Батьківство і материнство

На тему батьківства і материнства вже була мова при обговоренні відношення репродуктивності і батьківства. Батьківство – це не лише зовнішній факт пов’язаний з породженням, а особливо з народженням дитини та її вихованням, але це також певний внутрішній факт – постава, яка повинна характеризувати любов жінки і чоловіка, коли ведуть подружнє співжиття. Таким чином плідність (rozrodczość) – материнство у жінки, батьківство у чоловіка – висвітлене на особовій площині, а не лише на “природничій”, є неначе новою кристалізацією любові осіб, яка виростає на основі їхнього зрілого поєднання. Однак не виростає несподівано, але вкорінюється в цілому бутті жінки і чоловіка. Іноді вважається, що зокрема жінка є наділена від природи так далеко сягаючими материнськими схильностями, що в подружжі швидше шукає дитини ніж чоловіка. Бажання мати дитину є, в кожному разі, проявом потенційного материнства. Якщо виступає воно в чоловіка, являється проявом потенційного батьківства. В загальному здається, що чоловік є дальше від цього бажання, ніж жінка, і це легко пояснюється фактом, що її організм від самого початку формується для материнства. А якщо правдою є, що фізично жінка стає матір’ю завдяки чоловікові, то “внутрішньо” (психічно і духовно) батьківство чоловіка формується завдяки материнству жінки. Фізичне батьківство чоловіка не займає стільки місця в його житті, а зокрема в його організмі, скільки займає фізичне материнство жінки в її житті та організмі. І тому батьківство треба спеціально формувати та виховувати, щоб становило воно у внутрішньому житті чоловіка так само важливу позицію, як материнство у внутрішньому житті жінки: деякою мірою їй в цьому сприяють самі біологічні факти.

Говоримо зараз про батьківство і материнство передовсім в тілесному, біологічному значенні. Полягає воно на тому, що чоловік і жінка мають дитину, якому дали життя, переказали існування (procreatio). В цьому факті виражається певна природна досконалість буття: те, що може воно давати життя іншому, подібному до себе, певною мірою підкреслює його власну цінність, згідно із знаним латинським висловом: “Bonum est diffusivum sui”, на який охоче покликувався Св. Тома та інші християнські мислителі. І тому досконало зрозумілим є це бажання дитини, яке відчуває не лише жінка, але також й чоловік. Очікує він цієї дитини від жінки – і тому бере її під свою опіку (matris munus) через подружжя. Обоє вони знаходять в батьківстві підтвердження не лише своєї фізичної, але й духовної зрілості, а також можливість продовження власної екзистенції. Коли смерть тіла закінчить життя кожного з них, буде жити їхнє дитина, “тіло з їхнього тіла”, але насамперед людина-особа, яку обоє вони сформували також зсередини, сформували в ній те, що головним чином вирішує про особистість. Бо особа до певної міри більш є “нутром” ніж “тілом”.

В цьому місці наближаємося до суті нової проблематики. Батьківство і материнство в світі осіб категорично не обмежується до біологічної функції, до передання життя. Сягає воно набагато глибше – так глибоко, як глибоко мусить сягнути, оскільки той, хто передає біологічне життя, батько чи мати, є особою. Батьківство і материнство в світі осіб – це знамення особливої духовної досконалості. Полягає вона завжди на певному “породженні” в духовному плані, на формуванні душ. І тому оте духовне батьківство і материнство має набагато більший від тілесного обсяг. Батько і мати, котрі дали своїм дітям біологічне життя, повинні у свою чергу копітким зусиллям доповнити своє батьківство духовним материнством і батьківством на шляху виховання. В цьому останньому приймають участь також інші люди крім них, батьки мусять тут деякою мірою ділитися з іншими, а радше вміло включати в своє виховання це все, що можуть їхні діти взяти від інших в тілесному, духовному, моральному та внутрішньому значеннях.

Духовне батьківство і материнство є рисою, що характеризує зрілу вснутрішню особовість чоловіка і жінки. Це духовне батьківство є набагато більше подібним до духовного материнства, більше ніж тілесне батьківство до тілесного материнства. Царина духа перебуває поза обсягом статі. Апостол Павло не завагався написати, маючи на думці своє духовне батьківство по відношенні до Галатів: “Мої діти, які породжую в стражданнях (…)” (Гал 4, 19). Духовне породження є симптомом зрілості особи і якоїсь повноти, яку прагнеться роздати іншим (“Bonum est diffusivum sui”). Отже, шукає “дітей”, тобто інших людей, зокрема молодших, котрі візьмуть те, що хоче дати. А ті, що беруть, стають предметом особливої любові – подібної до любові батьків до дітей – і знову до певної міри тому, що в них буде дальше жити те, що дозріло в духовному батькові або матері. Таким чином можемо помітити прояви цього духовного батьківства і різні кристалізації тієї любові, яка пов’язується з ним, наприклад любов до душ у духовних, любов до учнів у вчених. Духвне споріднення, що базується на зв’язках душ, є часто сильніше, ніж споріднення, що виникло з самих лише зв’язків крові. В духовному батьківстві чи материнстві міститься певне передання особистості.

Духовне батьківство та материнство як симптом внутрішньої зрілості людської особи є метою, до якої якимось чином (може це відбуватися на різні способи) є покликана кожна людина, чоловік і жінка, також поза подружжям. Це покликання міститься до певної міри в євангелічному покликанні до досконалості, яке як найвищий її взірець вказує “Отця”. Отож, людина особливо тоді здобуває подобу до Бога-Творця, коли в ній також сформується оте насамперед духовне батьківство-материнство, первообразом якого є Бог. Треба про це сказати на кінці книжки, яка з проблематикою породження і батьківства досить тісно поєднується. “Батько” і “мати” в світі природи – це два індивіди різної статі, якому своє біологічне життя завдячує новий індивід цього ж виду. “Батько” і “мати” в світі осіб – це, можна сказати, зреалізовані ідеали, взірці для інших осіб, а саме для тих, котрі мають особово формуватися і розвиватися у сфері їхнього впливу. Таким чином порядок природи затримується при фактах, які в його обсязі є скінченними і остаточними, але в світі осіб відкриваються на ново, сягаючи по новий зміст – такий, якого в порядку природи не знаходять. Євангелія вчить, що повинні цей зміст зачерпнути і самого Бога.

Натомість кожна спроба позбавити людську велич елементів духовного батьківства і материнства, як і кожна спроба спихання батьківства і материнства поза межі суспільної значимості суперечить природнім шляхам розвитку людини.