Цінність інституції

Вищевказані роздуми приготували нас до зрозуміння цінності інституції подружжя, тому що подружжя не можна розуміти як самого лише факту статевого єднання якоїсь людської пари, чоловіка та жінки, але мусимо бачити в ньому інституцію. Хоча не підлягає сумнівам, що вирішальним для тієї інституції є факт тілесного єднання визначених осіб: у і х (звідси оте давнє латинське adagium: “Matrimonium facit copula”), то однак само єднання не заміщене в рамки інституції не є ще подружжям. Слово “інституція” означає “встановлення” або “улаштування”, яке виникає із справедливості. А відомо, що порядок справедливості стосується між-людських справ та суспільних справ (справедливість обміну, суспільна справедливість). Отож, подружжя є між-людською справою та суспільною справою.

Сам факт сексуального єднання двох конкретних осіб, чоловіка і жінки, має інтимний характер з причин, про які була вже мова в попередньому розділі (аналіз сорому). Проте, обидві особи, які приймають в ньому участь, належать до суспільства і з багатьох причин повинні виправдати перед суспільством це своє єднання. Таким виправданням являється якраз інституція подружжя. Не йдеться тут виключно про виправдання в значенні легалізації, погодження з правом. “Виправдати” – це означає “зробити справедливим”[60]. Не має це нічого спільного з оправдуваанням себе, з подаванням злагоджуючих обставин, які наче б то обґрунтовували згоду на щось, що по суті є злим.

Необхідність виправдати єднання чоловіка і жінки відносно суспільства виникає не лише з рації звичайних наслідків цього єднання, але також з уваги на особи приймаючі в ньому участь, а зокрема з огляду на жінку. Звичайним наслідком статевого єднання чоловіка і жінки є потомство. Дитина – це новий член суспільства – суспільство мусить його прийняти, а навіть (маємо на увазі відповідно високу організацію суспільства) зареєструвати. Завдяки народженню дитини базований на сексуальному єднанні союз чоловіка і жінки перетворюється в сім’ю. Сім’я сама в собі вже є суспільством, малим суспільством, від якого залежить в своєму існуванні кожне велике суспільство, наприклад народ, держава, Церква. Ясна річ, що це велике суспільство намагається піклуватись про процес свого невпинного зростання завдяки сім’ї. Сім’я є найелементарнішою інституцією, пов’язаною з основами людського існування[61]. Вкорінюється вона в велике суспільство, яке сама постійно створює, а водночас відмежується від нього, має свій власний характер і цілі. Одно і друге, тобто так іманенція сім’ї в суспільстві, як і її своєрідна автономія та непорушність, мусить віднайти своє віддзеркалення у законодавстві. Точкою виходу є тут право природи – об’єктивізація того порядку, який виникає з самої природи сім’ї.

Сім’я є інституцією, фундаментом якої є подружжя. В житті великого суспільства неможливо надати правильного місця сім’ї без правильного розміщення подружжя. Та це не означає, що подружжя слід трактувати тільки і виключно як засіб до мети, до тієї мети, якою є сім’я. Бо хоча подружжя природнім шляхом веде до її заснування і повинно бути відкритим на неї, то однак тим самим подружжя ані трохи не губиться в сім’ї. Зберігає воно свою окремість як інституція, внутрішня структура якої є інша, відмінна від внутрішньої структури сім’ї. Сім’я має структуру суспільства, в якому батько, а також мати – кожен з них на свій спосіб – виконують владу, а діти підпорядковуються цій владі. Подружжя не має ще структури суспільства, зате має між-особову структуру: це є союз двох осіб, їх об’єднання та з’єднання.

Цей окремий характер інституції подружжя зберігається також тоді, коли подружжя переростає в сім’ю. Це однак з різних причин може не наступити, а брак сім’ї зовсім не відбирає подружжю його властивого характеру, тому що внутрішня та суттєва рація буття подружжя не полягає лише в тому, щоб ставатись сім’єю, але передовсім в тому, щоб становити тривке особове з’єднання чоловіка і жінки, основане на любові. Подружжя служить насамперед існуванню, – на що вказували роздуми, заміщені в І розділі – але базує на любові. Повну вартість інституції має також таке подружжя, яке без жодної вини подругів є бездітним. Інша справа, що подружжя неначе повніше служить любові, коли служить існуванню, коли стає сім’єю. Саме так треба розуміти думку, випливаючу із твердження: дітородження є першорядною метою подружжя. Подружжя, яке не може виповнити цієї мети, зовсім не втрачає через це свого значення як інституція міжособового характеру. Крім цього реалізація першорядної мети подружжя вимагає, щоб той міжособовий характер був якнайповніше в ній здійснений, щоб любов подругів була якнайбільше зріла та творча. Треба додати, що якщо в якійсь мірі вона вже є зріла, то ще більше дозріває завдяки прокреації.

Отже, подружжя являється окремою інституцією з виразно зарисованою між-особовою структурою. Ця інституція розростається в сім’ю, стає нею, деякою мірою навіть з нею ототожнюється, але однак радше треба сказати, що так як сім’я проходить через подружжя, так подружжя проходить через сім’ю, потверджуючи себе через неї і в ній та досягаючи потрібної для себе повноти. Так, наприклад, пожилі подруги, які живуть в оточенні вже не лише своїх дітей, але також сім’ї цих дітей, а іноді й внуків, серед тієї кількаярусної вже сім’ї вони являються “інституцією”, єдністю і цілістю водночас, яка згідно зі своїм основним між-особовим характером існує і живе на своїх власних правах. Саме тому є інституцією. А права, на яких опирається її буття, мусять виникати з тез персоналістичної норми, бо тільки це може запевнити справжній особовий характер з’єднання двох осіб. Суспільний устрій сім’ї є добрим тоді, коли робить можливим та підтримує саме такий характер подружжя. І тому, наприклад, сім’я, яка виростає з полігамії, хоча є численнішою і в матеріальному плані могутнішою громадськістю (як, наприклад, сім’ї патріархів Старого Завіту), то однак її моральна цінність в основному є нижча, ніж сім’ї, яка повстала з моногамного подружжя. В устрої цієї другої набагато сильніше позначається цінність осіб, а також цінність любові як тривалого з’єднання тих же осіб (що само по собі має велике виховне значення), тоді коли в устрою сім’ї, яка походить з полігамії, більш ніж за цінність осіб та особову цінність любові, зазначається сама лише біологічна плідність і кількісний розвиток.

Значення інституції подружжя полягає в тому, що виправдовує в цілості суспільного життя факт статевого єднання визначеної пари осіб, у і х. Це важливо не лише з огляду на наслідки цього факту – про що вже йшлося, - але також з огляду на самі особи, які беруть в ньому участь. Це є також важливим з огляду на моральну кваліфікацію їхньої любові, яка домагається прийняття якоїсь позиції відносно інших осіб, відносно ближчого і дальшого суспільства. І мабуть ніде так як тут, де все відбувається властиво між двома людьми, являючись якоюсь функцією їхньої любові, не проявляється те, що людина є водночас суспільним буттям. Йдеться, отже, про те, щоб ота “любов”, яка психологічно для обох (для у і х) обґрунтовує і неначе уповноважує їх єднання, набрала надто права громадянства серед людей.

Спочатку може їм (тобто у і х) здаватися, що про це не йдеться, але згодом мусять помітити, що без цього права їхній любові бракує чогось дуже суттєвого. Відчувають, що повинна вона дозріти настільки, щоб можна було її проявити перед суспільством. Інша річ: потреба приховання як такого сексуального єднання випливаючого з любові, а ще інша – потреба визнання самої любові як з’єднання осіб зі сторони суспільства. Любов потребує цього визнання, без нього не почувається собою в цілій повноті. І зовсім не є тільки умовною ця різниця значень, яку пов’язується зі словами “коханка”, “заложниця”, “утриманка” ітд. і “жінка”, “наречена” (всі ці слова відносяться до жінки, але стосуються також чоловіка). Отже, швидше чимось умовним і похідним є затирання (?нівелювання) тієї різниці значень, а сама різниця - є чимось первинним, натуральним і основним. Наприклад, вираз “коханка” в своєму сучасному значеннєвому забарвленні говорить, що відношення даного чоловіка до “тієї” особи залишається на ґрунті вживання “предмету” у співжитті та сексуальному спілкуванні, тоді коли вираз “жінка” або “наречена” говорить про спів-суб’єкт любові, яка має повну особову цінність, а завдяки цьому і суспільну.

Таке значення має інституція подружжя. Серед суспільства, яке визнає здорові етичні принципи і яке ними живе (без фарисейства і удаваної сором’язливості), вона є потрібна з тією метою, щоб засвідчити про зрілість з’єднання чоловіка і жінки, про любов, яка їх тривало зв’язує та поєднує. І в цій функції інституція подружжя є потрібна не тільки з огляду на суспільство, з уваги на “інших” людей, котрі до нього належать, але також – і то передовсім – з уваги на ті особи, які входять в подружжя. Навіть тоді, коли б не було навколо них жодних інших людей, інституція подружжя була б їм потрібна (а може навіть якась його “форма”, тобто обряд, який вирішує про створення цієї інституції через обидві зацікавлені сторони, у і х). Отже, хоча інституція могла б створитись шляхом самих фактів, серед яких вирішальними були б саме факти сексуального єднання, то однак чітко відрізнялася б від них. Факти сексуального єднання чоловіка і жінки домагаються інституції подружжя як природної для себе оправи, бо інституція уповноважує ці факти передовсім в свідомості самих осіб, які приймають участь у сексуальному єднанні.

В погляді на цю справу може нам допомогти також факт, що латинське слово “matrimonium”, яке є відповідником нашого «подружжя», особливим чином наголошує «стан матері», так якби хотіло навіяти (zasugerować) особливу відповідальність за материнство тієї жінки, з якою даний чоловік по-подружньому єднається. Відповідальність за материнство – це питання, до котрого ще повернемося в цьому розділі. На разі достатньо ствердити, що факт сексуального єднання “по-подружньому” категорично вимагає рамок інституції matrimonium, і то з огляду на відношення особи до особи. Сексуальне єднання поза подружжям ipso facto ставить особу в позиції предмету вжитку для другої особи. Котру для котрої? Не виключено, що в такому становищі може також бути мужчина в стосунку до жінки, завжди однак на такій позиції стає жінка в відношенні до мужчини. Висновок (через контраст) легко насувається хоча б з самого аналізу слова matri-monium. Сексуальне єднання «по-подружньому» поза межами інституції подружжя є завжди з об’єктивної точки зору кривдженням жінки. Є ним завжди, а отже, також тоді, коли сама вона дає дозвіл на нього, чи - більш того, - коли сама до нього стремить і його прагне.

Саме тому морально злим являється «перелюб» в нійширшому значенні цього слова. В такому, зрештою, значенні воно є вжите в Святому Письмі, в Декалозі та Євангелії. Йдеться не лише про факт сексуального єднання з жінкою, котра є «чужою жінкою», але про факт єднання з кожною жінкою, котра не є «власною жінкою», без огяду на те, чи вона має чоловіка чи ні. А з боку жінки йдеться про єднання з мужчиною, котрий не є «її чоловіком». Відповідно до аналізу чистоти, який ми провели в попередньому розділі, певні похідні так зрозумілого «перелюбу» містяться також у внутрішніх «учинках», наприклад в «пожаданні» (пор. наведене вже багаторазово речення Мт 5, 28). Очевидно, що перелюб відбувається особливо тоді, коли ці «учинки» стосуються особи, котра є «чужою жінкою» або «чужим чоловіком», тоді містить він в собі тим більше моральне зло, яке випливає з порушення порядку справедливості, з переступлення межі між «власним» і «чужим». Проте однак цю межу людина переходить не лише тоді, коли сягає по виразно «чуже», але також завжди тоді, коли сягає по «не-власне»[62]. Про власність – про взаємну приналежність собі осіб – вирішує в цьому випадку інституція подружжя. Слід додати те, що ми вже попередньо обґрунтували: є вона повноцінною тільки при умові моногамії та нерозривності.

Все, що було тут сказано з метою доведення морального зла “перелюбу”, служить ствердженню, що морально злим є кожен факт сексуального єднання мужчини і жінки поза інституцією matrimonium, однаково, отже, як перед-подружні, так і поза-подружні стосунки. Тим більш морально злою є, так би мовити, програмна “вільна любов”, бо в ній міститься відкинення інституції подружжя або ж зменшення її ролі в царині єднання (?співжиття) чоловіка та жінки. Згідно з програмою “вільної любові” інституція подружжя відіграє в цій царині несуттєву та випадкову роль. А попередній аналіз пробував довести, що подружжя відіграє якраз найбільш суттєву та необхідну роль. Оскільки без інституції matrimonium особа в сексуальному єднанні є силою факту зіпхнута до позиції предмету вжитку для другої особи (х і у), що цілковито суперечить вимогам персоналістичної норми, без якої неможливо уявити собі такого співжиття осіб, яке б залишалося на справжньому особовому рівні. Подружжя як інституція є необхідним для виправдання факту єднання чоловіка і жінки (“по-подружньому”) передовсім відносно них самих, а водночас відносно суспільства. Коли говоримо про “виправдання”, то є очевидним, що інституція подружжя випливає з об’єктивного порядку справедливості.

Виникає, крім того, потреба виправдання факту єднання чоловіка і жінки відносно Бога-Творця. Цього також домагається об’єктивний порядок справедливості. Авжеж, ґрунтовний аналіз доводить нас до пересвідчення, що виправдання факту єднання чоловіка і жінки “по-подружньому” перед Творцем є основою всілякого його виправдання, так “внутрішнього” – поміж ними, як і “на зовні” – відносно суспільства. Інша справа - провести такий аналіз та прийняти висновки, які випливають з нього, є здатна лише релігійна людина, тобто людина, котра визнає існування Бога-Творця та приймає, що всі буття в оточуючому нас всесвіті є створіннями цього Бога, а посеред них створінням є також людина-особа. В понятті “створіння” міститься особливий вид залежності від Творця, а саме це є залежність в існуванні (бути створеним – залежати в існуванні). На цій залежності спирається, у свою чергу, спеціальне право власності Творця відносно всіх створінь (dominіum altum). Творець найґрунтовніше володіє кожним з них, бо якщо про кожне з них остаточно вирішує існування, а воно походить від Творця, тому деякою мірою “все є Його”, бо також і те, що створіння “створило” само з себе, базує на існуванні; діяльність створінь йде в напрямі розвитку того, що реально міститься в кожному з них завдяки тому, що існують.

Людина тим відрізняється від решти створінь видимого світу, що є здатною зрозуміти це все. Розумність являється водночас основою особовості, вона обумовлює “внутрішність” і духовність буття і життя особи. Завдяки своїй розумності людина розуміє, що є власністю самої себе (sui iuris), а водночас – що є як створіння власністю Творця і відчуває Його право власності відносно себе. Такий стан свідомості мусить повстати в людині, розум якої є освітлений вірою. Розум також дозволяє їй помітити і наказує визнати це саме в другій людині, в кожній іншій особі, що вона є власністю самої себе і водночас як створіння – власністю Творця. Саме звідси виникає ця подвійна потреба виправдання статевого єднання чоловіка і жінки інституцією подружжя. Тому що факт єднання спричиняє те, що особа (х) стає до певної міри власністю другої особи (у), що водночас відбувається й в протилежному напрямку: у є власністю х. Отже, якщо існує потреба виправдання цього факту у взаємному відношенні у-х, х-у, то одночасно існує об’єктивна потреба його виправдання відносно Творця. Інша річ, що цю потребу розуміють тільки релігійні люди. Вислів “релігійна людина” означає не стільки “людину здатну до релігійних пережиттів” (як це найчастіше вважається), скільки передовсім: “людину справедливу відносно Бога-Творця”.

Знаходимося тут на шляху до зрозуміння “сакраментальності” подружжя. Згідно з вченням Церкви, воно є таїнством від початку, тобто від моменту створення першої людської пари. “Таїнство природи” був пізніше, в Євангелії, ще повніше виділений через його встановлення, а радше через об’явлення пов’язаного з ним таїнства благодаті. Латинське слово “sacramentum” означає таємницю, а таємницею в найзагальнішому значенні цього слова є те, що не є повністю пізнане тому, що не є в усій повноті видиме, оскільки не лежить в межах безпосереднього чуттєвого досвіду. Отже, поза межами цього досвіду, в сфері самого лише “зрозуміння”, знаходиться та це право власності, яке має кожна з осіб в стосунку до самої себе, а тим більше оте dominium altum, яке у відношенні до кожної з них має Творець. Якщо однак приймається це найвище право власності – а приймає його кожна релігійна людина, – то подружжя мусить шукати виправдання насамперед в Його очах, мусить воно приймати Його схвалення. Недостатньо, що жінка віддасть свою особу мужчині через подружжя, а він віддасть їй свою. Якщо кожна з цих осіб є водночас власністю Творця, тому Він також мусить віддати його їй, а її йому, а в кожному разі мусить схвалити їх взаємне віддання, яке міститься в інституції подружжя[63].

Це схвалення не може підлягати чуттям, вона може бути “зрозумілою” тільки на основі порядку природи. Подружжя як sacramentum naturae – це нічого іншого як інституція matrimonium оперта вже на певному зрозумінні права Творця відносно осіб, які її укладають. Подружжя як sacramentum gratiae передбачає передовсім повне зрозуміння цього права. Крім цього однак таїнство подружжя виростає на ґрунті такого пересвідчення – яке завдячуємо Євангелії, - що виправдання людини перед Богом в принципі відбувається завдяки благодаті[64]. А благодать людина отримує через таїнства, яких уділяє Церква, яку Христос з цією метою наділив владою в надприродному плані. І тому щойно таїнство подружжя задовольняє у всій повноті потребу виправдання факту подружнього єднання відносно Бога-Творця. Цим також пояснюється те, що його встановлення появилося разом з дефінітивним об’явленням надприродного порядку.