Теорії походження Давньоруської держави. Причини утворення Київської Русі. 3 страница

В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї.

Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду. Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис. Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б. Хмельницького. Перевага залишилася на боці поляків, і Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки.

Б. Хмельницький, який не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу.
Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.
Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізації ідеї державності України. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р.

22.Входження України під протекторат Московського царства. «Березневі статті» 1654р.

В ході Визвольнї війни перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Тут бік гетьмана взялаРосія. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави. На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького.

Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини.
Декілька статей дещо обмежували суверенітет України: ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні. Козаки вільно обирали гетьмана, але при цьому сповіщали царя про свій вибір.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.
Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

24. Основні напрямки державної політики гетьмана І.Виговського. Причини громадянської війни.

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським.

У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва.
У зовнішній політиці Виговський прагнув підтримувати дружні взаємини з усіма сусідніми країнами, не виявляючи переваги жодної з них. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були розроблені ще при участі Б.Хмельницького. В той же час гетьман відновив союз з Кримським ханством, що був разірваний з моменту укладання Березневих статей і почав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на укріплення міжнародного авторитету України, викликала неспокій московського уряду. Прагнучи посилити свій вплив на Україну, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.
Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.
25.Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби «Руїна»

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького. Це був яскравий представник доби Руїни . В своїй політиці він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви . Підписані так звані Московські статті не тільки підтверджували Переяславські статті 1659 року, та ще більше обмежували права українського народу. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 року між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську сторону навіть не запросили . І Брюховецький , побоюючись загального повстання розуміє: єдиний шлях порятунку для України – вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. Одночасно Брюховецький веде таємніф переговори з гетьманом Правобережжя Дорошенком , який також веде переговори з Туреччиною та Кримським ханом . На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні . Весною 1668 року Дорошенко переходить Дніпро , тріумфіально крокуючи по Україні . Народ вітав його і переходив на його бік . Це був час найвижчого тріумфу Дорошенка . Коли він наблизився до с. Будищі поблизу Опішні , де стояв табір Брюховецького , козаки збунтувались проти Брюховецького і вбили його . Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра .

В тому ж таки 1668 році Дорошенко , змушений повернутися на Правобережжя для боротьби з почавшими наступ поляками прозначає наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. З падіння па Правобережжі Дорошенка і тиском , в тому числі й військовим , з боку Москви Многогрішний клянется на вірність цареві та дістає його визнання як гетьмана Лівобережної України . Укладена ним в Глухові угода чіткіше визначала автономію України в складі Московської держави.Гетьман України позбавлявся права дипломатичних відносин , обмежувався перехід селян в козаки і навпаки . Глухівські статті дещо послаблювали централізовану політику царизму на Україні . Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі , використовуючи для цього загони компанійців . Активно бореться з старшинською олігархією . Сам призначає та змінює полковників , сотників , без суду їх карає , накладає податкина старшину та духовенство . Але його нетактовність та самовласність , абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього . Від козацької верхівки до Москви пішли доносии , в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини . 1672 року Дям’яна Многогрішного скинуто з гетьманування ,

Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія , намагаючись обмежити владу наступного гетьмана . І це дуже подобалось офіційній Москві . На Генеральній Раді біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - Івана Самойловича . Беручи в свої руки булаву , Самойлович прийняв ряд умов , які обмежували владу гетьмана , також проводячи лінію старшинської верстви , надаючи державі аристократичного характеру . Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини . Компанійський полк , який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити . Самойлович не скликав Загальної Ради , а обмірковував всі справи з Радою Старшин . Створив інститут бунчуових товаришів , до якого входили переважно сини старшин , що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення , готуючись зайняти посади , звільненні їхніми батьками . Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі . Та й взагалі , за 15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером .

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику . Він притягує під свою владу правобережних полковників. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Щоб поширити кордони України , Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну , Волинь , Підлящща , Поділля , Підгір’я , Червону Русь , які завжди були частиною України . Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину , яка була заселена українцями . Та ці обдва домагання не мали успіху . Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею . Взагалі , за час правління Самойловича старшина скаржилась на те , що він не скликав Ради , брав хабарі , роздавав родичам землю . Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію , створивши власну династію правителів .

Таким чином , за часів гетьманування спочатку Многогрішного , а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина .

26.Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби „Руїни".

У 1677р. Правобережжя знову опинилося під владою Польщі. Тільки в 1713р. були встановлені польсько-шляхетські порядки. Поділивши Україну на чотири традиційні воєводства( Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське( Київ залишався під владою Росії), поляки почали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. Магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на термін від 15-20 років, та звільнення від усяких повинностей. Але з подальшим заселенням цих земель іде закріпачення селян. Шляхта всіляко заважала розвиткові міст. Багато міст були приватною власністю магнатів. Розвивалися мистецтво та зовнішня торгівля. Майже всі багатства, створені на Правобережжі йшли до кишень польських „королів”. У червні 1699р. польський сейм, побоючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до повстання. У 1688р. Палій розпочав заходи по об’єднанню Правобережної та Лівобережної Укр., щоб захиститись від Туреччини та Криму. Втративши надію на допомогу Москви, Палій підготував по всій території Правобережжя повстання проти Польщі(1702-1704). Розмах повстання нагадував Хмельниччину. Були взяті такі міста-фортеці як Біла Церква, Могилів, Бердичів, та ін. Однак у 1704р. повстання почало розгортатися з новою силою. Козацьке самоврядування було встановлене в кількох районах Поділля і Брацлавщини. Повстанцям допомагали запорожці, козацтво з Лівобережжя. За таких обставин Петро1 дав наказ Мазепі окупувати Київщину та Волинь. Гетьман прийшов на Правобережжя як союзник Польщі., заарештував С.Палія, придушив повстання. Після повстання козацький військово – територіальний устрій на Правобережній Укр.. було ліквідовано.

27.Соціально-економічне та політичне становище Слобідської України в 2-й

половиніXVII ст. - XVIII ст.

У середині 17 ст. Царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів осісти тут і встановити незалежне самоврядування на козацький звичай. Основою економічного ладу Слобожанщини було хліборобство „ Жалувані грамоти” закріпляли право володіння землею. Успіхи в розвитку господарства сприяли виникненню міст: Острозька (1652), Суми (1655), Харкова( 1656). У 60-х рр. На Слобожанщині існувало вже 57 міст і містечок. Вони були великими господарськими осередками. У Харкові, наприклад, щороку виготовляли тисячі килимів. Міста в адміністративному відношенні підпорядковувалися цаоським воєводами і козацькій старшині. Слобідська Укр. поділялась на полки, названі за п’ятьма основними поселеннями: Харківський, Охтирський, Острозький, Ізюмський та Білгородський адміністративний окрг.Полковники обиралися на довіцний термін. Цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за ділами козаків і з якими кожен з п’яти полковників спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне населення, що дедеалі зростало, Слобожанщтна була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

28.І.Мазепа. Політика російського уряду щодо України під час Північної війни.

З 1700 р. Росія веде війну з Швецією за вихід до Балтійського моря. У цю війну була втягнута й Україна. Український гетьман зважився на проведення переговорів з королемШвеції Карлом 12 з метою створення українсько-шведського військово-політичного союзу, після того як дізнався про намір московського царя Петра 1 ліквідувати політичну автономію України.Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших товарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемои в ній шведів, відповідно укладено договір між двома сторонами . У жовтні 1708р. шведська армія вступила на україхнські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведів і об’єднатися з ними для ведення війни з Москвою. Відсутність більшої частини козацьких військ ні Україні., жорсткість царських репресій та інші причини не дали можливости гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Після цього гетьмана було знято з посаді. Новим гетьманом з наказу Петра 1 було обрано Івана Скоропадського. Україна була поділена на дві частини- одну меншу, яку купувало шведське військо, і другу-більшу, яка перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично Москви. Пізніше армія Карла 12 перестає існувати. Шведський король разом з Мазепою тікає до Туреччини, де 22 серпня 1709р. помирає у м.Бандерах. Причинами провалу гетьманських планів були – переоцінка сил шведів, вузькість соціальної бази руху, деморалізація українського суспільства внаслідок жорстких репресій.

Іван Мазепа прагнув об’ днати в єдиній державі всі українські землі-Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову на україні станової держави Західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Гетьман підписав новий договір з Москвою-„ Коломацькі статті”., які закріплювали автономію України.Як представник Гетьманської держави І. Мазепа часто був учасником переговорів між Москвією , Кримським ханством, Османською імперією та Річю Посполитою.Щирим прихильнтком Москви гетьман залишався доти, доки Петро1 не почав ламати основи української автономії.

29.Політика обмеження автономного устрою Гетьманщини в XVIII ст.

На кінець 17 ст після відвоювання поляками правобережжя та утвердження автономії війська Запорізького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося близько третини території, що колисьбула підвладна Хмельницькому- ще десь 1/ 6 сучасної площі Укр. Цей Лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити- Малоросією. До неї входило 10 полків( Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, переяславський, Лубенський, миргородський, Полтавський.. Землеволодіння польських магнатів і шляхти було ліквідоване і одночасно фільваркова панщинна система господарства. Великими землевласниками стали гетбмани та старшинська верхівка.Зросли землеволодіння церкви та монастирів. Одночасно зросла залежність селян від старшин , збільшувалися їхні повинности, погіршилося становище рядових козаків. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, насамперед землеробств, будувалися млини. Міські торги та ярмарки сприяли формуванню територіальних ринків, а згодом і всеукраїнського ринку. Зміни у суспільному устрої сприяли зростанню міст.Нйвищим органом законодавчої влади формально залишалися загальні військові Ради, де вирішувалися всі найважливіші питання життя держави. Однак, з часом їх значення та роль істотно підупали. Усі військово-політичні, судово-адміністративні та фінінсові функції зосереджував в своїх руках гетьман. Він роздавав землі, вершив суд, затвержував на посадах полкову та сотенну старшину. У своїй діяльності гетьман спирався на генеральну старшину- обозного, суддю, писаря, осавула, хорунжного та ін. У структурі державних установ центральне місце займала Генеральна військова канцелярія, яка реалізувала універсали та розпорядження гетьмана. Найвищим судовим органом України був Генеральний військовий суд. Уся територія Гетьманщини поділялася на полки, що в свою чергу складалися із сотень. Спершу полковники та сотники обиралисяю Пізніше їх почав назначати гетьман і царській уряд. У межах окремих сіл організовувалися курені, очолювані отаманами. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові чи сотенні канцелярії.

30.К.Розумовський.Ліквідація автономії : передумови і наслідки.

Після смерті Д. Апостола в січні 1734 р. царський уряд не розв'язав вибирати нового гетьмана. У середині XVIII в. козацька старшина початку клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р.Але рішенню Єлизавети Петрівни гетьманом обрали Кирила Разумовского - молодшого брата царициного фаворита (1750- 1764 р.), хоча йому було лише 22 року. Нова цариця Катря ІІ, прямуючи до уніфікації і централізації державного керування, 10 листопада 1764 р. ліквідувала гетьманство на У. Уся повнота влади зосередилася в руках президента Другої Малороссийской колегії (1764-1766 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з 4-х російських представників, 4-х укр. старшин, прокурора,- 2-х секретарів (росіянина й українця). На початку 80-х років був ліквідований полковий будуй на колишній Гетьманщині. Царат ринувся ліквідувати козацьке самоврядування і на Слобожанщиде, де існувало 5 полків: Острожский, Сумської, Ах-тырский, Харківський, Изюмский. У 1767 р. Катря II ліквідувала слобідське козацтво. Більшість заможних козаків наказовим порядком переклали в гусари, а частина - у крестьянское-состояние. Старшина одержав офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків була створена Слободско-Укр. ая губернія з центром у Харкові (1765 р.). Таким чином, у 70-80 р. XVIII сторіччя в результаті політики царату, спрямованої на скасування будь-якого виду автономій, на У було ліквідоване гетьманство (1764 р.), Запорізька Січ (1775 р.), полковий військовий і адміністративно- територіальний лад (наприкінці 70-х років).

31. Соціально-економічного та політичний розвиток західноукраїнських земель у кінці XVIII ст. – XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. – першій половині XIX ст. на західноукраїнських землях: у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, які були під владою Австрійської монархії, теж поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької системи, в її надрах поступово формувалися нові виробничі відносини. На захоплених українських землях, особливо у Східній Галичині, продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво та пивоваріння.

Починаючи з 20-х років XIX ст., важливим джерелом зиску західноукраїнських поміщиків стало цукроваріння.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промисловості.

Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалось сільське господарство, головним чином землеробство. Більше половини земельних угідь належало поміщикам і казні, менше половини селянським господарствам. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Феодально-кріпосницьке сільське господарство західноукраїнських земель, не витримуючи конкуренції на міжнародному ринку з капіталістичним сільським господарством європейських країн, виявляло тенденцію до занепаду, яка переросла в кризу в середині 40-х років. Шукаючи виходу з кризи, поміщики вдавались до екстенсивних методів господарювання – поширювали свої володіння за рахунок селянських земель, посилювали експлуатацію селян.

Закон від 17 квітня 1848 р., про скасування феодальних повинностей у Галичині спеціальним актом влітку 1848 р. було поширено й на Буковину. Більшість Буковинських селян, за винятком халупників, одержали землю від 2 до 10 моргів.

Хоча буржуазно-демократична революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин і розчищення шляху до капіталізму. При цьому Галичина, Північна Буковина і Закарпаття увійшли в нову епоху економічно відсталими.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів. Виключно тяжке економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Малоземельні та безземельні селяни, робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях залишилися поміщики, проте розвиток капіталізму привів до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіталістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою.

32. Декабристський рух в Україні.

Посилення реакції після війни 1812 -1814 року сприяло зростанню в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відіграли дворянські опозиціонери – декабристи. Вони не тільки висунули політичний протест, а й організували збройне повстання проти царату Звідси в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права. Мета: 1.здобути незалежність У. Оформлення політичної опозиції царизму пов’язано з появою декабристських організацій. 1816 – Петербург – «Союз порятунку» 1818 – Москва – «Союз благоденства» 1819 В.Лукашевич – «Малоросійське товариств» Ставили завдання запровадити конституційне представницьке правління, скасувати кріпосне право шляхом воєнного перевороту. Членами організацій були брати Муравйови Апостоли,, Пестель, Орлов та ін. У 1812 році декабристські організації об’єдналися і створили два осередки – Пн. Товариство з центром у м. Петербурзі, та Пд.. товариство – м. Тульчин. Головою Пд. Товариства було обрано полковника Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром крім тульчинської управи було засновано ще дві: «Кам’янську» - на чолі з Давидовим та Волконським, «Васильківську» - С.Муравйов –Апостолом. Між цими організаціями були розбіжності: Пд.. було радикальнішим, ніж Пн., яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму і встановленням конституційної монархії. Пестель видав «Руську правду»:ліквідація кріпосного права,встановлення республіканського ладу,безплатне наділення селян землею з державного фонду. «Руська правда» проголосила знищення станів, рівність громадян перед законом , свободу слова, друку, віросповідання, скорочення строку служби в армії. Але Пд. товариство не передбачало відокремлення України від Росії й створення суверенної Укр. держави.

Конституція Пд. товариства, розроблена Муравйовим була поміркованішою. 1823 – Новгород - Волинський створення 3-тя таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян»:ідея добровільного єднання слов’янських народів у формі федеративної республіки. У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр 1.Настало «міжцарювання». 1826р.-Чернігівський полк виступив за скорочення строку служби в армії. Пн. товариство, скориставшись цим, 14 грудня 1825 піднесло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовленим. Солдати навіть не знали мети повстання, населення не підтримало акцію, царські війська легко розсіяли повстання. Почалися арешти. 13 грудня заарештували Пестеля. Керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. Але вже в першій сутичці його було тяжко поранено. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. 5-х було повішено. Причини поразки: 1.мета декабристів не була зрозуміла для народу; 2.вузькою залишалася соціальна база повстання.

33.Кирило-Мефодіївське братство: програма і діяльність. Громадівський рух.

Кирило-Мефодіївське товариство - українська таємна політична організація, що виникла в січні 1846 р.у Києві. Ініціаторами створення братства були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Ми­кола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Організацію назвали іменами відомих слов'янських про­світителів Кирила й Мефодія, чим засвідчили просвітницькі, гу­маністичні наміри й прагнення знайти шлях поліпшення долі ук­раїнського та інших слов'янських народів через утвердження со­ціальних ідеалів християнства - справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Програмні положення Кирило-Мефодіївського брат­ства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», ос­новним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці», напи­саній В. Білозерським. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; ут­вердження в суспільстві демократичних прав і свобод для грома­дян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Украї­ною державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Фр. Респ. Ідею визволення слов'янських народів та їх єднання передбача­лося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї товариства через розповсюдження його про­грамних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; займалися науковою працею й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток на­родної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, напи­сання й видання нових. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації була викрита, а її члени заарештовані. Найтяжче було покарано Т. Шевченка - віддали в солдати Оренбурзького корпусу із забороною писати і ма­лювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національ­но-визвольного руху, фактично поклавши початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національ­ної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського на­роду в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Ме­фодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спро­ектувавши передові західноєвропейські ідеї на український грунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми та методи досягнення поставле­ної мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «ла­бораторією української політичної думки».