Quot;Лібідистична" інтерпретація

Викривлення в напрямку перебільшеного ригоризму – в якому відкрили ми зрештою своєрідний прояв утилітарного мислення (extrema se tangunt!) – не є однак, беручи в загальному, так частим, як протилежне йому викривлення, яке назвемо тут "лібідистичним". Назва ця нав’язує до латинського слова libido (насолода випливаюча з вживання), яким користувався в своїй інтерпретації потягу З. Фройд. Пропустимо в цьому місці ширше обговорення психоаналізу Фройда, його теорії підсвідомості. Фройд вважається представником пансексуалізму, бо є схильним всі прояви людського життя, починаючи вже від тих, які зустрічаємо у немовлят, тлумачити як прояви сексуального потягу. Щоправда тільки деякі з цих проявів звертаються безпосередньо і виразно до сексуальних предметів і цінностей, всі однак звертаються принаймні посередньо і невиразно до насолоди, libido, а насолода ця має завжди сексуальне значення. Тому Фройд говорить перед усім про потяг до насолоди (Libido-trieb), а не про сексуальний потяг. В цьому місці важливим є саме те, що сексуальний потяг в його підході є засадничо потягом до насолоди.

Такий підхід до справи є результатом партикуляристичного та чисто суб’єктивістичного бачення людини. В цьому підході про істоту сексуального потягу вирішує те, що являється найбільш виразним і нав’язливим змістом людських пережиттів в сексуальній царині. Таким змістом є – згідно Фройда – саме ота насолода – libido. Людина занурюється в ній, коли приймає в ній участь, а прямує до неї, коли її не переживає, отже, є внутрішньо здетермінована до шукання її. Шукає її постійно і до певної міри у всьому, що робить. Вона є немов першорядною метою сексуального потягу, а навіть цілого інстинктивного життя в людині – метою per se. Передання життя, прокреація, є для цього підходу тільки якоюсь побічною метою – метою per accedens. Отже, об’єктивна мета в цьому підході є дальшою і несуттєвою. Людина представляється в психоаналізі лише як суб’єкт, а не як об’єкт, один з об’єктів об’єктивного світу. Цей об’єкт є водночас суб’єктом – про що вже йшлося на початку цього розділу – а отой суб’єкт має йому тільки властиву внутрішність та внутрішнє життя. Рисою цієї внутрішності є здатність пізнання, тобто об’єктивного та цілісного схоплення правди. Завдяки їй людина – особа – усвідомлює собі також об’єктивну мету сексуального потягу тому, що віднаходить себе в порядку існування, а разом з тим віднаходить в цьому порядку роль сексуального потягу. Здатною є також зрозуміти цю роль у відношенні до Творця, як участь в ділі створіння.

Коли натомість сексуальний потяг розуміється в основному, як потяг до розкоші, тоді деякою мірою перекреслюється цілу внутрішність особи. Особа в цьому сприйнятті залишається лише суб’єктом „зовнішньо” вразливим на чуттєво-сексуальні спонуки, які викликаються пережиття насолоди. Такий підхід ставить людську психіку – може мимовільно – на рівні тваринної психіки. Тварина може бути наставлена на пошуки чуттєво-вітальної приємності і уникання прикростей того є самого роду, оскільки ціле відношення до об’єктивних цілей його буття правильно розв’язується інстинктивним шляхом. Однак же так не є в людині; правильне розв’язання відношення до об’єктивних цілей її буття залишається справою розуму, що керує волею, через те це розв’язання набирає моральної цінності, є морально добрим або злим. Коли людина вживає якимось чином сексуального потягу, тоді також розв’язує – правильно або неправильно – відношення до об’єктивних цілей свого буття, до тих цілей, котрі власне є пов’язаними з потягом. Сексуальний потяг, отже, не має чисто лібідонічного характеру, але має екзистенційний характер. Людина не може в ньому шукати лише самого libido, бо це суперечить її природі, суперечить цьому, чим людина є. Суб’єкт, наділений такою „внутрішністю” як людина, суб’єкт, що є особою, не може скинути цілої відповідальності за потяг на інстинкт, настроюючись лише на розкіш, але мусить прийняти повну відповідальність за спосіб використання сексуального потягу. Ця відповідальність являється основним, життєвим складником сексуальної моралі людини.

Слід додати, що ота „лібідистична” інтерпретація сексуального потягу дуже тісно корелює з утилітарним направленням в етиці. Йдеться в цьому випадку про друге значення слова „вживати”, те значення, про яке вже сказано, що має виразно суб’єктивістичне забарвлення. Та саме тому сполучається з ним в тим більш ризиковому ступені відношення до особи, як до засобу до мети, як до предмету використання. „Лібідистичне” викривлення являється відкритою формою утилітаризму, тоді коли перебільшений ригоризм приховує в собі лише деякі симптоми утилітарного мислення. Виступають вони в ньому деякою мірою на обвідному шляху – libido говорить про них прямо і безпосередньо.

Це питання має однак ще інше тло – економічно-суспільне тло. Прокреація є якоюсь функцією колективного життя людства; адже йдеться про існування виду Homo sapiens. Є це також функція суспільного життя в різних конкретних суспільствах, устроях, державах, сім’ях. Питання суспільно-економічної прокреації появляється на багатьох щаблях. Йдеться просто про те, що не вистарчить лише народити дітей, але треба ще пізніше їх забезпечити та виховати. Сучасне людство побоюється, що не буде в силі економічно поспіти за натуральною запліднюваністю. Сексуальний потяг почасти виявляється силою потужнішою, ніж людська запобігливість в економічній галузі. На протязі останніх двісті років людство нуртує – особливо в білих, цивілізованих суспільствах – потреба протиставлення сексуальному потягові, його потенційній продуктивності. Ця потреба скристалізувалася в доктрині, яку прийнято пов’язувати з іменем Т. Мальтуса, тому є знаною під назвою мальтузіанізму або неомальтузіанізму. До проблеми неомальтузіанізму повернемось ще в ІІІ і IV розділах. Сам мальтузіанізм є окремим питанням, якого в цій книжці не будемо детальніше розважати, бо належить він до галузі демографії, яка займається питанням актуального, а також потенційного числа людей на земному глобі, а також в конкретних його частинах. Належиь натомість звернути увагу на те, що мальтузіанізм асоціювався з чисто „лібідистичною” інтерпретацією сексуального потягу. Якщо ж землі загрожує перенаселення, якщо економісти скаржаться на “надпродукцію” людей, за якою не може встигнути продукція засобів забезпечення, тому треба прямувати до обмежень у використанні сексуального потягу, маючи на увазі його об’єктивну націленість. Однак ті, хто схоже до Фройда бачить тільки суб’єктивну націленість цього потягу, пов’язаним з самим libido, і на ній кладе головний наголос, будуть також послідовно прямувати до повного збереження цієї суб’єктивної націленості, зв’язаної з приємністю сексуального співжиття при одночасному обмеженні, а навіть прямо й виключенні об’єктивної націленості пов’язаної з прокреацією. Появляється питання, яке сповідники утилітаристичної ментальності хочуть признати за питання чисто технічної натури, тоді як католицька етика бачить в ньому питання натури наскрізь етичної. Утилітаристичний менталітет залишається в цьому випадку вірним своїм тезам: адже йдеться про можливу максимальну приємність, якої доставляє сексуальна царина в так помітній степені в постаті libido. Католицька етика натомість протестує в ім’я свого персоналістичного підходу: не можна керуватись самим “рахунком приємності” там, де в гру входить відношення до особи – особа в жоден спосіб не може бути предметом використання. Оце і є властивий стрижень конфлікту.

Католицька етика є далекою від якогось одностороннього трактування демографічних питань, що висуваються мальтузіанізмом, а підтримують сучасні економісти. Питання натурального приросту, питання числа людей на планеті чи в конкретних її частинах це питання, яке натуральним шляхом апелює до людської поміркованості, до того почасти провидіння, яким людина, як розумна істота, мусить бути також сама для себе, як в індивідуальному, так і колективному житті. Однак без огляду на те, скільки слушності міститься в висунутих економістами труднощах демографічної натури, вся проблема сексуального співжиття жінки та чоловіка не повинна розв’язуватись всупереч персоналістичній нормі. Адже йдеться в цьому випадку про цінність особи, яка є для всього людства найближчим благом – ближчим та важливішим, ніж економічні блага. Не можна через те підпорядковувати самої особи економії, бо відповідною для неї сферою цінностей є сфера моральних цінностей, а вони пов’язується особливо з любов’ю особи. Конфлікт сексуального потягу з економією конче мусить бути розглянутий від цієї власне, а навіть перед усім від тієї, сторони.

На закінчення цього розділу годиться запропонувати ще одну думку, одну рефлексію, яка лежить на площині роздумів над потягом. Ось в головній структурі людського буття помічаємо – подібно зрештою, як в цілому тваринному світі – два основні потяги: потяг самозбереження та сексуальний потяг. Потяг самозбереження відповідно до своєї назви служить збереженню і утриманні екзистенції єства, людини чи тварини. Знаємо багато проявів цього потягу, які тут детально не розглядаємо. Характеризуючи цей потяг, можна було б сказати, що має він егоцентричні знамена остільки, що є направлений за своєю природою на існування самого "я" (йдеться, звичайно, про людське "я", бо важко говорити про тваринне "я" – "я" йде в парі з особовістю). Через це також потяг самозбереження в основному відрізняється від сексуального потягу. Природне направлення цього другого потягу переходить завжди поза власне "я", а за безпосередній предмет має якусь іншу істоту другої статі в обсязі цього самого виду, а за остаточну мету - існування цього ж виду. Такою є об’єктивна націленість сексуального потягу, в природі якого – на відміну від потягу самозбереження – знаходиться щось, що можна було б назвати "альтеро-центризмом", це власне створює базу для любові.

Отже "лібідистична" інтерпретація сексуального потягу впроваджує дуже ґрунтовне перемішання цих понять. Надає вона сексуальному потягові значення чисто его-центричне, а отже таке, яке за природою прислуговує потягові самозбереження. Через те також пов’язаний з цією інтерпретацією утилітаризм в сексуальній етиці приховує в собі небезпеку більш серйозну, ніж це в загальному здається: небезпеку якогось змішання основних і елементарних ліній людських прямувань, шляхів людського існування. Таке змішання мусить – ясна річ – відбитися на цілому духовному положенні людини. Адже людський дух творить тут на землі субстанційну єдність з тілом, отже, духовне життя не може правильно розвиватися тоді, коли головні лінії людської екзистенції будуть ґрунтовно сплутані в сфері тих справ, в які безпосередньо є залучене тіло. Роздуми та висновки в сексуальній етиці мусять сягати глибоко, особливо тоді, коли за орієнтаційну точку зору цих роздумів та висновків приймається заповідь любові.