Моногамія і нерозривність

Весь хід роздумів заміщених в попередніх розділах з тісною внутрішньою необхідністю веде до визнання принципу моногамії (одноженства) та нерозривності подружнього союзу. Остаточною основою, а водночас першим джерелом цього принципу, є персоналістична норма сформульована і пояснена в І розділі. Якщо особа х жодною мірою не може бути для особи у предметом вжитку, а тільки об’єктом (а радше спів-суб’єктом) любові, отже виникає необхідність відповідних рамок для союзу чоловіка і жінки, в якому повне сексуальне єднання здійснюється так, що водночас є захищене тривале з’єднання осіб, які входять в цей союз. Відомо, що союз такий називається подружжям. Спроби іншого вирішення проблеми подружжя – поза моногамією (в якій вже міститься нерозривність) – суперечать персоналістичній нормі, не доростають до її чітких вимог. Особу ставиться тоді в ситуації в ситуації предмету вжиття для другої особи, в такій ситуації зокрема є поставлена жінка (х)у відношенні до чоловіка (у). Це відбувається у випадку полігінії, про яку переважно думаємо, говорячи про полігамію (poly-gynia – союз одного чоловіка з багатьма жінками, poly-gamia – багатоженство). Однак знаємо, що в історії людства можна також зустріти випадки поліандрії (poly-andria - союз однієї жінки з багатьма мужчинами); багатоженство йде тоді в протилежному напрямку.

Тут на проблему подружжя дивимося з точки зору принципу любові (miłowania) особи (“норма персоналістична”), тобто такого ставлення до неї, яке відповідним для цього буття, яким особа є. Цей принцип погоджується тільки з моногамією та нерозривністю подружжя і в принципі суперечить всіляким формам полігамії, так полігінії, як і поліандрії; суперечить також принципові розривності подружжя. У всіх цих випадках, судячи по змісту, особа є поставлена в ситуації предмету вжитку для другої особи. В таких випадках, подружжя є лише (а в кожному разі передовсім) такою інституцією, в межах якої здійснюється сексуальне використання чоловіка і жінки, але не реалізується тривале з’єднання осіб основане на взаємному потвердженні цінності особи. Таке з’єднання мусить ж бути тривалим, мусить тривати так довго, як довго триває в відношенні до одної з цих осіб інша. Йдеться тут не про її духовне тривання, бо це є понад-дочасне, але про тривання в тілі, котре закінчується разом зі смертю.

Чому є важливим оте тривання? Тому, що подружжя є не лише духовним, але також тілесним та земним, союзом осіб[59]. Згідно з відповіддю, яку дав Христос фарисеям (Мт 19, 3-9), запитуючим про долю подружжя після воскресіння тіл – що, звичайно, є предметом віри – тоді люди, існуючі повторно в (прославлених)тілах, не будуть “ані женитися, ані виходити заміж” (пор. Лук 20, 35). Подружжя тісно пов’язується з тілесним та земним існуванням людини. Тим пояснюється його природне розв’язання через смерть одного із співподругів. Другий є тоді вільним і може повторно одружитися з іншою особою. В праві називається це bigamia succesiva (друге подружжя), що слід чітко відрізнити від bigamia simultanea – в розмовній мові коротко її називають бігамією – це подружній союз з новою особою при триваючому водночас подружжі з іншою особою, з якою раніше ця людина одружилася. Хоча друге подружжя по смерті співподруга є обґрунтоване і дозволене, то однак гідним похвали є факт збереження стану вдівства, бо таким чином, між іншим, краще виражається з’єднання з тією особою, котра відійшла через смерть. Адже цінність особи як така не минає, а духовне з’єднання з нею може і повинно тривати й надалі, також тоді, коли закінчилося тілесне з’єднання. В Євангелії, а особливо в листах Святого Павла, не раз читаємо про похвалу вдівства і абсолютної моногамії.

Взагалі у вченні Ісуса Христа справу моногамії і нерозривності подружжя поставлено рішуче і дефінітивно. Христос мав перед очима факт первинного встановлення подружжя Творцем, подружжя, яке мало виразно характер моногамний (Буття 1, 27; 2, 24) та нерозривний (“що Бог получив, людина хай не розлучає”) і до нього постійно відкликався. Бо ж в традиціях Його безпосередніх слухачів, Ізраїльтян, збереглася пам’ять про полігамію патріархів, а також великих проводирів народу та царів (наприклад, Давида чи Соломона), подібно й пам’ять про введений Мойсеєм “розвідний лист”, що при певних умовах допускав розірвання законно укладеного подружжя. Отож, Христос рішуче протиставляється цим побутовим традиціям, наголошуючи на первинному встановленні подружжя, первинній думці Творця пов’язаної з ним (“[…] спочатку ж не було так”). Цю думку, ідею моногамного подружжя, що жила в думці і волі Творця, було викривлено також серед “вибраного народу”. Полігамію патріархів часто пояснюється бажанням мати численне потомство, таким чином погляд на дітородження як об’єктивну мету подружжя виправдовував би багатоженство в межах Старого Завіту, аналогічно виправдовував би також багатоженство всюди там, де мало б воно служити цій самій меті. Водночас однак книги Старого Завіту доставляють достатньо доказів на те, що багатоженство (poligynia) на практиці причиняється до трактування жінки мужчиною як предмету вжитку, в результаті веде це до її скривдження, а також до зниження рівня моральності самого мужчини; вказує на це, наприклад, історія Соломона.

Відсторонення полігамії і повернення моногамії та нерозривності подружжя залишається в найтіснішому зв’язку із заповіддю любові, яке розуміється так, як ми тут від початку її розуміли – як персоналістична норма. Якщо ціле спілкування і співжиття осіб різної статі має відповідати вимогам тієї норми, отже мусить воно формуватися згідно і навколо принципу моногамії і нерозривності, “навколо” тому, що цей принцип кидає світло на багато інших деталей пов’язаних із співіснуванням та спілкуванням чоловіка та жінки. (Заповідь любові, так як виражає її Євангелія, - це більше ніж сама “персоналістична норма”, міститься в ній водночас головне право цілого надприродного порядку, надприродного відношення до Бога і людей. Проте “персоналістична норма” міститься в ній безсумнівно, це є немов натуральний вміст заповіді любові, цей зміст, який є зрозумілим також без віри, завдяки самому лише розумові. Треба додати, що являється вона також умовою розуміння та здійснення повного, тобто надприродного, змісту заповіді любові).

Вимогам персоналістичної норми суперечить полігамія, а також розривність законно укладеного подружжя (так зване “розлучення”), яке, зрештою, на практиці веде до полігамії. Ці справи – зокрема як прояв трактування особи другої статі як “предмету, що репрезентує сексуальну цінність”, а також трактування подружжя як інституції, яка основана на цій лише цінності і яка служить тільки їй, а не особовому з’єднанні осіб – йдуть з собою в парі.

Людина є істотою, здатною до поняттєвого мислення, а в зв’язку з цим є здатна керувати собою на основі загальних принципів. В світлі цих принципів, тобто тримаючись послідовно персоналістичної норми, треба прийняти, що у випадках, в яких спільне життя по другів якогось дійсно серйозних причин (особливо з приводу подружньої зради) стає неможливим, існує тільки можливість сепарації, тобто розділення подругів без зривання подружжя. Звичайно і сепарація є злом (“необхідним”) з точки зору суті подружжя, яке повинно бути тривалою єдністю чоловіка і жінки. Проте в цьому злі не має заперечення персоналістичного принципу як такого: жодна з осіб, а зокрема жінка, не є зведена до позиції предмету вжитку для другої. Зате було б так, якщо б попри факт, що належала вона по-подружньому до другої особи (в межах дійсно (waznie) укладеного подружжя), ця друга особа могла її покинути, єднаючись з іншою по-подружньому ще за її життя. Коли натомість тільки відступають від подружнього єднання, а також від цілої подружньо-сімейної спільноти, не єднаючись через подружжя з іншими особами, тоді сам особовий порядок в нічому не є порушений. Особи не спихається до ранги предмету вжитку, а подружжя зберігає характер інституції, яка служить особовому з’єднанні чоловіка і жінки, а не тільки їхньому сексуальному єднанні.

Мусимо прийняти, що чоловік і жінка через подружнє співжиття єднаються як особи. Отож, це з’єднання триває так довго, як довго ці особи живуть. Натомість не можемо прийняти, що це з’єднання триває тільки так довго, як довго самі особи цього хочуть, бо це якраз суперечило б персоналістичній нормі: тому що основою цієї норми є особа як буття. З цієї точки зору чоловік і жінка, які в межах дійсно укладеного подружжя по-подружньому співжили між собою, об’єктивно є з’єднані між собою вузлом, який може розв’язати лише смерть одного з них. І нічого не змінює ця обставина, що згодом хтось з них, або навіть обоє перестають цього хотіти, це жодною мірою не може зліквідувати факту, що об’єктивно вони є з’єднані між собою як чоловік і жінка. Одному з них або й обом може забракнути суб’єктивного покриття для цього з’єднання, може навіть виникнути такий суб’єктивний стан, який психічно або психо-фізіологічно цьому з’єднанні заперечує. Такий стан пояснює їх розділення “від ложа та столу” (це власне і є сепарація), але не може знищити факту, що є об’єктивно з’єднаними, і то як подруги. Тривалого, довічного збереження цього з’єднання домагається саме персоналістична норма, яка стоїть понад бажанням та понад рішенням кожної з зацікавлених осіб. Інше вирішення цієї справи ставило б особу в позиції предмету “вжитку”, що дорівнювало б знівеченні об’єктивного порядку любові, в якому потверджується понад-вжиткову цінність особи.

Цей порядок знаходиться натомість в принципі моногамії, яка ототожнюється з нерозривністю дійсно укладеного подружжя. Це є складний принцип, але водночас необхідний, якщо співжиття осіб різної статі (а посередньо й ціле людське життя, котре великою мірою базує на цьому співжитті) має знаходитися на рівні особи і міститися в вимірах любові. Йдеться тут, звичайно, про любов в її повному об’єктивному значенні, про любов як чесноту, а не лише в значенні психологічно-суб’єктивному. Складність принципу моногамії та нерозривності подружжя походить з того, що “любов” розуміється і реалізується занадто виключно в цьому другому значенні, а недостатньо в значенні першому. Принцип моногамії і нерозривності подружжя змушує до інтеграції любові (пор. розділ присвячений аналізу любові, зокрема його третю частину). Без неї подружжя є величезним ризиком. Чоловік і жінка, любов яких ґрунтовно не дозріла, не скристалізувалася як повноцінне з’єднання осіб, не повинні одружуватися, бо не є готовими до цього життєвого випробування, яким воно являється. Зрештою, не стільки йдеться про те, щоб в моменті одруження їхня любов була остаточно дозріла, скільки про те, аби вона була зрілою до дальшого дозрівання в межах подружжя і завдяки подружжю.

Неможливо відмовитися від цього добра, яким є моногамія і нерозривність, і то не лише в надприродному плані, з позиції віри, але також в розумному, людському плані. Адже йдеться про примат цінності особи над цінністю sexus як такою, а також про реалізацію любові в царині, в котрій легко може її витіснити утилітаристичний “принцип корисливості”, а в ньому приховується афірмація постави використання направленої на другу особу. Моногамія є показником особового порядку.