При появі ознак раптової кардіальної смерті

Перша медична допомога при ознаках раптової кардіальної смерті.Своєчасно встановлений діагноз, раннє та якісне застосування заходів серцево-легеневої реанімації, відповідно до сучасного протоколу, можуть допомогти зберегти життя пацієнтів при РКС. Серцево-легенева реанімація (СЛР) – обов’язок кожного кваліфікованого медичного працівника. Але за підрахунками Європейської ради реанімації 100 000 тисяч людей можуть бути врятовані щороку за умови правильної організації навчання невідкладній допомозі пересічного населення та побудови раціональної освіти професіоналів охорони здоров’я.

В останні часи після проведення рандомізованих мультіцентрових досліджень в Японії та США з’явились дані щодо неефективності традиційного протоколу АВСD при ранній реанімації пацієнтів з фібриляцією шлуночків. Тому на основі нової доказової бази, попередніх рекомендацій, керівництв та протоколів представники Європейської ради реанімації (ERC), Американської асоціації серця (AHA) та Міжнародного комітету з порозуміння в питаннях серцево-легеневої реанімації (ILCOR) у 2010 року на конференції у Далласі (США) затвердили нові алгоритми надання невідкладної допомоги у випадку клінічної смерті.

Оскільки основним механізмом раптової смерті в більшості випадків є фібриляція шлуночків, то медичні засоби повинні бути направлені на її ліквідацію. Основні акценти в новому алгоритмі зроблено на:

– мінімізацію пауз у виконанні непрямого масажу серця та максималізацію його ефективності;

– зменшення ролі прекардіального удару;

– зменшення ролі раннього проведення таких складних маніпуляцій, як інтубація трахеї, якщо вони затримують непрямий масаж серця чи дефібриляцію;

– проведення дефібриляції (якщо вона показана), як тільки це буде технічно можливим, незалежно від тривалості клінічної смерті та кількості проведених циклів СЛР;

– відмову від атропіну, як універсального засобу, для всіх затримок кровообігу з механізмом асистолії чи електромеханічної дисоціації без пульсу;

– відмову від ендотрахеального введення ліків на користь внутрішньовенного доступу.

Непрямий масаж серця необхідно здійснювати на глибину 5-6 см у дорослих із частотою 100-120 натискань на грудну клітку. При цьому обов’язково за натисканням має наставати така ж за тривалістю фаза декомпресії грудної клітки без втрати контакту з її поверхнею. Оскільки пріоритетом є відновлення кровообігу, а не дихання, «реаніматор» повинен максимально сконцентруватися на ефективності масажу. Доведено, що після 2-хвилинної фізично правильної СЛР продовжувати ефективний непрямий масаж серця практично неможливо, у зв’язку з чим рекомендовано міняти виконавців масажу кожні 2 хвилини. «Час без циркуляції» значно зменшує шанси на відновлення нормального ритму.

Штучна вентиляція легень виконується виходячи із співвідношення 30 натискань на 2 вдихи (фаза вдиху має тривати близько 1 с., об’єму вдихуваного повітря має вистачати на видиме підняття грудної стінки – приблизно 500–600 мл). Вона є вторинним заходом відносно непрямого масажу серця. При переході до вентиляції через інтубаційну трубку частота дихання не повинна перевищувати 10 разів за 1 хв., оскільки гіпервентиляція при реанімації неприпустима.

Щодо інтубації трахеї, то її має проводити найдосвідченіший реаніматор, а ларингоскопія виконується без перерви в масажі. Оскільки в рекомендаціях 2010 року відмовились від ендотрахеального введення ліків, інтубація трахеї за відсутності професіонала, який активно практикується у цьому вмінні, поступається або альтернативним методам (ларингеальна маска, ларингеальна трубка, І-gel, Combitube), або відкладається до моменту повернення спонтанного кровообігу.

Дефібриляція застосовується, як тільки вона є технічно можливою при появі на моніторі картини фібриляції шлуночків чи шлуночкової тахікардії без пульсу. Кожна хвилина її затримки зменшує шанси на виживання на 10–12 %. Вірогідність виживання при застосуванні дефібриляції після зупинки серця менше 1 хв. – 90%, 5 хв. – 50%; 7 хв. – 30%; 9-11 хв. – 10%; більш 12 хв. – 2-5%. Дефібриляція не повинна тривати довше ніж 5 сек. Напруга для першого розряду 150–200 Дж для двофазних дефібриляторів та 360 Дж – для однофазних. Для другої і подальших дефібриляцій – 150–360 Дж і 360 Дж відповідно.

Прекардіальний удар розцінюється виключно як аналог електричної дефібриляції. Його застосування можна виправдати тільки у перші декілька секунд моніторованої зупинки серця з механізмом шлуночкових фібриляції та тахікардії без пульсу за умови, що він не сповільнює використання дефібрилятора.

Медикаментозна терапія: адреналін має вводитись, як тільки буде забезпечено периферичний венозний доступ (доза 1 мг кожні 3-5 хв.); атропін не використовується більше у випадках клінічної смерті, не пов’язаної безпосередньо з брадикардією на фоні нестабільної гемодинаміки.

В протоколі введення 1 мг адреналіну передбачено після 3-ї дефібриляції (використовують до кінця реанімаційних заходів у дозі 1 мг кожні 3-5 хв.). Одразу після адреналіну обов’язково вводиться аміодарон у дозі 300 мг (розчинник 5 % розчин глюкози), який можна повторити після 4-ї дефібриляції у дозі 150 мг. Інші ліки використовуються тільки за особливими показаннями (наприклад, магній – при аритмії torsades de pointes, кальцій – при передозуванні блокаторів кальцієвих каналів тощо).

Терапія після відновлення кровообігу зменшує негативні неврологічні прояви. Для дорослих із позалікарняною клінічною смертю (механізм шлуночкової фібриляції) у стані коми, після відновлення спонтанного кровообігу, рекомендована терапевтична гіпотермія 32-34 °С на 12-24 год. (охолодження досягають шляхом введення фізіологічного розчину чи розчину Рінгера з температурою 2°C).

У хворих після клінічної смерті необхідно утримувати SaO₂ на рівні 94-98 %. Доведено, що гіпероксемія у таких пацієнтів в ранньому післяреанімаційному періоді погіршує прогноз. Додатково необхідно контролювати рівень глікемії (коригувати гіперглікемію, тільки якщо вона перевищує 10 ммоль/л, оскільки гіпоглікемія неприпустима), усувати гіпертермію, здійснювати гемодинамічну оптимізацію.

Дослідження PAD (The Public Access Defibrillation) в США з використанням доступних в суспільних місцях автоматизованих дефібриляторів, яке охопило понад 19 тис. добровільних спеціалістів оперативного реагування, показало ефективність та значно покращило вірогідність виживання при клінічній смерті на догоспітальному етапі.

Неефективність стандартної методики СЛР та важливість підтримки серцевої діяльності призвела до того, що у 2008 р. B.J. Bobrow та співав. запропонували альтернативну стратегію застосування допомоги при позагоспітальній зупинці серцевої діяльності «MICR» (Minimally Interrupted Cardiac Resuscitation) – кардіореанімація з мінімальними переривами, що передбачає проведення циклів непрямого масажу серця по 200 компресій (1 цикл) без дихання рот у рот з послідуючим аналізом пульсу й однократною дефібриляцією, «якщо показано». Інтубація трахеї виконується тільки після 3-х циклів непрямого масажу серця й аналізу його ритму. Адреналін в дозі 1 мг вводиться внутрішньовенно відразу після початку реанімації. Надалі введення адреналіну повторюють після кожного циклу компресій грудної клітини й аналізу ритму серця. Підсумками застосування такої методики стало збільшення долі людей, що вижили, з 1,8% до 5,4%.