Плідність (?репродуктивність) і батьківство

Цінність інституції подружжя полягає, між іншим, на тому, що виправдовує вона факт сексуального єднання жінки та чоловіка. “Факт” розуміємо тут не як одноразове явище, але як явище постійне – як багато фактів. Тому людське подружжя є “станом” (подружній стан), тобто сталою інституцією, яка на ціле життя створює рамки співіснування чоловіка та жінки. Ці рамки не є, звичайно, виповненими самими лише фактами статевого співжиття. Йдеться про цілий комплекс фактів з дуже різноманітних ділянок, так з економічної ділянки, як і культурної чи релігійної. Всі разом творять вони багату та в міру всесторонню спільноту життя двох людей, спочатку подружжя, а пізніше сім’ї. Мають вони відповідну для себе видову вагу і деякою мірою обумовлюють розвиток любові чоловіка і жінки в подружжі. Факти статевого єднання мають серед них власну специфіку і окреме значення, оскільки залишаються в особливому зв’язку з розвитком любові осіб. Інституція подружжя виправдовує, як ми ствердили, статеве співжиття чоловіка і жінки. Інституція подружжя виправдовує статеве єднання конкретного чоловіка з конкретною жінкою в цьому значенні, що створює об’єктивні рамки, в яких може реалізуватись тривале з’єднання осіб (звичайно, при умові моногамії та нерозривності).

Реалізація цього з’єднання осіб у і х в кожному окремому акті подружнього єднання являється однак окремою моральною проблемою, внутрішньою проблемою подружжя. Йдеться про те, щоб жодний такий акт, кожний подружній стосунок, мав свою внутрішню справедливість, бо без справедливості не можна говорити про з’єднання осіб в любові. Через те існує окреме – з точки зору моральності та культури особи незмірно важливе – питання пристосування подружнього єднання як такого до об’єктивних вимог персоналістичної норми. Саме в цій царині реалізація вимог тієї норми є особливо важливою, а водночас – не приховуймо цього – особливо складною тому, що до голосу доходить ціле сплетення внутрішніх чинників та зовнішніх обставин, які полегшують зведення цього акту взаємної любові до рівня “використання”. Якщо вже десь, то тут особливо треба говорити про відповідальність за любов. Додамо відразу, що ця відповідальність за любов доповнюється тут відповідальністю за життя, а також за здоров’я, це є ціле сплетення основних благ, які разом вирішуєть про етичну цінність кожного факту подружнього єднання. Можна через те погляд на цю цінність формувати, виходячи окремо від кожного з цих благ та відповідальності за них. В цій книжці, згідно до її положення (?тези) і головного напрямку розважань, ми вийдемо від цього блага, яким є особа та правдива любов. Здається, саме ці блага знаходяться найглибше в цьому сплетенні і обумовлюють відношення до решти[65].

8 липня 2003 р.

Чоловік і жінка, котрі як подруги єднаються в цілому сексуальному співжитті, вже через те входять в орбіту порядку, який слушно повинен бути названим порядком природи. В І розділі ми звернули увагу на те, що не можна порядку натури ототожнювати з “природничим порядком” тому, що це є насамперед порядок існування і ставання – прокреації. Отож, маємо на думці це слово “procreatio” в його повному значенні, коли стверджуємо, що порядок природи прямує до плідності на шляху сексуального з’єднання. Природна націленість подружнього єднання, кожний факт статевого співжиття чоловіка і жінки природно стає в обсязі тієї націленості. Через те, дивлячись об’єктивно, подружній стосунок є не лише з’єднанням осіб, чоловіка і жінки, в їхніх взаємних відносинах, але по своїй природі (суті) є з’єднанням осіб у відношенні до procreatio. Вираз “procreatio” повніше віддає суть проблеми, тоді коли вираз “розмноження” має радше чисто “природниче”, біологічне значення[66]. А відомо, що йдеться в цьому випадку не лише про початок життя в чисто біологічному значенні, але йдеться про початок існування особи, тому краще сказати “прокреація”.

Отже, в подружньому співжитті чоловіка та жінки відбувається зустріч двох порядків: порядку природи, який йде до розмноження та особового порядку, який виражається в любові осіб і прямує до як найповнішої її реалізації[67]. Цих двох порядків несила розділити, один залежить від другого, особливо відношення до плідності (?розмноження) (procreatio) обумовлює реалізацію любові. В тваринному світі існує тільки розмноження, яке здійснюється на шляху інстинкту. Немає там осіб, через те немає ані можливостей, ані вимог персоналістичної норми, яка проголошує любов. Натомість в світі осіб сам інстинкт ще нічого не вирішує, а сексуальний потяг неначе входить в браму свідомості і волі, створюючи не лише умови для плідності, але також доставляючи своєрідного “матеріалу” любові. Якщо справа має бути вирішена на справді людському рівні, на особовому рівні, не можна реалізувати однієї без другої. Але обидві, тобто так прокреація (розмноження), як і любов, реалізуються на основі свідомого вибору осіб. Коли чоловік і жінка в межах подружжя свідомо і добровільно вибирають статеве єднання, тоді разом з ним вибирають водночас можливість прокреації, вибирають участь в творінні (стосовно до властивого значення “procreatio”). І тільки тоді ставлять своє статеве єднання в рамках подружжя на правдивому особовому рівні, коли свідомо в своїй поведінці поєднують і одно і друге[68].

Саме тут появляється питання розмножування. Натура (?природа) прямує тільки до розмноження (додаймо, що слово “натура” походить від латинського дієслова nascor – народжуватися, звідси натура = те, що є здетерміноване самим фактом народження). Розмноження пов’язується з біологічною плідністю, силою якої зрілі індивіди даного виду стають батьками, видаючи на світ потомство, тобто нові індивідууми цього виду. Подібно відбувається в межах виду Homo sapiens. Людина однак є особою і тому простий, натуральний факт ставання батьком чи матір’ю має значно глибше - не лише “природниче”, але також особове – значення. Цей факт знаходить – повинен знайти – своє ґрунтовне відбиття у “нутрі” особи. Це відбиття міститься якраз у змісті поняття “батьківство”, бо людське батьківство приймає цілий отой процес свідомості і вибору волі пов’язаний з подружжям, а особливо з подружнім єднанням осіб. А оскільки подружнє єднання є – повинно бути – реалізацією любові, і то на особовому рівні, через те в ній треба шукати властивого місця для батьківства. Статеве співжиття чоловіка і жінки в подружжі тоді тільки має повну цінність особового з’єднання, коли міститься в ньому свідоме прийняття можливості батьківства. Це є простий наслідок синтезу цих двох порядків: порядку натури і особи. Чоловік і жінка в подружньому єднанні не залишаються тільки і виключно у взаємному відношенні до себе, але силою факту залишаються в відношенні до нової особи, яка власне завдяки їхньому з’єднанні може бути створена (procreatio)[69].

Cлід тут особливо підкреслити слово „може”, бо воно вказує на потенційний характер цього нового відношення. Подружнє єднання двох осіб „може” дати життя новій особі. Отже, коли чоловік і жінка здатні до прокреації єднаються між собою в подружньому акті, тоді їхнє єднання мусить супроводжуватись цим станом свідомості і волі: „можу бути батьком”, „можу бути матір’ю”. Без цього їх взаємне відношення не має внутрішнього виправдання і є навіть несправедливим. Взаємна весільна любов домагається з’єднання осіб. Однак само з’єднання осіб є чимось іншим від з’єднання в статевому співжитті. Це друге стає на особовому рівні тільки тоді, коли супроводжує його в свідомості і волі оте „можу бути матір’ю”, „можу бути батьком”. Це є настільки важливий, настільки вирішальний момент, що без нього не можна говорити про реалізацію особового порядку у подружньому єднанні чоловіка та жінки. На місці правдивого особового з’єднання залишалося б тоді якесь сексуальне злиття, неповноцінне в особовому плані. Розглядаючи справу ґрунтовно і послідовно до кінця, це з’єднання спиралось би тільки на цінності sexus, а не на афірмації цінності особи. Афірмації цінності особи не можна ж відривати у обох, у жінки і у чоловіка, від цього стану свідомості і волі: „можу бути матір’ю”, „можу бути батьком”.

Якщо бракує цього спрямування, тоді їхнє статеве єднання не знаходить повного об’єктивного виправдання відносно них самих (не тільки в очах когось третього, хто розважає таку ситуацію теоретично і абстрактно). Коли позитивно виключається із подружнього акту потенційний батьківський момент, змінюється через це взаємна конфігурація осіб, приймаючих участь в цьому акті. Ця зміна йде від з’єднання в любові до спільного, чи радше тільки двостороннього „вживання”[70]. Відбувається вона неухильно, має однак свої різні відміни і відтінки. Спробуємо в них вникнути ще в дальшій частині цього розділу, бо це питання вимагає детальнішого аналізу. В кожному випадку треба засигналізувати, що ця зміна конфігурації, в якій залишаються між собою особи у і х тоді, коли з їхнього подружнього єднання виключається батьківство in potentia, відсуває їх взаємне відношення поза сферу об’єктивних вимог персоналістичної норми. В подружньому акті, в котрому чоловік і жінка цілковито перекреслюють оте „можу бути батьком”, „можу бути матір’ю”, коли позитивно виключають батьківство, родиться небезпека, що – з об’єктивної точки зору – в цьому акті не залишається нічого крім вживання, предметом котрого є особа, звичайно для другої особи.

Ця фраза звучить так, що може збуджувати численні протистояння (opory), так в теорії як і в практиці. Тому треба пригадати це все, що було предметом наших роздумів зокрема в І розділі. Властиве відношення особи до сексуального потягу полягає на тому, щоб з одного боку свідомо використовувати його в напрямку його природної націленості, а з другого боку вгамовувати (opierac mu sie) його на стільки, на скільки його послідовністю мало би бути поставлення відношення осіб у-х нижче рівня любові, в якій взаємно потверджується цінність особи в з’єднанні, яке має справді особовий характер. Сексуальний (подружній) акт на стільки має такий характер, на скільки є з’єднанням насправді особовим, на скільки не є в ньому позитивно виключена готовність до батьківства. Виникає це із свідомого відношення до потягу: панувати над сексуальним потягом це означає власне приймати його націленість в подружньому акті.

Тут може появитися думка, що з цієї точки зору людина-особа є піддана “натурі”, тоді коли в стількох інших ділянках людина перемагає натуру і опановує її. Це мнимий аргумент, бо всюди людина опановує натуру через те, що пристосовується до її іманентної динаміки. Перемога над натурою не означає її ґвалтування. Опанування натури може виникнути лише з ґрунтовного пізнання її націленості та правильності, яка в ній панує. Людина опановує натуру через те, що щораз то повніше використовує закриті в ній можливості. Перенесення до нашого питання здається відносно легким (ясним), детальніше вникнемо в нього ще в дальшому ході цього розділу. В сфері сексуального потягу людина також не може перемогти натуру шляхом її насильства, але тільки через пристосування себе до її іманентної націленості завдяки зрозумінні прав, які керують цим потягом, а також використання закритих в ньому можливостей. Звідси проходить трансмісія до любові. Оскільки сексуальний стосунок базує на потязі, втягує другу особу в сукупність факту і пережиття, через те відношення до цієї особи під оглядом своєї моральної цінності формується посередньо через спосіб залучення потягу до сексуального стосунку. Людина може залишитися вірною особі у відповідному для неї порядку любові, якщо є вірною натурі. Коли чинить насильство над натурою, чинить “насильство” також над особою, вбачаючи в ній предмет вжитку замість предмету любові.

Готовність до батьківства в подружньому єднанні захищає любов, вона є необхідною умовою дійсно особового з’єднання. З’єднання осіб в любові не мусить реалізуватися через сексуальний акт. Коли однак реалізується в цей спосіб, тоді персоналістична цінність сексуального стосунку не може бути забезпечена без готовності до батьківства. Завдяки ній обидві з’єднані особи поводяться згідно з внутрішньою логікою любові, вшановують її внутрішню динаміку і відкриваються на нове добро, котре в цьому випадку є проявом творчої сили любові. Батьківська готовність допомагає в цьому випадку переламати двосторонній (або принаймні односторонній за допуском другої особи) егоїзм, за яким завжди криється використання особи.

Все, як бачимо, спирається на положенні., згідно якого відбувається тісний союз між порядком натури і особою та реалізацією людської особистості. Треба зауважити, що людині важко зрозуміти і визнати порядок натури як певну “абстракційну велич” (переважно тоді змішується його з “природничим порядком” і саме через це його нищиться)[71]. Набагато легше є зрозуміти невід’ємну для моральності – а, отже, також для реалізації людської особистості – силу порядку натури, якщо помічається за ним особовий авторитет Творця. Тому цілість теперішніх роздумів носить назву “Справедливість відносно Творця”. Окремий аналіз самого цього поняття буде ще проведений в дальшій частині.

На практиці це питання є нелегким тому, що любов в зв’язку із сексуальним співжиттям, і взагалі у зв’язку з цілим спілкуванням осіб різної статі, дуже легко піддається суб’єктивізації. В наслідок цього приймається за любов тимчасове любовне (еротичне) пережиття. Роздумується тоді так: немає любові без любовних пережиттів. Такі роздуми не є цілковито помилкові, але є неповні. Розглядаючи цілосно цю проблему, треба сказати так: немає любові без взаємної афірмації (?потвердження) цінності особи, бо на ній спирається особове з’єднання чоловіка і жінки. А любовні пережиття служать цьому з’єднанню (тобто любові) на стільки, на скільки не суперечать цінності особи. І тому, не всі любовні (еротичні) пережиття служать дійсно з’єднанні осіб у і х в любові. Безсумнівно не служать їй ці пережиття, які дивлячись об’єктивно перекреслюють в якийсь спосіб цінність особи. Отож, якраз еротичні пережиття пов’язані із статевим стосунком чоловіка і жінки, які добровільно негують батьківський момент (“можу бути батьком”, “можу бути матір’ю”), перекреслюють цінність особи. Цінність особи виділяється з одного боку в діях повністю свідомих та повністю згармонізованих з об’єктивною націленістю світу (“порядок натури”), а з другого боку завдяки вилученні особи від всілякого “використання”. Існує ґрунтовна протилежність між “любити” і “вживати” по відношенні до особи.

Варто в цьому моменті повернутися до аналізу сорому та явища (права) абсорбції сексуального сорому любов’ю, про що йшлося в попередньому розділі. В подружньому єднанні так сором, як і процес його справжньої абсорбції через любов пов’язується з допущенням до голосу готовності до батьківства, отого “можу бути матір’ю”, можу бути батьком”. При позитивному, тенденційному виключенні цієї евентуальності статеве єднання набирає рис безсоромності. Обставина, що це єднання здійснюється в межах законного (prawowitego) подружжя переважно не затирає цих рисів безсоромності в відчутті осіб саме так виключаючих можливість батьківства. Інша річ, що таке відчуття не будиться у всіх осіб однаково. Може іноді здаватися, що у жінок пробуджується воно легше, ніж у чоловіків. З другого боку треба підкреслити, що цей подружній сором (котрий являється фундаментом подружньої чистоти (?цнотливості)) однаково в свідомості жінки, як і чоловіка натрапляє на сильний опір. Цей опір випливає зі страху перед зродженням дитини, перед материнством і батьківством. Чоловік і жінка “бояться дитини”, яка не є тільки є радістю, але й тягарем і цього неможливо занегувати. Коли однак страх перед дитиною є перебільшений, тоді він паралізує любов і безпосередньо причиняється до придушення реакції сорому. Існує правильне розв’язання, гідне осіб, на шляху стриманості, та це однак вимагає опанування еротичних пережиттів. Вимагає це також грунтовної культури особи і “культури кохання”. Автентична подружня стриманість виростає із сорому, який реагує негативно на кожний прояв “вживання” особи, але і – з другого боку – реакція сорому виявляється тим сильніша, чим більш автентична є стриманість, а разом з нею культура особи та “культура кохання”.

Це є натуральна реакція, елементарна складова частина натуральної моральності. Можуть про це засвідчити наступні речення з “Автобіографії” Ганді: “На мою думку твердження, згідно якого ніби то статевий акт є дією мимовільною, так як сон або заспокоєння голоду, є щитом ігноранції. Існування світу є залежне від акту розмноження, а згідно з тим, що світ є доменою, якою керує Бог і являється відбиттям Його влади, акт розмноження повинен підлягати під контроль, що має на меті розвиток життя на землі. Людина, яка це розуміє, всілякою ціною буде прямувати до панування над своїми чуттями і озброїться в знання, які є необхідними для фізичного і духовного розцвіту його потомства, а плоди цих знань перекаже для майбутнього та для його користі”. В іншому місці своєї “Автобіографії” Ганді визнає, що два рази в своєму житті піддався пропаганді, яка пропонувала штучні засоби для вилучення можливості зачаття. Дійшов однак до пересвідчення, “що слід радше діяти за допомогою внутршніх імпульсів, опанування чи теж самоконтролю […]”. Слід додати, що це є єдине розв’язання проблеми свідомого батьківства і свідомого материнства на рівні гідному осіб. Не можна ж при розв’язанні цієї проблеми обминати головного факту, що людина, жінка і чоловік, є особою.

У зв’язку з цілістю роздумів присвячених плідності і батьківстівству два поняття вимагають окремого і детального аналізу. Перше поняття – це «батьківство in potentia”, друге – “позитивне вилучення прокреації” (навмисна дія проти дітородження). Вони є між собою так тісно пов’язані, що без зрозуміння першого неможливо зрозуміти друге.

1. Висвітлюючи моральну правильність статевого єднання в подружжі, постійно підкреслюємо, що залежить вона включення в свідомість і волю чоловіка і жінки готовності до батьківства, отого “можу бути батьком”, “можу бути матір’ю”, бо без цього сам подружній акт осіб, яких не торкнулася вроджена або набута безплідність, втрачає цінність з’єднання в любові, а стає лише двостороннім сексуальним використанням. Статеве співжиття чоловіка і жінки тягне за собою можливість біологічного зачаття і прокреації, це є природній наслідок подружнього єднання. Однак цей наслідок не завжди мусить наступити. Залежить він від цілого сплетення умов, які людина може розпізнати і до яких може пристосовувати свою поведінку. Не маємо жодних основ для того, щоб ототожнювати кожний акт сексуального співжиття з “необхідністю” зачаття. Встановлені навіть з науковою точністю біологічні права спираються завжди на неповній індукції і не виключають певної принагідності (?відносності - przygodności), якщо йдеться про зв’язок поміж конкретним статевим стосунком даної пари осіб і біологічним зачаттям. Не можна через те ставити подругам вимогу, щоб в кожному своєму стосунку позитивно хотіли прокреації. У зв’язку з цим надмірним був би погляд в етиці: подружній стосунок є допустимий і гідний тільки при умові, що у і х бажають через нього потомства. Цей погляд був би незгідний з порядком натури, який якраз і виражається в певній відносності, якщо йдеться про зв’язок статевого співжиття з плідністю у окремих подружніх пар. Звичайно, що правильним є прямування до якогось опанування тієї відносності і зрозуміння з якнайбільш можливою певністю зв’язку між визначеним подружнім актом і можливістю зачаття – це прямування являється самим стрижнем вірно сприйнятого “свідомого материнства”.

Повертаючись ще до згаданого погляду: подружній акт є допустимий і гідний при умові, що у і х намірюються через нього довести до прокреації, треба зауважити, що такий підхід може містити в собі утаєний утилітаризм (особа як засіб до мети – про що вже була мова в І розділі), а тоді суперечило б це персоналістичній нормі. Подружнє єднання випливає і повинно випливати із взаємної весільної любові. Воно є потрібне любові, а не лише прокреації. Подружжя є інституцією любові, а не лише плідності. А подружнє єднання само в собі є між-особовим стосунком, є актом весільної любові і тому також намір і увага повинні бути направлені в сторону другої особи, в сторону її правдивого блага. Не годиться направляти цього наміру і уваги в сторону можливого (in potentia) результату стосунку, особливо якщо б це в’язалося з відверненням уваги і наміру від співподруга. Тому цілком очевидно, що не йдеться про налаштування: “Сповняємо цей акт виключно для того, щоб стати батьками”. Зовсім достатньо налаштування: “Сповняючи цей акт, знаємо, що можемо стати батьком і матір’ю і ми є до цього готові”. Тільки таке налаштування є погоджене з любов’ю і чинить можливим її спільне пережиття. Само ставання матір’ю і батьком відбувається лише при нагоді подружнього акту; він сам по собі повинен бути актом любові, актом з’дання осіб, а не лише “знаряддям” чи “засобом” прокреації.

2. Якщо однак якесь надмірне наголошування наміру прокреації вже не можна погодити з властивим характерові подружнього єднання, то тим більше перебуває з ним в конфлікті цілковита відмова від прокреації (швидше – можливості прокреації). Певне перебільшення наміру прокреації цілковито пояснюється у подружжів, які довший час були бездітними; не є воно тоді якимось викривленням акту любові, швидше виділяє тільки натуральний зв’язок любові з батьківством. Натомість позитивне вилучення можливості зачаття прямо відбирає подружньому єднанні оцей потенційний бітьківський характер – повністю оправдовуючий це єднання насамперед відносно самих осіб, які приймають в ньому участь – і завдяки якому визнають його за соромливе і чисте. Коли чоловік і жінка, єднаючись між собою по-подружньому, добровільно негують можливість батьківства і материнства, тоді тим самим намір кожного з них відвертається також від особи, а направляється на само вживання: зникає “особа співтворяча любов”, а залишається лише “партнер еротичного пережиття”. І це найбільш суперечить властивій орієнтації акту любові. Увага і намір у зв’язку з цим актом повинні бути направлені на саму особу, воля схвильована її добром, почуття сповнені афірмацією її відповідної цінності. Позитивно вилучаючи можливість прокреації в подружньому єднанні, чоловік і жінка неминуче пересувають ціле пережиття в сторону самої лише сексуальної приємності. Змістом пережиття є в той час “вживання”, тоді коли повинно ним бути власне “кохання”, а вживання (в другому значенні слова “вживати”) повинно тільки супроводжувати подружній акт.

Через сам факт позитивного вилучення батьківських можливостей із подружнього співжиття намір направляється в сторону самого “вживати”. Достатньо усвідомити собі, на чому полягає те, що тут називаємо “позитивним вилученням” можливості прокреації – це просто вилучення її штучним чином. Людина як розумна істота може так покерувати подружнім єднанням, щоб воно не спричинило прокреації. Може це вчинити, пристосовуючись до плідних і неплідних періодів в циклі жінки, тобто єднаючись в періодах неплідності, а занехуючи співжиття в плідних періодах. Прокрація в той час вилучається природнім шляхом. Чоловік і жінка не вдаються до жодного заходу, ані “штучного” засобу з метою, щоб уникнути зачаття. Пристосувуються тільки до правильності природи, до пануючого в ній порядку – періодичність плідності у жінки є елементом цього порядку. В періоді плідності виникає природна можливість прокреації, в періодах безплідності вона є природньо виключена. Однак чимось зовсім відмінним від цього буде позитивне виключення прокреації людиною, яка діє супроти порядку і правильності природи. Про позитивне виключення прокреації треба говорити тоді, коли чоловік і жінка (сам чоловік за згодою жінки або сама жінка за згодою чоловіка) застосовують “штучні” заходи чи засоби перешкоджаючі прокреації. Оскільки ці засоби є штучними, через те цей шлях виключення прокреації суперечить “природності” подружнього співжиття, чого не можна сказати про вилучення прокреації тоді, коли являється воно наслідком пристосування до періодів плідності та безплідності. Це є, в основному, “згідне з природою”. Чи через те не являється вже воно “позитивним” виключенням прокреації, котре власне має негативну моральну кваліфікацію? Щоб на це відповісти, треба ще досить ґрунтовно обміркувати з етичної точки зору питання так званої тимчасової стриманості – зробимо це в наступному параграфі.

Збираючи це все, до чого допровадив нас останній аналіз, треба ствердити, що відбувається тісне пов’язання між природною плідністю і культурою батьківства в подружньому житті. Статеве співжиття подругів несе із собою можливість прокреації і тому їх любов в акті такого співжиття вимагає врахування можливості батьківства, материнства і батьківства. Позитивне (?навмисне) виключення отієї можливості суперечить не лише порядкові натури, але водночас також самій любові – з’єднанні чоловіка і жінки на правдивому особовому рівні. Воно ж бо спричиняє, що сексуальне “вживання” як таке залишається тоді змістом подружнього акту. Треба підкреслити, що тільки і виключно позитивне вилучення можливості прокреації викликає такий наслідок. Бо як довго чоловік і жінка в подружжі єднаючись сексуально не застосовують жодних заходів і штучних засобів задля виключення прокреації in potentia, так довго зберігають в своїй свідомості та волі оте “можу бути батьком”, “можу бути матір’ю”. Достатньо того, що є готовими прийняти факт зачаття, навіть якщо його в даному випадку “не бажають”. Не є необхідним, щоб виразно хотіли прокреації. Подружнє єднання може мати місце навіть попри постійну чи тимчасову неплідність, тому що неплідність як така не негує тієї внутрішньої постави “можу”, тобто “я є готовий – я є готова” прийняти факт зачаття, якщо воно наступить. Інша річ, якщо воно не наступає через те, що є виключене самою природою. Адже співживуть й старші подруги, котрі в фізичному плані вже не можуть стати батьками – прокреація є природно виключена. Обминаючи однак такі обставини, на які людина не має впливу своєю волею, треба прийняти, що вказана вище внутрішня постава виправдовує статеве співжиття чоловіка і жінки в подружжі (виправдовує, тобто “чинить справедливим”): виправдовує його відносно них самих взаємно та відносно Бога-Творця. Властива велич людської особи виражається в цьому, що статеве життя потребує так грунтовного виправдання. Не може бути по-іншому. Людина мусить примиритися із своєю природньою величчю. Саме тоді, коли так глибоко входить в порядок натури, коли неначе занурюється в її стихійних процесах, вона не може забувати про те, що є особою. Нічого в людині не вирішить сам інстинкт, все апелює (?відкликається) до її “нутра”, до розуму і відповідальності. А особливо апелює до неї ця любов, з якої повстає людський рід. Відповідальність за любов – на що звертаємо особливу увагу в цих міркуваннях – дуже тісно пов’язується з відповідальністю за прокреацію. Тому неможливо відірвати тут любові від батьківства. Готовність до його прийняття являється необхідною умовою любові.