КОНФЛІКТОЛОГІЯ: ЩО ТА ЯК ВИВЧАТИ? 9 страница

На утро, г. Адмиралов должен был идти и искать пристанища себе и тетушке, которая, после разгрома лагеря в Вайхэ, также осталась без приюта. Временно, она оставалась в больнице, т. к. эта больница была женской, а ему пришлось целый день бродить, с опасностью, что он опять может попасть в руки большевиков, которые рыскали по городу, разыскивая его. Г. Адмиралов надеялся, что, может быть, увидит кого-нибудь, из русских, кто войдет в его положение и поможет ему. Ночевать ему приходилось в склепах на кладбище, которое находилось рядом с больницей, в которой лежала его жена, а пищу приносила ему на кладбище тетушка.

В таком положении прошло около 2-х недель. [146]

20-я глава

Устройство на жительство в Германии, в деревне Гаррислее и отъезд в Америку.

Однажды, проходя, осторожно, по Фленсбургу, г. Адмиралов в одной подворотне увидал толпу людей. В надежде, что он услышит русскую речь и может быть ему удастся попроситься на ночлег, он подошел к этой толпе. Оказалось, что здесь было Городское Управление и сюда приходили для поступления на работу и за всякими справками.

Только что он подошел к толпе, как из дома вышли два господина и начали говорить между собою по русски. Г. Адмиралов с радостью подбежал к ним и стал разсказывать им о своей трагедии и что он, к тому-же, не говорит по-немецки. Он просил их помочь ему в его беде. На его счастье, один был Кубанский офицер по фамилии Ворожбий, а другой латыш №. Ворожбий успокоил его и обещал сделать все, что возможно и в его силах. Он предложил, сейчас-же, идти в одну, находящуюся недалеко деревню – Гаррислее, где они проживают, и обещал похлопотать перед бургомистром деревни, чтобы там г. Адмиралова и его семью прописали и дали-бы комнату, а пока он может остановиться у него на квартире. Г. Адмиралов не знал как и благодарить г. Ворожбия за все, что он пообещал для него сделать. Сейчас-же, они и пошли в деревню. С бургомистром г. Ворожбий был в хороших отношениях. Он разсказал ему обо всем пережитом г. Адмираловым и просил помочь ему, предупредив бургомистра, что большевики уничтожили все его документы, но он, Ворожбий, со своей стороны, ручается за г. Адмиралова.

Бургомистр прописал его и всю семью под вымышленной фамилией из предосторожности, если большевики будут здесь его разыскивать. Бургомистр выдал ему также и продуктовые карточки на всю его семью. Радости г. Адмиралова не было границ. К сожалению, в деревне не было свободных комнат, т. к. деревня была на границе с Данией, а, в то время, возвращалось очень много немцев из плена и из воинских частей, а также было очень много немцев, бежавших из своих городов от большевиков. [147] Бургомистр направил г. Адмиралова к заведующему местной школой, господину Аппелю, и дал от себя отношение, чтобы тот принял и устроил г. Адмиралова, обещая, со своей стороны, дать последнему первую, освободившуюся комнату.

Заведующий школой, г. Аппель, принял г. Адмиралова очень любезно, но он может отвести ему место только в одном из классов, оборудованных для приема беженцев.

Г. Адмиралов вошел в чистый, большой и светлый класс с постланной для спанья соломой. После ночлега на кладбище, это показалось ему раем и он, поблагодарив заведующего школой, поселился в классе.

В это время, супруге его уже надоело жить в больнице и она, с нетерпением, ожидала, когда он найдет квартиру и возьмет ее из больницы. В каждый приход его в больницу, она спрашивала его о квартире. И вот, в последний его приход, он сообщил ей, что нашел квартиру, умолчав при этом, что это был угол в классной комнате с соломой на полу вместо кровати. Она сейчас-же стала собираться, как он не отговаривал ее от такой поспешности, надеясь, что, может быть, в непродолжительном времени, он получит отдельную комнату. Но супруга его все-же собралась, распростилась с администрацией больницы и больными и они отправились в деревню.

Деревня была в почтительном разстоянии от г. Фленсбурга, жена скоро утомилась и все время спрашивала: «Скоро-ли будет наша квартира?» Г. Адмиралов, со страхом ожидал развязки его обмана. Наконец, они подошли к школе и вошли в класс. В это время была чудесная погода, класс был залит солнцем и имел прекрасный вид. Г. Адмиралов отгородил, заранее, один угол класса ученическими партами, а на стол поставил цветы. Одним словом, были приняты все меры, чтобы «не ударить лицом в грязь». Все сошло благополучно. После всех переживаний и потрясений, этот угол ей тоже понравился. [148]

Спустя немного времени, заведующий школой, г. Аппель, войдя в положение семьи г. Адмиралова, отвел им учительскую комнату и обставил мебелью. Они благодарили Бога, что он не оставляет их Своею милостью и не дает погибнуть.

На другой-же день, была перевезена в школу с вещами тетушка, и в этой комнате, к которой потом заведующий школой, по приказу бургомистра, прибавил еще одну комнату, они прожили до самого отъезда из деревни Гаррислее.

Таким образом, Бог помог им устроиться вдали от Родины, в немецкой деревне, Гаррислее, где они прожили около 4-х лет, пользуясь любовью всей деревни и уважением бургомистерства. Г. Адмиралов с супругой оба работали в деревне: супруга – доктором медицины, а он ветеринарным врачем.

На этом, окончилась роль Г. Адмиралова как организатора и руководителя в г. Ростове и Ростовском Округе казачьего освободительного на Дону движения против большевиков.

10-го августа 1949-го года г. Адмиралов решил переехать на жительство со своей семьей из деревни Гаррислее в г. Гамбург, чтобы скорее выехать в Америку, т. к., живя в деревне, он все время подвергался опасности попасть в руки большевиков, которые продолжали искать его, а также из деревни трудно было устроить свой отъезд в Америку. [150]

21-я глава

Последние дни пребывания казаков в Италии. Коварная выдача их англичанами большевикам в г. Лиенце и в других местах. Ужасная жизнь семьи полк. С. В. Павлова в Италии.

В это время, казаки, жившие в Италии, готовились к ужасной развязке. Все предчувствовали, что в случае поспешного отступления из Италии, с Казачьим Станом должна произойти большая катастрофа, т. к. Италия, особенно в северной ее части, при отступлении представляла собой «мышеловку», из которой трудно было выбраться.

В Войсковом Штабе происходили тайные совещания Доманова и Раткэ с ген. П. Н. Красновым и членами Войск. Штаба, на которых присутствовали также, с разрешения Доманова: 1) А. Сюсюкин – бывший следователь НКВД (о чем хорошо знал Доманов), 2) Кубанский офицер, А. Тихоновский, приехавший в Казачий Стан вместе с отрядом Доманова – провокатор и агент НКВД и 3) переводчик Штаба, казак Богачев, принятый в Штаб по рекомендации Доманова, также оказавшийся агентом НКВД. Участвуя в этих совещаниях и выполняя задания сов. правительства, они передавали большевикам обо всем, что говорилось и предпринималось на этих совещаниях.

Все сведения о коварной деятельности Доманова в Войсковом Штабе и его роли в выдаче англичанами казаков большевикам в Лиенце и в других местах приводятся г. Адмираловым из его личных наблюдений во время его работы в Войск. Штабе, а также из следующих источников :

1) Из книги писателя Н. Н. Краснова «Незабываемое», в которой последний передает взгляды генералов П. Н. и С. Н. Красновых на Русскую эмиграцию – вообще, «Казачью трагедию» – в частности и на роль Доманова в этой трагедии. Они называют Доманова: «подлецом, преступником и провокатором», т. к. он знал о готовящейся выдаче казаков большевикам и никому об этом не сказал.

2) Из статьи, напечатанной 12-го сентября 1957-го года в газете «Новое Русское Слово», еще до выхода в свет книги Н. Н. Краснова «Незабываемое». [150] В этой статье подробно рисуется вся коварная работа Доманова в Войсковом Штабе и его роль в гибели 2.500 офицеров и военных чиновников в этой трагедии. На допросах в советс. лагерях: Шпиттале и Юденбурге Доманов, при свидетелях, сказал старшему советск. следователю, полк. Свиневу, что он знал о готовящейся выдаче казаков с их семьями большевикам (и что должны быть выданы только новые эмигранты, а старые эмигранты освобождались от этой выдачи), но он, желая выслужиться перед сов. правительством, повлек с собой и старых эмигрантов и никому об этом не сказал. При этом, повидимому для подтверждения своих слов, он показал письмо Английского командования, в котором ему было обещано помилование и награда за оказание помощи англичанам при выдаче казаков. Советский генерал, присутствовавшей при этом допросе, обругал его и сказал, что «ни обещанного англичанами замка, ни титула лорда» Доманов не получит, а будет повешен.

Присутствовавшие при этом, выданные офицеры, так были возмущены поведением Доманова, что его должны были изолировать, чтобы спасти от расправы.

Эта статья была перепечатана газетой «Нов. Рус. Слово» из Периодической информации «Содружества Лиенца», представительство которого находится в Австрии: Villach, Lager St. Martin. (Виллах, лагерь св. Мартин), а центр «Содружества Лиенца» находится во Франции, в Версале.

3) Наконец, сведения о деятельности Доманова и допросы советским следователем генералов: П. Н. и С. Н. Красновых, Шкуро, Доманова и др., после выдачи их в Лиенце, взяты г. Адмираловым из «Обще-Казачьего журнала» № 20-й за август 1953-й год. Эти сообщения ужасны по своему содержанию. [151]

Но, подготовляя выдачу казаков в руки большевиков, Доманов и Раткэ не оставляли в покое несчастную семью убитого полк. С. В. Павлова, которая по прежнему жила в Казачьем Стане, в Италии, тихо, не собираясь кому-нибудь вредить и мешать своим присутствием. Но человеческая жестокость, ненависть и безпредельная злопамятность у некоторых людей не знает предела. Доманов и Раткэ, не предчувствуя своей скорой гибели, не переставали думать о том, как-бы избавиться от живых свидетелей их ужасной и коварной деятельности и изгнать их из Казачьего Стана. Они решили отправить семью полк. С. В. Павлова в Берлин, это в то время, когда оттуда все бежали, в виду стремительного наступления на него большевиков.

Доманов и Раткэ, ультимативно, приказали семье полк. С. В. Павлова, немедленно, покинуть Казачий Стан и выехать в Берлин, где их, будто-бы, там ожидают, для них приготовлена квартира и обезпечение продуктами. Видя свое безвыходное и беззащитное положение, семья решила подчиниться, и они выехали в Берлин. Но оказалось, как и прежде в г. Виллахе, где их уже бросали один раз, в Берлине никто их не только не ожидал, но там уже почти не было русских. Главное Казачье Управление во главе с ген. П. Н. Красновым уже давно выехало из Берлина и находилось в это время в Казачьем Стане.

Прожив в одном немецком отеле несколько дней и посмотрев на весь ужас, который творился там, в связи с подготовкой немцами сдачи Берлина большевикам, они решили вернуться опять в Казачий Стан, к неудовольствию Доманова и Раткэ. Это было последним издевательством Походного Атамана, генерала Доманова, над тремя несчастными, больными и беззащитными женщинами.

Семья полк. С. В. Павлова, оставаясь до конца в Казачьем Стане, разделила участь всех казаков. Бросив последнее имущество в Италии, они пешком через горы, по колени в снегу, попали в Австрию. Там они, к их счастью, жили не в лагере, как большинство казаков, а на частной квартире, вдали от лагеря, и это спасло их от общей выдачи казаков. [152]

Сведения о последних днях пребывания семьи полк. С. В. Павлова в Казачьем Стане г. Адмиралов получил непосредственно от этой семьи, после их чудесного спасения от выдачи в Лиенце.

На этом г. Адмиралов заканчивает свои воспоминания, приводя с спокойной совестью Римскую пословицу: Feci, quod potui, faciant meliora potentes, т. е. сделал, что мог... Бог судья всем этим «героям», приведшим казаков к Лиенцевской трагедии. Если-бы эти «герои» были простыми смертными, то о них можно было-бы не говорить и забыть о их существовании, но все эти лица желали попасть в Историю казачества. Так пусть-же История разсудит их, а казаки путь знают своих истинных героев, положивших свою жизнь в жертву за свободу и честь Дорогой России и Родного, Тихого, Дона.

КОНФЛІКТОЛОГІЯ: ЩО ТА ЯК ВИВЧАТИ?

Впродовж останніх років вітчизняні суспільствознавці виявляють дедалі більший інтерес до з'ясування природи конфліктів. Це й не дивно. Адже українське суспільство, переживаючи нелегкий період трансформацій, залишається політично нестабільним, соціально неструктурованим, розколотим регіонально і тому зберігається небезпека виникнення деструктивних конфліктів.

Метою написання статті є спроба привернути увагу вітчизняних учених до важливої проблеми — визначення способів вивчення та регулювання конфліктів. Проблеми, яка вже реально постала, та поки що не піддається вирішенню.

Певним індикатором, що засвідчив зростаючий інтерес до проблематики конфлікту, став термін «конфліктологія», який нині набув значного поширення не лише в Україні.

Термін «конфліктологія», судячи зі змісту, мав би означати наукове вивчення конфлікту (конфліктів) чи бути назвою науки про конфлікти. Проте, як засвідчує використання цього терміна в науковій літературі, серед вітчизняних авторів досі ще немає єдиного його розуміння ні щодо проблематики досліджень, ні щодо методів вивчення цього явища. Інакше кажучи, незрозуміле, що саме вивчати — причини виникнення, динаміку, наслідки чи, більш практично, способи регулювання та попередження конфлікту. Неясно також, як це робити. Який загальний методологічний підхід покласти в основу вивчення конфлікту — соціологічний, психологічний, математичний, семантичний чи якийсь інший?

Більше того, серед українських дослідників відсутнє єдине розуміння навіть змісту самого терміна «конфліктологія». Так, одними дослідниками цей термін використовується як синонім теорії конфлікту, іншими — на позначення емпіричного вивчення конфліктів, а дехто використовує його для дослідження основних закономірностей прояву конфліктів.

Викладемо коротку історіографію використання терміна «конфліктологія» у вітчизняній науковій літературі. Київські автори А.А.Ручка та В.В.Танчер одними з перших серед українських вчених почали вживати цей термін. У своєму нарисі про теорію конфлікту термін «конфліктологія» вони вживають на позначення теорії конфлікту. Для них ці поняття тотожні. «Теорія соціального конфлікту», конфліктологічна перспектива, конфліктна традиція — все це позначення найважливішого напрямку розвитку соціологічної думки»¹.

Подібним чином цей термін використовує й І.Бекешкіна у своїй праці «Конфліктологічний підхід до аналізу суспільно-політичної ситуації в Україні». «Можна сказати, що «конфліктологічна парадигма», яка пояснює світ як процес і результат протиборства начал, стара мов світ: подібні пояснення ми знаходимо вже у міфології»².

У авторів підручника «Соціологія» за ред. В.М.Пічі термін «конфліктологія» з'являється у розділі «Соціологія конфлікту» спочатку у значенні «теорія конфлікту», а далі як назва окремої дисципліни, що має три рівні — загальнотеоретичний, емпіричний та проміжний. При цьому автори стверджують, що «разом з іншими спеціальними теоріями конфліктологія спирається на методологію загальної «великої» соціологічної теорії»³. Проте далі автори не уточнюють, на методологію якої ж саме «великої» соціологічної теорії спирається конфліктологія. Теорію конфлікту, теорію функціоналізму чи якусь іншу? Не зрозуміло також, у якому зв'язку знаходяться «соціологія конфлікту», «теорія конфлікту» та «конфліктологія»?

Спробу визначити поняття конфліктології, її предмет та рівні аналізу здійснено в «Словнику-довіднику термінів з конфліктології» за ред. М.І.Пірен. Автор визначає конфліктологію як «науку в багатьох вимірах: вона охоплює людину, її місце в природі, людському суспільстві і специфіку психологічних оцінок та внутрішньо-особистих вимірів. Конфліктологія — міждисциплінарна галузь знань. У ній мають місце поняття та категорії багатьох наук, які певною мірою пов'язані з проблемами життя і розвитку»⁴. В іншому місці конфліктологія визначається як «наука про зіткнення, проблемне функціонування особи, людського суспільства, природи та взаємодії людини і природи»⁵. Предметом конфліктології автори вважають «закони і категорії, що характеризують конфлікт як соціальне явище, як різновид соціальної поведінки та взаємодії»⁶. Визначаючи міждисциплінарний характер цієї дисципліни, укладачі збірника віддають перевагу у вивченні конфлікту соціології. Проте на відміну від авторів підручника «Соціологія» за ред. В.М.Пічі вони виділяють у її структурі два рівні — теоретичний і прикладний. Слід відзначити, що попри значну кількість термінів, включених до довідника, там відсутня стаття про методи конфліктології.

Оригінальний підхід до визначення предмету конфліктології та її завдань здійснив А.Т.Ішмуратов⁷. Конфліктологію він визначає як «практичну науку про специфічне спілкування людей, соціальну взаємодію особистостей, угрупувань, організацій, суспільств та держав»⁸. Конфлікт при цьому розглядається як хвороба спілкування, тобто автор дотримується психологічної орієнтації у визначенні природи конфлікту, спираючись на когнітивні принципи аналізу.

Особливість підходу А.Т.Ішмуратова до визначення конфліктології полягає у двох моментах. По-перше, він визначає конфліктологію як прикладну дисципліну, по-друге, спирається на психологічні методи пояснення природи конфлікту.

Розуміння конфліктології як прикладної дисципліни зустрічається також у російського соціолога А.Г.Здравомислова «Конфліктолог — це спеціальна професія, представники якої беруть участь у багатьох переговорах, виїздять у «гарячі точки», де працюють консультантами і виступають учасниками переговорного процесу на різних рівнях і в різних ситуаціях»⁹.

Праці, у назві яких фігурує термін «конфліктологія», що останнім часом з'явились в Україні, мають здебільшого прикладний характер, проте питання методу та проблематики досліджень там також чітко не врегульовані ¹⁰.

Якщо відмовитись від розуміння конфліктології як дисципліни, тотожної теорії конфлікту, що є цілком обґрунтованим з методологічної точки зору, то з наведених вище визначень можна виділити два підходи до розуміння цієї дисципліни:

1. Міждисциплінарний

2. Спеціалізований.

Міждисциплінарний підхід, віддаючи перевагу соціології, виділяє дві предметні зони досліджень в рамках конфліктології — теоретичну і прикладну. Спеціалізований, спираючись на психологічні методи аналізу, відстоює прикладний характер дисципліни.

До проблемних належать також питання теоретичного характеру, які безпосередньо впливають на окреслення об'єкта дослідження. Це передусім визначення і розуміння конфлікту. Як слід розглядати конфлікт, у широкому чи вузькому значенні? Інакше кажучи, які конфлікти є предметом вивчення конфліктології? Внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові, міжгрупові, внутрішньодержавні, міжнародні тощо. Питання стоїть також про те, чи вважати конфліктом усі явища антагоністичного характеру, що мають місце як у свідомості індивідів та груп, так і в їх поведінці на всіх рівнях суспільства, чи лише відкрите протиборство, зіткнення сторін? Для практиків, чиї зусилля спрямовані на безпосереднє врегулювання конфліктів, ці питання менш суттєві, проте від теоретиків вони вимагають спеціальної уваги. Потрібно зауважити, що тут існують різні думки і у західних вчених. Соціологи більш схильні до вузького визначення конфлікту, психологи — до широкого". На наш погляд, під конфліктом слід розуміти таку поведінку сторін, яка спрямована на завдання взаємної шкоди. Тобто, сторони перебувають у ситуації протиборства і здійснюють дії, спрямовані одна проти одної (сontlictus — у перекладі з латинської означає зіткнення, протиборство).

Таке біхевіористичне розуміння конфлікту дає змогу відмежувати його від суміжних явищ — конкуренції, ворожості і ворожнечі, останні з яких по суті є явищами психічного характеру, які стосуються психіки індивідів та груп, а не їх поведінки.

Близьким до питання розуміння конфлікту є питання типології, визначення учасників, визначення часових рамок timing, функцій та наслідків конфлікту. Ці питання вимагають особливої уваги, тому не будемо зараз на них зупинятися.

Відтак можна констатувати, що термін «конфліктологія» дещо метафоризувався. Його використовують як загальний знаменник, свого роду деномінатор для наукового дослідження чи на позначення явищ суспільного життя, що мають певне відношення до конфлікту.

Про що свідчить така ситуація? З одного боку, спостерігається позитивна тенденція до спеціалізованого вивчення деяких аспектів конфлікту в рамках окремих напрямків (наприклад з точки зору психології, як це робить Ішмуратов), а з іншого, питання про науковий статус дисципліни, її предмет та методи вивчення конфлікту залишаються нез'ясованими.

Термін «конфліктологія» в різних словосполученнях набув поширення на території колишнього Радянського Союзу в результаті збігу кількох обставин:

1. Відсутності однозначного розуміння понять у суспільних науках взагалі та нерозвинутості вітчизняної наукової термінології зокрема.

2. Слабкого рівня досліджень у вивченні конфлікту недержавними і неурядовими науковими закладами.

3. Бажання надати більшої науковості працям.

4. Неадекватного використанням терміна у мас-медіа.

5. Бажанням уникнути «негативної» конотації при використанні терміна «конфліктний».

Зауважимо,що на Заході, коли йдеться про традицію вивчення проблеми суспільної думки, вживають словосполучення “conflict tradition”, коли йдеться про теорію, вживають “conflict theory”, а щодо прикладних досліджень конфліктів, використовують термін “conflict studies". Йдеться передусім не про калькування англіцизмів, а про розвиток повновартісної і водночас уніфікованої наукової термінології, що була б зрозумілою як вітчизняним, так і західним дослідникам. Тому загальний комплекс проблем, пов'язаний з емпіричним і теоретичним вивченням конфліктів, пропоную називати так, як це прийнято у світі, «вивчення конфлікту», «студії конфлікту»; підхід до аналізу макросуспільних явищ з точки зору конфлікту — «конфліктним підходом», теоретичні питання розглядати у руслі теорії чи теорій конфлікту.

Причиною написання статті стала потреба наукового вивчення конфлікту як об'єктивної реальності, що існує в різних сферах суспільного життя, та стурбованість, викликана різнобоєм у вживанні терміна представниками різних суспільних дисциплін. Відтак постає необхідність вироблення однозначного розуміння терміна «конфліктологія», а також предмета та методів цієї дисципліни.

Тут хотілося 6 звернути увагу на питання, пов'язані з етимологією терміна «конфліктологія». Насамперед зазначимо, що термін «конфліктологія» західними, вченими практично не вживається. Однак, як зізнався в одній з приватних розмов Йоган Гальтунг, він сам використовував цей термін у другій половині 50-их років. Проте відмовився від його застосування, як і більшість західних вчених, у зв'язку з загостренням міжнародних стосунків, викликаних подіями холодної війни. Західні дослідники не бажали ототожнювати свої наукові інтереси з дисципліною, назва якої звучить надто непривабливо. Натомість було створено напрямок, що займався тими ж проблемами, проте з іншою назвою — Peace Studies.

Як і коли з'явився термін «конфліктологія» на території колишнього Радянського Союзу? Можна запропонувати наступне пояснення виникнення і поширення цього терміна. Правдоподібно, що він з'явився наприкінці 80-х pp., незалежно від впливу Заходу, коли виникли перші симптоми дезінтеграції Радянського Союзу спочатку в російських урядових інститутах чи близьких до них закладах. Згодом термін почав вживатися у наукових установах, інститутах АН Росії, де дістав подальший розвиток та застосування.

Перші публікації, де фігурував термін «конфліктологія», з'явились у російських виданнях у 1991-1992 pp. Проте там не було чіткого визначення ані предмета, ані галузі досліджень даної дисципліни¹². Далі термін поширився у більшості пострадянських держав і зокрема в Україні, де використовується і в даний час.

Термін «конфліктологія» майже відсутній у проблематиці суспільних дисциплін, що розробляються на Заході. Однак це не є свідченням того, що проблемі конфлікту там приділяється недостатньо уваги. Навпаки, природа конфлікту вивчається в рамках багатьох суспільних (і не тільки) дисциплін — соціології, політології, психології та соціальної психології, філософії, культурології, теорії міжнародних відносин, а також в математиці та теорії ігор. Проте кожна з цих дисциплін вивчає конфлікт з точки зору своїх методологічних підходів та методів. Що стосується еклектичних підходів до вивчення конфлікту, що останнім часом розробляються західними вченими, то у кожному з них чітко домінують методи якоїсь однієї дисципліни.

У західному суспільствознавстві можна виділити кілька предметних зон, присвячених вивченню конфлікту. Якщо розділити їх за рівнями аналізу, то отримаємо наступну картину. У соціології на макрорівні проблематика конфлікту розробляється у рамках теорії конфлікту (Conflict Theory). На рівні спеціальних соціологічних теорій конфлікт вивчається в руслі теорії мобілізації ресурсів (Resource Mobilization Theory), теорії відносної депресії (Relative Deprivation Theory), теоріях революції, що разом покликані пояснити причини виникнення масових суспільних рухів, що, як правило, мають конфліктний характер¹³.

На рівні аналізу конфлікту як об'єктивного явища суспільного життя в соціології сформувався певний напрямок, що має назву соціологія конфлікту. Сумнівно, чи цей напрямок можна віднести до спеціальних соціологічних теорій, як спробували показати деякі вітчизняні автори¹⁴. Різниця тут не у рівні прояву конфлікту, а у рівні аналізу. Нарешті, з точки зору вирішення практичних потреб зменшення рівня насильства у конфліктах різного рівня складності був створений спеціальний напрямок, що має назву Peace studies. Основні проблеми, що тут розглядаються, — це вивчення причин виникнення конфлікту, пошук шляхів ненасильницького врегулювання конфлікту та умов, що сприяли б збереженню миру. Виникнення цього напрямку пов'язане з діяльністю норвезького вченого Йогана Гальтунга (Johan Haltung).

Близьким до останнього є напрямок з експериментального вивчення конфлікту, що базується на аналізі окремих випадків — Conflict studies. Щоправда, в рамках цього підходу рівень аналізу конфлікту коливається від мікроконфліктів (на рівні окремих індивідів) до міжнародних.

Окреме місце в західному суспільствознавстві займає така дисципліна, як полемологія. Творці цієї дисципліни виводять її назву від гераклітівського polemos, що означає не лише війну, але й конфлікт у широкому значенні цього слова¹⁵. Полемологія — це міждисциплінарний напрямок досліджень, що розвинувся головно у Франції і вивчає причини виникнення конфліктів та воєн й умови збереження миру. Крім того, окремі аспекти конфлікту вивчаються в рамках таких соціологічних та психологічних теорій, як теорія груп, теорія ролей, теорія організації, теорія управління та ін.

Одним з важливих питань про з'ясування статусу конфліктології як наукової дисципліни є необхідність визначення сфер її повноважень у вивченні конфлікту. Для цього слушним видається попереднє виділення сфер інтересів вже усталених напрямків вивчення конфлікту, з якими вітчизняні автори часто схильні ототожнювати конфліктологію. Ідеться передусім про теорію конфлікту і соціологію конфлікту. Це два рівні вивчення конфлікту у соціології. Проте теорія конфлікту розглядає це явище стосовно всього суспільства, намагаючись пояснити суспільний устрій з точки зору конфліктних інтересів, боротьби, домінації одних груп та підпорядкування інших. Тобто конфлікт розглядається не лише як об'єктивне явище, що спостерігається у різних сферах суспільного життя, а й як певна перспектива, покликана відповісти на основне питання соціології — як можливе існування суспільства?¹⁶ Якщо теорія конфлікту пояснює причини виникнення конфліктів, їх функції та наслідки на рівні всього суспільства (макрорівні), то соціологія конфлікту спрацьовує на рівні суспільних груп (мезорівні). Предметом її вивчення передусім е соціальний конфлікт, той, що відбувається на рівні соціальних груп і має соціальне підґрунтя. На відміну від теорії конфлікту, соціологія конфлікту спирається не лише на теоретичні методи аналізу, але й застосовує емпіричні дані¹⁷.

Що стосується мікрорівня або рівня взаємодії окремих індивідів, то тут перевага належить експериментальним методам, що використовуються в рамках соціальної психології¹⁸.

Хоча на Заході досить відчутною стала тенденція до активізації міждисциплінарних досліджень у галузі конфлікту, в Україні з огляду на слабкий стан розвитку суспільних дисциплін про створення інтегративної, міждисциплінарної науки про конфлікти говорити поки ще рано. По-перше, відсутнє чітке розуміння предмета цієї дисципліни. По-друге, нерозроблено методологію, немає погодження щодо того, який підхід покласти в основу методології даної науки. По-третє, становлення будь-якої науки передбачає внутрішню і зовнішню інституціоналізацію. Стосовно конфліктології з огляду на два перші пункти така інституціонілізація поки що не відбулася.

На Заході, де вивчення конфлікту відбувається вже протягом 40-50 років у рамках соціології, психології, соціальної психології та інших дисциплін, було нагромаджено значний досвід вивчення цього суспільного явища. Більше того, якщо поєднуються кілька методологічних підходів, то один з них домінує. (Наприклад, еклектична модель конфлікту Роджера Фішера, проф. Гарвардського університету, ґрунтується на методах психології¹⁹, звернення Дж.Бартона до необхідності вироблення міждисциплінарного підходу до розв'язання конфліктів спирається на теорію людських потреб, психологічну теорію, вперше висунуту Р.Маслоу²⁰. Формалізовані моделі конфлікту К.Боулдінга базуються на математичних теоріях і теорії ігор²¹ і т. д.). Тобто будь-яка інтеграція передбачає домінацію якогось одного, останнім часом переважно психологічного підходу до вивчення конфлікту.

Стосовно використання адисциплінарного підходу до визначення методу конфліктології, що експонується останнім часом російськими вченими з Центру конфліктології РАН, то, на наш погляд, такий підхід попри всю свою привабливість хибує методологічною амбівалентністю у застосуванні до теоретичних досліджень конфлікту. Це в першу чергу стосується визначення поняття конфлікту, його типології, динаміки, форм прояву, функцій та наслідків. Великий досвід вивчення цих питань нагромаджений у межах психології та соціології.

З іншого боку, питання про створення нового наукового напряму, що стосується проблематики суспільних дисциплін, вимагає віднесення до ширшої, філософсько-методологічної традиції погляду на суспільні явища. Стосовно конфлікту, проблема полягає у тому, яку ж метасуспільну методологію обрати для його вивчення — конфліктну чи функціональну? І тут вже мало сказати про адисциплінарний підхід, бо він мусить бути пов'язаним з певною традицією, методологією, способом аналізу конфлікту. Проте, зважаючи на те, що термін «конфліктологія» набув значного поширення, пропонуємо обмежити його вживання сферою практичного регулювання конфліктів. Це, з одного боку, дасть змогу уникнути дискусії щодо переваг того чи іншого підходу у виробленій методології вітчизняної науки про конфлікти, а з іншого, дасть шанс виробити власний напрямок у вивченні конфлікту, а саме: комплекс заходів щодо його врегулювання. Таким чином, термін міг би бути цілком прийнятним і зрозумілим для вчених інших країн, які з цією метою використовують такі терміни, як примирювач — «facilitator, посередник — «mediator», спеціаліст з ведення переговорів — "negotiator чи працівник з розв'язання конфлікту — "conflict worker". Отже і професія «конфліктолог» набула 6 цілком зрозумілого і ясного змісту.

Проте, визнаючи необхідність ширшого обговорення цього питання, доцільно було б провести круглий стіл, конференцію чи інший науковий захід, на якому обговорити питання визначення конфлікту, методів його вивчення, типологію (з особливою увагою до етнічного конфлікту) термінологію та ін.

Разом з тим цілком підтримую висунуті вітчизняними вченими пропозиції про необхідність створення спеціалізованих наукових установ по вивченню конфлікту, а також розробку спеціалізованих курсів в рамках факультетів соціології, психології, політичних наук, міжнародних відносин з проблематики конфлікту.

Наукові пошуки не повинні обмежуватись аналізом абстрактних методологічних схем та підходів, а спрямовуватись на поширення знань про конфлікт як об'єктивне явище суспільного життя, на формування відповідної культури поведінки у конфлікті, яка за умови неупередженого аналізу власних дій та дій супротивника повинна сприяти розвиткові «культури компромісу». Остання, на нашу думку, повинна стати одним з головних елементів політичної і громадської культури всього українського суспільства.