Покликання

Поняття “справедливість відносно Творця”

Всі дотеперішні роздуми залишалися на площині персоналістичної норми. Стверджуючи, що особа не може бути предметом вжитку, але предметом любові (звідси заповідь любові), персоналістична норма вказує на те, що є належним особі тільки тому, що є особою. Таким чином любов приймає справедливість. Потрібно виправдати всю поведінку особи відносно особи в сексуальній царині, потрібно виправдати різні прояви сексуального життя з огляду на людську особу. Це головна думка наших дотеперішніх міркувань. Доповнюючи, можна би їх назвати горизонтальною справедливістю. Залишається ще окреме питання: вертикальна справедливість – потреба виправдання перед Богом цілої поведінки в сексуальній царині. Ми вже згадали про це в першій частині цього розділу в параграфі: “Цінність інституції”. Зараз нашою метою є детальніше обгрунтування та розширення цього аспекту висвітлюваної проблематики.

Справедливість в загальному переконанні є кардинальною, головною чеснотою, оскільки без неї неможливим є впорядковане співіснування та співжиття осіб. Коли говоримо про справедливість відносно Бога, тим самим стверджуємо, що є Він Особовим Буттям, з яким людина також якимось чином повинна співжити. Очевидно, така позиція приймає з одного боку пізнання і зрозуміння прав Бога, а з другого – зобов’язань людини. Ці права і зобов’язання виникають з того, що Бог є Творцем, а людина створінням. Віра основана на Об’явленні відкриває ще дальшу залежність між людиною і Богом: Бог відкупляє людину і освячує її своєю благодаттю. Об’явлення дозволяє нам пізнати дії відкуплення і освячення, які найповніше підкреслюють те, що Бог відноситься до людини як особа до особи, що Його відношення до людини є “любов’ю”. У взаємному відношенні Бога і людини “персоналістична норма” неначе знаходить найгрунтовнішу основу свого буття, там є її перше джерело – варто пригадати заповідь любові в її повному звучанні (“Люби Господа Бога свого цілим своїм серцем, цілою душею, зі всіх своїх сил, а свого ближнього як самого себе”). Однак відомо, що в основі цієї норми (що наказує любити особу) лежить якраз справедливість. З цього виникає, що чим більше людина пізнає любов Бога до себе, тим краще розуміє ці права, які має Бог відносно її особи та її любові. Таким чином бачить, як далеко сягають людські зобов’язання у відношенні до Бога і старається їх реалізувати. Таке розуміння справедливості відносно Бога є основою справжньої релігійності; чеснота релігійності, згідно Св. Томи, являється pars potentialis iustitiae.

Точкою виходу для тієї справедливості є факт створіння. Бог є Творцем, а це означає, що Йому завдячують своє існування всі буття, які живуть у всесвіті, всі створіння, а серед них особливо людина. Бог є не лише Творцем, тобто Тим, хто безустанно дає існування, але також сама сутність окремих створінь походить від Нього, являється віддзеркаленням одвічної думки і плану Бога. Таким чином, Бог є джерелом цілого порядку природи, порядок цей безпосередньо ж базує на сутностях (тобто натурах) існуючих в світі буттів, звідки виникають всі залежності, відносини та зв’язки між ними. В світі нижчих від людини істот, нерозумних, цей порядок природи реалізується самою природою, шляхом інстинкту, евентуально з участю чуттєвого пізнання (тваринний світ). В людському світі порядок природи мусить здійснюватися по-іншому: на основі його зрозуміння та розумового визнання. Отож, це зрозуміння та розумове визнання порядку природи є водночас визнанням прав Творця. На ньому, отже, базує елементарна справедливість людини відносно Бога. Людина є справедливою перед Богом-Творцем завдяки тому, що визнає порядок природи і зберігає його в своїх діях.

Йдеться при цьому не лише про само збереження об’єктивного порядку природи. Через розумове його пізнання та збереження у вчинках людина стає учасником думки Бога, particeps Creatoris, має участь в цьому законі, яке одвічно Бог надав світові створюючи його. Отже, вже в цьому є своя мета: цінність людини, розумної істоти, найбільше проявляється в тому, що є вона particeps Creatoris, що приймає участь в думці Бога, в Його законі. На цьому також полягає ґрунтовне розуміння справедливості відносно Творця. Розумне створіння, людина, є справедливим перед Творцем через те, що спромагається у всіх своїх діях на цю власне людську цінність, що поводиться як particeps Creatoris. Такій позиції суперечить т.зв. автономізм: людина підкреслює свою цінність насамперед через те, що сама для себе є законодавцем, що вважає себе за джерело всілякого права і всілякої справедливості (Кант). Така позиція є хибною; людина тільки б тоді сама для себе могла бути остаточним законодавцем, коли б не була створінням, коли б сама була своєю остаточною причиною. А оскільки є створінням, оскільки в існуванні залежить від Бога, якому також остаточно завдячує свою природу подібно до всіх інших створінь, через те розум повинен служити людині до правильного сприйняття законів Творця виражених в об’єктивному порядку природи, і щойно тоді до того, щоб створювати свої людські закони відповідно до закону природи. Насамперед однак погодженим з законом природи повинно бути людське сумління, безпосередній керівник вчинків, тоді людина буде справедливою відносно Творця.

Справедливість відносно Творця містить в собі з боку людини, як видно, два елементи: збереження порядку природи та виділення цінності особи. Цінність створеної особи (тобто створіння, яке є особою) найповніше виділяється через участь в думці Творця, через те, що є вона particeps Creatoris в своєму мисленні та діях. Завдяки цьому має правильне відношення до цілої дійсності у всіх її складових частинах, у всіх елементах. Таке відношення є свого роду любов’ю, і це не лише любов’ю світу, але також любов’ю Творця. Інша справа, що любов Творця в цьому відношенні є посередньою, та не менше того реальною. Людина, яка має правильне відношення до цілої створеної дійсності, вже тим самим посередньо має належне відношення до Творця, є в принципі і елементарно справедливою відносно Нього. В кожному разі не може бути й мови про справедливість відносно Творця, якщо забракне цього правильного відношення до створінь. Особливо важливим є правильне відношення до інших людей – тут знаходимось вже в орбіті персоналістичної норми. Людина лише на стільки може бути справедливою відносно Бога-Творця, на скільки любить людей.

Цей принцип має особливе застосування в царині співіснування та співжиття осіб різної статі, чоловіків і жінок. Всі дотеперішні роздуми присвячені цьому питанні, зосереджені навколо проблематики “любові та відповідальності”, були водночас аналізом обов’язків справедливості відносно Творця. Не може бути мови про те, щоб чоловік і жінка справедливо поводилися відносно Бога-Творця, якщо їхня взаємна поведінка не відповідає вимогам персоналістичної норми. Бог в особливому значенні є Творцем особи, бо особа винятковою мірою віддзеркалює Його істоту. А будучи Творцем особи, Бог є також джерелом цілого особового порядку, який домінує над порядком природи саме завдяки здатності зрозуміння цього останнього та свідомого самовирішення в його межах. Через те справедливість відносно Творця над усе вимагає від людини збереження (?пошанування) особового порядку. Особливим проявом цього порядку є любов, в якій також надзвичайною мірою відбивається істота Бога, адже Об’явлення говорить, що “Бог є любов” (1 Ів 4, 8).

Царина статі в цілій природі є пов’язана з репродуктивністю (rozrodczością). Через подружнє єднання чоловік і жінка є посередниками в переданні існування новій людській істоті. Статеве житті і тут є пов’язане з розмноженням, але оскільки чоловік і жінка є особами, тому приймають свідому участь в справі створіння (procreatio) – є в цьому погляді particіpеs Creatoris. Тому важко їхнє подружнє життя порівнювати з сексуальним життям тварин, які залишаються під владою інстинкту. Але якраз тому так в подружньому житті, як і взагалі у співжитті та співіснуванні осіб різної статі, виникає питання справедливості відносно Творця, поєднується він найтісніше з відповідальністю за любов. Це веде до інституції подружжя, тому вимагає правильного поєднання розмножування з батьківством в межах самого подружжя. Адже людина, а вірніше двоє людей, чоловік і жінка, не виповняють обов’язків справедливості у відношенні до Творця через саму лише реалізацію репродуктивності. Особа переступає світ природи, а особовий порядок не поміщається цілковито в порядку природи. І тому чоловік і жінка, які по-подружньому співживуть, задовільняють обов’язок відносно Творця щойно тоді, коли це ціле співжиття ставлять на рівні любові, тобто справжнього особового з’єднання. Також щойно тоді вони є particіpеs Creatoris у властивому значенні цього слова. Але також власне з цього приводу подружнє співжиття як таке мусить бути проникнуте готовністю до батьківства. Не стільки йдеться при цьому про саме розмноження (?репродуктивність), скільки власне про любов. Брак батьківської готовності у чоловіка та жінки відбирає їхньому сексуальному єднанні цінність любові, тобто з’єднання на правдивому особовому рівні, залишається тільки само співжиття, а радше – спільне сексуальне використання.