Наука про фольклор, її структура та допоміжні спеціальні дисципліни

2.1. Фольклористика в її стосунках до інших наук. Внутрішня структура фольклористики

Як і кожна конкретна гуманітарна наука, фольклористика щонайтісніше залежить від філософії. Саме філософськими переконаннями фольклориста обумовлено його вибір методики дослідження, вибір об’єкта вивчення і навіть інколи навмисна невідповідність його теоретичних побудов конкретним фактам, що є в його розпорядженні (див.: 4.12).

Оскільки ж традиційний фольклор не лише просякнутий релігійною – християнською та язичницькою – ідеологією, але має навіть окремі жанри, що концентровано її втілюють (християнські та міфологічні легенди, псальми, духовні вірші), то й дослідник його повинен оволодіти ґрунтовними знаннями з історії релігії, а конкретно український фольклорист – у першу чергу з історії давнього слов’янського язичництва і з новітніх його форм ¹, а також, що становить певну складність, із християнського віровчення. Щоб оцінити своєрідність і, коли виникне потреба, з’ясувати джерело тих або інших світоглядних особливостей народного християнства, маємо добре орієнтуватися в догматиці християнських конфесій (вивчає її богослов’я), та в історії церкви. Фольклорист зобов’язаний стежити, щоб його філософські та конфесійні (або атеїстичні) переконання не зашкодили об’єктивності та неупередженості дослідження. Одна з упорядниць корисного етнографічного збірника, характеризуючи суспільну позицію Т. Р. Рильського (1841–1902), згадує про "його зречення католицької віри і прийняття ним християнства" (Українці... С. 605). Доходимо висновку, що для шановної кандидата філософських наук католицизм то вже не християнство...

Доволі складну проблему становить стосунок фольклористики до етнографії. Здавалося б, усе просто: коли етнографія – це народознавство в цілому або ж наука про народну культуру взагалі, то фольклористика, що вивчає духовну, переважно словесну народну культуру, є її складовою частиною. Проте з таким вирішенням питання не погодяться ні етнограф, ані фольклорист. Реальне співвідношення цих двох наук не можна уявляти собі як два кола, з котрих менше є часткою більшого, скоріше воно нагадує два кола, що накладаються одне на одне в певній площині. При цьому з боку фольклористики до цієї спільної площини увійде насамперед обрядова поезія й міфологічні легенди, а з боку етнографії – такі її області, як родинне та суспільне життя, календарна обрядовість і народні вірування.

На базі етнографії з середини XIX ст. почала розвиватися етнологія – наука, що вивчає загальні закони розвитку етносів та їх культури. З часом на Заході виникла проблема співвідношення між етнографією, етнологією та антропологією як загальною "наукою про людину". У середині XX ст. видатний етнолог сучасності К. Леві-Строс доходить парадоксального висновку, що згадані три науки відрізняються тільки рівнями узагальнення: це нібито "три етапи або три часові стадії того ж дослідження"; при цьому "фольклорні розвідки, зрозуміло, належать як за предметом дослідження, так і за методом (і, певна річ, за обома ознаками водночас) до антропології" ².

В Україні антропологічні та етнологічні студії скеровані були насамперед на пізнання свого народу, його неповторної своєрідності ³. Позаяк у СРСР комуністична доктрина передбачала вольове прискорення очікуваного "злиття націй", названі науки отримували тут певну ідеологічну заданість (див. ще в "Післямові"), в УРСР же взагалі майже не розвивалися. Тепер, коли почалося стрімке відродження української антропології та етнології, найактуальнішим завданням стає теоретичне осмислення сучасних національних моделей цих наук. Інакше нам загрожує розчинення їх (а разом фольклористики та етнографії) в галасливій повені аморфного й аматорського "народознавства".

Одною з найближчих до фольклористики наук є літературознавство. Фольклорист застосовує різноманітні методи дослідження словесного твору, розроблені цією наукою на протязі двох з половиною тисячоліть її існування, проте не забуває про специфіку фольклорного слова.

Оскільки ж слово це звучить, а часто й співуче, цілком логічними є тісні зв’язки нашої науки з музикознавством, як і більш ніж сторічний вже розвиток в Україні спеціальної дисципліни етномузикознавства (вона ж відома під назвами музичної етнографії, музичної фольклористики, етномузикології). Етномузикознавство вивчає "народну музику" або "народну музичну культуру" (О. І. Іваницький), і стосунки його з нашою наукою нагадують ті, що склалися в неї з етнографією, тільки спільне поле досліду складатимуть зв’язок словесної та музичної форм, "пісенні парадигми" (С. Й. Грица) й ритмомелодика усної прози.

З мовознавством (лінгвістикою) зв’язки нашої науки теж багатопланові. По-перше, безособовість традиційного фольклору таки зближує його з мовою, то ж і нові теорії та методи дослідження, котрі постійно, з середини XIX ст. починаючи, з’являються в лінгвістиці, час од часу фахово переосмислюються фольклористами та збагачують теорію науки про фольклор. По-друге, позаяк словесний бік фольклору постає на базі мови, його образність досліджується методами стилістики. По-третє, оскільки усна традиція використовує, як вже згадувалося, головним чином діалекти, фольклористика співпрацює й з такою мовознавчою дисципліною, як діалектологія. В останні десятиріччя виникла навіть спеціальна назва для інтердисциплінарних мовно-фольклорних досліджень – лінгвофольклористика, яка, своєю чергою, взаємодіє з етнолінгвістикою.

Потреби вивчення танцювальних пісень і втілень в акті виконання фольклорного твору "мови жестів" обумовлюють звертання фольклористів до хореографії, а генетичні зв’язки народних ритуалів і так званого "народного театру" з театром професійним – до театрознавства, насамперед до історії театру.

Зберігання творів фольклору в пам’яті людини, втілення у фольклорі явищ етнічної та соціальної психології викликають постійний інтерес фольклористів до психології та підтримує розвиток започаткованої ще в XIX ст. спеціальної дисципліни – етнопсихології.

Побутування у фольклорі кожного народу жанрів, що відбивають його уявлення про історичне минуле, не раз приводило до перебільшення "історіографічних" можливостей усної традиції та проникнення до методики нашої науки прийомів суто історичного дослідження. Проте відбиття реальної історії у відповідних жанрах фольклору – явище настільки своєрідне, що фольклорист звертається до історії здебільшого в пошуках чітко вивірених історичних фактів, щоб отримати можливість визначити ступінь і напрямки їх трансформації у фольклорних текстах. Взагалі ж, історичну працю, побудовану на усній традиції (такою є в більшій своїй частині славнозвісна анонімна "Історія Русів"), варто було б і називати якось по-іншому.

Сама ж наука про фольклор вже з самого свого початку виразно поділилася на дві частини – фольклористику збирацьку (польову) і теоретичну (інтерпретаційну). Поступово поруч з нею з’явилися й допоміжні фахові дисципліни, як от фольклористичні джерелознавство і текстологія.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Чи має фольклористика зв’язок з теорією інформації?

Відмінникові. Чи збігається "широке" розуміння фольклору з об’єктом вивчення етнографії?

2.2. Феномен донаукової стадії збирання фольклору та її український варіант XI–XVIII ст.

В історії світової фольклористики є такий парадокс. Збирання фольклору, письмова фіксація його текстів у всіх народів стадіально випереджає появу фольклористики як певної системи знань про фольклор. З іншого боку, для того, щоб розпізнати в певному тексті фольклорний запис, маємо переконатися, що він з достатньою точністю передає явище усної традиції, а ось навіщо його було зафіксовано, це вже питання не принципове: записувач такого тексту, незалежно від суб’єктивної мотивації його вчинку, об’єктивно виконує функцію збирача-фольклориста. То ж і розвиток збирацької фольклористики умовно можна поділити на дві стадії – щойно згадану донаукову й наукову, на якій тексти фольклору фіксуються вже як такі, з мотивацією власне фольклористичною, фаховою. З теоретичного боку цікавий тут і такий момент: позбавлена ще уявлення про іманентну, самодостатню цінність усної народної творчості, донаукова фольклористика своєрідно відбиває, немов перебираючи на себе, характерну для фольклору неусвідомленість екзистенції (див.: 1.3; 1.4).

Обраний нами підхід дозволяє історію збирацької фольклористики починати дуже здалека – у світовій перспективі з перших фіксацій шумерських і аккадських поем про Гільгамеша (II тисячоліття до н.е.). Корені ж української збирацької фольклористики сягають у XI ст., коли з’явився найдавніший зі збережених, сказати б, у матеріалі її запис – оце графіто ⁴, вишкрябане на стіні Софійського собору в Києві:

Олтаръ пломяны,

А церквы лєдяна.

И олътарь погаснєть,

И цьк(в)ы стаєть. ⁵

С. О. Висоцький бачить тут "пояснюваний надпис" до малюнка "Йордані" поруч, В. В. Німчук – "силабічний вірш із символічним змістом" ⁶. Між тим це загадка з розгадкою "свічка". Таємничий "Даниїло", котрому також належить зроблена під малюнком молитва-графіто, у такий спосіб прокоментував одну з деталей цього малюнка – зображення свічок на престолі "Йордані". Б. О. Рибаков ототожнює автора графіто з особою, згаданою в ПВЛ під 1113–1114 р.: "поставиша епископа Данила Гургеву" ⁷ (тобто в місто Юр’єв на р. Рось) ⁸. Цю здогадку не можна ні потвердити, ні відкинути – як і приписування тому ж Данилові складання "Хожіння ігумена Даниїла", або ж послання Володимирові Мономаху з тією ж датою під назвою "О повинних" (М. М. Тихомиров). Проте безперечно, що автор графіто був церковником, бо пригадану (або складену) ним загадку побудовано на метафоричному осмисленні атрибутів християнського культу.

У рукописах, на жаль, пізніших дійшов до нас у складі згаданої ПВЛ справжній фольклорний архів Київської Русі – від історичних переказів до приказок, і від прозових переповідань епічних сюжетів до описів шлюбних звичаїв полян та їх сусідів. Літописці подають інколи прямі посилання на усну традицію ("Инии же, не вhдуще, ркоша...") та оцінюють історичну достовірність інформації переказу ("Аще бы был перевозникъ Кый, то не бы ходилъ къ Царюграду..."), проте серед доволі різнорідних мотивів їхніх звертань до фольклору не знаходимо поки що слідів зацікавлення ним як явищем народної культури.

У XVI ст. український фольклор починає привертати увагу західнослов’янської інтелігенції. В рукописній чеській граматиці Яна Благослава (1550) як зразок "руської" мови з’явився перший запис української "Пісні про Штефана-воєводу" ("Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?"). 1625 р. в польській брошурі було оприлюднено перший друкований текст української пісні "Козак Плахта" ("Гей, козаченьку, пане ж мій..."). Публікатор цієї пісні про козака – спокусника дівчини мав на меті моральну дискредитацію козацтва під час його конфлікту з королівським урядом Речі Посполитої, що завершився нещасливою для козаків Куруківською битвою.

Коли ж, за кілька десятиріч, українську народну пісню починають записувати вітчизняні її аматори, вони це роблять вже з тою ж метою, яка спонукає наших сучасниць, сільських школярок, заповнювати свої з любов’ю прикрашені співаники ("альбоми") – щоб співати її.

У XVII ст. відбувається справжній ренесанс української християнської легенди, раніше, в XIV–XV ст., щедро, але із значною літературною обробкою репрезентованої в "Києво-Печерському патерику". 1628 р. Петро Могила, новообраний архімандрит цього ж славнозвісного монастиря, обертає догори коренем стару рахункову книжку батька свого, вже покійного молдавського "господаря", і починає записувати в ній розповіді про чуда ікони Богородиці Печерської, інших печерських реліквій та про всі чудесні події на славу української православної церкви. Майбутній митрополит дбайливо фіксує всі обставини як самого дива, так і запису. Як зазначає дослідник, у книжці "багато місць поминено для доповнення докладнішими датами, часом на боці зазначено: "Імені питати" тощо" (Грушевський, 6. Т. 2. С. 166). Це вже випереджає майбутні вимоги наукової фольклористики щодо фіксації відомостей про інформанта (див.: 2.3), але не варто забувати, що цей записувач прагнув задокументувати насамперед диво, а вже потім обставини запису оповіді про нього.

Записи Петра Могили надруковані тільки частково в польському перекладі та в літературній обробці ченця Афанасія Кальнофойського ("Teratourgema lubo cuda...", К., 1638). Натомість пізніші збірки української християнської (головним чином, богородичної) легенди – "Скарбниця потребная..." Іоаникія Галятовського (Новгород-Сіверський, 1676), "Руно орошенное..." Дмитра Туптала (Чернігів, 1683) та ін. – друкувалися вже книжною українською мовою.

Унікальні записи світської усної прози збереглися в записному зошиті другої половини XVII ст. полтавського поета-священика Івана Величковського. Це три анекдоти. Перший з них, типово панський, розповідає про "убогого", котрий двічі – "під час запуст" і на "м'ясниці" – носив на ринок двері від хати, щоб купити спочатку "чим заговіти", а потім – "чим розговітися", та про "багатія", що при першій зустрічі з бідним "дав єму чим заговіти", а знову побачивши його з дверима, почав бідного києм "добре перешивати, мовячи: "Поганскій сину, не сего дня розговієшся, так завтра, не завтра, так позавтрею, а двери нехай будуть в дому!"" ⁹. Другий анекдот, безперечно західного походження, з "чорним" гумором розповідає, як "єден німецкои земли властелин" перевіряє, чи справді хвалько-п’яниця може "сам єден випити бочку" пива, і наказує повісити рекордсмена, пояснюючи свій вчинок необхідністю запобігти "ущербку в напою". Третій запис наводимо повністю: "Пан Соболевич, будучи чорного облича, хвалился прєд студентами: "Я праві змалу згорів був на партеси". На що єдин з нищих: "Невчім ти праві чорен, аж ти, як горів, осмалився"". Останній текст лише зовні нагадує сучасний анекдот про дотепи славетних людей, бо пан Соболевич не був, мабуть, такою людиною поза колом знайомих Івана Величковського часів його навчання в Києво-Могилянському колегіумі, а насамперед тому, що жартує не він, а якийсь "єден з нищих", тобто "пауперів", студентів-бурсаків, котрі мали тоді право збирати на вулицях гроші на прожиток, вигукуючи: "Pauperibus!" За класифікацією З. Фрейда (див.: 4.2) "сіль" дотепу утворює двозначність, що зводить докупи "метафоричне та речовинне значення" слова. Коли два перші анекдоти вихоплено було з фольклору того соціуму, в якому обертався поет-священик і який складався з українських можновладців того часу та освіченого люду, що їх релігійно та інтелектуально обслуговував, то третій трохи несподівано доносить до нас живий відгук студентського фольклору 60-х–70-х рр. XVII ст. – років молодості записувача. Орієнтовані на західну культуру (зазначимо також, що пан Соболевич захоплювався "партесами", цебто церковним співом за західною гармонійною системою), ці анекдоти не поривали водночас зв’язків із стихією національного гумору.

Сучасник полтавського поета-священика, поет-чернець Климентій Зіновіїв, назвав свою збірку паремій таким чином: "Приповісти (або тєж присловія) посполитиє, и азъбукою ради скоріишого (якового слова) поісканя новособравшіися, споряженниє і здє положєнниє, для розних потрєб, которих заживают в рєчах слушних православниє" ¹⁰. Заголовок, як бачимо, доволі інформативний: вирішено, сучасною мовою, термінологічне питання, вказано спосіб розміщення матеріалу (безумовно запозичений у попередників-переміографів або вітчизняних, або з сусідніх країв), не обійдено і мотивацію – тільки не власного збирання та рукописної "публікації", а "потрєб" (напевно традиційно-фольклорних), виходячи з яких мають звертатися до збірничка майбутні його читачі. Проте збирач спрямовує до них ще й вірші:

... списал я приповістєи колко:

єст, чаю, по всєлєннои єщє іх и нє толко.

Ви жє, чтущиє, молю вас, єщє вспоминаитє

и, кгди схощєтє, подлуг азъбуки докладайтє.

Імєнно, як зволитє, так собі поступуитє:

на кую літєру вспомнітє, к тои приписуитє.

Далі в рукопису закреслено рядок: "Для того прожних листов в приповістєх оставлял". І читачі відгукнулися на цей заклик збирача: на вільних містах рукопису чималенько таки подописувано паремій іншими руками.

На відміну від заголовка і віршів, самі записи (в усякому разі Климентіїві) зроблено живою соковитою українською мовою, а тексти паремій, як не дивно, повністю відповідають сучасним науковим вимогам – чого не можна було сказати про більшість збірників "прислів’їв та приказок", виданих за радянської влади.

Збірничок Климентія Зіновіїва залишався в рукописі майже три сторіччя. А першою друкованою працею з української етнографії (та фольклористики) вважають "Опис весільних українських простонародних обрядів, у Малій Росії та у Слобідській українській губернії, також і у великоруських слободах, населених малоросіянами, вживаних, складений Григорієм Калиновським" (СПб., 1777). На відміну від своїх попередників – давньоруського літописця, Касіяна Саковича, Петра Могили, Г. Л. де Боплана – Г. Калиновський, родом з Сумщини, з Кролевця, розповідає про українські весільні звичаї з підкресленою об’єктивністю, ані словом не прохоплюючись про те, що йому, сучасникові Вольтера і Руссо, подобається або не подобається в них. Мотивація ж прийнятої на себе Г. Калиновським праці, хоч прямо ним не висловлена, проте для нас зрозуміла: що, крім патріотизму, могло змусити його зібрати із своєї мізерної платні піхотного прапорщика кошти на видання брошурки, від якої годі було сподіватися зиску, слави або благовоління з боку зверхників?

Ще через сорок років зустріч російського філолога й українського поміщика князя М. А. Цертелєва з невідомим сліпим кобзарем призвела до видання першого друкованого збірника українських дум "Спроба зібрання старовинних малоруських пісень" (М., 1819). Потім з’явилася друком теж піонерська збірка М. О. Максимовича "Малоросійські пісні" (М., 1827), а ще згодом уже справді фундаментальні пам’ятки української збирацької фольклористики, як енциклопедичні двотомні "Записки про Південну Русь" П. О. Куліша (СПб., 1856–1857), "Народні південноруські пісні" А. М. Метлинського або Амвросія Могили (К., 1854), "Українські приказки, прислів’я і таке інше" М. Т. Симонова (М. Номиса) та славнозвісні семитомні “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” П. П. Чубинського. Проте ці видання, бувши результатами колективної праці багатьох ентузіастів збирання українського фольклору (що можна розглядати як своєрідне втілення традиції, започаткованої Климентієм Зіновіївим) створювалися вже з врахуванням наукових принципів та вимог європейської збирацької фольклористики нового часу.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки.

Давній літописець Петро Могила Климентій Зіновіїв Г. Калиновський

Перекази, Прислів’я, Опис весілля

прислів’я, … приказки,

приказки, загадки

описи ідолів

і т. ін.

Відмінникові. Климентій Зіновіїв залишив у своїй збірці вільні місця, сподіваючись, що читачі доповнюватимуть її своїми записами. При цьому він...

1. ... угадав наперед принцип систематизації та накопичення інформації в пам’яті комп’ютера.

2. ... створив аналог природного процесу "збирання" прислів’їв їх аматором, неписьменним селянином.

3. ... втілив характерне для європейської культури епохи бароко захоплення класифікацією та систематизацією різноманітних об’єктів.