючи і не порушуючи в нічому однорідності цього уподобання, мусимо відкрити в ньому пережиття різних цінностей. Всі ці цінності переживані особою, яка плекає уподобання відносно другої особи, походять від тієї останньої. Суб’єкт уподобання у знаходить її в х. Саме завдяки тому х знаходиться в його полі бачення як добро, яке пробудило уподобання.

Але не дивлячись на те, уподобання не означає тільки певної суми пережиттів, породжених контактом особи х з особою у. Всі ті пережиття появляються при нагоді уподобання в свідомості особи, яка є його суб’єктом. Уподобання однак це щось більше, ніж отой світ свідомості, що переживає такі або інші цінності. Має воно за предмет особу і випливає також з цілої особи. Таке відношення до особи це нічого іншого як любов, хоча лише в своєму зародку. Уподобання належить до істоти любові і деякою мірою вже є любов’ю, хоча любов не є тільки уподобанням. Це власне виражали середньовічні мислителі говорячи amor complacentiae; уподобання є не лише одним з елементів любові, якоюсь частиною любові, але одним з суттєвих аспектів цілої любові. Застосовуючи засаду аналогії, можемо вже про само уподобання сказати: любов. Звідси amor complacentiae. А пережиття різноманітних цінностей, яке дозволяється при цьому відчитати в свідомості, є для уподобання на стільки симптоматичне, що ставить на ньому немов один головний наголос, або й навіть кілька акцентів. Так, отже, в уподобанні у до особи х найміцніше зазначається та або інша цінність, яку у знаходить в х і на яку особливо сильно реагує.

Цінність, на яку реагує у (очевидним є, що так само можна говорити про уподобання х відносно у), залежить не лише від того, що суттєво знаходиться вона в х, що х її має, але також від того, що у є саме на неї особливо вразливий, особливо схильний до того, щоб цю цінність помітити і пережити. Має це велике значення зокрема в любові між жінкою і мужчиною. Хоча об’єктом уподобання в такій любові є завжди особа, то однак не підлягає сумніву, що в різний спосіб можна собі особу уподобати. Коли, наприклад, якийсь конкретний у є здатним до того, щоби реагувати тільки чи хоч би перед усім, на чуттєво-сексуальні цінності, тоді ціле його уподобання відносно х, а посередньо і ціла любов до неї, мусить сформуватись по-іншому, ніж тоді, коли у є більш здатним до жвавої реакції на духовні або моральні цінності другої особи, наприклад на її інтелігенцію, прикмети характеру.

Зворушливо-афективна реакція бере визначну участь в уподобанні і витискає на ньому своєрідний слід. Почуття самі з себе не мають пізнавальної сили, мають натомість силу настановлення та орієнтування пізнавальних актів, це власне найбільш виразно зазначається в уподобанні. Але також саме це створює певну внутрішню трудність, якщо йдеться про особово-сексуальну царину.

Ця трудність знаходиться в відношенні пережиття до правди. Почуття ж появляються спонтанно – тому також уподобання до якоїсь особи появляється іноді раптово і несподівано – але ця реакція є власне "сліпою". Природна діяльність почуттів не прямує до охоплення правди про об’єкт. Правда є в людині функцією і завданням розуму. І хоча були такі мислителі (Pascal і Scheler), які міцно наголошували окрему логіку почуттів (logique du coeur), то однак зворушливо-афективні реакції такою самою мірою можуть допомагати в уподобанні істинного добра, як і перешкоджати. А це справа незрівнянно важлива для вартості кожного уподобання. Адже вартість уподобання полягає в цьому, що добро, до якого воно звертається, насправді є тим добром, про яке йдеться. Так, отже, і в уподобанні поміж у і х правда про вартість особи, до якої друга особа плекає уподобання, є чимось головним і вирішальним. І саме тут зворушливо-афективні реакції спричиняються іноді до викривлення або ж до сфальшування уподобань, коли через них вбачається в даній особі цінності, яких в ній насправді немає. Може це бути дуже небезпечним для любові. Коли ж мине почуттєва реакція – а до її природи належить саме флуктуація - тоді суб’єкт, який все своє відношення до даної особи опер на цій реакцій, а не на правді про особу, залишається неначе в вакуумі (порожнечі), позбавлений цього добра, яке вважав віднайденим. А з такої порожнечі і з пов’язаного з нею відчуття розчарування родиться іноді почуттєва реакція протилежного забарвлення: чисто почуттєва любов часто переходить в також почуттєву ненависть до тієї самої особи.

Саме тому вже в уподобанні – а навіть найбільш в ньому – так важливим є момент правди про особу, до якої це уподобання звертається. Але треба також рахуватись з тим, що існує тенденція породжена цілою динамікою почуттєвого життя, яка схиляє до того, що цей момент правди відвертати від об’єкту уподобання, від особи, а звертати саму до суб’єкту, а точніше – до самих почуттів. Тоді не мислимо про те, чи особа має ті цінності, які в ній спостерігаємо з уподобанням, але перед усім про те, чи почуття, яке зродилось до неї, є правдивим почуттям. Тут знаходиться принаймні одно з джерел дуже часто виступаючого в любові суб’єктивізму (повернемось ще до того в відповідному моменті).

Любов в переконанні людей зводиться перед усім до правди почуттів. Хоча не можна цьому цілковито заперечити, бо виникає це хоча би з самого аналізу уподобання, то однак з огляду на вартість так уподобання, як і цілої любові, треба вимагати, щоб правда про особу, яка є об’єктом уподобання, відігравала в цьому уподобанні роль принаймні не меншу, ніж сама тільки правда почуттів. На відповідному об’єднанні в одне ціле тих правд полягає властива культура уподобань, один з елементів істинно вихованої та істинно доброї любові.

Уподобання дуже тісно пов’язується з пережиттям цінності. Особа другої статі може доставити багато пережиттів різнорідної цінності. Всі вони відіграють якусь роль цілому уподобанні, яке – як вже сказано – знаходить свій головний акцент завдяки котрійсь з тих цінностей, завдяки цінності найбільш пережитій. Якщо зайшла вже мова про правду в уподобанні (а посередньо про правду в любові),треба конче старатись про те, щоб це уподобання ніколи не обмежувалося до часткових цінностей, до чогось, що лише знаходиться в особі, а не є нею самою. Йдеться про те, щоб плекати уподобання просто до особи, це означає, щоб переживаючи різні цінності, які знаходяться в ній, завжди переживати враз з ними в акті уподобання цінність самої особи – те, що вона сама є цінністю, а не лише заслуговує на уподобання з огляду на такі або інші цінності, які містяться в ній. В цій хвилині ще не можна вказати, чому цей момент є в уподобанні таким вагомим, виявиться це перед усім в частині посвяченій етичному аналізі любові. В кожному випадку уподобання, яке серед різнорідних цінностей, що містяться в особі, вміє жваво схопити над усе цінність особи, має вартість повної правди; благом, до якого воно звертається, є саме особа, а не що інше. А особа як буття – а, отже, і як благо – відрізняється від всього, що не особою.

“Подобатись” означає представитись як певне благо, більш того: як це благо, яким насправді є (слід це додати в ім’я як же важливої правди в структурі уподобання). Об’єкт уподобання, який виступає в полі зору суб’єкту як добро, представляється йому водночас як краса. Це є дуже важливим для уподобання, на якому спирається любов між жінкою і мужчиною. Відомо, що існує окрема, широка проблема: питання жіночої краси та чоловічої краси. Пережиття краси йде в парі з пережиттям цінності так, якби в кожній з них знаходилась ще "додаткова" естетична цінність. Слова "чарівність", "принадність" і їм подібні служать для визначення цього важливого моменту любові осіб. Любина є красивою і може саме такою "об’являтись" другій людині. Жінка на свій спосіб є красивою і може завдяки тій своїй красі появитись в полі зору мужчини. Мужчина знову ж таки на свій спосіб є красивим , а через цю свою красу може стояти в полі зору жінки. Саме в уподобанні краса знаходить для себе місце .

Не час, щоб тут вникати в аналіз цілої краси людини. Годиться натомість пригадати, що людина є особою, буттям, про натуру якого вирішує "внутрішність". Отже, окрім зовнішньої краси треба вміти відкривати також внутрішню красу людини і в ній також віднайти уподобання, а може навіть в ній вміти уподобати собі перед усім. Ця правда є особливо важливою для любові між мужчиною і жінкою, оскільки ця любов є, а в кожному разі повинна бути, любов’ю осіб. Уподобання, на якому спирається ця любов, не може породжуватись лише з візуальної і чуттєвої краси, але повинно цілковито і глибоко брати до уваги красу особи.

Любов як прагнення (?пожадання)

На цій самій засаді, на якій попередньо ми визначили уподобання, можемо, у свою чергу, говорити про пожадання як про один з аспектів любові. Передає його знову ж таки латинський вираз amor concupiscentiae, який вказує не стільки на те, що пожадання являється одним з елементів любові, скільки на те, що любов міститься також в пожаданні. Належить воно до істоти любові, подібно як уподобання, та іноді проявляється в ньому найсильніше. Отже, ґрунтовну рацію мали ті середньовічні мислителі, які говорили про любов пожадання (amor concupiscentiae), подібно як говорили про любов уподобання (amor complacentiae). Пожадання належить також до самої суті цієї любові, яка появляється між жінкою і мужчиною. Випливає це з того, що людська особа є обмеженим та недостатнім для себе буттям, а через те – говорячи найоб’єктивніше – потребує інших буттів. Ствердження обмеженості, а також недостатності людського буття, являється точкою виходу для зрозуміння відношення цього буття до Бога. Людина потребує Бога, так як кожне інше створіння, просто для того, щоб жити.

В цьому моменті однак йдеться про дещо інше. Людина, людська особа, є жінкою або мужчиною. Стать є також певним обмеженням, односторонністю. Отже, мужчина потребує жінки для доповнення свого буття, подібно і вона потребує мужчини. Ця об’єктивна, онтична потреба дає про себе знати через сексуальний потяг. На основі цього потягу виростає любов особи до особи, х до у. Ця любов є любов’ю пожадання, бо випливає з потреби, а направляється до знайдення добра, якого бракує. Таким добром для мужчини є жінка, а для жінки мужчина. Їх любов, отже, дивлячись об’єктивно, є любов’ю пожадання. Виникає однак глибока різниця між любов’ю пожадання (amor concupiscentiae), а самим пожаданням (concupiscentia), особливо чуттєвим. Пожадання закладає чуттєве відчуття якогось браку і це прикре відчуття могло би бути відстороненим за посередництвом визначеного добра. В такий спосіб, наприклад, мужчина може пожадати жінок; особа виступає тоді в ролі засобу до вдоволення пожадання, так як страва служить до заспокоєння голоду (це порівняння є дуже слабким). Та однак те, що криється в слові "пожадання", навіює віднесення вжиткового характеру. В даному випадку предметом такого віднесення була б особа другої статі. Саме про це говорив Христос (Мат. 5, 28): "А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці". Це речення дуже багато пояснює, якщо йдеться про сутність любові і сексуальної моральності. Ця проблема ширше буде представлена при аналізуванні чуттєвості.

Любов пожадання, отже, не спроваджується до самих пожадань. В цій любові кристалізується тільки об’єктивна потреба буття, направлена до другого буття, яке є для першого добром і предметом стремління. В свідомості цієї особи, котра є суб’єктом такого стремління, любов пожадання не позначається однак ані трохи як само пожадання. Ця любов позначається тільки як прагнення добра для себе: "Хочу тебе, бо ти є для мене добром". Об’єкт любові пожадання є добром для суб’єкту: жінка для мужчини, мужчина для жінки. І тому любов переживається як прагнення особи, а не лише само пожадання, concupiscentia. Пожадання йде в парі з цим прагненням, але водночас так якби утримується в його тіні. Суб’єкт, який любить, має свідомість його присутності, знає, що воно є деякою мірою в його розпорядженні, але якщо працює над своєю любов’ю до другої особи, не дозволяє переважити самому пожаданню, не допускає, щоб воно перебільшило те все, що понад ним міститься в його любові. Якщо ж навіть не розуміє, то однак відчуває, що така перевага пожадань викривила б певною мірою його любов, відібрала б її від них обом.

Хоча любов пожадання не ототожнюється з самими чуттєвими пожаданнями, то однак являється вона тим аспектом любові, в якому – особливо, якщо йдеться про відносини жінка-мужчина – дуже легко можуть появитись позиції наближені до утилітарних. Любов пожадання припускає – що вже стверджено – реальну потребу, завдяки якій (вживаючи щойно застосованих слів) "ти є добром для мене". Добро, яке служить вдоволенню потреби, є деякою мірою корисне, або навіть придатне. Чим іншим однак є бути потрібним чи, тим більше, корисним, а чим іншим являтись предметом використання. Можна, отже, лише ствердити, що через цей свій аспект, який виділяється в любові пожаданні, любов найбільш наближується до ділянки придатності, проникаючи її однак своєю власною суттю. Тому правдива любов пожадання ніколи не переходить в утилітаристичну позицію тому, що завжди (навіть в пожаданні) виростає з персоналістичної засади. Слід додати, що також в любові до Бога, якого людина може прагнути і прагне як добра для себе, доходить до голосу amor concupiscentiae. Так є також – якщо застосуємо хоч далеку, але вимовну, аналогію – в любові між особами у-х. Питання відношення між ними саме на цьому відрізку вимагає особливої точності, щоби в самих чуттєвих пожаданнях не бачити ще повного еквіваленту любові пожадання. А по-друге, щоб не вважати, що в любові пожаданні цілковито вичерпується суть тієї любові, до якої є здатна людина відносно другої людини (тим більш відносно Бога).