Від симпатії до приязні

Треба нам у свою чергу поглянути на проблематику людської любові ще в іншому аспекті. Хоча цей погляд вже міцно нав’язує до психологічного аналізу, то однак помістимо його ще в рамах першої частини розділу, в якій займаємось загальним аналізом любові. Слово "симпатія" є грецького походження, складається з префіксу syn (разом з кимсь), а також з кореня pathein (почувати, відчувати, зазнавати). Отже, дослівно симпатія означає "спів-відчуття". Значення виразу вказує на два моменти, які містяться в симпатії – на момент певної спільності або спільноти, вираженої префіксом, а також на момент певної пасивності ("відчувати"), вираженої коренем. З цього приводу симпатія означає перед усім те, що "діється" поміж людьми в сфері їх почуттів – то, через що емоційно-афективні пережиття єднають людей. Слід при цьому виразно наголосити, що це "діється" з ними, а не є їхнім ділом, плодом актів волі. Симпатія є швидше проявом дізнання, ніж дії: люди підлягають їй іноді в спосіб для себе незрозумілий, а воля стає втягнута в орбіту зворушень і почуттів, які приближають людину до людини без огляду на те, чи одна з них свідомо вибрала другу, як предмет любові. Симпатія – це чисто почуттєва любов, в якій рішення волі і вибір не відіграють ще відповідної ролі. Воля щонайбільш призволяє на факт симпатії, а також на її напрямок.

Хоча етимологічно симпатія, як здається, говорить про почуттєву любов "поміж" особами, то однак часто думається і говориться про симпатію "до" якоїсь особи. Коли якась особа є мені симпатична, тоді в моєму полі відчування вона знаходиться як "об’єкт", який супроводжує позитивне почуттєве відлуння, а це відлуння означає водночас якийсь "плюс" для самої особи. Отой "плюс" родиться разом з симпатією і також разом з нею може відмерти, бо залежить він саме від почуттєвого наставлення до тієї особи, котра є предметом симпатії. Інша річ, коли отой лише на симпатії оснований "плюс" особи може поступово змінюватись в ґрунтовне переконання про її цінність. В межах самої симпатії пережиття вартості предмету здається швидше чимось посереднім: х переживає вартість у за посередництвом своєї симпатії, бо завдяки їй у набирає цінності для х. Міститься в цьому відтінок суб’єктивізму, що разом з згаданою на початку пасивністю становить певну слабість симпатії. Слабість симпатії полягає в тому, що вона хоче володіти почуттями і волею людини, часто незалежно від об’єктивної вартості особи, до якої звертається. Вартість почуття заступає деякою мірою вартість особи (предмету симпатії).

Cлабість симпатії випливає, як видно, з її недостатньої об’єктивності. В парі з цим йде однак велика суб’єктивна сила симпатії, яка також надає людській любові їх суб’єктивної виразності. Само розумове признання цінності другої особи, хоча б і найбільш ретельне, не являється ще любов’ю (так як не являється ще уподобанням, про що йшлося на початку цього розділу). Лише симпатія має цю силу, що приближує людей до себе, в відчутний для них спосіб, в досвідний спосіб. Любов є досвідом, а не лише дедукцією. Симпатія ставить одну особу в крузі другої як когось близького, спричиняє те, що людина деякою мірою "відчуває" цілу її особовість, що живе в її крузі, водночас постійно віднаходить її в своєму власному. Саме тому симпатія є для людей досвідним і перевірковим проявом любові (який є дуже важливим між жінкою і чоловіком). Завдяки їй відчувають вони свою взаємну любов, а без неї наче гублять її і залишаються в якійсь – знову відчутній – пустоті. Тому здебільшого їм здається, що в моменті, коли уривається симпатія, закінчується також любов.

Та однак симпатія не є цілою любов’ю, так як зворушення і почуття не є цілим внутрішнім життям людської особи, є лише одним з його елементів. Глибшим і далеко більш основним елементом є воля, це вона є владою покликаною до того, щоб формувати любов в людині і поміж людьми. Таке ствердження є важливим з огляду на те, що любов між жінкою і чоловіком не може залишатись на рівні самої симпатії, але мусить ставати приязню. В приязні ж – інакше ніж в самій симпатії – вирішальною є участь волі. Я хочу добра для тебе так, як хочу його для себе самого, для мого власного "я". Тим взірцем можна було б огорнути зміст і структуру приязні. Виступає в ньому, як помічаємо, benevolentia, тобто доброзичливість (я хочу для тебе добра), а також знаменне "здвоєння" суб’єкту, здвоєння "я": моє "я" і твоє "я" являється моральною єдністю, бо однаково прихильно воля відноситься до обох. Отже, силою факту твоє "я" стає наче моїм, живе в моєму "я", так як воно само в собі. Тим тлумачиться само слово "приязнь". Здвоєння "я", яке міститься в ньому, підкреслює моменти особового поєднання, яке разом з собою несе приязнь.

Це поєднання є інше, ніж в симпатії, де спирається воно виключно на зворушення та почуття, а воля лише на те призволяє. Натомість в приязні воля ангажується сама. І тому приязнь насправді володіє цілою людиною, є вона її ділом, містить в собі виразний вибір особи, другого "я", до якого звертається, тоді, коли це все в межах симпатії ще не відбувається. І на цьому власне полягає об’єктивна сила приязні. Ця остання потребує однак виділення в суб’єкті, неначе суб’єктивного наголосу. І цього знову ж постачає симпатія. Вона сама ще не є приязню, однак же створює умови до того, щоб приязнь між двома особами могла започаткуватись, а коли вже заіснує, щоб могла мати свою суб’єктну виразистість, свій клімат і свою почуттєву температуру. Бо само двостороннє і взаємне "хочу добра для тебе", хоча являється стрижнем приязні, залишається однак немов завішеним в порожнечі, коли б позбавити її цієї почуттєвої температури, яку якраз симпатія доставляє. Не можна отого "хочу добра для тебе" замістити самим почуттям, та не менш того в відділенні від почуття здається воно холодним і некомунікабельним.

З точки зору виховання любові появляється тут прозорий постулат: треба симпатію переформувати в приязнь, а приязнь доповнити симпатією. Цей постулат, як бачимо, йде в двох напрямках. В самій симпатії ще бракує акту доброзичливості, без якої не може бути правдивої любові. Хоча симпатія може вже здаватись доброзичливістю (і, звичайно, чимось більшим ніж доброзичливістю), то однак міститься в цьому певна доза обману. В аналізі уподобання ми вже звернули увагу на оту суб’єктивістичну рису почуття, а саме на те, що почуття має тенденцію "відвертати правду" від предмету, а звертати її чим більш до себе. Наслідком цієї тенденції є також те, що симпатію, а також саму почуттєву любов вже береться за приязнь, а навіть за щось більше, ніж приязнь. І тому також на ній самій спираються такі факти, як подружжя, яке дивлячись об’єктивно, можуть бути опертими тільки на приязні. А приязнь, як стверджено, полягає на зрілому заангажуванні волі в відношенні до другої особи під кутом її добра. Існує тому проблема дозрівання симпатії в приязнь, а цей процес, беручи нормально, вимагає рефлексії і часу. Йдеться якраз про те, щоб вартість самого почуття, на якому спирається перед усім відношення до особи, а також до її вартості в межах самої симпатії, доповнити об’єктивним пізнанням вартості тієї ж особи і переконанням про неї. Тільки на цьому може спертись воля в своєму активному заангажуванні. Почуття самі можуть заангажувати волю, але лише в пасивний і швидше поверхневий спосіб, з певною дозою суб’єктивізму. Тим часом приязнь домагається ретельного заангажування волі з можливим об’єктивним покриттям.

З другої сторони однак існує проблема доповнення приязні симпатією, бо без неї приязнь залишилась би холодною і некомунікабельною. Цей останній процес є можливим, бо симпатія не тільки спонтанно родиться в людині і утримується на ірраціональному шляху, але навіть породжена таким чином виказує якесь тяжіння в напрямку приязні, якесь стремління до того, щоб статись нею. Це є простий наслідок особової структури внутрішності людини, в якій повної цінності набирає лише те, що має повне покриття в переконанні та свободі волі. Ні само враження, ні на ньому тільки сперте почуття, цього покриття не заступить. І тому також в парі з симпатією поміж особами (х-у) відкривається, як правило, можливість приязні, а також принаймні її скромний зачаток. Симпатія однак буває часто від разу виразною, натомість приязнь на початку бліда і слабка. Йдеться тепер про те, щоб користаючи з почуттєвої ситуації створеної симпатією, формувати взаємну приязнь, надаючи через те тій же симпатії ґрунтовне і об’єктивне значення. В людській любові, особливо якщо йдеться про любов між х і у, дуже часто допускається помилки, яка полягає в тому, що не формуючи з неї свідомо приязні, залишається її наче на рівні симпатії. Наслідком цієї помилки є також переконання, що в моменті, коли уривається симпатія, закінчується також любов. Таке передчуття є дуже небезпечним для людської любові, а ця помилка є однією з основних прогалин в вихованні до любові.

Любов жодною мірою не може полягати на самому "використанні" симпатії чи теж на самому "розрядженні" в ній (що в відношеннях між мужчиною і жінкою супроводжується часто сексуальним використанням). Любов натомість полягає на ґрунтовному перетворенні симпатії в приязнь. Є вона за своєю суттю чимось творчим і конструктивним, а не лише чимось споживацьким. Симпатія є завжди тільки певним сигналом, але не є рішучо виконаним фактом, який мав би цілковито видову вагу (ciezar) осіб. Мусить вона щойно випрацювати ґрунт для приязні, так як з другої сторони приязнь мусить доповнитись кліматом і температурою симпатії. Це є два процеси, які повинні взаємно себе проникати, не перешкоджаючи собі. На цьому саме полягає "мистецтво" виховання любові, відповідна ars amandi. Цьому мистецтву значним чином протиставляється такий спосіб поведінки, в якому симпатія (виразна особливо в відношенні мужчина-жінка, де в’яжеться з нею сильний чуттєво-тілесний потяг) заслонює потребу творення приязні, а також унеможливлює її в практиці. Здається, що в цьому знаходиться часта причина різних катастроф і поразок, на які є наражена людська любов.

В тому цілому питанні приховується якийсь астигматизм двох профілів любові: об’єктивний профіль чітко не покривається з суб’єктивним профілем. Симпатія, в якій отой суб’єктивний профіль є дуже виразно зарисований, ще не є приязню, в якій тільки дозріває її об’єктивний профіль. А водночас сама любов мусить бути чимось суб’єктивним, адже мусить знаходитися в суб’єктах, в двох особових суб’єктах, х і у, в них також формуватись і виражатись. Не слід однак цієї суб’єктивної любові мішати з суб’єктивізмом. Любов є завжди чимось суб’єктивним, бо міститься в суб’єктах, але одночасно вона повинна бути вільною від суб’єктивізму. Повинна вона в суб’єкті, яким є особа, бути чимось об’єктивним, мати свій об’єктивний, а не лише суб’єктивний, профіль. Саме тому не може бути лише симпатією, але мусить бути приязню. Зрілість приязні поміж х і у можна перевірити, між іншим, через те, чи супроводжує її симпатія. А ще більше через те, чи не є вона повністю залежна від симпатії (від самих зворушливих моментів та афективних настроїв), але чи також поза ними має своє виразне об’єктивне буття в особі і між особами. Тільки тоді можна на ній будувати подружжя, а також спільне життя двох людей.

Тому також здається, що важливу роль для розвитку любові поміж жінкою і мужчиною може відіграти товаришування. Товаришування відрізняється так від симпатії, як і від приязні. Від симпатії різниться тим, що не сягає над усе до зворушливо-афективної сфери людини, але спирається на об’єктивних підставах, таких як спільна праця, спільні завдання, спільні зацікавлення. А від приязні товаришування відрізняється тим, що в ньому ще не доходить до голосу оте "хочу твого добра, так якби йшлося про моє власне «я»". Так ось характеристичним для товаришування є момент спільноти спричинений певними об’єктивним чинниками. Люди ходять до того самого класу, працюють в цій самій науковій лабораторії, служать в тій самій роті, цікавляться тією самою галуззю (напр. філателістичне зацікавлення) – і це чинить їх колегами. Товаришування може зродитись також поміж у і х, так незалежно від почуттєвої симпатії, як і на її тлі. Це друге співставлення здається дуже корисним, бо може допомогти в розвитку чистої симпатії в правдиву приязнь. Йдеться про те, що товаришування впроваджує поміж двох людей, жінку і мужчину, якусь об’єктивну спільноту, тоді коли симпатія єднає їх тільки в суб’єктивний спосіб. Таким чином завдяки товаришуванні може зарисуватись цей об’єктивний профіль любові, без якого вона є завжди чимось неповним. Самі почуття, як показує досвід, є швидше змінними, не можуть отже, тривало і виключно вирішувати про відношення людини до людини. Необхідно треба віднайти засоби, за допомогою яких почуття не лише потраплять до волі, але й – більш того - спричинять цю єдність волі (unum velle), завдяки якій два "я" стають одним "ми". Така єдність міститься саме в приязні.

Взаємна приязнь має між-особовий характер, виражений через оте "ми". В товаришуванні це "ми" вже також міститься, хоча бракує йому ще того зчеплення і глибини, які є участю приязні. Адже товаришування може єднати між собою багато осіб, приязнь радше тільки їх невелике число. Суспільна риса товаришування проявляється в тому, що люди пов’язані ним переважно творять певне середовище. І тому теж товаришування може бути ще так дуже важливим для формування взаємної любові між х і у, якщо їх любов має дозрівати до подружжя і стати наріжним каменем нової сім’ї. Люди, що є здатні до життя в середовищі, що є здатні до його творення, здається є добре підготовленими до того, щоб сімейному суспільству надати також характер інтегрального середовища, в якому панує добра атмосфера співжиття.