Сексуальний потяг

В І розділі ми визначили сексуальний потяг, як специфічне направлення цілого людського буття, що виникає з поділу виду Homo sapiens на дві статі. Цей потяг звертається не до самої статі як властивості людини, але до людини другої статі, а остаточною метою сексуального потягу є існування людського виду. Існування соматичних відмінностей та дія статевих гормонів визволяють та зумовлюють сексуальний потяг, що однак ані трохи не означає, що цей потяг можна цілковито звести до анатомічно-соматичних та фізіологічних чинників. Сексуальний потяг – це окрема сила природи, яка на цих чинниках лише базує. Перегляньмо стисло етапи розвитку сексуального потягу.

Більшість фізіологів та сексологів щойно період дозрівання вважає за властивий момент пробудження сексуального потягу. Цей період у дівчат випадає між 12 і 13 роком життя, у хлопців дещо пізніше. Випереджає його період пра-дозрівання (praepubertas). Фізіологічна статева зрілість ототожнюється у дівчат з появою менструації і здатності до запліднення, у хлопців – із здатністю до продукції насіння. Супроводжують це характерні психічні прояви: після періоду оживлення і прискорення реакції наступає період їх звільнення і важкості (помітний особливо у дівчат, які переважно глибше його відчувають).

Перед періодом дозрівання сексуальний потяг існує в дитині в формі невизначеного, а навіть неусвідомленого зацікавлення, яке поступово доходить до свідомості. Період дозрівання характеризується швидким розвитком потягу, відбувається неначе його вибух. У свою чергу, його стабілізація відбувається в період фізичної і психічної зрілості, пізніше проходить фазу перед-клімактеричного збудження і помало зникає (?відмирає) у ранній або пізнішій старості.

Говорячи про потяг, про його пробудження, розвиток та відмирання, маємо на думці радше різноманітні прояви потягових, сексуальних реакцій. Також має їх на увазі тоді, коли вказуємо на різниці в інтенсивності цього типу реакцій в окремих осіб, в різному віці чи в різних обставинах. Сексологія дає тут доповнення, зокрема до аналізу чуттєвості, який знаходиться в другій частині ІІ розділу. Те, що в різних людей зустрічаємося з різним “ступенем сексуального збудження”, означає, що по-різному реагують вони на збудники (?імпульси, стимули), які викликають сексуальне збудження. Основою для цього є, між іншим, соматична конституція та фізіологія людини.

Сексуальне збудження як таке підлягає через те опису з тілесної сторони. Виникає воно шляхом нервового рефлексу. Це є стан напруги, викликаний подразненням нервових закінчень чуттєвих органів, або безпосередньо, або також психогенним шляхом через уявні асоціації. Сексуальні імпульси можуть бути сприйняті різними чуттєвими органами, зокрема чуттям дотикання та зору, але також слуху і смаку, а навіть нюху, і спричинюють цей стан особливої напруги (тумесценції) не лише в статевих органах, але в цілому організмі. Це знаходить своє вияв у вегетативних реакціях, при чому особливістю є те, що стан певної напруги проявляється в обох укладах, як в симпатичному, так і в парасимпатичному.

Сексуальні збудники проходять шляхом нервових рефлексів автоматично і мимовільно 9 рефлексійний лук на рівні кореня S2-S3). З біологічного і соматичного боку треба ще звернути увагу на те, що існують у людини особиливі місця, які легко проводять сексуальні імпульси, це так звані ерогенні (ерогенічні) сфери, яких у жінок є значно більше ніж у мужчин. Ступінь збудження безпосередньо залежить від якості збудника та від органу, що його приймає. У фізіологічних умовах різні чинники можуть збільшувати або зменшувати сексуальну збудженість, так наприклад втома є причиною її зменшення, однак надмірна втома, так як і безсоння, можуть діяти якраз в протилежному напрямку. Сексуальне збудження випереджає акт сексуального співжиття і може заіснувати також пози ним.

Сексологія дуже детально вводить нас в комплекс соматичних та фізіологічних обумовлень чуттєвості, в якій проявляється дія сексуального потягу в людині. Однак варто – посилаючись на ІІ розділ – пригадати, що те, що само в собі треба визнати за прояв потягу, може стати реальним співчинником любові завдяки переформуванню у внутрішньому житті осіб.

Питання подружжя і співжиття

В двох попередніх параграфах даного розділу доповнюючий погляд на справи вже висвітлювані в попередніх розлдумах зводився швидше до інформації з галузі природничої сексології. В наступних параграфах більше місця буде присвячено лікарській сексології. Посідає вона, так як і ціла медицина, нормативний характер, бо керує діями людини з огляду на здороров’я. Здоров’я, як це вже було згадано, є благом людини як психо-фізичної істоти. В подальших наших роздумах спробуємо вказати на головні моменти збіжності між тим власне благом, довкола якого зосереджуються вказівки лікарської сексології і яке являється основою для її висновків і норм, і моральним добром, яке визначає сексуальна етика. Ця, як відомо, не виходить від самих природничих фактів, але від поняття особи і любові, як взаємного відношення осіб. Чи етика може суперечити гігієні тіла і здоров’ї чоловіка і жінки? Чи в остаточному і грунтовному аналізі погляд на фізичне здоров’я осіб може залишатися в конфлікті з поглядом на їхнє моральне благо, а отже з об’єктивними вимогами сексуальної етики? Іноді зустрінемося з такими перекоаннями (?сугестіями). Отже, в певній мірі треба порушити й цю тему. Посилаємося таким чином на ІІІ і IV розділи (чистота і подружжя).

Відповідним обгрунтуванням моногамного та нерозривного подружжя є – як ми ствердили в ІV розділі (перша частина) – персоналістична норма з одночасним визнанням об’єктивного порядку цілей подружжя. З неї також випливає заборона перелюбу в широкому значенні цього слова, а тім також заборона перед-подружніх стосунків. Лише глибоке переконання про понад-вживткову цінність особи (жінки для чоловіка, а чоловіка для жінки) дозволяє нам у всій повноті, глибоко і незаперечно, обгрунтувати цю позицію в етиці і шукати її реалізаціїї в моральності. Чи сексологія зуміє якось підтримати цю позицію і таким чином немов би додатково обгругнтувати? Треба для цього звернути увагу на певні дуже суттєві моменти сексуального співжиття (яке – як вже стверджено в ІV розділі – зберігає свій особовий вимір виключно в подружжі, оскільки поза подружжям зводить особу виключно і цілковито до ролі предмету вжитку для другої особи, зокрема до такої позиції зводить жінку для чоловіка).

Сексуальне співжиття (статевий акт) не є тільки простим наслідком сексуального збудження, котре назагал може виникнути без акту волі, спонтанно, а щойно вторинно зустрічається з її згодоб або запереченням. Відомо, що це збудження може навіть дійти до найвищого моменту, який сексологія називає оргазмом (orgasmus), але оте найвище сексуальне збудження не є одназначне із статевим стосунком (хача в загальному не доходить до нього без дозволу волі і без якоїсь “дії”). В аналізі пожадливості тіла (ІІІ розділ перша частина) ми ствердили, що реакції чуттєвості мають в людині свою власну динаміку, пов’язується вона дуже щільно не лише з цінністю “тіла і статі”, але також з мимовільною динамікою сексуальних сфер людського тіла, з фізіологією статі. Натомість Сексуальний стосунок, статеве співжиття чоловіка і жінки, немислиме без акту волі, зокрема з боку чоловіка. Мова йде тут не лише про само рішення, мова йде також про фізіологічну змогу здійснення стосунку, до чого чоловік не є здатним в станах, які вилучають його волю, як наприклад у стані сну чи непритомності. З природи самого акту виникає, що чоловік відіграє в ньому активну роль, він має ініціативу, тоді як жінка є радше більш пасивна, налаштована на приймання та відчування. Достатньо її пасивності та браку заперечення, щоб статевий акт відбувся навіть без участі її волі – в станах цілковито виключаючих її свідомість, наприклад у непритомності, у сні, у зомлінні. В цьому значенні сексуальне співжиття залежить від рішення чоловіка. А оскільки це рішення буває викликане його сексуальним збудженням, якому може не відповідати аналогічний стан у жінки, через ту виникає проблематика великого практичного значення, однаково лікарського, як і етичного. Сексуальна етика, подружня етика, мусить тут вникнути в структуру певних фактів добре знаних лікарській сексології. Любов ми визначили, як прагнення до правдивого добра другої особи, отже, як протилежність егоїзму. Якщо чоловік і жінка в подружжі єднаються також на грунті сексуального співжиття, слід шукати цього добра і на цьому відрізку.

З точки зору любові другої особи, з позиції альтруїзму, належить вимагати, щоб подружній стосунок не слугував лише досягненню найвищого моменту сексуального збудження для однієї із сторін, тобто для чоловіка, але щоб здійснювався гармонійно, не за рахунок другої особи, але при їй задіянні. І це якраз з позиції так грунтовно вже проаналізованого принципу, яка по відношенні до особи виключає використання, а вимага любові. А любов в цьому випадку вимагає, щоб у всій повноті взати до уваги реакцію другої особи, “партнера”.

Сексологи стверджують, що сексульне збудження у жінки має інший перебіг, ніж у чоловіка: повільніше наростає і також повільніше спадає. Анатомічно це збудження проходить подібно, як у чоловіка (осередок збудження знаходиться в корені S2-S3). Організм жінки, як вже вище згадано, є наділений більшою легкістю реагування збудженням з різних місць тіла, що деякою мірою компенсує факт повільнішого, ніж у чоловіка, наростання цього збудження. Чоловік повинен це брати під увагу, і то не з огляду на гедоністичний, але на альтруістичний, мотив. Існує в цій царині певний ритм визначений самою природою, який обоє подругів повинні віднайти для того, щоб найвищий момент сексуального збудження відбувався як у чоловіка, так і у жінки, і якщо можливо, випадав у обох одночасно. Суб’єктивне щастя, яке в той час вони спільно дізнають, має прості знамення отого frui, тобто радості, що випливає із узгодження дій з об’єктивним порядком природи. Натомість егоїзм – в цьому ивпадку йдеться швидше про егоїзм чоловіка – асоціюється найчастіше з отим uti, в якому одна сторона за рахунок другої стремить до власної лише приємності. Бачимо, що елементарні вказівки сексології збігаються з етикою.

Не вшанування цих вказівок сексології в подружньому співжитті суперечить добру співподруга, а також тривалості та інтегральності самого подружжя. Треба рахуватися з фактом, що існує природна трудність в достосуванні жінки до чоловіка в подружньому єднанні, певна природна нерівномірність тілесно-психічного ритму. Отже, появляється потрібна гармонізації, яка є неможливою без доброї волі, зокрема чоловіка, і без старанного спостереження жінки. Якщо жінка не знаходить в статевому співжитті цього природного ощасливлення, тоді виринає небезпека, що статевий акт переживатиме воно неповноцінно, без задіяння цілої особистості. А такий спосіб пережиття особливо сприяє появленні нервової реакції, наприклад вторинної сексуальної байдужості (oziębłość). Іноді ця байдужість (frigiditas) буває результатом якогось загальмування зі сторони самої жінки, якимось – інколи навіть з її вини – браком її задіяння. Найчастіше однак є вона наслідком егоїзму чоловіка, який не визнає суб’єктивних бажань жінки у співжитті та об’єктивних прав (?законів) сексуального процесу, що в ній відбувається, шукаючи іноді навіть брутально лише власного вдоволення[79].

У жінки породжує це нехіть до співжиття та сексуальну відразу, над якою також важко запанувати, можливо навіть важче ніж над сексуальним потягом. Це є причиною появи неврозів, а іноді й органічних захворювань (які появляються тому, що переповнення кров’ю репродуктивних органів під час статевого збудження доводить до запальних станів в межах тзв. малого тазу, якщо це збудження не закінчується rozkurczem, а це пов’язується у жінки з оргазмом). З психологічної точки зору, така ситуація викликає не тільки бвйдужість, але часто навіть ворожість. Жінці дуже важко вибачити чоловікові брак ощасливлення в сексуальному подружньому житті. Важко їй це перенести, а з роками може це перетворитися в зовсім невідповідну травматичну реакцію. Все це може вести до розпаду подружжя. Щоб цьому запобігти, потрібно відповідного сексуального виховання – не тільки повчання про справи статі, але саме виховання. Бо треба ще раз підкреслити, що фізична відраза не існує в подружжі як первинне явище, але є в загальному вторинною реакцією: у жінок – це відповідь на егоїзм і брутальність, а у чоловіків – на охолодження і байдужість. Але це охолодження і байдужість жінки є часто наслідком помилкової поведінки з боку чоловіка, коли він, шукаючи власного вдоволення, залишає жінку незаспокоюною, що nb. конфліктує навіть з чоловічою амбіцією. Однак самої вродженої амбіції в певних, зокрема трудніших, ситуаціях може бути не достатньо на довший період: відомо, що егоїзм з одного боку засліплює, позбавляючи амбіції, а з другого боку породжує нездоровий її надлишок – так чи інакше, не помічається другої людини. Так само на довший період не вистачить природної доброти жінки, яка іноді “симулює оргазм” (як твердять сексологи), щоб якраз заспокоїти амбіцію чоловіка. Все це однак не вирішує правильно питання співжиття, може лише тимчасово вистачити. На довший час потрібно сексуального виховання, до того ж потрібно його постійно. А найважливішим пунктом цього виховання є вироблення переконання: друга особа є важливішою за мене. Таке переконання не виникне раптовно і з нічого на основі самого тільки сексуального співжиття. Може воно бути тільки і виключно результатом інтегрального виховання любові. Сексуальне співжиття само по собі не вчить любові, але любов – якщо є правдивою чеснотою – виявиться також нею в подружньому сексуальному співжитті. Щойно тоді “сексуальна освіта” може зробити відповідну послугу; без виховання може вона навіть причинити шкоду.

Саме з цим пов’язується і до цього зводиться культура подружнього співжиття. Не сама техніка, але якрах культура. Часто сексологія (van de Velde) прив’язує особливу вагу до техніки, тоді коли є вона швидше чимось вторинним, може навіть часто протилежним тому, до чого, як правило, повинна вести. Потяг є так сильний, що в нормального чоловіка та в нормальної жінки створює немов інстинктовне знання на тему, “як співжити”; штучний аналіз (а саме це пов’язується з поняттям “техніка”) може цілу справу радше зіпсувати, бо тут йдеться про певну спонтанність і натуральність, звичайно підпорядковану моральності. Отже, оці інстинктовні знання повинні дозріти до культури співжиття. Годиться в цьому місці послатися на аналіз ніжності - зокрема “безкорисливої ніжності” – яка знаходиться в третій частині ІІІ розділу. Саме ця здатність живого відчування станів і пережиттів другої особи може відіграти велику роль в гармонізуванні подружнього співжиття. Виростає вона з почуттєвості, яка є направлена більш на людину і тому може лагодити і вирівнювати нагальні реакції чуттєвості, скерованої тільки на тіло і непогамовані хвилі похітливості тіла. Саме при характерній для організму жінки довшої і повільніше зростючої сексуальної реакції потреба ніжності у фізичному співжитті, як перед його початком, так і після закінчення, пояснюється вже на біологічній площині. Таким чином акт ніжності з боку чоловіка переростає в межах подружнього співжиття в акт чесноти – і то якраз чесноти стриманості, а посередньо любові (див. аналіз в третій частині ІІІ розділу) – беручи до уваги коротше і сильніше збудження зі сторони чоловіка. Подружжя не може зводитися до фізичного співжиття (pożycia), воно потребує емоційного клімату, без якого чеснота – і любов, і цнотливість – стає важкою для зреалізування.

Не йдеться тут зрештою про мілкий емоційний клімат, ані про поверхову любов, яка з чеснотою небагато має спільного. Любов повинна допомагати у зрозумінні людини, у відчуванні її, бо тудою веде шлях до її виховання, а в подружньому житті – до спів-виховання. Чоловік повинен рахуватися з тим, що жінка є “іншим світом” ніж він, не тільки у фізіологічному, але також в психічному, значенні. Оскільки у подружньому співжитті йому випадає активна роль, то повинен він цей світ пізнати, а навіть, на скільки це можливо, вникати в нього. Це якраз і є позитивна функція ніжності. Без неї чоловік буде лише старатися підпорядкувати жінку вимогам свого тіла і своєї психіки, чим неодноразово кривдить жінку. Звичайно і жінка повинна старатися зрозуміти чоловіка, а водночас виховувати його по відношенні до себе. Повинна старатися про перше не менш, ніж про друге. Занедбання в одному з них одинаковою мірою можуть бути плодом егоїзму. Саме сексологія, хоч не тільки вона, промовляє за таким сформулюванням вимог у сфері подружньої моральності та педагогіки.

Чи все те, що лікарська сексологія вносить в проблематику статевого співжиття чоловіка і жінки, підтверджує також принцип моногамії і нерозривності подружжя, чи виступає проти перелюбу та перед- і поза-подружніх стосунків? Прямо може й ні, зрештою не можна цього вимагати від сексології, якщо безпосередньо займається вона самим лише сексуальним актом, як визначеним фізіологічним процесом, або що найбільше процесом психо-фізичним та його обумовленнями в організмі і психіці. Однак посередньо вже сама сексологія постійно виступає на користь природної сексуальної та подружньої моральності, керуючись аргуметом як найгрунтовнішого розуміння психо-фізичного здоров’я жінки та чоловіка. І так, гармонійне сексуальне життя є можливе лише тоді, коли в ньому немає відчуття конфлікту з власним сумлінням, коли не порушує його внутрішня реакція страху. Якщо, наприклад, мова про жінку, то звичайно може вона пережити цілковите сексуальне заспокоєння в поза-подружньому стосунку, а однак конфлікт із сумлінням може навіть порушити лад у натуральному біологічному ритмі. Спокій і певність сумління має вирішальний вплив також на організм. Само по собі це ще не може являтися аргументом “за” моногамією і подружньою вірністю, а “проти” перелюбу; міститься тут швидше певна послодовність природних правил моральності. Сексологія не мусить доставляти основ для виведення цих останніх, вистачить, якщо побічно підтверджує правила знані вже з іншого джерела і в інший спосіб обгрунтовані. Отже, безсумнівно подружжя як тривала інституція, що забезпечує евентуальне материнство жінки (matris-munus), звільняє її в основній мірі від цих боязливих реакцій, які містяться не лише на її психіці, але й доводять до порушення її натурального біологічного ритму. З цим у тісному зв’язку залишається страх перед дитиною – головне джерело жіночих неврозів.

Згармонізоване подружжя розв’язує також й ці ситуації, однак ми довели, що ця гармонія не може бути лише функцією якоїсь техніки, але саме функцією культури співжиття, тобто в остаточному аналізі – чесноти любові. По своїй суті таке подружжя є плодом не лише сексуального добору (?підбору), але етично повноцінного вибору.

З точки зору самої біо-фізіології не можна прослідити і сформулювати якигось законів, які б визначали, на якій основі чоловік і жінка вирішують створити подружжя. Здається, що жодні такі “чисто” біологічні чинники привабливості не існують, хоча з другого боку особи, які створюють подружжя, безсумнівно є зацікавлені собою також в сексуальному плані – люди, які від початку відчувають до себе фізичну відразу, не укладуть подружжя. Закони взаємної привабливості тільки іноді дозволяють визначитися психологічним принципом схожості чи навіть навпаки – контрасту; переважно справа є більш складною. Фактом є, що в моменті вибору дуже сильно діють чуттєво-емоційні чинники, хоча розумовий аналіз повинен мати вирішельне значення.

Треба також ствердити, що пропаговані “спроби” сексуального співжиття перед подружжям не являються жодним критерієм “добору”, бо іншою є специфіка подружнього співжиття, а інша перед-подружнього. Недобір подружжя – це щось більше ніж простий фізичний недобір і, очевидно, його не дається перевірити від разу через перед-подружнє співжиття. Подружжя, які пізніше вважаються недобраними, дуже часто мають на початку період досконалого сексуального співжиття. Виявляється, що розпад відбувається з іншої причини. Прийняття такої позиції чітко збігається з етичним принципом, який виключає перед-подружні стосунки, щоправда не підтверджує його прямо, але в кожному разі підриває принцип, який допускає, а навіть рекомендує такі стосунки.

Якщо мова не стільки про добір, скільки про вибір спів подруга, то зокрема міркування про потомство наказують додержуватися принципів здорової євгеніки. Медицина має свої проти показники стосовно подружжя у випадках певних хвороб, та це однак окреме питання, якого тут не реферуємо, бо стосується він не стільки сексуальної етики, скільки етики здоров’я і життя (заповідь V, а не VI).

Висновки, до яких доходить медична сексологія, в жодному пункті не заперечують головних принципів сексуальної етики: моногамії, подружній вірності, зрілому виборові особи ітд. Принцип подружньої сором’язливості, проаналізований в другій частині Ш розділу, знаходить також своє підтвердження в існуванні добре знаних для сексологів і психіатрів неврозів, які є наслідком сексуального співжиття веденого в атмосфері страху перед несподіваним появленням якогось небажаного чинника ззовні. Звідси виникає потреба відповідного місця, власного дому чи принаймні помешкання, де подружнє життя може відбуватися „безпечно”, тобто відповідно до вимог сорому, де чоловік і жінка немовби „мають право” переживати найінтимніші для себе справи.

Питання свідомого материнства

Роздуми на тему подружнього співжиття, які ведемо з точки зору сексології (щоб доповнити етичне бачення) обов’язково ставлять перед нами питання свідомого материнства. Ця проблема є на стільки тісно пов’язана з попередньою, що деякою мірою становить лише доповнення попередньої, ніби дальше її продовження. Само поняття „свідомого материнства” можна розуміти по-різному. Отже, може це означати усвідомлення того, що таке материнство (а через аналогію: батьківство) – цьому питанні ми присвятили досить багато місця в міркуваннях І та IV розділів – однак переважно під «свідомим материнством» розуміється щось інше. Можна би це коротко представити в наступному реченні: „Знай, в який спосіб жінка у подружньому співжитті стає матір’ю, і поводься так, щоб ти ставала нею тільки тоді, коли хочеш”. Це речення, хоча в своєму звучанні є адресоване жінці, відноситься властиво до чоловіка як до її „партнера” у сексуальному (подружньому) співжитті, бо він вирішує тут у більшості випадків.

Ця вказівка або програма – свідоме материнство є сьогодні вже чіткою програмою – сформульована у вище поданий спосіб, може не зроджувати жодних застережень. Адже людина є розумною істотою і тому стремління до як найповнішої участі свідомості у всьому, що робить, відповідає її природі. Відповідає їй також свідоме прямування до ставання матір’ю – батьком, бо одного неможливо відділити від другого. Сексуальним подружнім єднанням жінки і чоловіка повинна керувати свідомість того, коли і яким чином можуть стати батьками. Бо вони є відповідальними за кожне зачаття перед собою, як і перед сім’єю, яку через таке зачаття творять або помножують. Про це все вже була мова в ІV розділі (параграф: „Репродуктивність і батьківство”, а також „Періодична стриманість. Метод та інтерпретація”). Теперішні міркування виразно посилаються на них.

Програма свідомого материнства легко може зійти на грунт утилітаристичних тез, де появляється конфлікт з понад-вжитковою цінністю особи – питання, якому чи не найбільше місця присвячено в даній книжці. Єдиним вирішенням цього конфлікту, відповідним до характеру особи, а через те повністю гідним, являється чеснота стриманості, межі якої деякою мірою визначає вже сама природа. Однак ретельне зрозуміння цього вимагає знову ж таки повнішого висвітлення з боку сексології.

Природа жінки – як відомо – точно і неначе „бережливо” регулює число зачать, бо в цілому місячному циклі появляється тільки один раз зріла яйцеклітина, предмет можливого запліднення. Натомість з боку чоловіка подружнє співжиття поєднується за кожним разом з потенційною плідністю. Отже, визначником числа потомства є організм жінки. Запліднення може наступити тільки в цьому моменті, в яком організм жінки на це дозволяє. Дозволяє тоді, коли є до цього приготовлений завдяки цілому процесові попередніх біохімічних реакцій. Час „плідності” є можливим до визначення, однак не в загальний і шаблонний спосіб, але індивідуально і у кожної жінки окремо. Кожна жінка може спостерегти зміни, які відбуваються в ній у відповідні фази циклу. Крім цього існують об’єктивні наукові біологічно-медичні методи, які доставляють показників для визначення моменту овуляції, тобто плідного періоду.

Почнемо однак від висвітлення позитивної сторони питання. В сексології говориться про „материнський та батьківський інстинкт”. Оскільки цей перший пробуджується у жінки переважно ще перед народженням дитини, а часто ще перед її зачаттям, остільки другий інстинкт розвивається переважно пізніше, інколи навіть стосовно кількалітніх дітей. Материнський інстинкт може розвиватися у дівчат вже в період дозрівання, тому що він є біологічно залежний від дії гормонів, а статевий ритм жінки кожного місяця готує її до прийняття дитини і направляє її організм саме на це. Звідси це спрямування на дитину, яке сексологія називає материнським інстинктом, спираючись на факт, що оте спрямування є викликане в значній мірі станами організму жінки, які повторюються кожного місяця. В подружньому співжитті це спрямування не домінує в свідомості жінки, а зокрема чоловіка і зовсім не мусить домінувати (згідно з тим, до чого ми дійшли в роздумах на тему репродуктивності та батьківства в IV розділі). Натомість є зрозумілим, що разом з подружжям і подружнім єднанням цілком природно пробуджується бажання мати дитину, тоді коли суперечне спрямування волі та свідомості є якраз чимось неприроднім. І цей страх перед зачаттям, страх перед дитиною, є вагомим моментом в проблемі свідомого материнства. Це деякою мірою парадоксамльний момент. З одного боку саме він спричинює цілу проблему «свідомого материнства» у формі: «Що зробити, щоб мати дитину тільки тоді, коли цього бажаю», а з другого боку цей же страх перед дитиною в головній мірі утрудняє використання цих можливостей, які залишає в цій царині сама природа.

І тут знаходиться головна трудність, якщо йдеться про – правильне і з природничо-медичної, і з етичної точки зору – регулювання зачать. Ця трудність не виникає з самої природи, яка ясно і відносно в легкий до відчитання спосіб регулює число зачать. Чинники, які порушують біологічну правильність у жінки, мають насамперед психогенний характер. З їхньою дією зустрічаємося на багато частіше, ніж з органічними порушеннями. А з психогенних чинників на першому плані знаходиться саме згаданий вище страх перед зачаттям, страх перед вагітністю.

Відомо, що фізична втома, зміна клімату, стресові стани, а особливо страх, стримують менструацію або прискорюють її. Отже, страх є тим могутнім негативним стимулом, який може знищити природну правильність статевого циклу жінки. Амбулаторійна практика також підтверджує тезу, що саме страх перед завагітненням відбирає жінці цю «радість спонтанного пережиття любові», яку приносять дії згідні з природою. Цей страх, як домінуюче почуття, майоризує всі інші відчуттями і доводить до непередбачених реакцій.

Все це посередньо підтверджує, як вирішальною в цій справі є моральна постава проаналізована в IV розділі. Ця моральна постава зводиться до двох елементів: готовності до батьківства під час єднання («можу бути матір’ю», «можу бути батьком»), а також готовності до стриманості, яка випливає з чесноти, з любові до найближчної особи. Тільки таким шляхом можна дійти до біологічного вирівняння циклу жінки, без якого є немислимим і неможливим до зреалізування природне регулювання зачать. «Природа» в людини є підпорякована етиці – правильний біологічний ритм жінки і виникаюча з нього можливість природного регулювання зачать найтісніше пов’язується з любов’ю, яка проявляється з одного боку в готовності до батьківства, а з другого – в чесноті стриманості, в здатності до зречення і жертви із свого «я». Запереченням любові є егоїзм; проявляється він в протилежних спрямуваннях і являється найнебезпечнішим джерелом цього страху, який паралізує здорові процеси природи.

Про це майже не говориться. Треба ясно ствердити, що в основі природних матодів лежить один найголовніший: «метод» чесноти (любов і стриманість). Потрібно його прийняти і здійснювати на практиці, щойно тоді всі знання про сексуальні та репродуктивні процеси можуть виявитися ефективними. Бо якщо людина усвідомлює собі, що запліднення не є «випадком» чи збігом обставин, але біологічним фактом, старанно приготовленим природою, при чому можна прослідити весь перебіг цих приготувань, то зростає можливість розумного і згідного з природою керування заплідненням.

Свідоме материнство зводиться до двох видів «методів», аналіз яких з етичної точки зору ми вже провели в IV розділі. Це є з одного боку так звані природні методи, а з другого – штучні методи, які полягають на вживанні контрацептивних засобів. Контрацептивні засоби є по своїй суті шкідливі для здоров’я. Біологічні засоби попри тимчасове обезпліднення можуть спричинити далеко сягаючі і невідвертальні зміни в устрої людини. Хімічні засоби є клітинним ядом, інакше на мали б сили до знищення репродуктивних клітин, отже, є шкідливі в фізичному плані. Механічні засоби викликають з одного боку місцеві пошкодження в дітородних шляхах жінки, а крім цього порушують спонтанність статевого акту, що є невиносимим особливо для жінки.

Найчастіше подруги застососують перерваний акт, не усвідомлюючи собі його поганих наслідків. Однак ці наслідки є неминучі. Обминаючи факт, що такий метод є мало ефективний в запобіганні зачаттю, виникає запитання, чому люди його використовують. На перший погляд здається, що така поведніка випливає виключно з егоїзму чоловіка. Однак глибший аналіз виявляє, що чоловік, перериваючи акт вважає, що таким чином «захищає жінку». Справді, в такій поведінці, хоча є знищені різні блага, як: позбавлення жінки оргазму, порушення її нервової рівноваги, то однак залишається неторкнутою її основна біологічна здатність – плідність. І тому навіть самі жінки мають іноді переконання, що це «не шкодить». А чоловік переконаний, що це він керує ситуацією і про неї вирішує. Жінка натомість зберігає поставу характерної для себе сексуальної пасивності, залишаючи відповідальність чоловікові. Саме в таких поставах чоловіка і жінки можна дошукатися певного добра, хоча шукають вони його на невластивому шляху. Бо якщо подруги дійшли до виправданого висновку, що зачаття повинні відкласти, то чоловік замість того, щоб переривати акт, взагалі не повинен в цьому моменті його розпочинати, але в почутті відповідальності почекати аж до моменту біологічної неплідності жінки. З цією метою повинні обоє пізнати організм жінки і своє рішення поставити в залежність від точного пізнання його функцій. Але таким чином повертаємося власне до справи тимчасової стриманості.

Природні методи – це спосіб керування плідністю, який полягає на тимчасовій стриманості. Застосування природних методів вимагає докладного пізнання організму даної жінки та її біологічного ритму, а крім цього вимагає воно спокою і біологічної рівноваги, про що вже попередньо дуже багато сказано. Однак насамперед потрібно певного зречення і стриманості, і то невідкладно, зокрема з боку жінки. Бо на природному рівні, сексуальний потяг найінтенсивніше відзивається в ній якраз в момент овуляції і в період плідності (підсилення потягу є одним з показників тзв. овуляційного комплексу) – і саме в цьому періоді треба занехати подружні стосунки. Для чоловіка тимчасова стриманість не становить такої трудності, бо сексуальний потяг не підлягає в нього таким ваганням як у жінки. Отже, стриманість чоловіка мусить пристосуватися до тих вказівок, яких доставляє організм жінки. Важливішим завданням чоловіка, ніж само пристосування до біологічного циклу жінки, є створення психічного клімату для їхнього взаємного співжиття, без якого про ефективне застосування природніх методів не може бути й мови. Вимагає це власне регулярної стриманості з боку чоловіка і таким чином питання погодженого з природою регулювання зачать апелює в остаточному аналізі до його чоловічої моральної постави. Подружнє співжиття з його боку вимагає ніжності, тобто зрозуміння для пережиттів жінки. В цьому сенсі свідоме материнство апелює до його стриманості, без якої неможливо підхопити правильний біологічний ритм у подружжі.

Це є ритм природи і тому подружнє співжиття погоджене з ним є одночасно гігієнічне, здорове, вільне від усіх цих неврозів, які спричинюють згадані вище штучні методи уникання вагітності. Природні методи не можна однак стосовувати нерегулярно і механічно, без пізнання цілого біологічного ритму; при нерегулярному і механічному застосуванні – підводять. Важко уявити, щоб могло бути по-іншому, маючи на увазі факти, які представлено вище. Якщо натомість чоловік і жінка використовують природні методи при повному зрозумінні цих фактів та при одночасному визнанні об’єктивної направленості подружжя, то вони залишають їм відчуття свідомого вибору та спонтанності пережиття («натуральність») і – що найважливіше – можливість свідомого керування прокреацією. Зусилля вкладені в застосування цих «методів» мають передовсім етичний характер, як на це вказано вже в IV розділі. Без відповідного зрозуміння і випрацювання чесноти стриманості не може бути й мови про природне регулювання зачать, про материнчтво, а також про дійсно свідоме батьківство.

Проблематиці переривання вагітності треба було б присвятити окреме дослідження. Тут годиться принаймні кількома словами торкнутися цієї теми. Факт штучного переривання вагітності сам по собі є – абстрагуючи від його етичної кваліфікації – в великій мірі «неврозородний», містить в собі всі особливості експериментальних неврозів. Адже це є штучне переривання природного біологічного ритму, яке в своїх наслідках сягає дуже далеко. Виникає при цьому величезна, з нічим неприрівняна, травма в психіці жінки, яка не може забути цього факту і не може також позбутися жалю до чоловіка, який її до цього довів. Штучний викидень крім соматичних реакцій визволяє стахово-депресійний невроз з домінуючим почуттям вини, а іноді навіть глибоку псипатологічну реакцію. Особливими під цим поглядом є вислови жінок, які страждають від депресії клімактеричного періоду і які по кількадесятьох роках з жалем згадують перервану вагітность та мають з цього приводу запізніле почуття вини. Не треба ж додавати, що перервання вагітності з етичної точки зору є дуже важкою провиною. Розгляд цієї проблеми у зв’язку з тематикою свідомого материнства (свідомого батьківства) був би цілком несумісний.