Опанування та об’єктивізація

В першій частині цього розділу ми звернули увагу на те, що практикування цнотливості дуже тісно в’яжеться з тією кардинальною чеснотою, яку святий Тома Аквінський назвав – за Аристотелем - temperantia. Ця чеснота має вимірювати (miarkowac) зворушення пожадливості тіла, звідси походить її назва в польській мові – “umiarkowanie” – поміркованість. В сексуальній царині слід звернути особливу увагу на цю диспозицію до чесноти поміркованості, якою являється опанування. Цнотлива людина – це власне “опанована” людина. Аристотель і Тома Аквінський знали поняття опанування (continentia). Людина повинна панувати над пожадливістю тіла, повинна опановувати її тоді, коли в ній відзивається і домагається вдоволення всупереч розумові, всупереч тому, що розум визнає правильним, справді добрим, адже приймаємо, що розум знає об’єктивний порядок природи, в кожному разі може і повинен його знати. Таким чином згідність з розумом є водночас умовою реалізації цього порядку, умовою гідності дії. “Гідним” є саме те, що відповідає розумові, що, значить, є гідне розумної істоти, особи[53]. Принцип гідності (с. 173) на ділі являється змістовною протилежністю принципу корисливості, запропонованого утилітаристами. Виходить, гідним особи є опанування пожадливості тіла. Якщо особа цього не чинить, наражає на шкоду свою природну досконалість, дозволяє діяти в собі тому, що є від неї нижче та залежне, більш того – сама себе ставить від цього в залежність.

Таке поставлення справи опанування виникає передовсім з перфекціоністичних тенденцій в етиці. Не суперечать вони цілісності наших роздумів, хоча головний наголос покладено тут на любов особи і також в цьому напрямку йде весь аналіз чистоти та її “реабілітація”. Отже, опанування пожадливості тіла має на меті не лише досконалість цієї особи, яка наважується на неї, але має на меті реалізацію любові в світі осіб, а передовсім у взаємних відносинах осіб різної статі. Опановуючи пожадливість тіла, людина мусить стримати чуттєві зворушення пожадавчої влади (appetitus concupiscibilis), а через те міряти різноманітні чуття чи почуття, які пов’язуються з тими зворушеннями, тому що супроводжують реакції чуттєвості. А відомо, що саме звідси родяться вчинки, внутрішні або зовнішні дії, які легко переходять в протиріччя з принципом кохання особи, будучи лише її використанням, оскільки спираються на самій сексуальній цінності.

Якщо йдеться про чуттєвість і пов’язану з нею природну динаміку чуттів та чуттєвих почуттів (passions animae Св. Томи), то Аристотель надзвичайно влучно зауважив, що існують в цій ділянці такі відмінності між окремими людьми, які наказують говорити з одного боку про чуттєву надзвичайну збудженість, hiper-sensibilitas, а з другого – про hypo-sensibilitas, тобто про недостатню, неприродно знижену збудженість. Оскільки від чуттєвості ми відрізнили почуттєвість як здатність до реакції з іншим змістовним забарвленням та з іншим спрямуванням, тому паралельно можна говорити про почуттєву надвразливість, а також про недостатню, неприродно занижену вразливість.

Залишається ще обговорити питання міри, яке знову ж навіює само слово “поміркованість”. Приймаючи реалістичну концепцію людини, погоджуємося з тим, що так чуттєва збудженість, як і почуттєва вразливість є в ній чимось природнім, тобто в основному згідним з природою, а тим самим також в основному не заперечує реалізації любові в світі осіб, а особливо тієї любові, яка єднає жінку і чоловіка. В світлі такого погляду годиться також розв’язати проблему отієї міри, без якої немає цнотливості у взаємному відношенні осіб. Мірою назвемо здатність віднаходження такої “міри” в опануванні чуттєвого збудження і емоційної вразливості, котра в кожному конкретному випадку, в кожній конфігурації чи між-особовій ситуації найкраще допомагає реалізації любові, обминаючи водночас небезпеку виключного спрямування на використання, яке – як відомо – дуже легко приєднується не тільки до реакції чуттєвості, але навіть до почуттєвості.

Ота міра не ототожнюється однак анітрохи з якоюсь “середньою” збудженістю або “середньою” почуттєвою вразливістю. При такому припущенні ці люди, які відзначаються недостатньою збудженістю або вразливістю - “гіпо-сенсибільні” – вже завдяки цьому були б поміркованими. Поміркованість це однак не “середність”, але здатність утримання рівноваги серед хвилювань пожадливості тіла. А йдеться про те, щоб оця рівновага створювала в чуттєво-емоційній царині постійну внутрішню “міру”, міру дій, а частково й міру пережиттів. Чеснота найтісніше пов’язується з такою мірою, в ній проявляється, є вона частково постійною функцією міри, якої не розуміємо статично, бо у різних осіб формується вона по-різному – в залежності від природних диспозицій в цій царині. Сама суть міри є чимось однозначним: хто її не досяг, не є опанованим і поміркованим – не є цнотливим. Натомість форми реалізації цієї міри будуть різні, в залежності від різноманітних внутрішніх диспозицій, зовнішніх умов, стану чи напрямку життєвого покликання ітд.

Важко говорити про ці різноманітні форми опанування в сексуальній царині – опанування, без якого неможливо бути цнотливим. Можна зате спробувати схарактеризувати головні методи його реалізації. Часто чуємо тут слово “стриманість”. Навіює воно, що основний метод, визначений цим словом, має щось спільного з дією стримування. Це досконало показує нам ті добре знані внутрішні ситуації, в яких особа переживає щось в роді інвазії, головні диспозиційні осередки якої знаходяться в чуттєвості, в пожадливості тіла або також (посередньо) в природній почуттєвості. Виринає тоді потреба захисту, яка родиться в розумній істоті як такій. Особа захищається перед інвазією, яка приходить зі сторони чуттєвості і пожадливості тіла, а захищається передовсім тому, що вдаряє вона в її природну владу самовирішення. Особа ж сама мусить “хотіти” і не повинна допустити до того, щоб з нею щось поганого “діялося”. Дальшу рацію цієї природної дефензиви особи віднаходимо вже в порядку цінностей. Саме на ньому базує опанування. Опанування є тісно пов’язане з природною для особи потребою панування над собою.

Попередньо вже однак звернено увагу на те, що повного значення чесноти не має само лише гамування зворушень пожадливості тіла або реакцій чуттєвості завдяки спиханні до підсвідомості цього змісту, який вони несуть з собою. Цнотливість не полягає на методичному недооцінені цінностей “тіла і статі”, так як з другого боку, не ототожнюється також з якимось хворобливим страхом, який може навіть мимовільно будитися відносно них. Це не є симптоми внутрішньої сили, але швидше – слабкості. А чеснота мусить бути силою людського духу[54]. Ця сила випливає з остаточної інстанції, з розуму, який “бачить” суттєву правду про цінності, а цінність особи та любов ставить понад цінностями sexus, а також понад вживання зв’язане з ними. Але якраз тому чистота не може полягати на “сліпій” стриманості. Стриманість, справність стримування волею пожадливості тіла, здібність ефективного керування чуттів пов’язаних з реакціями чуттєвості, а навіть почуттєвості, є необхідним методом опанування, але не вирішує ще про повну реалізацію чесноти. Передовсім стриманість сама для себе не може бути метою. Виникає це хоча би з загального аналізу цінностей, а також із стосунку людини до них.

Цінністю в предметному (?об’єктному) значенні називаємо це все, на що людина відкривається своїм внутрішнім життям, до чого прагне в своїх діях[55]. Отже, само лише відмежування від якихось цінностей, наприклад від тих, до яких природно звертається чуттєвість чи почуттєвість, не розвиває особи, якщо не випливає з визнання об’єктивного порядку пов’язаного з пережиттям правди про цінності. Необхідно принаймні такого визнання, якщо не можна навіть говорити прямо про “пережиття правди” у відношенні до цінності. На цьому власне полягає метод об’єктивізації. Самої “сліпої” стриманості не достатньо. Немає зрілої стриманості без визнання об’єктивного порядку цінностей: цінність особи стоїть понад цінностями sexus. А йдеться в цьому випадку про практичне визнання, тобто таке, котре має вплив на дію. Головною умовою опанування в сексуальній царині є те, щоб визнання вищості особи над sexus могло дійти до голосу тоді, як чуттєвість, а також (посередньо) почуттєвість реагує передовсім на сексуальні цінності. Можна би тут говорити про певну імплантацію цінності особи серед пережиття, котре інтенсивно займає цілу свідомість цінностями sexus. Це перший крок на шляху реалізації чистоти: стриманість, підпорядкована так зрозумілій об’єктивізації потрібна є для того, щоб серед цінностей, на бік котрих стають чуття, могла дійти до свідомості цінність особи, на боці якої стоїть розум.

У свою чергу йдеться про те, щоб цінність особи неначе “керувала” цілим пережиттям. Тоді стриманість вже не є “сліпою”. Не закінчується на самому загамуванні та відсічі, але наступає разом з ним також певне нове “відкриття” в свідомості та волі – відкриття в сторону цінності, яка водночас є правдива і вища. Тому об’єктивізація тісно поєднується з сублімацією.

Яким є відношення методу об’єктивізації до необхідності стримування чуттєвих або чуттєво-емоційних зворушень? Об’єктивізація не звільняє від тієї необхідності, якщо б хтось лише “об’єктивізував”, тобто об’єктивно і влучно визначав цінність особи у відношенні до цінностей sexus, а не стримував при цьому хвилювань пожадливості тіла, то жодною мірою не можна було б його назвати опанованим і цнотливим. Була б це якась теорія без практики. Сама об’єктивізація без стриманості ще не є чеснотою, натомість стриманість щойно завдяки об’єктивізації набирає значення повноцінної чесноти. Людина є істотою так внутрішньо збудованою, що зворушення пожадливості тіла не відступає з неї цілковито, як тільки є вони стримані силою волі – уступають тоді лише поверхнево; щоб зникли цілковито, людина мусить знати, “чому” їх стримує. Можна під те “чому” підставити саму заборону, якесь “бо не можна”, але це не розв’язує справи досить ґрунтовно, через те не являється ще справжньою об’єктивізацією[56]. Можна про неї говорити щойно тоді, коли перед волею буде поставлена така цінність, котра повністю пояснює необхідність стримування того, що збудилося в пожадливості тіла і в чуттєвості[57]. В міру того, як ця цінність опановує свідомість і волю, воля заспокоюється і звільняється від характерного відчуття “втрати”, тому що з внутрішнього досвіду відомо, що практика опанування і цнотливості супроводжується – особливо в початкових фазах її розвитку – відчуттям якоїсь втрати, відмови від цінностей. Таке відчуття є природним явищем, вказує воно не те, на скільки сильним є рефлекс пожадливості тіла в свідомості та волі. В міру як розвивається в ній справжня любов особи, цей рефлекс слабне, тому що цінності повертаються на своє відповідне місце. Так отже, чеснота цнотливості і любов особи взаємно обумовлюються.

Справа сублімації почуттів сповнює в цьому цілому процесі важливу роль. Попередньо вже було сказано: об’єктивізація тісно поєднується з сублімацією. Певна можливість сублімації почуттів існує вже завдяки тому, що реакція на особу другої статі родиться не лише на ґрунті чуттєвості, але також почуттєвості. В зв’язку з цим чуттєва пристрасть може відступити перед іншою формою емоційного за діяння, в якій немає отого характерного для чуттєвості спрямування “на предмет вжитку”. Чи однак сама почуттєвість є здатною витіснити чуттєвість і сформувати відношення до другої людини в орбіті своїх реакцій і свого спрямування? Що це спрямування є іншим від того, яке домінує в чуттєвості, це вже відомо. Прагнення не відноситься тоді до самого лише чуттєво-тілесного використання; це є набагато більше прагнення близькості людини другої статі. Якщо однак все залишимо самопливові мимовільних реакцій, треба тоді рахуватися з небезпекою зміщення (хоч би вторинного) з площини почуттєвості на площину чуттєвості. Сублімація почуттів немислима без участі рефлексії та чесноти.

Почуттєвість може однак відіграти в цілому процесі сублімації важливу допоміжну роль. Адже треба, щоб цінність особи не була тільки “холодним” поняттям, але щоб була також відчута. Само абстрактне поняття особи не родить ще відчуття цінності особи. Взагалі відчуття цінності особи в її повному метафізичному значенні, як здається, виростає понад верхню межу нашого емоційного життя, зате розвивається воно разом з удуховленням внутрішнього життя. Отож, на шляху до цього відчуття можна використати те, що міститься якраз в почуттєвості. Здатність спонтанної реакції на цінність “людини другої статі”, на “жіночість” чи “чоловічість”, поєднана з тенденцією до певної ідеалізації навколо цих цінностей може відносно легко зчеплена в пережитті з поняттям особи так, що весь спонтанний для почуттєвості процес емоційної ідеалізації розвиватиметься вже не навколо цих цінностей “жіночість” – “чоловічість”, але власне навколо цінності особи, дозріваючої водночас розумово на шляху рефлексії. Таким чином чеснота цнотливості здобуває для себе також певну основу в емоційній сфері.

Про це зрештою йдеться у властивому розумінні практикування (втілювання) тієї чесноти, як на це вже вказав Аристотель та Тома Аквінський. Обидва вони підкреслювали, що у відношенні до чуттєво-почуттої сфери внутрішнього життя людини слід застосовувати відповідну тактику чи навіть якусь дипломатію (principium politicus); сам метод імперативу небагато тут вносить, може навіть викликати наслідки протилежні до намірених. Таке поставлення справи є доказом великого досвіду та життєвої мудрості. Дійсно, кожна людина мусить в самій собі розбудити ці енергії, які дрімають в її чуттєвості та почуттєвості, так щоб стали вони союзниками в прямуванні до правдивої любові, бо можуть вони, як відомо, бути також її ворогами. Це вміння заміни потенційних ворогів в союзників є, мабуть, ще більш знаменна для суті опанування та чесноти цнотливості, ніж сама “чиста” стриманість. В цьому міститься перша частина тієї специфічної проблематики, яку тут, згідно з найчастішим способом виражання, ми назвали проблематикою стриманості (дальше її висвітлення – в наступному розділі) в аналізі подружньої моральності. Друга частина стосується взаємного відношення ніжності і чуттєвості – проходить вона паралельно до першої; іноді неначе з нею зустрічається, однак не ототожнюється. Обговоримо її в свою чергу.