Німецькоцентрична геополітика К.Хаусхофера

Свого «апогею» німецька геополітика досягла у науково-практичній діяльності генерала армії, дипломата, викладача Карла Хаусхофера. У 1917 р., докладно опрацювавши роботу Р. Челлена «Держава як форма життя», Хаусхофер визначив геополітику метою свого життя. Він вважається незаперечним авторитетом, очільником німецької геополітичної школи, з чим погоджувалися навіть його критики. Його основні ідеї викладені в таких працях, як: «Межі в їх географічному і політичному значенні» (1927), «Про геополітику: роботи різних років» (1928), «Статус-кво і оновлення життя» (1939), «Континентальний блок: Центральна Європа, Євразія, Японія» (1941).

Завдяки зусиллям Хаусхофера геополітика в Німеччині стала фокусом суспільної уваги, її обов’язково викладали в університетах, друкувався «Журнал геополітики» (1924-1944), у Мюнхені створений Інститут геополітики (1924), який був визнаний на вищих щаблях нацистської влади. Хаусхофер підтримував найтісніші контакти з Р. Гессом, через якого кілька разів спілкувався з Гітлером. Знайомство фюрера з ідеями Хаусхофера було опосередкованим (в інтерпретації Гесса) і поверховим. Геополітика використовувалася Гітлером настільки, наскільки дозволяла виправдовувати нацистську політику. Тому звинувачення К. Хаусхофера у прямій участі та вирішальній ролі його теорії у розробці військової стратегії Третього рейху є перебільшеними. Той і сам запевняв, що наука геополітики була незрозумілою для недоука Гітлера.

Карл Хаусхофер (1869 – 1946)

В основі концепції К.Хаусхофера – постулат про дуалізм Суші і Моря. Оскільки морські держави, передусім США і Великобританія, проводили «політику анаконди» по відношенню до континентальних країн, про що свідчить Версальський договір, то континентальні держави мають йти блоком проти морських. Ця ідея зафіксована у «концепції Великих просторів», в якій звичайні національні держави мають розвиватися у напрямку нової форми політичної організації – великого простору (тобто орієнтуватися до об’єднання), при цьому формування геополітичних макроструктур побудовано на переважанні або зміні широтних і меридіональних типів експансії світових держав. Хаусхофер виходив з визнання протистояння «великих просторів» уздовж паралелей (англо-американський комплекс) і меридіанів (східно-азіатський комплекс). З цієї позиції майбутнє планети залежить від здатності англо-американського комплексу до експансії уздовж паралелей нейтралізувати спротив східно-азіатського уздовж меридіанів.

Ці ідеї були розвинуті в іншій концепції Хаусхофера – панрегіоналізму. Панрегіони – це меридіональні глобальні економічні регіони (кожний складається з ядра і периферії), які базувалися на т. зв. панідеях, що зосереджували в собі єдність розуміння соціально-політичних, економічних, культурних проблем держав, які входили до складу панрегіонів. За Хаусхофером світ складається з 3 панрегіонів, орієнтованих з півночі на південь: пан-Америка на чолі з США, Євро-Африка з ядром в Німеччині, пан-Азія (з Австралією) з ядром в Японії. Дещо пізніше Хаусхофер виділив ще й пан-Росію з її впливом на Персію, Афганістан та Індостан.

«...Геополітика представляє собою постійний запас політичних знань, які можна викладати і засвоювати. Цей запас інформації можна порівняти з мостом, що відкриває шлях до політичної діяльності, з географічною свідомістю, що веде до стрибка зі світу знань у світ влади, а не із світу незнання у світ влади, оскільки другий стрибок буває більш довгим і більш небезпечним». (К.Хаусхофер)

Формування геополітичних поглядів К.Хаусхофера відбувалося під впливом поразки Німеччини у Першій світовій війні, за якою вона втратила 12% своєї території і усі колонії. Перенаселення в країні і її принизливий міжнародний імідж надихнули К.Хаусхофера на пошук наукових аргументів щодо необхідності розширення життєвого простору Німеччини і набуття нею панівного статусу у світі. На його думку, проблему вирішить мирне приєднання нових територій на кшталт аншлюсу Австрії і Судетської області, об’єднання усіх територій, заселених етнічними німцями, а якщо це неможливо, переселення їх на територію рейху. Ідеальним було б суміщення національних і державних кордонів країни.

Однак реванш Німеччини можливий лише зі стратегічними союзниками. Хаусхофер наполягав на союзі з континентальними Росією та, як не дивно, Японією (яку вважав «спорідненою» в духовно-культурному плані з Німеччиною). Так з’явилася концепція континентального блоку, де була втілена ідея осі Берлін – Москва – Токіо (орієнтації на Схід), а фактично великого євразійського континентального союзу. Вважаючи Центральну Європу оплотом Німеччини, Хаусхофер вказував на Схід як провідний напрям німецької територіальної експансії (але ж мирної!), який дарує його вітчизні сама доля. Реалізація цієї ідеї забезпечила б Німеччині широкі трансконтинентальні комунікації і вихід до відкритого океану, а це дало б можливість володіти і континентальною, і морською могутністю, і встановити світове панування. Тому німецько-радянський пакт 1939 р. був позитивно оцінений К.Хаусхофером. Надалі його концепція була спотворена, Хаусхофер був безпорадний стати на заваді реалізації військової агресії Гітлера. Після провалу Липневої змови 1944 р. за участю його сина, Хаусхофера відправляють до концтабору. Розстріл сина у квітні 1945 р., арешт американськими військами у травні 1945 р. та допити за Нюрнберзьким трибуналом довели К.Хаусхофера до самогубства.

2.4. Теорія «номосів» К.Шмітта

Звинувачення за Нюрнберзьким трибуналом були висунуті й іншому німецькому вченому – Карлу Шмітту. І, хоча вони були спростовані, однак на тривалий час його геополітична теорія була забута, аж доки наприкінці ХХ ст. не була актуалізована на тлі браку нових оригінальних ідей. Основні праці К.Шмітта: «Простір і великий простір у праві народів» (1940), «Державний суверенітет та відкрите море» (1941), «Земля і море» (1942), «Номос Землі» (1950), «Планетарна напруга між Сходом та Заходом та протистояння Землі і Моря» (1959), «Теорія партизана» (1964).

Карл Шмітт (1888 – 1985)

В основі геополітичної доктрини К.Шмітта – ідея про первісний зв’язок політичної культури та всієї соціальної реальності з простором, з його якісною організацією. Ґрунтуючись на цій ідеї, він висунув концепцію «номосу», що є законом взаємозв’язку між організацією народом земного простору та особливостями держави, усього соціального устрою і права. Спочатку Шмітт досліджує «номос» Землі, з’ясувавши його динаміку як процес геополітичного розвитку і зміни 3-х номосів: 1-й – з давніх часів до епохи Великих географічних відкриттів, коли кожний народ вважав себе центром світу; 2-й номос європоцентричний, тривав до Першої світової війни, європейські держави поділили між собою сушу, а морський простір був під владою Англії; 3-й номос сформувався вже після Другої світової війни, коли Захід і Схід своє протистояння довели до стану холодної війни.

На думку Шмітта, розвиток «номосу» Землі має дійти до появи держави-континента, але це не традиційна імперія, а нова форма наднаціонального об’єднання держав в силу політичної необхідності, геополітичного, стратегічного і ідеологічного союзу. Так Шмітт вводить поняття «тотальної держави» як вершини у розвитку континентальної державності, морські ж держави її не в змозі створити. Продовжуючи цю тему, він розробив теорію «Великого простору», що описує процес розвитку держав як прагнення до набуття найбільшого територіального простору. Великий простір знаходиться під пануванням держави, що володіє певною «ідеєю-силою» (як простір двох Америк, що об’єднані ідеєю-силою –

«...Те, що називається сьогодні Сходом – це величезні маси суші. Для порівняння: величезні простори Західної півкулі покриті великими планетарними морями, Атлантичним і Тихим океанами. Так чи не приховується за протистоянням Сходу і Заходу протистояння між континентальним і морським світами?» (К.Шмітт)

доктриною Монро).

Досліджуючи «номос» Землі, Шмітт виявив його сутнісну протилежність – «номос» Моря. Оригінальною є символізація цивілізаційного дуалізму біблійними чудовиськами – Бегемотом (образ тварин суходолу) і Левіафаном (уособлює водних тварин). Це дві ворожі цивілізації, що формуються в кожну історичну епоху новими могутніми народами, які захоплюють простір, ділять його та створюють його нову іконографію (різні форми суспільного життя, символи, міфи, традиції тощо, що характерні для певних територій з їх аутентичною культурою). «Номос» Землі протягом трьох фаз свого існування утворює історію традиційного суспільства. Тому символом суходолу є Дім. Цивілізація Моря втілює в собі технічний прогрес, вона більш мобільна, символ морської цивілізації – Корабель.

На думку Шмітта, «номос» Моря наразі переміг. Однак це не остаточно і ймовірна велика цивілізаційна катастрофа як порушення балансу між Землею і Морем. І причина тут у динамічному розвитку третьої стихії – Повітря (це засвідчує запуск літальних та космічних апаратів), що спричиняє відрив людства від свого Ґрунту та утрату цінних духовних і соціокультурних практик, які не замінять промислові технології. Зупинити порушення рівноваги можливо у 3-х варіантах:

- залишення одного переможця – єдиного хазяїна світу – у протистоянні Землі і Моря;

«Партизан б’ється на політичному фронті, і саме політичний характер його образу дій знову відроджує початковий зміст слова партизан. Це слово походить від слова партія і вказує на зв’язок з партією або групою, що якимось чином бореться, воює або політично діє. Такого роду зв’язки з партією особливо сильно виявляються у революційні епохи». (К.Шмітт)

- спроба підтримати рівновагу старого «номосу», де переважає Море, якому до його морської могутності треба додати ще й суходільну та повітряну. Але тут може з’явитися «фігура партизана» як представника Континенту, що намагається зберегти суходільний «номос» та усіляко чинить опір тотальному наступу Моря. «Партизан» унормовує свої правила війни, розроблює інші способи геополітичного переділу світу;

- відновлення рівноваги на основі кількох блоків, Великих незалежних просторів, які за допомогою міжнародного права дійдуть згоди у підтримці порядку на планеті.

Очевидно, концепція К.Шмітта не позбавлена пророцьких ідей, тому й до сьогодні його наукова спадщина привертає увагу сучасних геостратегів.

Отже, узагальнюючи аналіз доробку німецької геополітики з періоду її формування у 80-ті р.р. ХІХ ст. до розквіту у 20-ті – 40-ві ХХ ст., слід відзначити такі її основні риси:

· превалювання ідей географічного детермінізму й навіть фаталізму;

· націоналістична та експансіоністська спрямованість, що обумовлено територіальними «образами» німців та підсумками поразки у Першій світовій війні;

· затребуваність геополітики державою і суспільством внаслідок підсилення масових реваншистських настроїв;

· успішна інституалізація геополітики – від читання лекцій К.Хаусхофером в Мюнхенському університеті у 1919 р. і до створення під його керівництвом у 1938 р. Національної спілки для геополітичного виховання німців, що мешкають за кордоном.

<1 2 345 6 7 >

Дата добавления: 2017-01-29; просмотров: 2401;