Любов як доброзичливість

Вартувало б в цьому місці підкреслити, що любов є найповнішою реалізацією тих можливостей, які є в людині. Потенційність (лат. potentia – можливість, змога, влада) відповідна для особи найповніше актуалізується через любов (слово "актуалізується" походить з латинського actus, що означає учинок, досконалість). Особа знаходить в любові найбільшу повноту свого буття, об’єктивного існування. Любов це така дія, такий акт, який найповніше розвиває існування особи. Мусить це бути, ясна річ, правдива любов, Що це значить: правдива любов? Це значить така, в якій реалізується істинна суть любові, яка звертається до істинного (а не лише вдаваного) добра, і то в правдивий спосіб, тобто такий, який відповідає його природі. Слід це застосувати також до любові між жінкою і чоловіком. І в цій також царині правдива любов вдосконалює буття особи та розвиває її існування. Натомість неправдива любов викликає цілком протилежні наслідки. Неправдива любов – це така любов, яка або звертається до вдаваного добра, або – що найчастіше трапляється – звертається до якогось правдивого добра, але в спосіб, який не відповідає його природі, суперечний з ним. Такою також неодноразово буває любов між мужчиною і жінкою, чи то в своїх тезах, чи то – навіть мимо добрих (на вигляд) тез – в своїх конкретних проявах, в своєму здійсненні. Неправдива любов є злою любов’ю.

Любов жінки і мужчини була б також злою, а в кожному випадку неповною, якщо б не виходила поза пожадання. Але і сама любов пожадання не вичерпує повністю суті любові поміж особами. Не достатньо лише прагнути особи як добра для себе, треба понад то – і перед усім – прагнути також її добра. Цей наскрізь альтруїстичний зворот волі і почуттів називається в мові Св. Томи Аквінського amor benevolentiae, або коротко benevolentia, чому в нашій мові, не зовсім зрештою точно, відповідає поняття доброзичливості (прихильності). Любов особи до особи мусить бути доброзичлива, в іншому випадку не буде правдивою. Більш того – взагалі не буде любов’ю, а лише егоїзмом. В природі любові не тільки не виникає протилежність, але й навіть існує зв’язок між пожаданням і доброзичливістю. Скажімо, що у хоче х як добра для себе. В такому разі однак мусить хотіти, щоб х була добром, бо без цього не може бути добром для нього. Таким чином позначається зв’язок між пожаданням і доброзичливістю.

Однак сама доброзичливість не полягає на такій конфігурації хотінь: у хоче, щоб х була добром, і то як найбільшим, щоб у свою чергу тим більшим чином була для нього добром. Доброзичливість відривається від всілякої корисливості, елементи якої помітно містяться ще в любові пожадання. Доброзичливість це безкорисливість в любові: "Не прагну тебе як добра", але "прагну твого добра", "прагну того, що є добром тебе" – прихильна особа прагне цього без жодної думки про себе, без жодного огляду на себе. Тому доброзичлива любов, amor benevolentiae, є любов’ю в більш безоглядному значенні, ніж любов пожадання. Є безсумнівно чистою любов’ю. Завдяки доброзичливості найбільш наближуємось до того, що являється "чистою суттю" любові. Така любов найбільш вдосконалює свій суб’єкт, найповніше розвиває так його існування, як і існування цієї особи, до якої звертається.

Любов мужчини до жінки, а також її любов до нього не може не бути любов’ю пожадання, але повинна йти до того, щоб щораз то більше бути повною доброзичливості, benevolentia. Повинна до цього прямувати в кожному стані і кожному прояві їх співіснування та спілкування. Особливою мірою однак повинна прямувати до цього в подружжі, там, де найвиразніше позначається не лише любов пожадання, але також найвиразніше доходить до голосу само пожадання. В цьому полягає своєрідне багатство подружньої любові, але знаходиться в цьому також її своєрідна трудність. Не треба цього приховувати ані скривати. Істинна любов доброзичливості може йти в парі з любов’ю пожадання, а навіть з самим пожаданням, тільки щоб це останнє не здомінувало всього іншого, що міститься в любові мужчини і жінки, або щоб не сталося її виключним змістом і сенсом.

Питання взаємності

Слід тепер перейти до питання взаємності. Наказує воно поглянути на любов мужчини і жінки не лише як на любов х до у, а також у до х, але швидше як на щось, що існує поміж ними. Взаємність є тісно пов’язана з любов’ю "поміж" мужчиною і жінкою. Варто звернути увагу на цей прислівник. Навіює він, що любов не є чимось тільки в жінці і чимось в мужчині – бо в такому випадку були б дві любові – але є чимось спільним і одним. Беручи чисельно і психологічно, є дві любові, але ці два окремі психологічні факти зливаються і творять одну об’єктивну цілість – певною мірою одне буття, в яке є залучені дві особи.

В зв’язку з тим залишається відношення "я" до "ми". Кожна особа є якимось "я", єдиним і неповторним. Оте "я" має свою внутрішність, а завдяки йому є неначе малим світом, який в існуванні залежить від Бога, а водночас є самостійний в відповідних для себе межах. Шлях від одного до другого "я" провадить тоді через вільну волю, через її . Шлях цей може однак провадити лише в одному напрямку, на приклад від х до у. Тоді любов до особи є односторонньою. Має вона, щоправда, свій виразний і автентичний психологічний профіль, але не має цієї об’єктивної повноти, яку дає їй взаємність. Називається її тоді нерозділеною любов’ю, а відомо, що нерозділена любов пов’язується з прикрістю і терпінням. Така любов утримується іноді дуже довго в своєму суб’єкті, в особі, що її переживає, але діється це силою якби внутрішньої наполегливості (?упертості), що однак швидше деформує любов і відбирає їй властивий характер. Нерозділена любов є приречена спочатку не вегетацію в своєму суб’єкті, а пізніше на поступове помирання. Іноді навіть вмираючи спричиняє, що разом з нею відмирає також сама здатність кохання. Не завжди однак доходить до цієї крайності.

В кожному випадку видно досить ясно, що любов по своїй натурі не є чимось одностороннім, але є чимось двостороннім, чимось "поміж" особами, чимось суспільним. ЇЇ повне буття є власне між-особове, а не індивідуальне. Вона є тісно пов’язана з силою поєднання і прихильності, а протилежна за природою її поділу і ізоляції. До повноти любові потрібно, щоб шлях від х до у зустрівся із шляхом від у до х. Двостороння любов створює найближчу основу для того, щоб з двох "я" повстало одно "ми". В цьому полягає її природна динаміка. Для заіснування "ми" не достатньо тільки самої лише двосторонньої любові, бо є в ній, все таки, ще два "я", хоча повністю вже настроєні до того, щоб статись одним "ми". Про заіснування цього "ми" в любові вирішує саме взаємність. Взаємність доводить, що любов дозріла, що сталась чимось "поміж" особами, що створила якусь спільноту, а в цьому реалізується її повна природа. Взаємність якраз до неї належить.

Це висвітлює нам цілу проблему в новому світлі. Попередньо ми ствердили, що до природи любові належить так уподобання і прагнення (пожадання), як і доброзичливість. Любов пожадання і любов доброзичливості відрізняються між собою, однак не настільки, щоб мусили взаємно виключатись – у може прагнути х як добра для себе, а водночас також прагнути добра для х, і це навіть без огляду на те, що х є для нього добром. В новий спосіб пояснюється це в світлі правди про взаємність. А саме, коли у прагне любові зі сторони х як відповіді на свою любов, прагне отже другої особи перед усім як співтворця любові, а не як предмету пожадання. "Корисливість" любові полягала б тільки в тому, що шукає вона відповіді, а цією відповіддю є взаємна любов. Оскільки однак взаємність належить до природи любові, вирішує про її між-особовий профіль, важко говорити тут про "корисливість". Прагнення взаємності не усуває безкорисливого характеру любові. Звичайно, взаємна любов може бути ґрунтовно безкорислива, хоча те, що являється змістом любові пожадання поміж жінкою і чоловіком, знаходить в ній повне заспокоєння. Однак взаємність несе з собою наче синтез любові пожадання та доброзичливої любові. Любов пожадання дає про себе знати зокрема тоді, коли одна з осіб починає бути заздрісною "про другу", коли боїться її невірності.

Це є окреме питання, дуже важливе в цілій любові між жінкою та мужчиною, дуже важливе в подружжі. Вартувало б тут пригадати те, що на тему взаємності сказав вже Арістотель в своєму трактаті про дружбу (Етика Нікомаха кн. VIII i IX). На думку Арістотеля, взаємність може бути різною, а вирішує про це характер добра, на якому спирається взаємність, а разом з нею й ціла дружба. Якщо це є істинне добро (гідне добро), взаємність є чимось глибоким, зрілим і деякою мірою непохитним. Коли натомість про взаємність вирішує тільки користь, придатність (корисне добро) або приємність, тоді вона є поверхневою і непостійною. Справді, хоча взаємність є завжди чимось "поміж" особами, то однак в основному залежить вона від того, що вносять в неї обидві особи. Звідси також випливає те, що кожна з осіб, так х як і у, трактує взаємність в любові не як щось понад-особового, але як щось наскрізь особистого.

Отже – нав’язуючи до думки Аристотеля – якщо тим, що вносять обидві особи у взаємну любов, є їхня особиста любов, але любов з повною етичною цінністю, любов-чеснота, то сама взаємність набирає рис ґрунтовної постійності, певності. Тим пояснюється ота довіра до другої особи, яка визволяє від підозрівань і від заздрості – довіра, яка по суті вирішує про те, що любов є правдивим добром двох людей. Те, що можна полягати на другій людині, думати про неї як про приятеля, котрий не підведе, є для того, хто любить, джерелом спокою і радості. Спокій і радість це плоди любові дуже тісно зв’язані з самою її суттю.

Якщо натомість тим, що вносять дві особи у взаємну любов, є лише або перед усім пожадання, скероване на те, щоб використати, щоб шукати приємності, то й сама взаємність не має тих рис, про які тепер йде мова. Не можна мати довіри до другої людини, коли знаю або принаймні відчуваю, що вона є наставлена лише на використання та на приємність, як на єдину мету. Не можна також мати цієї довіри, коли я сам є перед усім на те наставлений. В цьому місці наче "мститься" ота особлива властивість любові, силою якої створює вона між-особову спільноту. Достатньо, щоб одна з осіб внесла утилітарне спрямування, то вже питання "взаємної любові" породжує багато підозрівань і заздрості. Підозрівання і відрухи заздрості випливають щоправда часто із слабості людини. Люди, які в свою любов навіть при всій своїй слабості однак вносять правдиву добру волю, є тими, хто стараються взаємність оперти на "гідному добрі" – на чесноті, може ще не досконалій, та не менш – дійсній. Спільне життя дає їм постійну нагоду перевірки своєї доброї волі і доповнення її чеснотою. Спільне життя стає наче школою досконалості.

Все виглядає по-іншому, коли обидві особи, або хоча б одна з них, вносять у "взаємну любов" тільки споживацьке наставлення. Жінка і мужчина можуть взаємно для себе доставити сексуальну приємність, можуть бути взаємно для себе джерелом різноманітної користі. Однак же сама приємність і чуттєва насолода не є згуртовуючим і об’єднуючим на довго добром, як це над звичай доречно усталив Арістотель. Жінка і мужчина – якщо про їхню "взаємну любов" вирішує сама лише приємність або користь – будуть поєднані між собою так довго, як довго становитимуть для себе навзаєм джерело цієї приємності чи користі, як довго будуть собі її навзаєм доставляти. В моменті, коли це закінчиться, закінчиться також властива рація "любові", присне оман взаємності, бо не може бути правдивої взаємності основаної лише на пожаданні або на споживацькій позиції. Така позиція не шукає відповідного для себе прояву в формі взаємної любові, але шукає лише заспокоєння, вдоволення. Є вона по суті тільки і виключно егоїзмом, а взаємність мусить припускати з обох сторін альтруїзм. З двох егоїзмів не може постати правдива взаємність, може з них виникати лише миттєвий, або в крайньому випадку періодичний вигляд взаємності.

Виникає звідси два висновки, один швидше теоретичного значення, другий – більш практичний. Перший висновок: в світлі роздумів на тему взаємності видно велику потребу аналізу любові не лише в психологічному аспекті, але перед усім в етичному аспекті. Другий, практичний, висновок: слід завжди добре "перевірити" любов, ще перед тим, як особи її взаємно собі визнають, а зокрема перед тим, як визнають її за своє покликання і почнуть на ній будувати своє життя. Перевірити треба саме те, що є "в" кожній з осіб, які співтворять цю любов, а послідовно також те, що є "поміж" ними. Треба усталити, на чому спирається взаємність і чи це не є лише вигляд взаємності. Любов може тривати тільки як єдність, в якій позначається зріле "ми", вона не протримається як зіставлення двох егоїзмів, в основі якого позначається два "я". Любов має структуру міжособової спільноти[26].