Дівицтво і незайманість

Моногамне та нерозривне подружжя вирішує питання справедливого відносно Творця співжиття осіб різної статі. В межах подружжя справедливість відносно Творця вимагає правильного поєднання репродуктивності з батьківством, бо без цього чоловік і жінка не вшановують ні порядку природи, ні особового порядку, який вимагає базувати їхнє взаємне відношення на правдивій любові. Таким чином справедливість відносно Творця реалізується через те, що розумні створіння визнають найвищий закон Творця в сфері природи і в сфері особи та пристосовують до нього свою поведінку. Однак, само поняття “справедливість” відкриває ще дальшу перспективу. Бути справедливим означає віддати другій особі все, що їй слушно належне. Бог є Творцем, тобто безустанним джерелом існування кожного створеного буття. А існування вирішує про те, чим дане буття є і що в собі має. Всі властивості, прикмети, досконалості даного буття є тим, чим є, мають цю вартість, яку мають, завдяки тому, що оте буття існує, а вони існують в ньому. Згідно з цим закони Творця сягяють в створінні дуже далеко: воно є цілковито власністю Творця, бо також і те, що “створило” само по собі, спирається на факт існування – якщо б не існувало, власна творчість створіння була б немислима. Коли людина задумується над цим всім з точки зору справедливості відносно Творця, виникає наступний висновок: якщо я хочу бути повністю справедливим відносно Бога-Творця, то повинен направити до Нього все, що в мені є, ціле моє буття, тому що Він до всього того має перше право. Справедливість вимагає зрівняння; здійснюємо її, коли віддаємо заборгованість usque ad aequalitatem.

Однак можливість досконалого зрівняння відбувається лише там, де існує принципова рівність сторін, рівність осіб. Отже, з цієї точки зору повна реалізація справедливості відносно Творця з боку людини є неможлива. Створіння ніколи не зуміє зрівняти борги відносно Творця тому, що не є Йому рівне, не здолає стати напроти Нього як рівноцінний “партнер” чи “контрагент”[77].

Відношення до Бога, релігія базована на самій справедливості, є в самому задумі неповна і недосконала, оскільки реалізація справедливості у відношенні людина-Бог залишається в принципі неможливою. Христос дав інше розв’язання. Не можна відношення до Бога основувати на самій лише справедливості, людина не може віддати Йому все що має для того, щоб могла стати перед Богом як “партнер” чи “контрагент”, який сплатив всю заборгованість. Може натомість віддати Йому себе, відмовляючись від тієї позиції, яку дає в межах чистої справедливості свідомість “я віддав все”, “в нічому не є заборгований”. Віддання себе виростає з іншого кореня, не зі справедливості як такої, але з любові. Христос вчив людство релігії основаної на любові, яка спрощує шлях від особи до особи, від людини до Бога (не обминаючи при цьому питання розплати довжника). А водночас любов ставить відношення людини до Бога понад справедливість, бо справедливість зовсім не сприяє з’єднанні осіб, тоді коли любов саме до цього прямує[78].

!!! На тлі такого розуміння відношення людини до Бога повного значення набирає ідея дівицтва. Поняття дівицтва асоціюється з поняттям дівочості, “дівочий” значить “неторкнутий, незайманий” (в цьому значенні говориться, наприклад, про “дівичий ліс”). Це поняття знаходить своє особливе застосування у відношенні до людини, до жінки або чоловіка. “Незаймана людина” означає людину ніким недоторкану в сексуальному плані. Незайманість знаходить тут свій прояв навіть у фізіологічному укладі жінки. Подружнє співжиття зносить цю тілесну недоторканість жінки; віддаючись своєму чоловікові, жінка перестає бути “незаймана”. Однак оскільки подружній акт відбувається між особами, тому питання незайманості має глибше значення, а не лише фізіологічне. Особа як така є непередавальна (alteri incommunicabilis), є володаркою самої себе, належить собі, а окрім цього тільки до Творця на основі того, що є створінням. Тілесна незайманість є зовнішнім проявом того, що особа належить тільки до себе та до Творця. Коли віддає себе другій особі, коли жінка віддає себе чоловікові у подружньому співжитті, тоді це віддання повинно мати повну цінність весільної любові. Жінка перестає тоді бути “неторкнута” в тілесному плані. Оскільки це віддання є взаємне, то і чоловік перестає бути “неторкнутим”. Інша річ, що це віддання лише жінка відчуває як “віддання”, у випадку чоловіка треба було б радше говорити про “заволодіння”. В кожному разі подружжя базує не взаємній весільній любові; без неї обопільне тілесне віддання жінки і чоловіка не відповідало б особам.

В межах відношення людини до Бога, яке розуміємо як відношення любові, може – а навіть повинна – розвинутися готовність віддання себе Богу. Це зрозуміло особливо в цьому випадку, коли релігійна людина усвідомлює собі, що Бог божественно і надприродньо віддає їй себе (таємниця віри, яку усвідомило людству дане Христом об’явлення). Появляється тоді можливість взаємної весільної любові: людська душа, наречена Бога, добровільно віддається виключно Йому. Це виключне і цілковите віддання Богу появляється як плід духовного процесу, який під впливом благодаті відбувається всередині особи. Становить воно суть дівицтва; дівицтво – це весільна любов звернена до самого Бога. Назва “дівицтво” вказує на тісне поєднання і зв’язок з дівичістю (?назайманістю, недоторканістю). Незайманість людської особи, жінки чи чоловіка, - це такий стан, в якому знаходиться вона завдяки цілковитій відмові від статевого життя, від подружжя. Особа, яка вибирає повне і виключне віддання Богу, поєднує його з незайманістю, яку вирішує зберегти. Незайманість особи означає, що вона є володаркою самої себе і не належить нікому крім Бога-Творця. Дівицтво ще міцніше наголошує цю приналежність до Бога: те, що було станом природи, стає предметом волі, предметом свідомого вибору та рішення.

Дівицтво тісно пов’язується з незайманістю. Коли віддається Богу – особливим чином – особа, що живе в подружжі або та, котра колись в ньому жила. А пізніше овдовіла, то не називаємо вже цього дівицтвом, хоча само віддання Богу може бути актом весільної любові аналогічно до цього, яке являється суттю дівицтва. Не можна однак вважати, що суть дівицтва полягає на самій лише тілесній незайманості або на стані безженства. Незайманість є тільки з одного боку диспозицією до дівицтва, а з другого – його наслідком. Можна до кінця життя залишитися в стані незайманості, але ніколи не вчинити цієї незайманості дівицтвом. З другого однак боку людина, котра вибрала дівицтво, триває в ньому доти, доки залишається незайманою.

Також безженство як таке, тобто целібат (латинське ”coelebs” – безженний), не є рівнозначне з дівицтвом. Целібат – це лише утримання від подружжя, яке може бути підказане різними міркуваннями чи мотивами. Таким чином, утримуються від подружжя ці особи, котрі намірюються присвятити себе науковій або творчій роботі, чи суспільній діяльності, тощо. Стримуються від нього також хворі особи, нездатні до подружжя. Крім цього існує дуже багато осіб, котрі зовсім не хотіли зрікатися подружжя, а все таки залишилися неодруженими. Окремим явищем є священничий целібат в Католицькій Церкві. Знаходиться він неначе на грані безженства, подиктованого мотивами суспільної діяльності (священник є душпастирем, повинен жити і працювати для багатьох людей, для всієї громадськості, наприклад парафіальної), і дівицтва випливаючого з весільної любові до Бога. Священничий целібат, який так тісно пов’язується з відданням себе справам Божого Царства на землі, постулує, щоб доповнити його дівицтвом, хоча тайну священства можуть прийняти люди, котрі перед тим вже жили в подружжі.

Взагалі існує проблема пізнішого розвитку тієї духовної позиції, яка є внутрішньою суттю дівицтва, тієї волі цілковитого і виключного віддання себе Богу – пізнішого, тобто такого, яке появляється, коли дана особа вже не є незайманою в тілесному плані. Часто буває і так, що ця позиція виростає з внутрішніх пошуків серед різних життєвих обставин: хтось намагається розв’язати питання свого життєвого покликання в напрямку подружжя, однак коли не знаходить розв’язання в цьому напрямку – відмовляється. Відмова від подружжя як така є однак лише негативним вирішенням цього питання. В людині є вкорінена потреба весільної любові, потреба віддання себе другій особі. Чисто негативний факт, що людина не знайшла такої особи, можна розуміти як свого роду вказівку: адже існує можливість віддання себе самому Богу. Свою роль відіграє тут певна психологічна трудність, яка тоді появляється: чи можна віддавати Богу те, чого “не вдалося” віддати людині? Ця трудність є психологічною тому, що в переконанні більшості людей і подружжя, і особливо дівицтво, що пов’язується з весільною любов’ю, повинні бути плодом “першої любові”, тобто першого вибору. Щоб прийняти можливість “вторинного дівицтва”, слід пам’ятати, що людське життя може і повинно бути пошуком дороги до Бога, щораз кращої та щораз ближчої дороги.

Згідно з вченням Христа та Церкви дівицтво є саме такою дорогою. Людина вибираючи дівицтво, вибирає самого Бога, що однак не означає, що вибираючи подружжя, не вибирає Бога, а тільки людину. Подружжя та пов’язана з ним весільна любов до людини, віддання себе другій людській особі, вирішує проблему тільки в межах земного життя і дочасності. Само з’єднання особи з особою здійснюється тоді тілесно та сексуально – відповідно до тілесної природи людини та природнього напрямку дії сексуального потягу. Проте потреба віддання себе особі є глибша від сексуального потягу і пов’язана передовсім з духовною природою особи. Це не сексуалізм визволяє в жінці чи чоловіку потребу взаємного віддання, але навпаки – потреба віддання себе, яка дрімає в кожній особі, розв’язується в умовах тілесного існування і на основі сексуального потягу через тілесне і сексуальне з’єднання чоловіка та жінки в подружжі. Однак сама потреба весільної любові, потреба віддання себе особі і з’єднання з нею, є глибша, пов’язана з її духовним буттям. Не знаходить вона остаточного і цілковитого вдоволення в з’єданні з людиною. Розглядаючи подружжя в перспективі вічного існування особи, бачимо, що є воно тільки певною спробою вирішення проблеми з’єднання з особою через любов. Це факт, що більшість людей вибирає саме цю дорогу.

Дівицтво в перспективі вічного існування особи є іншою спробою розв’язання проблеми. Воно чіткіше ніж подружжя виходить на зустріч остаточного з’єднання з особовим Богом через любов, немов випереджає його в умовах земної і тілесної екзистенції людської особи. І на цьому полягає висока вартість дівицтва. Не можна її вбачати в самому негативному факті, тобто у зреченні від подружжі та сімейного життя. Дуже часто викривляється через те суть дівицтва, вважаючи його за розв’язання накинуте людині долею чи за участь людей, нездатних до подружнього та сімейного життя. Про відповідну вартість дівицтва не вирішує також, як це іноді вважається, перевага духовних цінностей над тілесними. В такому підході подружнє життя рівнозначило б вибір цих других, в кожному випадку вони б мали перевагу в подружжі, а дівицтво служило б для наголошення першості духа над тілом та матерією. Та однак при цьому дуже легко змішати певний елемент правди з маніхейським протиставлянням духа і матерії. Подружжя зовсім не є тільки “справою тіла”. Якщо має воно мати певну вартість, то мусить так як і дівицтво чи целібат, полягати не ретельній мобілізації духовних енергій людини.

Властивого критерію в визнанні вартості подружжя чи дівицтва не можна шукати в більшій або меншій “складності” одного і другого. На загал, подружжя є для людини “простіше” ніж дівицтво, бо більш лежить на шляху його природного розвитку, дівицтво є радше чимось винятковим. Але, безсумнівно, є й такі моменти, коли легше є жити в дівицтві ніж в подружжі. Візьмімо під увагу хоча би саму сексуальну сторону життя: дівицтво від початку відмежує людину від статевого життя, подружжя натомість вводить в нього, а вводячи породжує певний навик і потребу цього характеру. Звідси труднощі тієї людини, яка в подружжі мусить спромогтися на стриманість (хоча би періодичну), можуть бути значно більші ніж тієї, яка від початку відмежила себе від статевого життя. Якщо існують такі миті, коли людині легше є жити в дівицтві ніж в подружжі, то очевидно існують також люди, котрим легше жити в дівицтві, ніж іншим, а важче було б їм жити в подружжі – так як з другого боку є люди, які радше мають диспозиції до подружнього життя і виразні анти-диспозиції до дівицтва. Щоправда, самі диспозиції та анти-диспозиції ще про ніщо не вирішують. Людина грунтовно захоплена мотивами ідейного характеру може здобутися на таку навіть форму життя, до якої немає виразних природних диспозицій, а іноді набула вже анти-диспозиції (приходить тут на думку, наприклад, постать Кароля де Фуко чи св. Августина).

Тоді про вартість дівицтва треба говорити на іншій основі, ніж ця, яка має на увазі першість духа над тілом і матерією. Вартість дівицтва, авжеж, його вищість над подружжям, яку виразно наголошує Євангелія, в посланні до Коринтян (1 Кор 7) і постійно підтримує вчення Церкви, полягає в тому, що дівицтво сповнює винятково важливу функцію в реалізації Божого Царства на землі. Боже Царство реалізується на землі завдяки тому, що конкретні люди приготовляються та дозрівають до вічного з’єднання з Богом. В цьому з’єднанні об’єктивний розвиток людської особи досягає своєї вершини. Дівицтво – як віддання людської особи самому Богу, що випливає з весільної любові – безперечно виходить напроти цього вічного з’єднання з Богом і вказує шлях до нього.

Питання покликання

Годиться в цьому місці принаймні в кількох словах описати питання покликання. Це поняття тісно пов’язується із світом осіб та порядком любові. В світі речей воно не має сенсу, важко говорити про покликання якоїсь речі, говориться швидше про функції, що виповняють конкретні речі, служачи тій або іншій меті. Немає також покликань в самому порядку природи, де бракує здатності до вибору та самовирішення, а панує детермінація. Таким чином, важко наприклад говорити у відношенні до тварин, що виповняють вони якесь “покликання” підтримуючи існування свого виду, служачи репродуктивності, бо це відбувається шляхом інстинкту. Говорячи про покликання, приймаємо здатність особистого задіяння відносно мети, а до цього є здатною тільки розумна істота. Отже, в “покликанні” беруть участь виключно особи – завдяки цьому поняттю входимо в дуже цікаву, глибоку царину внутрішнього життя людини. Може на перший погляд пов’язання з нею не виділяється так чітко, оскільки слово “покликання” найчастіше виступає в адміністративному та юридичному значенні. В цьому значенні, наприклад, говориться про покликання до військової служби або про покликання на якусь посаду. За “покликанням” стоїть тоді інституція, не помічається натомість людини, а особливо її внутрішнього життя. Навіть коли йде мова про священниче покликання, то і тут ця інституційно-суспільна риса відіграє велику роль. Розуміється це покликання як виклик з боку даної релігійної громадськості, наприклад єпархії, до виконування священничих функцій, а виражається воно в рішенні керівника тієї громадськості, тобто єпископа, який даного кандидата допускає до рукоположення.

Крім цього значення слова “покликання”, зовнішнього значення, суспільно-інституційного значення, існує однак й інше: внутрішнє, особове. До нього треба сягнути при висвітленні питання покликання. В цьому значенні слово “покликання” вказує на те, що існує відповідний для кожної особи напрямок її розвитку через задіяння цілого життя для служби певним цінностям. Кожна особа повинна влучно віднайти цей напрямок, зважаючи з одного боку на те, чим володіє і що могла б з себе дати іншим, а з другого боку – чого від неї очікується. Віднайдення цього напрямку власних можливостей діяльності та заангажування відповідно до них є одним з вирішальних моментів, якщо йдеться про процес формування особистості – не стільки про її зовнішню позицію серед людей, але насамперед про її внутрішнє життя. Очевидно, віднайдення свого напрямку – це ще не кінець, йдеться про те, щоб активно задіяти в цьому напрямку все своє життя. І тому покликання означає завжди якийсь головний напрямок любові даної людини. Там, де є покликаною, там їй треба не лише покохати когось, але й “віддати себе” з любові. Аналізуючи любов, ми ствердили, що таке віддання себе може бути найбільше творчим для особи: найбільше реалізує вона себе саме завдяки тому, що найбільше себе дає.

Процес віддання себе залишається в найтіснішому зв’язку з весільною любов’ю. Особа тоді дає себе другій особі. І тому так дівицтво, як і подружжя в глибоко персоналістичному розумінні є покликанням. Говорячи про подружжя, треба підкреслити цю світоглядну основу, згідно якої до нього відносимося, бо від неї залежить те, чи помітимо в ньому покликання чи може ні. Стосується це, зрештою, не лише подружжя, яке в матеріалістичних, чисто “природничих” положеннях не може бути нічим іншим, як тільки зрозумінням певної необхідності вкоріненої “в тілі і статі”. Також кожне інше покликання втрачає свою рацію існування в такому підході до дійсності, в якому, власне, немає місця для особи. Дівицтво при неперсоналістичних положеннях буде означати просту послідовність фізіологічних і психологічних умов-диспозицій (чи швидше анти-диспозицій), а також зовнішню суспільно-економічну ситуацію. Покликання має рацію буття (?сенс) тільки в межах персоналістичного бачення людського існування, де свідомий вибір осіб надає напрямок їхньому життю і діяльності.

В євангелійному баченні людського буття покликання людської особи обґрунтовується не лише зсередини. Випливаюча з нутра особи потреба зрозуміння основного напрямку свого розвитку через любов натрапляє на об’єктивний виклик Бога. Це є отой головний клич Євангелії, виражений в заповіді любові та в реченні “Будьте досконалими (…)” – заклик до досконалості через любов. Цей заклик є загальним. Перед кожною людиною доброї волі стоїть завдяння застосувати його до себе і тим самим сконкретизувати його, власне через зрозуміння головного напрямку життя. До чого я є покликаний? Це означає, в якому напрямку має йти розвиток моєї особистості в світлі того, що маю в собі, що можу з себе дати, чого від мене чекають інші: люди і Бог? Віруюча людина, докорінно переконана про правдивість і реальність євангелійного бачення людського буття, усвідомлює собі ще й те, що отой розвиток особистості через любов не відбувається лише силою її власних духовних резерв. Закликаючи до досконалості, Євангелія закликає нас до віри в правду про благодать. Дія благодаті ставить людину в обсязі дії Бога, особове життя якого є незглибимим, та Його любові. Йдеться про те, щоб шукаючи відповідного напрямку розвитку своєї особистості, а разом з тим головного напрямку своєї любові, вміла завдяки цьому водночас ввійти в дію Бога і відповісти на Його любов. Від цього залежить повноцінне вирішення питання покликання.

Євангелія виразно ставить проблему відношення дівицтва і подружжя (Мат 19, 8, 1 Кор 7). Згідно постійного вчення і практики Церкви дівицтво, реалізоване як свідомо вибране життєве покликання підкріплене обітами чистоти та пов’язане з двома іншими обітами: вбогості і послуху, створює особливо сприятливі умови для того, щоб осягнути євангелійну досконалість. Цей комплекс умов, які походять із застосування в житті конкретних людей, а особливо у спільному житті, євангелічних рад, називається станом досконалості. “Стан досконалості” – це однак щось іншого, ніж сама досконалість, яку здійснює кожна людина через те, що старається у відповідний для свого покликання спосіб виповнити заповідь любові Бога і ближнього. Може бути й так, що людина, яка знаходиться поза “станом досконалості”, завдяки сповненні цієї найбільшої заповіді є ефективніше досконалішою, ніж хтось, хто вибрав цей стан. В світлі Євангелії кожна людина вирішує на практиці питання свого покликання насамперед через те, що спромагається на свідоме особисте відношення до найбільшого постулату, що міститься в заповіді любові. Це відношення є насамперед функцією особи, а стан (подружжя, целібат, навіть дівицтво в розумінні лише “стану” або його елементу) відіграє тут другорядну роль.