Релігійна інтерпретація

Проблема сексуального потягу є одним із ключових пунктів етики. В католицькій етиці це питання має глибоко релігійне значення. Порядок людського існування, так як і існування всього, є ділом Творця, ділом не тільки одноразовим, довершеним колись в даному минулому всесвіту, але постійним ділом, все ще довершуваним. Бог безупинно створює і тільки завдяки цьому, що Він безупинно створює, світ утримується в існуванні (conservatio est continua creatio). Cвіт складається із створінь, тобто з таких буттів, які самі з себе не мають свого існування, бо не мають в собі його остаточної рації та джерела. Це джерело, а разом з ним і остаточна рація існування всіх створінь, постійно та незмінно знаходиться в Богу. Однак же оті створіння приймаються участь в цілому порядку існування не лише через те, що самі існують, але також через те, що принаймні деякі з них помагають в переданні існування новим єствам в межах свого виду. Так є й з людиною, з чоловіком та жінкою, які користаючи з потягу в сексуальному співжитті, неначе входять в космічну течію передачі існування. Їхнє особливе положення полягає на тому, що самі вони свідомо керують власним діянням і водночас передбачають можливі наслідки, плоди цього діяння.

Свідомість ця однак сягає далі, а її розвиткові в цьому напрямі допомагає релігійна правда записана в Книзі буття та Євангелію. Чоловік та жінка через прокреацію, через те, що беруть участь в ділі створення нової людини, на свій спосіб одночасно приймають участь в ділі створювання. Можуть, отже, дивитись тоді на себе, як на розумних спів-творців нової людини. Ота нова людина є особою. Батьки беруть участь в генезисі особи. Відомо, що особа – це не тільки і не перед усім організм. Людське тіло є тілом особи тому, що являється субстанціальною єдністю з людським духом. Людський дух не народжується через тілесне поєднання чоловіка та жінки. Дух взагалі не може виринати з тіла, ані теж повставати і народжуватись на тих засадах, на яких повстає тіло. Сексуальний стосунок чоловіка та жінки є засадничо тілесним стосунком, який однак повинен випливати також з духовної любові. Нічого однак не відомо в порядку природи про такий стосунок духів, який би породжував нового субстанціального духа. Не породжує його також любов чоловіка та жінки, хоча сама в собі вона була б найміцніша і найглибша. Та все таки, коли починається нова людина, тоді починається також новий дух, субстанціально поєднаний з тілом, ембріон якого починає існувати в лоні жінки-матері. Без цього не можливо зрозуміти, як цей ембріон міг би пізніше розвинутись саме в людину, в особу.

Людська істота є через те – як вчить Церква – творінням самого Бога: Він створює духовну та несмертельну душу тієї істоти, організм якої починає існувати як наслідок тілесного стосунку чоловіка та жінки[22]. Тілесний стосунок повинен випливати з любові осіб і в ній також знаходити своє повне покриття. Хоча ця любов не дає існування новому духові – душі дитини – то, однак, мусить вона бути повністю готова до того, щоби цю нову особову істоту, яка заіснувала щоправда завдяки тілесному стосункові, але який був виразом також духовної любові осіб, прийняти та забезпечити їй повний, не лише тілесний, але й духовний розвиток. Таким повним духовним розвитком людської особи являється плід виховання. Прокреація є властивою метою сексуального потягу, який – про що вже йшлося – водночас постачає матеріалу для любові осіб, чоловіка та жінки. Ця любов завдячує потягові плідність в біологічному значенні, але повинна вона також мати відповідну для себе плідність в духовній, моральній та особовій сфері. Отже тут, в ділі виховання нових осіб, зосереджується вся плідність любові двох осіб, чоловіка та жінки. Тут знаходиться її відповідна мета, її природний напрямок.

Виховання це творчість з найбільш особовим предметом – виховується завжди і лише особу, тварину можна тільки дресирувати, - а водночас це творчість з цілковито людським матеріалом: все, що від природи знаходиться в виховуваній людині, являється матеріалом для вихователів, матеріалом, по який повинна сягати їхня любов. До цілісності цього матеріалу відноситься також те, що дає Бог в надприродному порядку, тобто благодаті. Не залишає Він справу виховання, яка певною мірою є безупинним створюванням особистості, повністю і виключно батькам, але також сам особисто приймає в ній участь. Не лише батьківська любов започаткувала нову людську особу, батьки були тільки спів-творцями; про заіснування особи в лоні матері вирішила любов Творця. Благодать є в певній мірі продовженням цього діла. Бог сам бере найбільшу участь у творенні людської особистості в сфері духовній, моральній чи суто над-природній. А батьки, щоб належно виповняли свою роль, роль спів-творців, повинні й у цьому також допомагати.

Як видно, вся та дійсність, яку називаємо сексуальним потягом, не є чимось зовсім темним та незрозумілим, але в основному є доступною і неначе пропускною для світу людської думки, особливо думки опертої на Об’явленні, що у свою чергу обумовлює любов, в якій виражається свобода особи. Сексуальний потяг в особливий спосіб пов’язується з порядком існування, а порядок існування з божественним порядком настільки, що здійснюється під невпинним впливом Бога-Творця. Мужчина і жінка через подружнє життя, через повне сексуальне співжиття, включаються в цей порядок, рішаються на особливу участь в ділі створіння. Порядок існування є божественним порядком, хоча саме існування не є чимось над-натуральним. Але ж не тільки не тільки над-натуральний порядок є божественним порядком, є ним також порядок природи і він залишається в відношенні до Бога-Творця. Вислів "порядок природи" не можна мішати ані ототожнювати з висловом "природничий порядок", цей останній означає щоправда також порядок природи, але тільки в такій мірі, в якій є він доступним для емпірично-описових методів природознавства, а не як своєрідний порядок існування з виразним віднесенням до Першої Причини, до Бога-Творця.

Саме це перемішання порядку існування з "природничим порядком", а радше прикриття того першого другим, яке разом з цілим емпіризмом здається дуже тяжити над інтелектуальністю сучасної людини, а особливо сучасного інтелігента, спричинює виняткові труднощі, коли йдеться про зрозуміння католицької сексуальної етики від сторони самих тез. В сфері цих положень sexus, стать, а також сексуальний потяг не є тільки і виключно якоюсь специфічною цариною (ділянкою) психо-фізіології людини. Сексуальний потяг має свою об’єктивну велич саме завдяки цьому зв’язку з божественним ділом створіння. Велич ця з точки зору інтелектуальності навіяної самим тільки "природничим порядком" майже зовсім зникає. Сексуальний потяг – це на тлі цього порядку лише сума функцій, які з природничої точки зору безсумнівно прямують до біологічної мети, до заплідненості. Якщо людина є володарем природи, чи ж не повинен він цих функцій – хоча б штучним методом, з допомогою відповідної техніки – використовувати таким способом, який сам вважає за відповідний, який йому відповідає? Це людина є безпосереднім автором "природничого порядку", як витвору людського умислу, який відриває певні елементи цього порядку від того, що реально існує. Звідси легко перейти до автономізму (?автономності) в етичних поглядах. Інакше справа виглядає з "порядком природи", являється він комплексом космічних стосунків, які відбуваються серед реально існуючих істот. Є це, отже, порядок існування, а весь лад зобов’язуючий в існуванні має свою опору в Тому, хто є безустанним джерелом цього існування, в Бозі-Творці[23].

Ригористична інтерпретація

Зрозуміння сексуального потягу, властива його інтерпретація, має для статевої етики не менш основоположне значення, ніж властиве зрозуміння принципів керуючих між-особовими відносинами. Другому питанню ми вже однак посвятили першу частину цього розділу (аналіз слова "вживати") тому, що воно як мисленний елемент здається випереджати інтерпретацію сексуального потягу. Потяг в світі осіб є чимось відмінним, має інше значення, ніж в цілому світі природи. Інтерпретація потягу мусить пробігати відповідно до зрозуміння особи та її елементарних прав в відношенні до інших осіб, до чого приготувала нас перша частина цього розділу.

Пам’ятаючи про сформульовані там принципи (персоналістична норма), можемо, у свою чергу, усунути помилкове, бо односторонні та односторонньо перебільшені, інтерпретації сексуального потягу. Такою є "лібідистична" інтерпретація (в цьому визначенні ми посилаємось на Фройда та його концепцію libido), котрою займемось пізніше. Такою є також інтерпретація ригористична, пуританська, і цю спробуємо представити і оцінити тепер. Тим більш, що ригористична, пуританська інтерпретація може робити враження погляду на сексуальні справи, який постає на ґрунті християнських переконань, пов’язаних з Євангелієм, коли тим часом він приховує в собі положення натуралізму, а навіть прямо сенсуалістичного емпіризму. Зродилася вона колись правдоподібно для того, щоб протиставитись в практиці тим тезам, які сама приймає в теорії (з історичної та географічної точки зору пуританізм та сенсуалістичний емпіризм є дуже близькими; двоє виростали зокрема в Англії на протязі ХVII cт.). Але саме ця головна протилежність між теоретичними тезами і наміченими цілями в практиці є причетною до того, що ригористична і пуританська концепції на іншому шляху попадають в утилітаризм, який так засадничо є протилежний до способів оцінювання і нормування, вироблених на основі Євангелія. Постараємося тепер це довести, демаскуючи в ригоризмі оцю утилітаристичну рису.

Оскільки Творець – так формувався б цей погляд – користується чоловіком і жінкою, а також їхнім сексуальним співжиттям для забезпечення виду Homo sapiens, через те вживає він осіб як засобів до своєї мети. Послідовно подружжя і сексуальне співжиття є добрим тому, що служить прокреації. Чоловік, отже, поступає добре тоді, коли використовує жінку, як необхідний засіб для досягнення потомства. Сутністю подружжя являється використання особи, як засобу до тієї об’єктивної мети, якою є прокреація. Таке використання само в собі є чимось добрим (йдеться про використання в першому значенні слова "вживати" – апелюю до аналізу проведеного в попередній частині цього розділу). Поганим є тільки використання в другому значенні, тобто шукання приємності в сексуальному співжитті. Являється воно, щоправда, необхідним складником вживання в першому значенні, але є чинником самим в собі "нечистим", якесь sui generis необхідне зло. Це зло треба однак толерувати, бо не можна його уникнути.

Погляд цей нав’язує до традиції маніхеїзму, осудженого Церквою відразу ж в перших століттях. Не відкидає він щоправда подружжя як чогось, що само в собі є зле і нечисте, бо "тілесне" – як твердили маніхейці – але залишається на ствердженні допущення подружжя з огляду на добро виду. Однак же інтерпретація сексуального потягу, яка міститься в цьому погляді, може бути притаманна лише для односторонніх спіритуалістів. Саме через свою односторонність і перебільшення в одному напрямі впадають вони в те, чого ґрунтовно зрозуміле вчення Євангелія та Церкви старається уникнути. Основою цього помилкового погляду є хибне розуміння відношення Бога – Першої Причини - до цих других причин, котрі є особами. Чоловік та жінка, єднаючись в сексуальному співжитті, єднаються як розумні та свобідні особи, а їхнє поєднання має моральну вартість тоді, коли покриттям для нього є правдива подружня любов. Якщо, отже, можна сказати, що Творець "користується" сексуальним поєднанням осіб для здійснення його задуманого порядку існування в обсязі виду Homo sapiens, то однак категорично не можна твердити, що Творець тим самим вживає особи тільки як засоби до задуманої мети[24].

Творець, даючи чоловікові та жінці розумну природу і здатність свідомого вирішення про свої вчинки, дав їм таким чином змогу самостійного обирання тієї мети, до якої провадить натуральним шляхом сексуальне співжиття. А там, де дві особи можуть спільно вибрати певне добро як мету, там існує також можливість любові. Отже, Творець не користується особами тільки як засобами чи знаряддями своєї творчої сили, але відкриває перед ними можливість особливої реалізації любові. Їхньою вже справою є те, чи оте своє сексуальне співжиття поставлять на рівні любові, на рівні належному особам, чи може нижче цього рівня. Волею Творця є не лише збереження виду шляхом сексуального співжиття, але й збереження його на засаді любові гідної осіб. До такого розуміння Волі Творця змушує нас Євангеліє через цей зміст, який міститься в заповіді любові.

Водночас – всупереч того, що підказує односторонній спіритуалізм пуританських ригористів – не є суперечний з об’єктивною гідністю осіб факт, що в тій любові, яку вони здійснюють в подружжі, міститься сексуальне використання. Йдеться в цьому випадку про це все, що ми підтягнули під друге значення слова "вживати". Ригористична інтерпретація саме це хоче штучним способом усунути чи теж обмежити. І тому це друге значення слова "вживати" залишається в ній ще більш виділене, немов би являлось самостійною метою, яку належало б відділити з однієї сторони від дії потягу, а з другої – від любові осіб. І це є знову, як ми це бачили попередньо, головна теза утилітаризму: знову ригоризм намагається побороти на ґрунті практики те, що цілковито акцептує на ґрунті теорії. Тим часом ота різноманітна приємність пов’язана з окремістю статей, чи навіть прямо сексуальна насолода пов’язана з подружнім співжиттям, не може бути зрозуміла, як окрема мета дії, бо тоді, хоч би й мимохіть, починаємо трактувати особу як засіб до мети, а отже, виключно як предмет вжитку.

Етичною проблемою є сексуальне використання, але без редукування особи до "предмету вжитку". Ригоризм, який односторонньо наставляється на переборювання сексуального uti, власне неодмінно до нього провадить, хоча б в сфері намірів. Єдиним шляхом до переборення отого uti є прийняття разом з ним цієї другої засадничо відмінної можливості, яку Св. Августин означає словом frui. Адже існує згідна з природою природного потягу, а водночас пристосована до рівня осіб радість, яка в цілій розлогій царині любові між жінкою та чоловіком випливає із спільної дії, із взаємного зрозуміння і гармонійної реалізації спільно вибраних цілей. Тієї радості, цього frui, може доставити також ця багатогранна приємність пов’язана з окремістю статей, а також сексуальна насолода, яку несе із собою подружнє співжиття. Цю радість Творець задумав і пов’язав з любов’ю жінки та чоловіка, оскільки ця любов на основі сексуального потягу формується цілковито правильно, тобто в спосіб, що відповідає людині як особі.