Явище сексуального сорому та його інтерпретація

Явищем сорому, а зокрема сексуального сорому, займалися в останньому періоді феноменологи (M. Scheler, F. Sawicki). Ця тема відкриває широкі перспективи і годиться для ґрунтовного аналізу. Дивлячись поверхнево на явище сорому, можна сказати, що помічаємо завжди в ньому якесь прямування до утаєння. Може це стосуватися приховання так певних зовнішніх фактів, як і певних внутрішніх станів або пережиттів. Не можна спрощувати справи вважаючи, що стремить до утаєння тільки того, що вважає за погане, тому що часто ми соромимося також добра, наприклад доброго учинку. Можливо, в цьому останньому випадку сором відноситься не стільки до самого добра, скільки зосереджується радше на факті виявлення цього добра, яке в переконанні діючого повинно залишитись утаєним, тому що тоді само його виявлення людина відчуває як щось поганого. Отож, можна також сказати, що явище сорому виникає тоді, коли те, що на основі своєї суті чи свого призначення повинно бути внутрішнім, виходить за обсяг внутрішності особи і якимось чином стає зовнішнім.

В цьому всьому спостерігаємо виразне пов’язання сорому з особою. Важко дискутувати в цьому моменті над тим, чи це явище виступає також в тваринному світі. Здається, що маємо там справу лише з різними формами страху. Страх є негативним почуттям, викликаним завжди якимось злом, що загрожує суб’єкту. Це зло мусить бути, звичайно, спершу помічене або уявлене, а вже щойно тоді появляється почуття страху. Сором відрізняється від страху, хоча може здаватися, що знаходиться поруч. Якщо людина соромиться чогось, то супроводжує це також страх, щоб те, що в його переконанні повинно бути утаєне, не вийшло на яв. Таким чином, страх в’яжеться із соромом, але є він тоді тільки чимось посереднім і побічним. Суть сорому сягає поза цей страх. Не можна її зрозуміти, якщо не наголосимо міцно тієї правди, що особа є “внутрішнім” буттям, тобто що посідає собі тільки властиву внутрішність (?нутро), звідси родиться потреба утаєння (тобто перебування в собі) певного змісту чи певних цінностей, або втечі з ними в себе. Страх не виявляє тієї внутрішності, це є проста реакція на зло помічене, уявлене або усвідомлене. До цієї реакції не є потрібна “внутрішність”, зате сорому без неї зрозуміти неможливо. Характерна для сорому потреба утаєння родиться в людині тому, що міститься в ньому місце податливе для приховання якогось змісту чи цінностей – внутрішнє життя. Це що іншого, ніж приховання самої реакції страху, яка може затаїтись в психіці і це, здається, є можливим також у тварин. Сором натомість в’яжеться з особою, а його розвиток йде в парі з розвитком особистості.

Йдеться нам зокрема про сексуальний сором. Його зовнішні прояви пов’язуються з тілом – до певної міри це є просто сором тіла. Предметом сорому є зокрема ті частини і органи тіла, які вирішують про його сексуальну окремість (?відмінність). Існує серед людей майже універсальне стремління, щоб приховувати їх від ока інших, а особливо перед оком осіб другої статі. Цим здебільшого пояснюється потреба уникати наготи тіла. Звичайно, що тут також діють інші причини, зокрема потреба самозахисту організму від холоду, що є найтісніше пов’язане з кліматом. Це, у свою чергу, пояснює часткову або й навіть цілковиту наготу у первісних племен, мешкаючих в субтропічних місцевостях. Багато фактів з їхнього життя вказує на те, що нагота тіла не ототожнюється в простий і однозначний спосіб з безсоромністю. Так ось, наприклад, для деяких первісних племен проявом безсоромності є – якраз навпаки – закриття тих частин тіла, які у інших є відкритими. Отже, діють тут безсумнівно також звички, колективний навик, витворений на базі існуючих кліматичних умов. Оголення тіла є тоді насамперед звичайною функцією пристосування організму до цих умов, так що не помічається в ньому безпосередньо жодного іншого наміру; такий намір натомість може легко асоціюватись з приховуванням тих частин тіла, які вирішують про сексуальну окремість жінки і чоловіка. Виявляється, що вбрання може служити не лише до їхнього закриття, але також в якійсь мірі до їх виділення. Отже, сексуальний сором не ототожнюється з простим застосуванням вбрання, так як безсоромність не ототожнюється з браком вбрання та з цілковитою або частковою наготою тіла. Це є побічний та умовний чинник. Можна щонайбільше ствердити, що стремління до закриття тіла і тих його частин, які вирішують про статеву окремість жінки та чоловіка, йде поруч з сексуальним соромом, але не є його суттю.

Суттєвим для цього сорому є натомість стремління до укриття сексуальних цінностей, і то передовсім настільки, на скільки в свідомості даної особи являються вони “можливим предметом вжитку” для осіб другої статі. Тому не зустрічаємось з явищем сексуального сорому у дітей, для котрих ще не існує сфера сексуальних цінностей, їхня свідомість ще не відкрилася на ці цінності. В міру, як собі усвідомлюють, або ж в міру, як їм усвідомлюють існування тієї сфери цінностей, вони починають відчувати сексуальний сором, і то не як щось, накинуте ззовні, з боку середовища, в якому живуть, але як внутрішню потребу своєї власної особистості, яка перебуває в процесі формування. Розвиток сором’язливості – так назвемо постійну здатність і готовність до соромлення – відбувається по-іншому у дівчат та жінок, а по-іншому у хлопців та мужчин. Це пов’язане, що підкреслено вже в психологічному аналізі любові, з дещо іншим розміщенням психічних сил, з іншим відношенням чуттєвості до почуттєвості. Бо якщо у мужчин в загальному сильнішою і більш нав’язлива є чуттєвість з її спрямуванням на “тіло як можливий об’єкт використання”, тоді сором’язливість, а також сором як тенденція до приховання сексуальних цінностей пов’язаних саме з тілом повинна більш зазначитися у дівчат та жінок. Водночас вони є менш свідомі чуттєвості та її природної орієнтації у мужчин через те, що в них самих переважно почуттєвість переважає над чуттєвістю, а ця остання радше ховається в почуттєвості. Тому іноді стверджується, що жінка є від природи “чистіша” від мужчини, що ані трохи ще не говорить про чесноту цнотливості. Є “чистіша” остільки, що міцніше переживає цінність “людини другої статі”, цінність певного роду психічної “чоловічості”, на яку зрештою дуже впливає також фізична чоловічість, хоча само пережиття однієї і другої у жінки є більш психічне. Але саме ця риса її психіки може певною мірою водночас перешкоджати сором’язливості. Жінка не віднаходить в собі такої чуттєвості, яку на загал мусить в собі віднайти мужчина, не відчуває такої великої потреби приховання “тіла як можливого предмету використання”. Для сформування жіночої сором’язливості необхідно вчутися в чоловічу психіку.

Природній розвиток сором’язливості хлопця і мужчини йде переважно іншим шляхом. Мужчина не мусить так сильно лякатися жіночої чуттєвості, як жінка чоловічої. Зате міцно переживає свою власну чуттєвість і це для нього є джерелом сорому. Сексуальні цінності для нього є пов’язані з “тілом і статтю як можливим предметом використання”, так їх переживає – і так сприйняті являються вони для нього приводом до сорому. Отже, соромиться насамперед свого способу переживання сексуальної цінності осіб другої статі. Соромиться також сексуальних цінностей пов’язаних з власним “тілом”; може це є наслідок попереднього сорому: соромиться тіла тому, що соромиться цього переживання цінності “тіла”, з яким зустрічається всередині себе. Очевидно, що незалежно від цього соромиться також свого тіла, а також пов’язаних з ним, можна сказати в іманентний спосіб, сексуальних цінностей, тоді коли попередній спосіб ми б могли назвати релятивним (?відносним). Сором не лише є відповіддю на чиюсь чуттєво-сексуальну реакцію спрямовану до “тіла як предмету використання” – реакцію на реакцію – але є також, а навіть передовсім, внутрішньою потребою уникання таких реакцій на тіло, які розбігаються з цінністю особи. Саме звідси формується соромливість, тобто постійна готовність до уникання того, що безсоромне.

Проявляється тут той глибокий зв’язок між явищем сорому та природою особи. Особа є паном самої себе (sui iuris); ніхто крім Бога-Творця не має і не може мати у відношенні до неї жодного права власності. Є власністю самої себе, має владу самовирішення, ніхто не може порушити її самостійності (samoistnosci). Ніхто не може також вчинити її своєю власністю, хіба що вона сама на це позволить, віддаючи себе з любові. Ця об’єктивна невідступальність (alteri incommunicabilis), а також недоторканість особи, доходить до голосу якраз в пережитті сексуального сорому. Пережиття сорому є природнім відлунням того, чим просто є особа. Так ось, з одного боку пережиття сорому потребує внутрішнього життя особи як єдиного місця, на якому може виступити, а сягаючи ще глибше бачимо, що це пережиття потребує самого буття особи як своєї природної підстави. Соромитися може лише особа, тому що тільки вона зі своєї природи не може бути предметом вживання (перше і друге значення слова “вживати”). Сексуальний сором є деякою мірою проявом понад-вжиткового характеру особи, і то однаково тоді, коли особа (наприклад х) соромиться пов’язаних з її тілом сексуальних цінностей, як і тоді, коли соромиться (наприклад у) свого ставлення до цих цінностей у осіб другої статі, свого спрямування на само їх використання. В першому випадку х, відчуваючи сором, усвідомлює собі через те, що її особа не повинна бути з приводу пов’язаних нею сексуальних цінностей предметом використання, не лише в дійсності, але навіть в намірі, в другому випадку у, відчуваючи сором, усвідомлює собі, що не повинен до особи другої статі відноситися (хоч би навіть у внутрішньому спрямуванні) як до предмету вжитку.

Звідси видно, що сексуальний сором ґрунтовно накреслює деякою мірою напрямок для цілої сексуальної моральності. При цьому недостатньо самого опису явища, хоча б він був так проникливий як у феноменологів, але є потрібна його метафізична інтерпретація. В такий спосіб сексуальна етика може знайти експериментальну точку виходу з пережиття сорому. Це все, що являлося предметом наших досліджень особливо в першому розділі, можна видобути з пережиття сексуального сорому, як з простого факту, який людина відчуває. В інтерпретації цього факту беремо до уваги цілу правду про особу, тобто стараємося визначити, яким буттям вона є – як це ми зробили на початку І розділу. Тільки на цьому шляху пережиття сексуального сорому пояснюється нам до кінця. Особа є в центрі цього пережиття, а водночас вона також являється його фундаментом. Хоча безпосереднім предметом сорому, безпосереднім змістом пережиття, соромлення, є сексуальні цінності, то однак посереднім предметом є особа, а також відношення до особи, і то виникаюче також від особи. А саме йдеться про вилучення – в пасивному значенні (швидше у жінки), а також в активному значенні (швидше у мужчини) – такого відношення до особи, яке не погоджується з її понад-вжитковим характером, не погоджується з самою “особистістю” її буття. Окільки існує небезпека такого відношення саме з приводу сексуальних цінностей, які знаходяться в особі, через те сексуальний сором проявляється як стремління до їх утаєння. Це є природне і спонтанне стремління; з цього добре видно, як моральний порядок пов’язується з порядком буття, з порядком природи. Своїми коріннями сексуальна етика сягає до природного права[52].

Той спонтанний потяг до утаєння сексуальних цінностей та сексуального характеру пережиттів, з яким зустрічаємося у жінки і мужчини, має однак ще глибший сенс. Не йдеться лише про те, щоб немов би втекти з усім, що статеве, від реакції особи іншої статі, ні про те також, щоб внутрішньо “втекти” від реакції на особу іншої статі. Поряд з тією втечею від реакції на самі сексуальні цінності йде бажання викликати любов, тобто якусь “реакцію” на цінність особи, а також бажання пережити любов в цьому ж самому значенні – перше є сильніше у жінки, друге - у мужчини, хоча не треба цього розуміти дуже односторонньо. Жінка хоче радше дізнавати любові, щоб могла любити. Мужчина радше хоче любити, щоб міг дізнавати любові. В кожному випадку сексуальний сором не є втечею від любові, але навпаки – певним відкриванням собі шляху до неї. Спонтанна потреба утаєння самих сексуальних цінностей пов’язаних з особою є природним шляхом до відкриття цінності самої особи. Цінність особи є тісно пов’язана з її недоторканістю, з її позицією “понад предметом вжиття”. Сексуальний сором неначе мимовільно захищає цю позицію, а отже, захищає також цінність особи. Але не йдеться тільки про те, щоб її захистити. Йдеться про те, щоб цю цінність неначе об’явити, і то об’явити якраз включно з сексуальними цінностями, які в’яжуться з нею в даній особі. Сором не проявляє цінності особи якось абстрактно, як теоретичної величі доступної тільки розумові, але показує її живо і конкретно, так як вона є поєднана з цінностями sexus, а однак по відношенні до них домінуюча. Звідси оте пережиття недоторканості (х: “Не можна тобі мене доторкнути навіть найбільш внутрішнім пожаданням” – у: “Не можна мені торкатись її навіть самою лише внутрішньою волею вжиття, вона не може бути предметом використання”). Отой характерний для дійсно закоханих осіб “страх перед зустріччю (zetknieciem)” є посереднім проявом афірмації цінності самої особи, а відомо, що це є конститутивна мить любові у властивому, тобто етичному, значенні цього слова.

Існує також певний природній сором переживання любові як справи тіла. Слушно говориться про інтимність отих пережиттів. Жінка і мужчина втікають тоді від зору і присутності інших людей, а кожна морально здорова людина визнає інший спосіб поведінки за вкрай непристойний. Відбувається тут розбіжність між об’єктивною величиною цієї дії, про що йшла мова в І розділі, а отим соромом, який оточує її в свідомості людей. Він не має нічого спільного з пуританством, тобто з фальшивим соромом. Цей сором є правильний, оскільки існують серйозні причини утаєння проявів любові мі жінкою і чоловіком, а особливо їхнього подружнього єднання, перед оком інших людей. Любов є з’єднанням осіб, котре в даному випадку доповнюється зближенням і тілесним співжиттям (?єднанням). Це останнє полягає на певному співпереживанні сексуальних цінностей, яке вирішує про спільне сексуальне використання жінки і чоловіка. Таке співпереживання цінностей sexus може бути ґрунтовно поєднане з любов’ю, може в ній знаходити своє об’єктивне покриття і обґрунтування (саме це веде до переборення сорому у осіб, які приймають участь в сексуальному акті; будемо про це ще говорити окремо).

Однак лише вони є свідомі цього покриття та обґрунтування, тільки для них любов є якоюсь справою “нутра”, справою душі, не лише тіла. Натомість для кожної людини ззовні виступили б тільки зовнішні прояви, а отже тільки оте співпереживання цінностей sexus, тоді як само з’єднання осіб, об’єктивна суть любові залишилась би ззовні недоступною. Зрозуміло, що сором, котрий прямує до утаєння сексуальних цінностей, щоб через те забезпечити цінність особи, прямує також до утаєння самого співпереживання сексуальних цінностей, щоб завдяки цьому забезпечити цінність самої любові, і то передовсім для тих двох осіб, котрі її спільно переживають. Отже, це є не лише релятивний (?відносний) сором, але також іманентний.

Співпереживання цінностей sexus в’яжеться з такими фактами, які домагаються завжди якогось утаєння. Людина, як правило, соромиться того, що в ній лише “діється”, а що не є свідомим актом її волі, так наприклад соромиться вибухів пристрастей, хоч би гніву чи страху, тим більше соромиться певних фізіологічних процесів, які відбуваються незалежно від її волі в визначених умовах; дія волі обмежується до створення тих умов або ж до їх допущення. Знаходимо в цьому підтвердження духовності і “внутрішності” людської особи, котра помічає певне “зло” в цьому всьому, що не є достатньо внутрішнє, тобто духовне, але тільки зовнішнє, тілесне, ірраціональне. Отже, оскільки у співпереживанні сексуальних цінностей жінкою та чоловіком все це дуже міцно доходить до голосу і виділяється, тоді коли само особове їх з’єднання є немов би утаєне всередині кожної з цих осіб і недоступне для нікого ззовні, звідси потреба приховування цілої любові як справи “тіла і статі”.