Теорії походження Давньоруської держави. Причини утворення Київської Русі. 2 страница

Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. За наказом Данила були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Хан Батий рушив на Волинь. За Володимир ружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Данило, який на той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі, тут він дізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини. Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського. Між Данилом і угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки. Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Хан прийняв Данила з почестями, ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він йшов на підпорядкування орді, тільки щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали стати опорою проти татар. Однак Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило провадив активну зовнішню політику. Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував реальні факти. Стосунки холмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

12.Галицько-Волинська держава за наступниців Д.Галицького.

Після смерті Данила Галицького його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович, у Луцьку - Мстислав Данилович.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства.

У 1308-1323 рр. в Галицько-волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви на північні окраїни князівства. Хоч Галицьке-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевого населення.

13.Утворення Великого князівства Литовського і поширення влади литовських князів на українські землі.

Соціально економічний та політичний розвиток

В ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Білорусію. А під час правління його сина Ольгерда, вони вступили на українські землі. Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а згодом зайняв і Київ. Литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало
його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою. Для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями, дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. На відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва.

Після падіння Константинополя, основним торговим пунктом стає Гданськ. Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великих феодальних землеволодінь, причому не тільки князівського, а й боярського. Більша частина земель була зосереджена в руках відомих магнатів. Це зумовило широкомаштабний наступ феодалів на територію та права селяньких общин. Прогресував розвиток товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок с/г продукції. Міста України ще зберігали феодально-аграрний характер. Водночас за містами поглиблювалася спеціалізація ремісництва. Набули поширення ярмарки, що було ознакою становлення внутрішнього ринку. Виникали фахові ремісничі об’єднання – цехи, з’являлися перші зародки мануфактурного виробництва. Укр. землі знову потрапляють на орбіту активних торгівельних відносин. Активізується експорт зерна в Зх Європу, через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом. Набуває поширення продаж товарів у кредит. Зрушення в економіці були тісно пов’язані з соціальними процесами. Формувалася станова організація суспульства на підставі визначених прав та обов’язків.

Політичний та державний устрій Великого князівства Литовського формувався як станово-представницька монархія.Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. За Віленським привілеєм юридично оформлялися права "князів, панів, шляхти".На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. За адміністративною князівство. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства.

Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. На поч. 16 ст. князівська влада в різних юридичних актах закріпила та розширила майнові й особисті права шляхти, її судові імунітети, право на власний суд.Діяв так званіий копний суд.Він збирався у заздалегідь визначеному місці – копищі. Збирався кілька разів: для розшуку злочинця по “гарячих слідах” – “гаряча копа”; для судового слідства – “велика копа” з представників сіл копного округу; для остаточного вирішення справи і виконання вироку – “завита копа”. Як вищий дорадчий орган складалася державна рада - Пани-рада. Формувався сейм - від надзвичайних з'їздів боярства-шляхти до постійно діючого органу. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю. Радомська конституція визначила органи станової монархії. - двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління.

14.Польсько-литовські унії кінця 14-початку 16ст : передумави суть та наслідки

З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви
зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували
під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському
узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною
чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало
зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями
і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей
для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі
висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою.

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім’ям Володислава ІІ став королем Польщі. Він зобов’язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією.Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. Він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Велику увагу Вітовт надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його ко- мандуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.

Наступним етапом об’єднання стала Городельська унія 1413 р., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному грунті. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні.Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руський державі скористалась православна Москва. До того ж іще реальнішою стала кримсько-татарська навала. Зруйнувало Київ, пограбувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об’єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За унії Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого проголошували водночас і Великимкнязем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель.

15. Люблінська унія і її політичні наслідки для України.

Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 р., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна здержав мала вагомі причини для об'єднання. ВКЛ прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558-1583 рр.) коштувала Литві значних територій та величезних людських. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з прита­манними їй політичними правами та становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим наскокам татарських та ногайських орд була неефективною. Праг­нули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних зе­мель уже майже не було. Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польським і литовським послам не вдавалося дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королів­ством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали пишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті-решт, 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі. Нову державу - Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Уго­ди з іноземними державами належало укладати від імені Речі По­сполитої. Литовська й польська шляхта отримували право на во­лодіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовува­лися митні кордони, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Найважливіший наслідок Люблінської унії для України -втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, збе­рігалася у Великому князівстві Литовському. Саме тому унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі - польські шляхтичі, а разом з ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також ка­толицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії набули особливої гостроти. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні заснову­валися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприя­ли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навча­тися в західноєвропейських університетах. Проте платою за ос­віченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківсь­кої віри. Через те, що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, то ополячення шляхти озна­чало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територ­іальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі По­сполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з цен­тром у Львові), Белзьке, Подільське (Кам'янець), Волинсь­ке (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). Зовнішні зміни (новий адміністративно-територіальний поділ, поширення польських законів у політичному й госпо­дарському житті) поступово спричинили зміни внутрішні. Втрата українською шляхтою провідної ролі у суспільстві, посилення впливу католицької церкви, обмеження у використанні української мови, утиски українських ремісників збурювали українське суспільство, приводили в рух незнані раніше сили. Адже українцям після Люблінської унії, щоб залишатися окремим народом, треба було боротися за свою віру, мову, школу, господарські права, врешті, за власну державу, здатну захищати їх від зазіхань чужинців.

16. Релігійні відносини в Україні.Брестська унія.

Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католицькою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, цю ідею мало не було здійснено. Проте православні найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагатиметься підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваючись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшого поширення впливу польського католицизму. Крім релігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від небезпечного впливу сусідньої православної Московії.

Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. Православні єпископи Львова порушили питання про унію з Римом на таємній зустрічі. Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того єпископи теж мали б вигоду від унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами впливового Сенату. І на- прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо- сив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурення. Найвидатніший її представний князь Острозький був розлючений не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бресті був скликаний церко ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовенства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків та численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька. як її згодом стали називати.

17. Теорії походження та причини виникненння українського козацтва.Формування Запорожської Січі.

Наукове вивчення феномено козак розпочалося в середині 19 ст. Польські письменники прирівнюють слово «козак» до слова «коза», бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози. Грушевський же вважав, що «козак» - це продукт степового життя.Дорошенко приййшов до висновку, що слово «козак» тюрського походження, що означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. Основними причинами виникнення козацтва були:

а) економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля - степів за Дніпровськими порогами);

б) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

в) політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);

г) стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

д) національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної);

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття. Староста Д.Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.

18.Запорізька Січ як військова і адміністративно-тереторіальна одиниця.

Запорозька Січ - військово-політична організація українського козацтва. Запорозька Січ як головне укріплення була добре уфортифікована. Посередині фортеці - великий майдан, у центрі його - церква св. Покрови, неподалік, з одного боку, - криниця, з другого - стовп, біля якого карали винних у порушенні січових звичаїв. Півколом на січовій площі розташовувались курені -дві довгі хати, покриті очеретом, а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал. Кожен курінь мав назву, яка походила переважно від місцевості, звідки були родом засновники куренів: Корсунський, Полтавський, Уманський, тощо. За фортечними укріпленнями біля річкового порту знаходився грецький дім, в якому жили іноземні посли та купці. Фортецю оточувало передмістя, де жили козаки-ремісники. Під впливом різних обставин Запорозька Січ (Кіш) переносилася на інше місце, що визначило її паралельні назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Вся територія Січі поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Самарську, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську, Кальміуську. Тобто, володіння Запорозької Січі охоплювали землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької обл., частково --- Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької обл.

19.Організація реєстрового козацтва.

Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої.

Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець.

Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іноземного гноблення.

20.Причини, характер, періодизація та рушійні сили Визвольної війни українського народу середини 17ст.

Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. Тобто характер війни: національно-визвольний.
З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси .Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності.

Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.

Визвольна війна під приводом Богдана Хмельницького тривала з 1648 до 1654 року.

Рушійною силою війни стали не тільки козаки – випищики з реєстру, а й широкі маси селянства й міщанства.

21. Хід і основні події Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.
В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б.Хмельницький наполягав лише на автономії. У відповідь коронний гетьман М.Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Слідом за цим, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів.