Теорії походження Давньоруської держави. Причини утворення Київської Русі. 5 страница

42 .Нова економічна політика: суть, причини, наслідки.

Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних фор­мах власності й економічних методах керуван­ня народним господарством. Рішення про її проведення було прийняте на Х з'їзді РКП(б)(березень 1921 р.). Необхідність заміни політики воєнного кому­нізму новою економічною політикою була обумов­лена станом у країні, що виявився: у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція); внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення); кризі всередині керівної партії РКП(б). Основні принципи непу: державна монополія у торгівлі; державнавласність на великі та оредні підприємства; госпрозрахунок у промисловості; гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство: продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі мен­ший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси­лювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого госпо­дарства; селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках; було ліквідовано кругову поруку — кожний-селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладе­но початок позитивним зрушенням. Неп у промисловості виявлявся у такому: здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам; проведення децентралізації керівництва промисловістю; переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок; скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили; перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної; залучення іноземного капіталу у формі концесій. Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував: відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі; появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж; випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золо­тим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 %; різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держ­бюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги. В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р.Його запрова­дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту­пали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку с\г, а денаціоналізація підприємств промис­ловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами. Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці­лям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу. Висновок. Під час непу було досягнуто високих темпів розвитку країни. У найкоротший термін було відновлено господарство країни, різко зріс жит­тєвий рівень населення. Для незалежної України неп дає певний досвід рин­кових відносин і вміння в найкоротший термін вивести країну з кризи.

43.Індустріалізація в У країні: причини і наслідки.

У 1920-ті рр. за темпами промислового роз­витку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалі­зації. Індустріалізація— система заходів, спрямова­них на створення великого машинного виробницт­ва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороно­здатності країни. Причини проведення індустріалізації: необхідність технічного переозброєння економіки; створення військово-промислового комплексу; створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції; необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск трак­торів, машин тощо); необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збіль­шення чисельності робітничого класу. Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей: вона поча­лася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи; роз­виток отримали сировинні галузі; на території Правобережної України про­цеси індустріалізації не набули поширення. Основні джерела індустріалізації: інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової; примусові державні позики; збільшення випуску спиртних напоїв; продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цінами; продаж за кордон творів мистецтва; використання безкоштовної праці у вихідні дні (суботники, недільники); широке використання праці в'язнів; режим економії. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів роз­витку народного господарства.У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.)на території України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші. Підсумки індустріалізації: країна з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну; зміцнилась обороноздатність; відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення;монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки; створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-ко­мандну. Висновок. Унаслідок проведеної індустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейко­прокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промис­лової продукції. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн Заходу. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР.

44.Утворення СРСР. Україна в складі Союзу РСР.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочав­ся ще під час громадянської війни і був зумовлений низ­кою об'єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ни­ми існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація еко­номічних районів, своєрідний розподіл праці. Втрата Україною незалежності відбувала­ся протягом тривалого періоду, поступово, у процесі вход­ження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. I етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збере­ження за Україною формального статусу незалежної дер­жави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Лат­вії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної дер­жави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єд­нання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конс­титуційно оформленою, утворився тільки воєнно-політич­ний союз незалежних держав, що став уособленням фак­тичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — форму­вання договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник Укра­їни Раковський підписали угоду про воєнний і господар­ський союз між двома державами. І хоча формально про­голошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взя­тий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 рр., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими цент­ром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркома­тів-Для Управління українською металургійною та мета­лообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком пере­бували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ра­ди народного господарства (ВРНГ). У цей час виникає серйозне тертя між центром і Укра­їною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн крб., а решту обіцяв компенсу­вати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін.. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи на­ціональні особливості і юридичні права України, держ-план РСФРР хотів було поділити республіку на дві еко­номічні області — Південно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Еко­номікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ра­ди Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний про­тест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єди­ним економічним районом. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об'єднання республік, запропонувавши покласти в осно­ву державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної дер­жави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не озна­чало, що сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комі­сія висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих; б) об'єднаних; в) автономних. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умо­вах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, ма­ла бути федерацією лише номінально, а реальним зміс­том союзу республік в найближчій перспективі стала авто­номізація. III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворен­ня СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Со­юзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. від­бувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошен­ня війни і підписання миру. Формально кожна республі­ка мала право виходу з СРСР, але механізму такого вихо­ду так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетво­рився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодав­чо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

45.Колективізація в У країні: причини і наслідки.

Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був про­голошений курс на кооперування сільського гос­подарства. Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти,що надходила від продажу хліба за кордон, мо­гли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Ке­рівництву держави був потрібен механізм безпе­рервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачува­ти селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу до­зволили сільському господарству досягти рівня 1913 р. Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперу­вання селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо. 1929 рікЙ. Сталін назвав «роком великого перелому»— «рішучого на­ступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпоча­лася суцільна колективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи). Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильниць­кого залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його лік­відації як класу. Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця пер­шої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств. У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, за­боронено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; по­чалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпо­чала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжува­лася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблиз­но 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». Їхню працю використовували на найважчих роботах. Створи­вши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації. Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став го­лодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запроваджен­ня паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності роз­стріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особ­ливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голо­домору в Україні були проведені поминальні заходи. Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932— 1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

46.Політика українізації в 20-ті роки: причини, хід і наслідки.

У 1920-ті рр. складовою частиною національ­но-культурних процесів в Україні була політика коренізаціі, що проводилася ВКП(б) в роки непу. При здійсненні політики коренізаціі в Україні ви­діляються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин. Українізація — політика, спрямована на під­готовку та виховання партійно-державних кад­рів української національності; урахування націо­нальних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під­ставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окра­їнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до дек­ретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача­лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секре­тарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко­ваної верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Від­повідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумськийі його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихиль­никами національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності про­цес українізації проходив успішно. Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак­тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій,М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав­них органів.У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен­шин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Ре­спубліку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єв­рейські райони. У 1938 р. політику коренізаціі в Україні було згорнуто остаточно. Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою по­літики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізаціі була згор­нута.

47.Початок Другої світової війни. Політика сталінського режиму на

західноукраїнських землях.

В 30-ті роки міжнародне становище СРСР стає більш стабільним. Радянський союз був визнаний США, ввійшов до ліги націй, був підписаний договір про взаємодопомогу на випадок війни між СРСР, Францією та Чехословакією. Німеччина почала політику загарбання країн Європи. 1939 р.-Німеччіна окупувала Чехословаччину, Албанію. Уряд радянського союзу змушений був іддти на переговори з Німеччиною, щоб не допустити війни біля свої кордонів.

23 серпня-укладено пакт Молотова-Рібентропа про не напад на союз строком на 10 років. У таємному проток було сказано , що до союзу відходять Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, а Польша відходить до Німеччини.

Початок другої світової війни – 1 вересня 1939 р. Німеччина окупувала Польшу.17 вересня 1939 р. Радянські війська почали наступ на західну Україну щоб приєднати ці землі до східної України. Радянський уряд вважав себе визволителем українськи земель від польського гніту.В жовтні 1939 – декларація про воз”єднання західної України і радянської України у складі радянського союзу.22 червня 1941 р. без попередження Німеччина напала на СРСР. 1-й період(22.06.41-19.11.42)- називається початковий період війни.Його характеризують так:1)Відступ;29червня 1941 р. приймається постанова ЦКВКП(б) і РНКпартійним і радянським організаціям та прифронтових областей.2-й період: корінний перелом в ході ВВВ(19.11.42-43)Наказ №227 влітку 1942р.-«Ні кроку назад!».19 листопада 1941р.-почався контрнаступ під Сталінградом –вважається днем Артилерії.3-й пер.-(1944-9 травня 1945р.-завершення війни в Європі.

4-й (3.08.45.-2.09.45)-війна з мілітариською Японією.

Сталінська політика на західних землях.

Заборона діяльності українськи партій, наукових закладів

Закривались бібліотеки

Жорстокий терор проти українського населення

Передача землі селянам

Безплатна медична допомога

У червні 1940 до складу СРСР війшли Бессарабія та північна Буковина.

В об’єднання східної і західної України у складі СРСР мало велике позитивне значенняі за багато століть своєї історії українці отримали можливість жити в складі однієї держави.

48.Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників.

22 червня 1941 р. фашист­ська Німеччина раптово напала на СРСР. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розг­ромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних окру­гах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднан­ня до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів. Основними причинами поразок Червоної армії на по­чатку війни були раптовість фашистського нападу; ма­теріальна непідготовленість до війни, незавершеність про­цесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзни­ків, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпоро­шення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівниц­тва тощо. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Ки­їв, наголошуючи, що наступ на столицю України — «без­посереднє стратегічне завдання». На території України групі німецьких армій «Пів­день протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. Незважаючи на те, що у радянських частинах було в 1,5 рази більше гармат і мінометів, у 5 разів — танків і в 2,4 раза літаків - втримати німців на радянсь­кому кордоні не вдалося. Більше двох місяців (липень—вересень) тривала обо­рона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецьки­ми військами Південно-Західного фронту захисники Ки­єва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше усклад­нювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внас­лідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Велике стратегічне і політичне значення мала оборо­на Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій про­тивника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести обо­ронні бої на Кримському півострові. Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. По­гана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії. Поразки радянських військ в Україні та Криму змі­нили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегіч­ною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після за­хоплення гітлерівцями м. Свердловська, вся територія Української РСР була оста­точно окупована.

49.Окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни і його

наслідки.

22 червня 1941 р.почалася Велика Вітчизня­на війна. Територія України була повністю оку­пована військами Німеччини та її союзника­ми протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.). З перших днів війни на західних кордонах України роз­горілися кровопролитні бої. Головний удар німці завда­ли в напрямку Львова і Луцька. У тяжких умовах рап­тового нападу німецьких військ прикордонники і війська Південно-Західного фронту чинили відчайдушний опір. У прикордонних битвах гітлерівська Німеччина завдала першої поразки Червоній армії. За короткий час німці за­хопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію.Спостерігалися величезні втрати на початку війни: протягом першого дня війни на радянських аеродромах було знищено 1200 бойових літаків; за 3 тижні війни розгромлено 28 радянських дивізій; у середині липня 1941 р. Південно-Західний фронт утра­тив 2500 танків із 4200; в авіаційних частинах до 11 липня 1941 р. залишилося всього 250 літаків; 3,8 млн солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. 23-29 червня 1941 р. — відбулася найбільша танкова битва почат­кового періоду війни в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. З обох боків брало участь 2 тис. танків. Війська Південно-Західного фронту втратили в боях і на марші понад 80% бойових машин.. 7 липня — 19 вересня 1941 р. — відбулася Київська оборонна операція радянських військ. На початку липня фронт біля Житомира і Новограда-Волинського тимчасово стабілізувався, але через прорахунки радянського командування Південно-Західний фронт потрапив в оточення. Проти нього наступали 40 німецьких дивізій групи армій "Південь". Трагічні наслідки для Південно-Західного фронту принесла заборона верховного головнокомандувача зали­шити напівоточений Київ. Лише 17 вересня Ставка винесла рішення про здачу Києва. Проте було вже пізно — вороже кільце замкнулося. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Під Києвом було втрачено чотири радянські армії. У полон потрапило 665 тис. радянських- солдатів та офіцерів, багато загинуло. 20 вересня 1941 р. у нерівному бою на Полтавщині за­гинули командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко та багато інших командирів і рядових бійців. Новим командувачем Південно-Західного фронту призначили С. Тимошенка. 5 серпня — 16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси радян­ськими військами. Вересень — жовтень 1941 р. — Донбаська оборонна опе­рація радянських військ, яка закінчилася їх відступом і захопленням ворогом м. Харкова. 25 жовтня 1941 р. — німецькі війська захопили м. Харків. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — оборона Сева­стополя. 16 листопада 1941 р. — під тиском противника війська 51-ї армії змушені були залишити Крим та евакуюватися на Таманський півострів. Неокупованим залишився лише невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. 12 травня 1942 р. — контрнаступ радянських військ у районі Харкова, який закінчився поразкою. Противник оточив три радянські армії, в полон потрапили 240 тис. червоноармійців. Німці знищили або захопили понад 2 тис. гармат і майже 1400 танків. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся те­риторія України виявилась окупованою німецько-фашистськими військами.

Отже, перший період радянсько-німецької війни закінчився по­разкою радянських військ в Україні та її окупацією. У стратегічних і фронтових оборонних операціях першого періоду війни, які були проведені на території України і Криму, Червона армія втратила понад 2 млн вояків. За такої ситуації воєнні операції, проведені на території України як військами агресорів, так і Червоною армією, що чинили опір, мали кровопролитний характер.

50.ОУН-УПА і їх боротьба в роки Другої світової війни.

Після окупації німцями Зх. України на її території створене національне підпілля – організація Українських націоналістів (ОУН).ОУН створена 1929 р. у Відні .Мета ОУН:

Зібрати населення, яке негативно ставляться до радянської влади, боротися з червоною армією і при допомозі німецьких властей побудувати в Зх Україні самостійну українську державу ОУН очолив Степан Бендера. Він вирішив, що німці підтримають ідею створення самостійної України, але помилився . Хоча оунці і воювали на стороні німецької армії, але не хотіли щоб на заході України створилася нова держава. Вони заарештували керівників ОУН і розігнали їхню партіюОУН перейшла в підпілля. Тепер вони змушені були боротися і проти німців і проти Радянської влади. Утворилася Українська повстанська армія (УПА)Завдання УПА – дочекатися поки німці і радянська армія ослабнуть і почати боротьбу проти німців і більшовиків. Вони могли розраховувати тільки на свої сили та підтримку місцевого населення, яке не підтримувало радянську владу. Після того, як німецькі війська почали відступати, почалося зближення між німецьким командуванням і лідерами УПА. Учасники УПА говорять, що вони вели визвольну боротьбу і проти німців і проти більшовиків за створення самостійної української держави. Але все ж. УПА свої зусилля направляли на боротьбу з фашистами, і боролися проти партизанів, органів радянської влади, з червоною армією, тобто з своїм народом.

Політичні наслідки Другої Світової війни.

Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному піднесенню Укр.. незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми у республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство чекало на поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи, демократизація. Набирала сили українська компартія( кількість осіб зменшилася). На 16 з’їзді січень 1949) КП(б)У делегати України становили 61%. Серед комуністичних керівників України різних рангів до 1951 українців було 71,7%. Розширення конституційних прав українців посилювало почуття гідності й упевненості серед українських партійних лідерів. 21 листопада 1949р. президія ВР УСРР затвердила атрибути державності: герб, прапор, державний гімн УРСР, які символізували Україну як радянську соціалістичну республіку, невід’ємну частину СРСР. У повоєнний час посилюється активність українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Важливими чинниками піднесення національної свідомості та суспільно-політичної активності українці стали : а) їхній вагомий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною; б) завершення формування території України після Другої С.В., фактичне оформлення у межах УРСР соборності українських земель; в) вихід Укр. на міжнародну арену( ООН та ін.); г) зростання політичної та економічної ролі республіки в радянському союзі; д) відчуття національної гідності особистої значимості у відродженні патріотичних прагнень суспільства.