Засади геополітики як самостійної наукової дисципліни у дослідженні і стратегуванні світоустрою

Геополітика є найдавнішою сферою політичної практики і водночас науковою дисципліною останнього покоління. Ще у працях видатних мислителів давнини, середньовіччя та раннього Нового часу висловлювалися ідеї про визначальну роль територіальних інтересів та загалом географічного фактору у формуванні суспільно-політичного устрою і налаштуванні механізмів взаємовідносин між державами. Народженню геополітики як самостійного відгалуження політичного знання сприяли такі фактори, як завершення епохи географічних відкриттів, об’єднання світового простору, поступове оформлення глобального ринку, становлення держави як провідного суб’єкта політики, перемога матеріалістичного підходу у наукових дослідженнях. Джерелами ж геополітики є ідеї географічного детермінізму, цивілізаційні та воєнно-стратегічні концепції, які у підсумку й спричинили інтегральну якість нового наукового знання, «батьком» якого вважають Ф.Ратцеля. Термін же «геополітика» ввів у науковий обіг у 1899 р. Р.Челлен, який розробив засади геополітики – науки про державу як просторовий феномен та географічний організм, втілений у просторі.

Спектр визначень геополітики дуже розлогий (понад 300). Однак найчастіше її розуміють як:

· світоглядну доктрину, ідеологію, що обґрунтовує зміст зовнішньої політики держави її національними інтересами у світовому просторі;

· політику держави у географічному просторі;

· міждисциплінарну науку зі своїм об’єктом, предметом і методологією досліджень, яка вивчає залежність міжнародних відносин і розвитку держав і народів від умов географічного простору;

· систему знань про організацію гегемонії і контроль влади над простором;

· самостійну науку, яка вивчає закономірності взаємодії політики із системою неполітичних факторів, що формують географічне середовище, а також закономірності розподілу і перерозподілу сфер впливу різних держав та міждержавних об’єднань у багатовимірному комунікаційному просторі;

· науку про найвищий ієрархічний (глобальний) рівень ведення боротьби між соціальними системами.

Така строкатість дефініцій засвідчує тривалість активної фази позиціювання геополітики серед інших політичних наук. Утім, незважаючи на відсутність чіткої операціоналізації ключових понять та різноманіття концепцій геополітики, усі вони виходять з того, що у формуванні зовнішніх інтересів держави та її зовнішньополітичної стратегії не останню (а в деяких теоріях й навіть фатальну) роль відіграють географічне положення держави і володіння (та/або контроль) нею багатовимірними просторовими комунікаціями. Тож категорія «простору» є засадничою в геополітиці. Варто одразу зазначити, що у засновників геополітики розуміння простору відображувало територіально-географічну детермінацію архітектури світу. В сучасній же геополітиці категорія простору значно розширюється за рахунок виокремлення економічного, інформаційно-кібернетичного, інформаційно-ідеологічного, культурного типів простору, що дозволяє більш детально аналізувати геополітичний статус держав у світовій ієрархії, розроблювати геополітичні прогнози та проекти і т.ін.

На час становлення геополітики (к.ХІХ – поч. ХХст.) простір розглядали у двох форматах – морський та суходільний (континентальний), що обумовило заснування двох парадигм в традиційній геополітиці – телурократичної («влада Суші», від лат. tellūris «суша, земля, країна» і грец. κράτος «влада») та таласократичної («влада Моря», від грец. θάλασσα «море» і κράτος «влада»). Перша відстоювала тип цивілізації та державного устрою, що пов’язаний з колонізацією великого континентального простору, тому міць країни забезпечується шляхом її контролю над суходолом. Взірцевими телурократичними державами вважаються стародавні Спарта і Рим; до сучасної телурократії відносять, передусім, євразійські держави. Другий геополітичний напрям став апологією морської цивілізації та держави, яка внаслідок досить обмежених земельних ресурсів або особливого географічного положення, розвивається завдяки мореплавству, морської торгівлі та контролю над узбережжями. Типовими таласократіями є стародавні Афіни і Карфаген, наразі такими вважаються атлантистські держави. Однак у чистому вигляді не існує телурократичних та таласократичних держав, адже залежно від історичної кон’юнктури країна може змінювати свою цивілізаційну самоідентифікацію.

Телурократії властиві чітко визначені кордони, фіксований простір, ієрархічність, консерватизм, стабільність, що проявляється в осілості, стійких моральних і юридичних нормах, яким підпорядковується усе населення. Духовною основою суходільної цивілізації є колективізм. Зазвичай, в суходільних державах панує авторитарний, ідеократичний суспільний устрій. Таласократія ж є більш динамічною, прихильною до технічного прогресу, тут моральні і юридичні норми мають відносне значення. За своєю сутністю це демократія, торговельна цивілізація. Індивідуалізм – її вища суспільна цінність та духовне підґрунтя. Суспільству таласократії притаманний дух авантюризму, винахідливість та готовність жити в умовах ризику.

Тож, дві стихії – Земля і Вода – символізують два способи людської життєдіяльності та дві стратегії соціального розвитку. Така дихотомія розуміння світу визначила т. зв. закони геополітики:

· фундаментального дуалізму Суші та Моря, який виявляється у географічній будові планети і в історичній типології цивілізацій. Згідно із цим законом історія людства є протиборством між суходільною і морською цивілізаціями, між державами, які уособлюють їх. Це протистояння відбувається з перемінним успіхом однієї з них в конкретний історичний період. Найбільш масштабного вираження дія цього закону набула за часів холодної війни між США (морською державою) та СРСР (континентальною державою);

· синтезу Суші і Моря, який актуалізує одне з ключових понять геополітики – «берегова зона», або «Rimland» – прикордонна зона між морськими і континентальними державами, складний простір, оскільки в ньому потенційно закладена двоїстість – можливість бути фрагментом таласократії чи телурократії; облямовує Євразію і може мати вирішальне стратегічне значення для світового домінування;

· посилення фактору простору в людській історії (цей закон виводять російські науковці), що обумовлено прогресом техніки, удосконаленням суднобудівництва, озброєнь, суспільного розподілу праці, розвитком торгівлі, врешті-решт зміцненням позицій таласократії, але це не остаточна її перемога. Надалі історична динаміка може привести до формування більш складних просторових моделей світу, адже крім телурократії і таласократії, визначають ще й аерократію (влада у повітрі), ефірократію (влада у космосі), медіакратію (влада у медіапросторі) і т.ін., які самостійної геополітичної ролі не здобули, але їх значна участь у стратегуванні світоустрою не підлягає сумніву.

Закони геополітики були сформульовані ще в минулому столітті, втім карколомні зрушення в сьогоденній геополітичній системі, розширення кількості суб’єктів глобальних політичних процесів, ущільнення просторових комунікацій засвідчують, що класичні закони геополітики недостатньо спроможні виражати динамізм і суперечливість нинішніх геополітичних реалій. Тому не дивно, що на шпальтах сучасних наукових видань ця проблематика активно обговорюється, стимулюючи подальший науковий пошук в царині геополітичної теорії і практики.