Ніжність і чуттєвість

Треба тут ще розважити проблематику ніжності, тому що вона також виростає з почуттєвості і формується на базі почуттів похітливого характеру, про які багаторазово вже була тут мова. Має однак цілковито своєрідне значення і виповняє своєрідну роль в людському житті, а зокрема у співжитті чоловіка та жінки – сублімація їхнього взаємного відношення великою мірою базує на ніжності. Тому її роль мусимо тепер пояснити.

Переживаємо ніжність до якоїсь особи (або навіть до якоїсь нерозумної істоти, наприклад тварини чи рослини) тоді, коли собі усвідомлюємо в певний спосіб її зв’язок з нами. Свідомість спільноти, в існуванні та дії, радості та терпінні наказує нам з ніжністю думати не лише про інших людей, але також, наприклад, про тварин, які розділяють нашу долю. Огортає нас ніжність до цих буттів, з якими почуваємось так пов’язаними, що можемо немовби відчути їх внутрішній стан і пережити цей сам стан у своєму внутрішньому “я”. Ніжність дуже близько межує із спів-відчуванням (не зі співчуттям, яке швидше можна визнати за наслідок ніжності, хоча іноді родиться в людині незалежно від неї). Неодноразово оте відчуття внутрішнього стану другої істоти є принаймні частково фікційні, так для прикладу, коли приписуємо тварині такі “внутрішні” пережиття, які є лише нашою “людською” участю, коли думаємо про “кривду” стоптаних чи зламаних рослин. Людина правильно помічає свій зв’язок і з’єднання з цілою природою, однак найближчим для неї є зв’язок і поєднання з іншими людьми – і тому в ньому також міститься особлива база ніжності. У відношенні людини до людини відбувається при цьому особлива можливість, а водночас потреба відчути його пережиття і внутрішні стани, ціле життя його душі; можливість, а також потреба сигналізування їй того. Це і є якраз функції ніжності.

Ніжність є не тільки внутрішньою здатністю спів-відчування, підвищеною чутливістю на чужі пережиття і стани душі другої особи. Це все міститься в ніжності, але не являється ще її суттю, в якій виражається тенденція до охоплення власним почуттям тих чужих пережиттів і станів душі другої особи. Ця тенденція виражається назовні, тому що виникає потреба засигналізування другому “я” того, що людина взяла близько до серця його пережиття чи внутрішні стани, так щоб ця друга людина відчула, що другий це все розділяє, що також відчуває. Ніжність, як видно, виростає з відчуття внутрішньої ситуації другої особи (а посередньо також зовнішньої, бо внутрішня формується в ній) і прямує до активного повідомлення власної близькості відносно тієї особи та її ситуації. Ця близькість випливає з почуттєвого задіяння; аналіз почуттєвості проведений в попередньому розділі вказав на те, що завдяки почуттєвості є можливе пережиття близькості відносно другого “я”: почуття природно наближає людину до людини. На цьому тлі родиться також потреба активного сповіщення близькості і тому ніжність виражається в певних зовнішніх учинках, які завдяки своєму характерові віддзеркалюють оте внутрішнє наближення до другого “я”. Можуть це бути учинки дуже різноманітні в своєму зовнішньому вигляді, у всіх однак йдеться про те саме: спільним є їхнє внутрішнє значення. Не зовні це виражається, наприклад, в жесті пригорнення другої людини, обняття чи хоча би взяття її під руку (що зрештою може бути лише формою допомоги другій людині; чим іншим однак є так зване ходження під руку), також в певних формах поцілунку. Це є активні прояви ніжності. Сама готовність отримування їх не доводить ще у всій повноті взаємного почуття, доводить тільки, що немає жодного почуттєвого заперечення що до тієї особи, котра в такий зовнішній спосіб виражає свою ніжність. Ніжність лежить у внутрішньому почуттєвому відношенні, а не в самих зовнішніх проявах, тому що ці останні можуть бути чимось суто конвенційним і публічним. Натомість ніжність є завжди чимось особистим, внутрішнім, власним – до певної принаймні міри втікає від ока інших, є сором’язливою. Може вільно проявитися тільки відносно тих, котрі її властиво зрозуміють і відчують.

Треба дуже виразно відділити ніжність та різні зовнішні форми ніжності від різних форм вдоволення чуттєвості. Цілком іншим є джерело, з якого випливають одні і другі, про що іншого також в них йдеться. Чуттєвість за своєю природою є спрямована на “тіло як можливий предмет сексуального використання” і природнім шляхом прямує до вдоволення тієї потреби вживання, говоримо тоді про сексуальне “розрядження”. Натомість ніжність випливає з почуттєвості і реакції на “людину другої статі”, яка є характерною для неї. Не виражається в ній пожадання, але радше доброзичливість і віддання другій людині. Звичайно, що в ній також доходить до голосу якась потреба вдоволення почуттєвості, але ця потреба має в основному інший характер, ніж потреба вдоволення чуттєвості. Почуттєвість є більш зосереджена на “людині”, а не на “тілі і статі”, йдеться в ній безпосередньо не про “використання”, але про “пережиття близькості”.

Все це якнайбільше заслуговує на підкреслення. Ніжність так у своїй внутрішній орієнтації, як і в зовнішніх проявах відрізняється від чуттєвості та від чуттєвого використання так, що не можна одну зводити до другої ані одну з другою ототожнювати. Як зовнішні, так і внутрішні учинки, джерелом яких є ніжність, вимагають цілком іншої етичної кваліфікації ніж ті, джерелом яких є чуттєвість і бажання сексуального використання. Ніжність, на відміну від них, може бути цілковито безкорислива тоді, коли насамперед виділяються в ній міркування про другу людину, про її внутрішню ситуацію. Ця безкорисливість зникає в міру того, як різні прояви ніжності служать передовсім потребі задоволення власної почуттєвості. Але і це останнє може ще бути ціннісне, якщо приносить з собою пережиття близькості людини в стосунку до людини, зокрема коли ця близькість є необхідна одній і другій. Певна “корисливість” міститься в людській любові, не перекреслюючи зрештою в нічому її властивого характеру, як виявив це її метафізичний аналіз. Кожна людина є обмеженим добром і через це також здатна до обмеженої лише безкорисливості[58].

Отже, існує проблема виховання ніжності, і то як частина проблеми виховання любові “в” мужчині і жінці, а в результаті “між” ними. Проблема ця міститься в межах проблематики стриманості. Ніжність вимагає ж певної чуткості зверненої до того, щоб різноманітні її прояви не набрали іншого значення, не стали тільки формами задоволення чуттєвості і сексуального розрядження. Тому ніжність не обійдеться без випрацюваного внутрішнього опанування, яке в цьому підході стає показником внутрішньої субтильності та делікатності відносно особи другої статі. Тоді як сама чуттєвість штовхає в сторону вживання, а людина опанована виключно нею навіть не помічає, що може бути інший сенс та інший “стиль” спілкування мужчини і жінки, ніжність проявляє цей сенс і робить можливим “стиль” взаємного спілкування, і в свою чергу піклується про те, щоб його не загубити.

Чи можна говорити про “право до ніжності?” Цей вислів, з одного боку, треба розуміти як право до приймання ніжності, а з другої – як право до її виявлення. Тенденційно й в цьому другому випадку говоримо про “право”, а не про обов’язок, хоч не підлягає сумнівам, що існує інколи також свого роду обов’язок проявлення ніжності другій людині. І так право на ніжність мають ці всі люди, котрим вона є особливо потрібна, наприклад слабкі, хворі, страждаючі будь­-якого роду, також морально страждаючі. Здається, що особливе право до ніжності мають діти, для котрих (зрештою н лише для них) ніжність є природнім способом проявлення любові. Але також тому треба в ці – зокрема зовнішні – прояви ніжності ввести одну єдину міру, а саме міру любові особи тому, що існує також небезпека підкріплення егоїзму на цьому шляху. Може до цього спричинитись перебільшена ніжність, ніжність, яка особі, що проявляє її, служить передовсім вдоволенню власної почуттєвості, а не рахується з об’єктивною потребою і добром другої людини. Тому правдива людська любов, любов “до” особи і любов “між” особами, мусить в собі єднати дві миті: ніжності і певної суворості (twardości). В протилежному разі втратить вона свій здоровий і динамічний (?jedrny) внутрішній профіль, перетвориться в безплідне зворушення і м’якість. Не можна забувати, що любов людини мусить містити в собі також певні елементи боротьби – боротьби саме за цю людину, за її справжнє добро.

Авжеж, сама ніжність набиває собі ціну завдяки тому, що в’яжеться з певною суворістю і “принциповістю” з позиції волі. Легковажна ніжність, зокрема так звана розніженість, не будить глибоко довіри, якраз навпаки, будить підозру, що людина через такі прояви ніжності шукає самого лише задоволення своєї почуттєвості, а може навіть й чуттєвості та бажання вжиття. І тому тільки ці форми ніжності мають своє моральне обґрунтування, яке віднаходять повне, зріле покриття в любові особи, в цьому, що дійсно єднає людину з людиною. Це зрозуміло – єдиною рацією буття ніжності є любов. Поза нею не маємо “права” ні до її проявляння, ні також до її отримування, бо зовнішні прояви ніжності є тоді завішені в порожнечі.

Ці уваги мають особливе застосування, якщо йдеться про взаємне відношення жінки та мужчини. Тут зокрема треба вимагати, щоб різні форми ніжності мали ґрунтовне покриття в справжній любові осіб, бо треба рахуватися з тим, що любов жінки і мужчини формується величезною мірою з цього потенціалу, який приховують в собі чуттєвість та почуттєвість, які домагаються вдоволення, насичення. Звідси різні форми ніжності легко можуть відбігати від любові особи, а наближуватися до егоїзму чуттів чи хоча би егоїзму почуття. Крім того зовнішні прояви ніжності можуть створювати видимість любові, такої любові, якої насправді немає. Мужчина спокусник (?звідник) використовує, як правило, різні методи ніжності, подібно як жінка кокетка старається грати на чуттях, хоча в одному і другому випадку брак правдивої любові особи. Абстрагуючи однак від фактів якоїсь “забави в любов”, яку по-різному називають (флірт, романс ітд.), слід звернути увагу на те, що кожна любов між жінкою і мужчиною, також ця, яка в намірі обох має бути правдива і чесна, розвивається в основному таким чином, що її суб’єктивний профіль наростає швидше від об’єктивного. Різні елементи її психологічної структури паростяться немовби раніше, тоді коли її етична суть мусить дозрівати поступово і повільно. Багато залежить тут від віку і темпераменту. В молодих людей розбіжність між цими двома внутрішніми процесами є на загал більша, ніж в людей старших і в загальному більш зрілих. В людей обдарованих живим і запальним темпераментом (наприклад у сангвініків) любов як пережиття, як почуття, вибухає раптово і сильно, зате з більшим внутрішнім зусиллям треба їм виховувати та формувати чесноту.

Згідно з цим треба апелювати до тим більшої відповідальності в призначанні жінці та мужчині “права до ніжності”, так до її отримування, як і до її проявлення. Очевидно існує тенденція – зокрема в деяких людях – до розширення цих прав до передчасного користування ними тоді, коли маємо справу з взаємним лише пробудженням почуттєвості, а разом з нею чуттєвості, але бракує ще об’єктивного профілю любові і з’єднання осіб. Така передчасна ніжність в спілкуванні у-х неодноразово навіть руйнує любов або принаймні не дозволяє їй розвиватися у всій повноті, в цілій внутрішній і об’єктивній водночас правді.

В цьому моменті не маємо на увазі різних форм фамільярності, які належать до ще іншого ряду фактів в сфері спілкування мужчини і жінки; надмірна фамільярність - це форма невідповідального сексуального використання, крім того може це також бути прояв вульгарності чи звичайної нетактовності. Йдеться однак тільки про ніжність. Без чесноти поміркованості, без цнотливості і опанування неможливо її виховати й так розвинути в людині, щоб не перешкоджала любові, але їй служила. Оскільки має місце тут серйозна загроза якогось мілкого, поверхневого пережиття – і водночас “витрати” любові (тобто використання цього “матеріалу”, якого воно формується в жінці та мужчині) – в межах такого пережиття обоє не могтимуть випрацювати її об’єктивного профілю та відповідного добра, але залишаться при суто суб’єктивних проявах, черпаючи з них тільки тимчасову приємність. Тоді любов, замість того, щоб постійно наново починатися і постійно зростати між ними, якраз навпаки – постійно неначе кінчається і обривається. Слід додати, що між іншим дуже багато залежить тут від правильного виховання ніжності, від відповідальності за її прояви.

Треба ще раз підкреслити, що являється вона важливим співчинником любові. Неможливо підважити правди, що любов мужчини і жінки в великій мірі спирається на почутті – воно є матеріалом, якого постійно повинна доставляти природня почуттєвість, щоби об’єктивний профіль любові був грунтовно поєднаний з суб’єктивним. А йдеться не стільки про ці “перші” почуттєві захоплення (?пориви), котрі деякою мірою “штучно” підсилюють цінність укоханої особи посилаючись на пережиття “жіночості” чи “чоловічості”. Набагато більше йдеться про постійну участь почуття, про його постійне задіяння в любові, бо воно жінку і мужчину чинить близькими, воно створює внутрішню атмосферу спілкування та взаємного порозуміння. На такій основі ніжність є чимось натуральним і правдивим, автентичним. Такої ніжності незмірно багато потрібно в подружжі, в цілому тому спільному житті, де не тільки “тіло” потребує “тіла”, але передовсім людина потребує людини. Ніжність має тут до виконання важливу роль. Міцно пов’язана з правдивою любов’ю особи, безкорислива, вона є в змозі випровадити любов з різних небезпек егоїзму чуттів, з небезпек позиції використання. Ніжність – це здатність відчування цілої людини, цілої особи, у всіх найбільш утаєних навіть дрижаннях її душі, і завжди з думкою про правдиве добро тієї особи.

Такої ніжності жінка очікує від чоловіка, має вона на неї особливе право в подружжі, в якому віддає себе чоловікові, де переживає нечувано важливі і важкі для себе миті та періоди, такі як вагітність, пологи і все те, що з ними пов’язується. Її почуттєве життя є при цьому в загальному багатше і звідси також – більша потреба ніжності. Чоловік також її потребує, хоча в іншій мірі і в іншій формі. Так в жінки, як і чоловіка ніжність викликає пересвідчення, що кожне з них не є самотнім, що це все, чим живуть, є також змістом життя другої, найближчої особи. Таке переконання дуже допомагає і підтримує свідомість з’єднання.

Попри те може здатись дивним факт, що роздуми на тему ніжності заміщено в тій частині розділу, яка говорить про “питання стриманості”. Та однак зв’язок є тісним і ці роздуми є тут на своєму місці. Не може бути правдивої ніжності без зрілої стриманості, джерело котрої знаходиться в волі, яка завжди готова любити і послідовно перемагати поставу вживання, нав’язувану чуттєвістю та пожадливістю тіла. Без такої стриманості природні енергії чуттєвості, а також втягнуті в їхню орбіту почуттєві енергії, перетворяться тільки в “матеріал” для егоїзму чуттів, евентуально егоїзму почуття. Треба це ствердити дуже ясно і виразно. Життя цього навчає на кожному кроці. Віруючі люди знають, що таїться за тим таємниця первородного гріха, наслідки котрого в якийсь спеціальний спосіб тяжать над цариною sexus і загрожують особі, найбільшому серед благ створеного всесвіту. А ця небезпека немов межує з любов’ю: спираючись на тому самому “матералі” адже може розвинутися правдива любов – з’єднання осіб, так само як і мнима “любов”, яка є лише прикриттям для внутрішньої постави вживання, для егоїзму суперечного з любов’ю. Яку ж величезну і в результаті позитивну роль виповняє тут стриманість, котра звільняє від тієї постави та від егоїзму, і тим самим посередньо формує любов. Любов жінки і мужчини можна збудувати не інакше, як на шляху певної жертви та самозречення. Формулу цього зречення знаходимо в Євангелії, в словах Христа: “Хто хоче йти за мною нехай зречеться самого себе […]”. Євангелія вчить стриманості як способу люблення (?кохання).