Суб’єктивізм і егоїзм

Якраз тут зарисовується питання суб’єктивізму, бо ніщо такою мірою вносить суб’єктивного моменту до людської любові як, власне, почуття. Треба відрізнити почуття від почуттєвості. Під почуттєвістю розуміємо здатність реагування на визначені цінності пов’язані з “людиною другої статі” (“жіночість” – “чоловічість”, “чар” – “сила”). Натомість почуття є суб’єктивним психічним фактом, який пов’язується з реакцією на різні цінності, і тому також пов’язується з вчинками, які формуються в орбіті того відношення, неначе на її продовженні. Таким чином чуттєво-тілесні почуття поєднуються з реакцією чуттєвості, а також з зовнішніми або внутрішніми вчинками, джерелом яких є пожадливість тіла. Поєднуються почуття також з реакціями почуттєвості та з вчинками, до яких спонукають ці реакції. Коли говоримо про потребу інтеграції, тобто правильного включення того всього, що походить з чуттєвості та з почуттєвості, в етично повноцінному відношенні особи до особи, тоді враховуємо у всій повноті пластичність людського почуття. Почуття може розвиватися і пристосовуватися до того, що людина свідомо формує своєю волею. Інтеграція любові вимагає того, щоб людина свідомо формувала свою волю, це все, що доставляють їй чуття в реакціях чуттєвості і почуттєвості, щоб завдяки ґрунтовній афірмації цінності особи ставила це все на рівні відношення особи до особи і утримувала в межах правдивого з’єднання осіб.

Суб’єктивізм – це щось принципово відмінного від суб’єктивності, від суб’єктивного профілю кожної любові. Суб’єктивність належить до природи любові, яка є справою двох суб’єктів (subiectum), у і х. Зате суб’єктивізм є викривленням суті любові – йдеться про таке перебільшення суб’єктивного моменту, що сама об’єктивна цінність любові є в ньому частково або цілковито поглинута і загублена. Першу форму суб’єктивізму можна визначити як суб’єктивізм почуття. Почуття відіграють величезну роль в формуванні любові з суб’єктивної сторони; не можна уявити собі суб’єктивного профілю любові без почуття, абсурдом було б вимагати, так як вимагали стоїки чи Кант, щоб вона була “безпочуттєва”. З другого боку однак не можна обминути можливості суб’єктивізму почуття, так що можна говорити навіть про певну “небезпеку почуття”, тобто небезпеку, яка погрожує любові якраз зі сторони почуттів. Вже в аналізі уподобання (ІІ розділ, друга частина) ми звернули увагу на те, що почуття неначе змінювало напрямок переживання правди. Людина – розумна істота – має природну потребу пізнавати правду і керуватися нею; йдеться про об’єктивну правду дії, в якій міститься сам стрижень людської моральності. Отож, почуття немов би відвертає “погляд правди” від того, що об’єктивне в дії, від предмету вчинку та від самого вчинку, а звертає його в сторону того, що в ньому суб’єктивне, в сторону самого пережиття. Почуття причиняється до того, що людська свідомість насамперед є зацікавлена суб’єктивною “правдивістю” пережиття. А воно є правдивим, тобто “автентичним”, настільки, на скільки є насичене правдивим (щирим) почуттям[38].

Цей факт має два наслідки: 1) відбувається при цій нагоді якась “дез-інтеграція”: актуальне пережиття домінує над цілою рештою об’єктивних фактів, а передовсім принципів, яким вони підлягають – виламується з їх сукупності (цілості); 2) На місце тих об’єктивних принципів, які являються критерієм цінності даного учинку, входить цінність самого почуття і вона починає вирішувати про цінність вчинку; учинок є добрим, бо є “автентичним”, тобто насиченим “правдивим” почуттям. Однак почуття само по собі має тільки суб’єктивну правдивість: правдиве почуття може також наповнити учинок, який об’єктивно не є добрим. Тому суб’єктивізм почуття є широкою брамою, через яку до любові жінки і чоловіка можуть ввійти різні вчинки, внутрішні і зовнішні, які не відповідають об’єктивній суті любові, хоча як пережиття мають “любовний” (еротичний) характер. Посвідченням цих пережиттів та учинків буде якраз їхня “автентичність” в вище визначеному значенні. Відомо однак, що також ті почуття, які супроводжують пожадливість тіла або також її вдоволення, є “правдивими” почуттями, мають свою суб’єктивну правдивість, як і кожне інше почуття.

Від тієї форми суб’єктивізму, від суб’єктивізму почуттів, просто і легко дійти до суб’єктивізму цінностей, так легко, що просто непомітно, чому і як не йти цим шляхом, якщо людина вже раз ввійшла на похилу площину суб’єктивізму. Сама любов є наставлена на об’єктивну цінність. Такою є насамперед цінність особи, яку в любові двосторонньо афірмується (?підтверджується), таку цінність посідає з’єднання осіб, до якого веде любов. Також ті цінності, до яких звертається чуттєвість і почуттєвість в своїх природних реакціях, є об’єктними – такою є цінність “тіла як можливого предмету використання”, такою також є цінність “людини другої статі” пов’язаної з її “жіночістю” чи “чоловічістю”. Суб’єктивізм цінностей полягає в тому, що всі ті об’єктивні цінності: так особа, як і “тіло і стать” або “жіночість-чоловічість” трактується тільки і виключно як нагода до викликання приємності або різних відтінків насолоди. Приємність стає єдиною цінністю і цілковитою основою оцінювання. Але тоді відбувається таке змішання напрямків переживання і дій (“вчинки”), яке остаточно цілком нівечить не лише саму суть любові, але й справжній любовний характер пережиттів[39]. Не тільки ж любов мусить бути виразно направлена на особу, але навіть чуттєвість і почуттєвість, які доставляють їй в даному випадку “матеріалу”, природно реагують на відповідні цінності пов’язані з особою. Натомість суб’єктивізм цінностей означає спрямування на саму приємність: вона є метою, а все інше засобом до неї – як особа, так і її тіло, а також пов’язані з ними “жіночість” чи “чоловічість”.

Отже, ця форма суб’єктивізму руйнує саму суть любові, а повну цінність любовних пережиттів (як зрештою і самої “любові”) вбачає в приємності. Любовні (еротичні) пережиття доставляють жінці та чоловікові сильно відчутну приємність, насолоду різних відтінків. І саме ця приємність-насолода стає цілковитою і виключною рацією буття так окремих пережиттів, як і посередньо самої любові між жінкою і чоловіком. Гедонізація любові в теорії та в практиці є останнім плодом суб’єктивізму. Тут вже не окремі актуальні пережиття виростають понад живу сукупність фактів, а зокрема принципів, що вирішують про правдивість любові, але сама приємність, яка супроводжує це пережиття. Вона стає цінністю цілковитою і абсолютною, якій все годиться підпорядкувати, тому що вона тут є внутрішньою мірою всіх людських учинків. Нагадує це програму утилітаризму, яку скритиковано в І розділі. В цьому місці ще сильніше виділяється “небезпека почуттів”, бо почуття за природою тяжіють в сторону приємності – приємність є добром для почуття, подібно як прикрість є злом, від якого тримаються осторонь. Отже, оскільки почуття безпосередньо стараються виділити себе як виключний і властивий зміст любові (суб’єктивізм почуттів), то залишені самі на себе направляються посередньо на пошуки приємності та насолоди. А саму любов тоді оцінюється і (wartościuje się) згідно того, чи цю приємність доставляє.

Суб’єктивізм в цих двох формах, а особливо в другій формі, є тим грунтом, на яому виростає егоїзм. Так суб’єктивізм, як і егоїзм якимось чином протиставляються любові, бо по-перше, любов має об’єктивне наставлення: на особу та на її добро, а по-друге, має вона альтруїстичне наставлення: на другу людину. Суб’єктивізм висуває на це місце суб’єкт та його пережиття, турбується про “автентичність” цього пережиття, про підтвердження любові в почутті самим суб’єктом. Егоїзм наставляється виключно на власне “я”, на ego, і пошукує добра для цього “я” не зважаючи на інших людей. Егоїзм виключає любов, бо виключає спільне добро, виключає також можливість взаємності, яка завжди опирається на прямуванні до спільного добра. Підкреслення власного “я” і виключне, тісне зосередження на власному добрі – що є характерне для егоїзму – приймає завжди якесь перебільшене наставлення на суб’єкт (subiectum).

Власне «я», що сприймається насамперед як суб’єкт, стає егоїстичним тоді, коли перестаємо бачити його об’єктивну позицію серед решти буттів, а також ті реакції і залежності, які єднають це “я” з ними. Особливо друга форма суб’єктивізму, суб’єктивізм цінностей, може бути de facto тільки егоїзмом. Якщо єдиною цінністю, про яку йдеться у відношенні у до х, а також х до у, є лише приємність, тоді не може бути мови ані про взаємність, ані про з’єднання осіб. Наставлення на приємність як мету затримує кожну з них виключно в межах власного “я”. Отже, не можна говорити про взаємність, але про “дво-сторонність”; існує якась сума приємності, що випливає зі спілкування двох осіб різної статі, яку треба так вміло поділити між тими особами, щоб кожна отримала можливо найбільше. Егоїзм виключає любов, але допускає певну калькуляцію та компроміс: там, де немає любові, може однак бути двосторонній уклад між егоїзмами.

В такій ситуації не може однак бути мови про якесь “спільне «я»”, яке твориться тоді, коли одна з осіб хоче добра для другої так як свого власного і в її добрі знаходить своє власне добро[40]. Самої приємності не можна хотіти таким чином саме тому, що вона є добром чисто суб’єктивним, не транс-суб’єктивним, ані навіть не інтер-суб’єктивним. Отже, можна щонайбільш хотіти “поруч” зі своєю власною приємністю також приємності другої людини, але завжди тільки “при умові” своєї власної. Таким чином, суб’єктивізм цінностей, тобто наставлення на саму приємність як на виключну мету спілкування та співжиття жінки та чоловіка, як правило є егоїзмом. Виникає це з природи приємності. Не йдеться однак ані трохи про те, щоб в ній самій вбачати зло – приємність сама в собі є своєрідним добром – але про те лиш, щоб вказати на моральне зло, яке міститься тут в наставленні волі на саму приємність, бо таке наставлення є не тільки суб’єктивне, але також егоїстичне[41].

Говориться інколи про егоїзм чуттів та егоїзм почуттів. Це розрізнення має свою підставу в відрізненні чуттєвості від почуттєвості – двох відмінних осередків реакцій на сексуальну цінність. Проте, у основі цих двох егоїзмів лежить почуття, в першому випадку це чуттєво-тілесне, яке поєднується з вдоволенням чуттєвості, в другому випадку витонченіше “психічне” почуття, яке супроводжує реакції чуттєвості. Почуття як “міцне” пережиття, або як емоційний стан, що триваліше наповнює свідомість, полегшує зосередження на власному “я”, при цьому появляється приємність як добро цього ж “я” пов’язане з почуттям.

Егоїзм чуттів асоціюється більш з суб’єктивізмом цінностей. Суб’єкт прямо прямує до приємності, яку можуть доставити еротичні пережиття пов’язані з “тілом і статтю”, особу тоді досить виразно трактується як “предмет”. Ця форма егоїзму є радше прозора. Егоїзм почуттів не має такої прозорості і тому легше в ньому заплутатися. Асоціюється він передовсім з суб’єктивізмом почуття, в якому на перший план ще не висувається приємність, йдеться в ньому лише про само почуття, бо воно являється умовою автентичності пережиття. Отже, в егоїзмі почуття пошук власного “я” перевищує пошук приємності. А однак і тут вона є ціллю; наставляння на неї остаточно також провадить до егоїзму, бо йдеться про приємність, яка міститься в самому переживанні почуття або в його відчуванні. Коли почуття стає метою тільки з огляду на цю приємність, яка міститься в його переживанні або відчуванні, тоді особа, до якої воно звертається, або від якої походить, знову є тільки “предметом”, що доставляє нагоди до вдоволення емоційних потреб власного “я”. Егоїзм почуття, який часто межує з певного роду грою (“забавлятися чужим почуттям”), є не менш глибоким викривленням любові ніж егоїзм чуттів, з тією тільки різницею, що цей останній проявляється виразно як егоїзм, тоді коли егоїзм почуттів може легко сховатися в мнимій (?удаваній) любові. Додаймо, що егоїзм почуттів не менш виразно – хоча по-іншому, ніж егоїзм чуттів – може причинятися до нечистості у взаємних стосунках осіб у-х.

На початку вище поданих роздумів розрізнено суб’єктивізм від суб’єктивності. Любов є завжди якимось суб’єктивним і між-суб’єктивним фактом, тобто має відповідну для себе суб’єктивність. Водночас однак треба її захищати перед суб’єктивістичним викривленням, бо через нього вкрадається дезінтеграція любові і виростає егоїзм в різних формах. І тому кожна з осіб задіяних в любов, дбаючи про повну суб’єктивність, про повний суб’єктивний профіль своєї любові, повинна водночас спромагатися на об’єктивізм. Сполучення одного з другим вимагає особливих зусиль, але ці зусилля є необхідні для забезпечення любові її буття[42].