Інфаркт міокарда 4 страница

Пороки серця — це органічні ураження його клапанів. Вони можуть бути набутими і вродженими. Перші зустрічаються значно частіше і причиною їх, в основному, є ревматичний ендокардит, рідше — септичний ендокардит, сифі­ліс, травма. Вроджені пороки є наслідком дефектів у формуванні серця і вели­ких судин під час внутрішньоутробного розвитку дитини.

Пороки серця порушують загальний кровообіг, механізм і характер якого залежать від виду пороку. Розрізняють недостатність клапанів і звуження (сте­ноз) клапанного отвору або одночасно і те і друге. При недостатності клапани не змикаються повністю під час систоли та діастоли і частина крові при скоро­ченні серця повертається назад. При стенозі — утруднене надходження крові через звужений отвір і вигнання її з порожнини серця. В обох випадках серце­вий м'яз змушений працювати з додатковим навантаженням для забезпечення

Фізична реабілітація

Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів

гемодинаміки в організмі. При подібному функціонуванні спочатку розвива­ється компенсаторне збільшення відповідного відділу серця, розширення його порожнин, а при подальшому прогресуванні — декомпенсація і серцева недос­татність. До такого стану швидше призводять стенозуючі пороки серця та складні пороки, коли звуження отвору поєднується з недостатністю клапанів.

Пороки серця лікують, переважно, консервативними методами. Однак з кожним роком все більше застосовують оперативне лікування як уроджених (незарощений баталлів протік, дефект міжпередсердної перегородки, дефект міжшлуночкової перегородки тощо), так і набутих (мітральний стеноз, міт-ральна недостатність, аортальний стеноз і мітральна недостатність тощо) по­років серця. Центральне завдання лікування при компенсованих пороках — удосконалення компенсації та зменшення ймовірності переходу у декомпенсо­ваний стан, а при розвитку недостатності кровообігу — нівелювання її проявів та підвищення функціональних можливостей серцево-судинної системи.

Застосування засобів фізичної реабілітації у комплексному лікуванні зале­жить від характеру пороку серця та глибини порушення кровообігу, спричине­ного ним, і буде проводитись за програмою недостатності кровообігу відповід­ного ступеня. Однак вид пороку серця буде вносити деякі особливості в їх застосування. Так, при стенозі мітрального клапана, що супроводжується не­достатністю кровообігу II ступеня, у заняття ЛФК не включають вправи з пог­либленням дихання, які викликають прилив крові до серця і будуть збільшува­ти застій її у малому колі кровообігу, легенях. При ваді того самого клапана, але при його недостатності у стадії компенсації, пацієнтам рекомендується займатися у групах здоров'я, учням — у спеціальній або підготовчій, основній групі і за умови доброї адаптації до фізичних навантажень — деякими видами спорту. Взагалі, при компенсованих пороках серця фізична реабілітація прово­диться за аналогією її застосування у хворих на стенокардію, які віднесені до І або II функціонального класу.

Дистрофія міокарда (міокардіодистрофія)— захворювання серцевого м'яза, що пов'язане з порушенням трофічних, біохімічних і фізико-хімічних процесів у міокарді. Причиною її виникнення є: анемія, авітамінози, порушен­ня обміну, інтоксикація, ендокринні захворювання, зловживання алкоголем, фізична та психічна перевтома. Захворювання може виникнути при нераціо­нальних заняттях спортом, особливо у видах, пов'язаних з тренуванням витри­валості і швидкісно-силових якостей та при систематичних фізичних перенап­руженнях на фоні хронічної інфекції або інтоксикації. Хворі скаржаться на за­дишку при фізичному навантаженні, підвищену втомлюваність, почастішання серцебиття, неприємні відчуття у серці, а інколи біль у ньому, загальну слабкість. Об'єктивно виявляється порушення скоротної здатності і збудливос­ті серця, інколи виникає недостатність кровообігу.

Лікування дистрофії міокарда націлене на усунення основного захворю­вання, причин, що її викликали, боротьбу з проявами міокардіодистрофії. Для цих хворих найбільш підходить програма фізичної реабілітації, що застосову­ється при недостатності кровообігу І ступеня. У спортсменів на етапах реабі­літації рекомендуються спочатку вправи, що імітують рухи в обраному виді

спорту, а у подальшому — такі, що сприяють відновленню витривалості. По­тім поступово включаються в заняття швидкісні та силові вправи.

Хворим з серцевою патологією показане санаторно-курортне лікування. Залежно від характеру, перебігу захворювання і його наслідків, функціональ­них резервів серцево-судинної системи та організму в цілому пацієнтам реко­мендуються бальнеологічні, кліматичні та місцеві кардіологічні санаторії.

5.2. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Захворювання органів дихання займають значне місце в патології внут­рішніх органів і мають тенденцію до зростання. До них відносять пневмонію, плеврит, бронхіальну астму, емфізему і туберкульоз легень, пневмосклероз, бронхоектатичну хворобу, бронхіт. Причиною може бути інфекція, інтоксика­ція, алергічний та запальний процеси. Захворювання органів дихання спричи­няє охолодження, ослаблення організму, що викликане іншими хворобами, втрата крові, недостатнє та неповноцінне харчування; шкідливі умови праці, тривале перебування хворого у ліжку, неефективно проведене лікування тощо.

Захворювання органів дихання проявляються кашлем, виділенням мокро­тиння, кровохарканням, болем у грудях, ядухою. Для легеневої патології харак­терними є зміни нормального стереотипу і механізму дихального акту у вигля­ді порушень фази вдиху і, особливо, фази видиху, дискоординації дихальних рухів, поява поверхневого і прискореного дихання, зменшення дієздатності ди­хальних м'язів. Спостерігаються зміни бронхіальної прохідності, збільшення секреції слизу і мокротиння, погіршення самоочищення дихальних шляхів. Це призводить до зміни вентиляції і газообміну у легенях. Причиною розладу ди­хання найчастіше є: погіршення прохідності дихальних шляхів, обмеження рухливості грудної клітки і легень, зменшення поверхні і еластичності легене­вої тканини, порушення дифузії газів у легенях та центральної регуляції дихан­ня і кровообігу.

Інтегральним проявом розладу функції органів дихання є дихальна недос­татність, при якій не забезпечується нормальний газовий склад крові або він досягається за рахунок підсиленої роботи апарату зовнішнього дихання. Це призводить до зниження вмісту кисню у крові (гіпоксемія) та кисневого голо­дування тканин (гіпоксія).

Дихальна недостатністьмає три ступеня: І ступінь— прихована, прояв­ляється задишкою при фізичному навантаженні, яке раніше її не викликало. У стані спокою недостатності кисню організм не зазнає; II ступінь— задишка спостерігається при незначному фізичному напруженні, але за рахунок ком­пенсаторної надмірної вентиляції кількість кисню в організмі підтримується на нормальному або близькому до нього рівні; Ш ступінь— поява задишки в стані спокою, гіпоксемії та гіпоксії, суттєва різниця легеневих об'ємів та ін­ших показників.

Фізична реабілітація

Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів

Водночас Із розвитком дихальної недостатності погіршується стан серце­во-судинної системи: спочатку спостерігається компенсаторне збільшення її діяльності, а в подальшому виникає недостатність кровообігу, спостерігають­ся зміни в діяльності практично всіх інших органів і систем організму. В ле­генях і плевральній порожнині можуть виникати ускладнення у вигляді інфільтратів, абсцесів, емфіземи, ателектазів, склерозу легень, плевральних спайок.

Захворювання органів дихання лікують комплексно із широким застосу­ванням фізичної реабілітації. Засоби: ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапія — у лікарняний період реабілітації, а механотерапія, працетерапія — переважно у післялікарняний.

5.2.1. Клініко-фізіологічне обгрунтування застосування засобів фізичної реабілітації

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів дихання застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізич­них вправ проявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких при розвитку дихальної недостатності на перший план виступає механізм фор­мування компенсації та тонізуючого впливу, а у подальшому — механізм тро­фічної дії, нормалізації функцій.

Фізичні вправи підвищують тонус ЦНС, сприятливо впливають на нерво­во-регуляторні механізми управління вегетативними функціями організму, під­силюють моторно-вісцеральні рефлекси, активізують органічні взаємозв'язки між рухом і диханням.

Здатність людини довільно керувати компонентами дихального акту, змі­нюючи глибину, частоту і тип дихання, співвідношення фаз вдиху і видиху та їх тривалість, дає можливість виробити за механізмом умовних рефлексів пов­ноцінне дихання. З іншого боку, м'язова діяльність може зруйнувати ненор­мальні умовні рефлекси, що виникли внаслідок захворювання. У тих випадках, коли в легенях є суттєві незворотні анатомічні зміни, вправи забезпечують більш раціональну компенсацію, що в результаті систематичних тренувань оп­тимального поєднання дихання і рухів закріплюється і автоматизується.

При патології легенів крім нервово-рефлекторного в покращанні діяльнос­ті системи дихання виразно проявляється і гуморальний шлях. В його основі лежать подразнення дихального центру біологічно-активними речовинами і продуктами обміну, що утворюються при м'язовій діяльності і постачаються кров'ю у мозок.

Покращання нервово-гуморальної регуляції дихання, зміцнення дихальної мускулатури, зростання рухливості грудної клітки і діафрагми нормалізують дихальний акт і забезпечують оптимальну вентиляцію. Це, разом із збільшен­ням кількості функціонуючих альвеол і легеневих капілярів, що виникає під ді­єю фізичних вправ, посилює газообмін у легенях, підвищує насичення артері­альної крові киснем, усуваючи або зменшуючи гіпоксемію. Завдяки цьому ін-

тенсифікуються відновні, обмінні і трофічні процеси у тканинах, стимулюєть­ся регенерація, прискорюється розсмоктування ексудату у легенях і плевраль­ній порожнині, що запобігає утворенню спайок. Одночасно зменшується на­вантаження на систему кровообігу, збільшуються її функціональні резерви, знижується можливість розвитку недостатності кровообігу.

Особливістю методики ЛФК при захворюваннях органів дихання є широ­ке застосування спеціальних дихальних вправ. Використовують вольове керо­ване статичне, динамічне і локалізоване дихання. Перше втягує у роботу ди­хальні м'язи і сприяє нормалізації відношення вдих-видих; друге поєднує ди­хання з рухами і підсилює вдих або видих (рис. 5.6); третє підсилює дихальні рухи у визначеній ділянці грудної клітки і одночасно обмежує її в іншій части­ні. Хворих навчають довільної зміни частоти, глибини і типу дихання, подов­женого видиху, який може додатково збільшуватися за рахунок вимови звуків і їх сполучень.

У заняття часто включають статичні дихальні вправи з дозованим опором, який робить руками реабілітолог. Так, для опору при діафрагмальному дихан-

Рис. 5.6. Вправи, що сприяють ви­диху

Фізична реабілітацій

Р о з л і а 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів

Рис. 5.7. Статичні дихальні вправи з подоланням опору рук реабілітолога

ні він тисне руками в ділянці краю реберної дуги, ближче до середини грудної клітки (рис. 5.7, 1); верхньогрудного дихання — у підключичній ділянці (рис. 5.7, 2); верхньогрудного та середньогрудного дихання — у верхній части­ні грудної клітки (рис. 5.7, 3); нижньогрудного дихання — у ділянці нижніх ре­бер (рис. 5.7, 4). З цією метою використовують надувні іграшки, м'ячі, вкла­дання на ділянку підребер'я та живота мішечка з піском від 0,5-1 кг.

Для виконання спеціальних дихальних вправ дуже важливим є вибір пра­вильного вихідного положення хворого, що дозволяє посилити вентиляцію в обох чи в одній легені, верхній, нижній або середній її частині. Найбільш ви­гідним є положення стоячи, тому що грудна клітка і хребет можуть переміщу­ватися у всіх напрямках і ЖЄЛ досягає найбільших величин. У положенні си­дячи, при якому хребет утворює дугу, переважає нижньобокове і нижньозаднє дихання, а при прогнутій спині — верхньогрудне дихання. У положенні лежа­чи на спині чи животі переважають рухи ребер нижньої частини грудної кліт­ки, на боці — вона рухається вільно на боці, що протилежний опірному. Для підсилення рухів нижньої частини грудної клітки у будь-якому вихідному по­ложенні треба підняти руки на голову або вище, а верхньогрудного дихання — покласти руки на талію.

У випадку накопичення мокротиння і гною в бронхах застосовують дре­нажні положення, що сприяють відтоку вмісту бронхів у трахею, звідки воно евакуюється під час відкашлювання. Залежно від локалізації патологічного вогнища хворим надають відповідні різні дренажні положення, при яких зона ураження має знаходитись вище біфургації трахеї, що забезпечує оптимальні умови для відтоку вмісту бронхів (рис. 5.8) Ефект дренажних положень підви­щується, якщо під час видиху реабілітолог натискує на відповідну ділянку грудної клітки, проводить вібраційний масаж або легке постукування по ній. Разом зі статичними дренажними дихальними вправами, які здебільшого про­водяться перед початком заняття протягом 5-15 хв, застосовують динамічні дренажні дихальні вправи.

При побудові комплексів лікувальної гімнастики і самостійних занять слід передбачати вправи на зміцнення дихальних м'язів і розслаблення.

Лікувальний масаж застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Його лікувальна дія проявляється трьома основними механізмами —

Рис. 5.8. Дренажні положення, що сприяють відтоку патологічного вмісту бронхів у тра­хею. Темним показано розташування патологічного вогнища в легенях, стрілкою відміче­но напрямок відтоку вмісту бронхів у трахею

нервово-рефлекторним, гуморальним та механічним. При захворюваннях ор­ганів дихання провідним є нервово-рефлекторний механізм.

Масаж урівноважує основні нервові процеси в ЦНС, підвищує її рефлек­торну функцію, рефлекторно впливає на процес дихання, вентиляцію, газооб­мін. Так, при масажуванні ділянки носа та носо-губного трикутника стимулю­ється носо-легеневий рефлекс, який сприяє розширенню бронхів та поглиблен­ню дихання. Доведено, що при розминанні м'язів усього тіла збільшується хвилинний об'єм дихання та споживання кисню. Наслідком цього є підвищене насичення артеріальної крові киснем, ліквідація або зменшення гіпоксемії і за рахунок підсилення кровообігу —- покращання транспорту кисню кров'ю на периферію, усунення чи зниження гіпоксії.

Масаж грудної клітки зміцнює дихальні м'язи, підвищує її рухливість і еластичність, сприяє розсмоктуванню ексудату, ліквідації застійних явищ у ле­генях І зменшує ймовірність розвитку спайок та інших легенево-плевральних ускладнень.

Фізична реабілітаиія

Р о з а і л 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів

Лікувальний масаж призначають у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації при неспецифічних захворюваннях легень (емфізема, пневмоскле­роз, бронхіальна астма). Застосовують сегментально-рефлекторний масаж по­перекових, верхньогрудних та середньошийних спинномозкових сегментів. Масажують рефлексогенні зони грудної клітки, носа та носо-губного трикут­ника; роблять непрямий масаж діафрагми, легень, серця.

Фізіотерапію застосовують на всіх етапах реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії фізичних методів є нервово-рефлекторний і гу­моральний.

Різноманітні фізичні чинники, як природні, так і преформовані, діють на організм не тільки через шкіру, слизові оболонки, а й дихальні шляхи з допо­могою подразнення їх численного рецепторного апарату. Рефлекторно зміню­ється збудливість дихального і судинорухового центрів, що негайно відбива­ється на вентиляції і газообміні в легенях та процесах тканинного дихання. Од­ночасно фізичні чинники сприяють нормалізації функціонального стану ЦНС, підвищенню координуючої ролі кори головного мозку.

Фізіотерапевтичні методи ліквідують рефлекторне порушення кровообігу в слизовій оболонці бронхів, активізують трофічні процеси, діють протиза­пально, спазмолітично, десенсибілізуюче. Вони розріджують мокротиння і покращують відхаркування. Фізичні чинники викликають активну гіперемію в легенях, стимулюють крово- і лімфообіг у них; прискорюють розсмоктування інфільтратів та ексудату, протидіють утворенню плевральних спайок, активізу­ють обмінні процеси; зменшують інтоксикацію, діють бактерицидно, знеболю­юче. Загалом вони зміцнюють і загартовують організм, позитивно впливають на адаптаційно-компенсаторні процеси, сприяють попередженню загострень захворювання.

При захворюваннях органів дихання застосовують такі лікувальні методи: інгаляцію аерозолями (електроаерозолями), аероіонотерапію, спелеотерапію, соллюкс, УФО, медикаментозний електрофорез, УВЧ-терапію, індуктотермію, мікрохвильову терапію, діадинамотерапію, хвойні, кисневі, вуглекислі ванни та ванни за Гауффе, зігріваючі компреси, обтирання, душ, купання, кліматолі-кування.

Механотерапію застосовують у післялікарняних етапах реабіліта­ції у вигляді занять на тренажерах для підвищення функцій дихальної і серце­во-судинної систем та фізичної працездатності.

Працетерапію застосовують у післялікарняних етапах реабілітації. Використовують відновну працетерапію, а у разі необхідності — професійну.