Теорії походження Давньоруської держави. Причини утворення Київської Русі. 4 страница

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху [3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров,В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух.

Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів.

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

У середовищі громадівців у першій половині 70-х рр. невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей . Потрібно було виробити в нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячів Київської громади.

34.Реформи 60-70-х років XIX ст. Розвиток України в пореформений період.В лютому 1861 була проведена аграрна реформа. 19.02.61 було видано маніфест про скасування кріпосного права. За цим маніфестом селяни ставали вільними, отримували визначені нормою наділи, за одержану землю селяни сплачували викупні платежі протягом 49 років+отримували право на вільну торгівлю, право власності, право передавати майно у спадок. Реформи для управління і суду, для збирання податків на селі створювались сільські громади (общини). У січні 1864 була проведена земська реформа. За нею створ-сь виборні органи місцевого самоврядування на рівні повіту, губернії під назвою «Земські управи». Земство контролювало культурне і економ. життя. У виборах земств ьрали участь всі жителі повіту, які мали земельну власність. Фінансувалися за рахунок податків, що сплачувало населення у місцевий бюджет. Завдяки діяльності земств сільське населення отримало безкоштовну якісну мед. допомогу і освіту. В 1864-судова реформа: скасовувався становий суд, запровадж. відкриті судові засідання, де судочинство відбув. при участі адвокатів, прокурора і суда присяжних. У 1864-шкільна реформа. Запровадж. спеціалізація навчання за гуманітар. та техн.. профілем. Гімназії були поділені на класичні (гум. профіль), та реальні (техн.. профіль). При цьому на чол.. та жін. Вищу освіту могли отримати випускники клас. гімназій. Навчання в сер. ланці і в вищих закладах було платне. Створ. держ. та приватні навч. заклади.Останні були пвд контролем повітових та губернських шкільних рад. 1864р.-військ реформа:територію держ. було поділ на 10 військ. округів. Замість рекрутських наборів була запровадж. військ. Повинність для всіх громадян чоловічої статі з 20 років.Скорочено термін служби(6-7років).Створ. військ. Навч. заклади для юнаків недворянського стану.Фінансова реформа-1860-64рр.В 1860р. відер. Держ банк, в 1861р.- селянський банк.Початок реформації податкової та кредитної системи,створ умови для залучення іноземного капіталу в Росію. В 1870р. проведена міська реформа: створ органи самоуправління міст- міські думи .В 90р було проведено ряд законів для покращ. становища робітників. З 1897р. було обмеж. трив. роб дня з 15 до 11,5 годин,встановл. обов’язкові вихідні та святкові дні. Після реформ пожвавилось суп.-політ. життя, формується робітничий рух, створ. умови для подальшого розвитку капітал. відносин в держ.Формуються нові соц. групи(пролетаріат).

35.Україна в революції 1905-1907рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Пе­тербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уря­ду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення. У своєму розвиткові перша російська революція прой­шла кілька фаз, кожна з яких мала свої харак­терні риси та особливості. І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 р.): наростання масової боротьби, посилення її політич­ного характеру; політизація народних мас; поширення хвилі заворушень серед селян та армії.II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.): коротка стабілізація в країні; діалог та легальна взаємодія між опозицією та влад­ними структурами; активне формування багатопартійної системи; організація лівими силами хвилі збройних повс­тань у грудні 1905 р. ІІІ фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907р.): посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо); помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро­бітничих страйків та селянських виступів; перехід більшості політичних партій у підпілля; поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів). Протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбу­лося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн жителів Російської імпе­рії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи україн­ських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масшта­бами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вда­лося придушити силою, і він змушений був піти на пос­тупки. Наслідком широкомасштабного жовтневого полі­тичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свобо­ди (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламен­ту — законодавчої Державної думи із залученням до ви­борів усіх верств населення. Цей документ мав надзви­чайно важливі наслідки. По-перше, він суттєво розширив межі легальної полі­тичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Зас­новуються перші українські суспільно-політичні журна­ли — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «По­сів», «Село» тощо. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти ці об'єд­нання вели активну культурницьку роботу — засновува­ли бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.По-друге, почали утворюватися пар­тії, ради, профспілки та інші суспільні організації. Саме цього періоду набирають сили та досвіду українські пар­тії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді. Протягом жовтня—грудня 1905 р з’являється нова модель організації влади — Ради робітничих депу­татів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві. Також почали утворюватися профспілки. Однією з перших ви­никла профспілка залізничників Південно-Західної заліз­ниці. У ході революції осередками професійного руху ста­ли Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Все­російської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і во­лосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.За роки революції вибухоподібно розгортається коо­перативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Хар­ківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічно процеси відбуваються і в інших регіонах України. Отже, різке загострення економічних, політичних, со­ціальних та національних проблем при­звело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульміна­ція — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зру­шення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі сут­тєво вплинули на історичну долю України: виникнення широкомасштабних на­родних виступів; усвідомлення народними масами ефек­тивності та результативності спільного натиску на само­державство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок прого­лошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та уріз­номанітнення; активізація процесу масової самоорганіза­ції.

36.Українська думська громада в Державних Думах царської Росії

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя України мала поява в опозиційних сил легального офіцій­ного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чи­ном, право України на політичну автономію та україніза­цію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністра­тивних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з най­вищої державної трибуни національних і соціальних ви­мог та інтересів українського народу. З червня 1907 р. були опубліковані царський Мані­фест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактич­но було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.: перша російська революція зазнала поразки.

37.Перша світова війна та воєнні дії на території України. Український

національно-визвольний рух в роки війни.

Головною причиною Першої світової війни ста­ло протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Бри­танія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Авст­ро-Угорщина, Італія, Німеччина), які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала не­справедливий загарбницький характер. 1 серпня 1914 р. вважається днем початку війни. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери­торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів­нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичи­ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона пере­творила українські землі на об'єкт загарбання й театр жорстоких воєн­них дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мо­білізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масови­ми репресіями проти українців, розкололо націо­нально свідоме українство на прибічників і про­тивників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської ім­перій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Укра­їнська Рада (ГУР), до складу якої входили ра­дикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях про­ти російської армії. У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в За­гальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрій­ського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німець­ка та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України.Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську ро­боту СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налаго­дили регулярне видання українською та іншими мовами науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави. На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні струк­тури під час окупації Галичини. Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль­ність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що вихо­див у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовніш­ньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь­ких діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередже­ності до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національ­ного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.

З8.Лютнева революція в Росії 1917 р. та піднесення національно-визвольного

руху в Україні. Створення Центральної Ради та її діяльність.

Прорахунки уряду викликали невдоволення народу і призвели до кризи у суспільстві. Почався голод, не вистачало хліба, поширюються робітничі страйки. Особливо складною була ситуація у Петербурзі. Війська столичного гарнізону перейшли на бік робітників. І так почалась Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. Коли стало відомо про події, почалися виступи, демонстрації на підтримку революції, за таких обставин цар Микола ІІ зрікся престолу і до 12 березня 1917 року царський режим розсипався. Так Лютнева революція дуже швидко перемогла. Особливість революції: швидко впало самодержавство. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор­ганів влади виникають губернські, міські й пові­тові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де­путатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Украї­ні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник­ла Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни­ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок­ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Гру шевський. Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний: Товариство українських по­ступовців; Українська соціал-демократична робітнича партія; Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконав­чий орган — Комітет, або Мала Рада. Основні напрямки політичної програми УЦР: боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель; підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки; співпраця з Тимчасовим урядом; захист прав національних меншин. Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Само­стійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Укра­їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократич­ної революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером наці­онально-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення.

39.Гетьманат П.Скоропадського і його політика.

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовиць­ких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбув­ся державний переворот. До влади прийшов Пав­ло Скоропадський. Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.Після ліквідації в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю. Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян дер­жавними, удільними, а також викупленими у великих власників приватни­ми землями. У промисловості були відновлені права власників підприємств.Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу залізниць. У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валю­ту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонер­ні компанії тощо. Метою військової реформи було створення національної армії. Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив і спробу відновити козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було сформовано. Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та геогра­фії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімна­зій, близько 50 нових українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та пра­ва; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Україн­ська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Українська національна бібліо­тека. Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український театр драми та опери, Український історичний музей тощо. Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних від­носин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Поль­щею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Гру­зії, Кубані, Дону, Криму. В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман ого­лосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. геть­ман П. Скоропадський зрікся влади. Висновок. Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Україні. Але внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння гетьманату.

40.Директорія в Україні і її політика. Об'єднання УНР і ЗУНР.

Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана - див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука »), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

Проголошення ЗУНР та її злука з УНР.

У Галичині - 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося загальне собранне укр. політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган - Національний Рада, що заявив про прагнення об'єднати усе західно-укр. землі в єдину державу (Галицню, Северо-Западною Буковину і Закарпаття). У листопаді 1918 р. Национальный Рад увів війська у Львів і в Східну Галицню, проголосив 18 листопада 1918 р утворення Западно-укрдинской Народної республіки (ЗУНР, Президент - Е. Петрушевич, голова уряду - К. Левицкий). Було зроблене таке: для захисту республіки - утворив власну Укр. Галицьку армію (УГА; 40 тис.), сформував місцевий адміністративний апарат керування (з австрійських органів влади на місцях), виступив проти націоналізації значних підприємств і передача землі селянам. Що відіпхнуло від Національної Ради селянські і робітники маси, прискорило утворення революційних Рад, Компартии В. Галичины і збройне повстання в Дрогобичі (квітень 1919 р.) із вимогою возз'єднання із Советской У. У результаті: підірвана зсередини ЗУНР не сумела відстояти В. Галичину і 3. Волынь, захоплену Польщею в червні-липні 1919 р.; уряд ЗУНР зі Львова переїхало в Станіслава. 3 листопада 1918 р. 10-тисячне Буковинське Вече висунуло вимогу: «Хочемо до У», унаслідок чого: 1) відповідно до рішення укр. і румунських парламентерів у Віден, місто Чернівц, повіти Заставна, Кицмань, Вашковцы, Выжныца цілком, а Черновицкий і Серетский частково створювали особливу укр. територіальну область; 2) мова йшла не про автономію в складі Австро-Угорщини, а про приєднання австрійські частини Укр. ой Буковини до УНР. На короткий час утворилася ЗУНР - буржуазна держава в 3. У в 1918-1919 р. Більшість земель З. У (В. Галичина, Сев. Буковнпа, Холмщина, Закарпаття), не змогло домогтися незалежності, тому що: 1) їхній повстання спалахували розрізнено друг від друга, були погано підготовлені, неорганизованны, поступалися в чисельності озброєнню військам сусідніх держав; 2) Сов. У. була не в силах зробити їм діючу поміч.

41.Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна і її наслідки для українців.

В історію України 1919 р.увійшов встановленням радянської форми державності.Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави-Українська Народна Республіка.З 6 січня 1919року держава,що стверджувалася в Україні радянськими багнетами,одержала нову назву-Українська Соціалістична Радянська Республіка(УСРР).Український уряд став називатися Радою народних комісарів(РНК),а його підрозділи –народними комісаріатами.Тимчасовий уряд перетворився на постійний.Ради існували переважно в губернських містах,а на місцевому рівні діяли військово-революційні комітети.Це можна пояснити тим,що більшовики ,не впевнені в підтримці народних мас,робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним радам.Навіть там,де ради обиралися.цей процес здійснювався під контролем ревкомів,які визначали кандидатів у депутати,блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі,контролювали процес виборів тощо.Юридичне оформлення радянськоі державності на теренах України відбулося 10 березря 1919 р.,коли ІІІ Всеукраїнський з”їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР,розроблену на основі конституційної конституційної моделі РСФРР.Цей документ закріпив радянський лад в Україні,перемогу „диктатури пролетаріату”.У першій половині 1919р. прискорено йшла інтеграція радянських республік,які намагалися вистояти в жорстоких умовах громадянської війни.1 червня утворюється „воєнно-політичний союз” формально незалежних України,Латвії,Білорусії та Російської федерації.Основна мета союзу-шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу.Засобом досягнення цієї мети було об”єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил,промислового потенціалу,фінансів,залізниць,комісаріатів праці.Політика радянизації в Україні мала такі риси:-структура радянської державності насаджувалася „згори”,через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У;-відрізнявся жорстокою централізацією;.Суть політичного курсу більшовиків полягала в насильницькому ламанні існуючої в Україні економічної системи.Соціально-політичний та економічний заходи більшовиків в Україні 1919-1920рр. Отримав назву военний комунізм .Його риси:-скасування товарно-грошових вїдносин і заміна їх прямим товарообміном,запровадження карткової системи на продукти харчування;-націоналізація промисловості і встановлення державного контролю над вирибництвом;-мілітаризація праці(запровадження загальної трудової повинності населення від 16 до 60 років,трудова мобілізація,робота за трудодні);-запровадження продрозкладки на селі- систми заготівлі сільськогосподарських продуктів; - різке обмеження сувернітету України: КП(б)У- складова частина РКП(б);- утворення в червні 1919 року військовополітичного союзу раднських республік. Голоним методом здйснення політики воєнного комунізму був „червоний терор”, який проводила всеукраїнська надзвичайна ВУНК у 1919 здійсненя політики більшовиків в Україні було перервано денікінськими окупаціними військами. У 1920 р. більшовики втретє прийшли до влади. Положення на У в 1920 році характеризується закінченням цивільної війни (радянсько-польська війна, розгром армії Врангеля в Криму, петлюрівських і білогвардійських військ на Правобережжя У). Радянсько-польська війна, причини: 1) прагнення уряду Пилсудского знищити Сов. Влада в У; 2) розширити межа Польщі (за рахунок частини Литви, Білорусії й У); 3) збити розжарення социальною невдоволення польських робітників і селян, переключивши їхню увагу від внутрішніх проблем на патріотичну хвилю; 4) скористатися спілкою з Петлюрою на дуже вигідних для Польщі умовах (по Варшавській угоді квіт. 1920 р. Петлюра обіцяв Польщі В. Галичину, 3. Волынь, частина Полісся, забезпечував продовольством пол. армію; надавав війська для походу на Київ). У результаті: створивши 2-кратну перевагу сил (на У - 5-кратне), Польща за декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя У и Київ. У відповідь Радянський уряд: 1) опублікував обертання до своїх громадян, у якому викривалися цілі імперіалістів; 2) оголосило нову мобілізацію що дала 0,5 млн. нових бійців; 3) перекинуло з інших фронтів на польський 1-го Кінну армію, 25-ю Чапаевскую дивізію й інші з'єднання, що відрізнилися; 4) не відбулося обіцяне Петлюрою «усенародне повстання» і на У «проти Рад». У результаті настання Червоної армії: 1) у ході київської операції - Юго-Западный фронт (під командуванням Егорова), кинувши в прорив 1-го Кінну армію, прорвав фронт, звільнив Київ і наступав на Львів; 2) Західний фронт (під командуванням Тухачевского) звільнив Білорусію і наближався до Варшаві. У результаті швидкого Радянського настання було порушене співвідношення сил на користь Польщі, тому що: а) вторгнення на пол. територію викликала потужне національно-визвольне прямування в Польщі, що посилилося через помилкове створення Тимчасового Революційного Комітету Польщі (Дзержинський, Мархлевский, Кін і ін.), що створив госхозы і загонявших насильно в них селян, що проводив антирелігійну політику, що заохочувала убивства ксьондзів і т п.; б) создание 15 липня 1920 року Галицької соціалістичної радянської республіки виявилося штучним, а трудящі З. У у своїй масі не підтримали гасел Галревкома - «грабуй буржуазію в самому справжньому змісті цього слова»; в) Польська армія швидко провела мобілізацію і знову одержала перевагу військових сил; г) Сов. війська були измотаны 500-800 км настанням, відірвалися від тилів і понесли великі втрати; д) утворився величезне розірвання між наступавшими Зап. і Юго-Западным фронтами. Польська армія, организовав настання, завдала поразки Кр. Армии, що понесла величезні втрати і відступила. Бачачи, що війна може прийняти затяжний характер, до чого не були готові обидві сторони. - Польща підписує з Росією й У Ризький мирний договір (березень 1921 р.), по якому до Польщі відходили західні райони У и Білорусії. Настання Врангеля - зміцнившись у Криму, залишки Деникинской армії під командуванням барона Врангеля (150 тис.), використавши радянсько-польську війну, спробували організувати новий похід: а) неудачный прорив під Каховкой, у надії з'єднатися з польськими і петлюрівськими військами; б) захват Мелитополя і Маріуполя, у надії прорватися до донського козацтва. У відповідь Радянським урядом: а) був утворений Південний фронт під командуванням Фрунзе (штаб дислоцировался в Харкові); б) проведена нова мобілізація, сформована 2 Кінна армія (ком. Миронов), перекинені з Польського фронту 1-я Кінна армія й інші з'єднання, що відрізнилися; в) підписана спілка з Махно про спільні дії проти Bpaнгеля. У результаті Червона Армія: 1) ударивши з Каховського плацдарму, звільнила південну У; 2) 2-мя ударами (через Турецький вал і оз. Сиваш) прорвалася в Крим, де були знищені залишки врангелевской армії (частина з яких - 150 тис. військ і цивільного населення - евакуювала в Туреччину французька ескадра, що дотепер рахується видатною військовою операцією). Останнім осередком опору стала територія междуречья Дністра і Юж. Бугу, де знаходилися залишки білогвардійських і петлюрівських військ. Через нечисленність, відсутності широкої підтримки в населення вони були розгромлені Червоною Армією. Відрізнилися при цьому корпус Червоного козацтва В. Примакова і кавалерійська бригада Г. Котовского.