Організаційні основи удосконалення системи управління

інформаційними ресурсами. Відповідно до головної мети держав­ної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів Украї­ни обов’язком держави є створення системи організаційного за­безпечення функціонування та удосконалення державного управ­ління цією системою.

Організаційною основою системи управління інформаційними ресурсами доцільно вважати організовану сукупність центральних державних органів, органів регіонального і місцевого самовряду­вання, їх спеціальних підрозділів і служб та посадових осіб, юри­дичних осіб (підприємств і установ та інших об’єктів господарю­вання), суспільних організацій та окремих громадян, об’єднаних цілями та завданнями щодо формування, зберігання, поширення і забезпечення використання інформаційних ресурсів для задово­лення інформаційних потреб особистості, суспільства й держави у межах чинного законодавства України.

Аналіз організаційної структури управління інформаційною сферою, зокрема інформаційними ресурсами України, функцій, що виконують державні органи та інші суб'єкти інформаційної діяльності щодо формування, поширення, використання та захис­ту інформаційних ресурсів дозволяє дійти деяких висновків.

1. В Україні створено певну структуру державних органів з впро­вадження державної інформаційної політики управління інфор­маційними ресурсами та забезпечення інформаційної безпеки у цій сфері, тобто безпеки як інформаційних ресурсів, так і сфери їх обігу. Разом з тим у державі залишається не сформованою загально­державна система управління і захисту інформаційних ресурсів, не підпорядковані єдиній меті та завданням державної інфор­маційної політики державні органи, що входять до цієї структури: Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіо­мовлення України, Державний комітет зв’язку та інформатизації України, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство освіти і науки України, Міністерство ку­льтури і мистецтв України, Служба безпеки України, а також мі­ністерства і відомства, що здійснюють міжгалузеве та відомче уп­равління певними видами інформаційних ресурсів: Міністерство економіки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет статистики України, Міністерство промислової політики України, Міністерство аграрної політики України та Ін.

Реальністю є те, що в державі створена та діє громіздка та роз­порошена структура державних органів управління і захисту інфор­маційних ресурсів. Зазначена структура дозволяє здійснювати фор­мування інформаційних ресурсів за окремими напрямами за міжвідомчими ознаками, а стосовно більшості видів інформаційних ресурсів діють відомчі підходи та інтереси. Не підпадають під вплив держави організація розробки та впровадження єдиних загальнодер­жавних методичних та методологічних підходів, правил та порядку управління інформаційними ресурсами. Оскільки на рівні держав­ної виконавчої влади державного органу з функціями організаційно­го, науково-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів не визначено, координація і контроль за формуванням, поширенням, використанням та захистом інфор­маційних ресурсів, створення логічно завершеної системи управлін­ня цією сферою залишається проблематичним.

2. У нашій країні склалася хибна практика формування ор­ганізаційної структури державних органів, що здійснюють управлін­ня конкретними напрямами інформаційної діяльності – сфері най­більш чутливої й вразливої як для негативних внутрішніх, так і зов­нішніх впливів. Спочатку формується організаційна структура органів державної виконавчої влади, а потім робиться спроба раціональ­но розподілити функції між ними. Фактично ігнорується дія об’єктивної закономірності, відповідно до якої стабільна організація уп­равління системою та окремими напрямами її діяльності може бути досягнута тільки у разі, якщо організаційна структура формується, виходячи з функцій державного управління, а не навпаки.

Так, Положення про Державний комітет зв’язку та інформати­зації України було затверджено через півроку 03. 06. 2000 р. після рішень про черговий етап адміністративної реформи, а про Держав­ний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України – ще пізніше (25.07. 2000 р.). У деяких випадках визначен­ня й закріплення у відповідних нормативних документах функцій державних органів залежить не від загальнодержавних цілей та інте­ресів, а від авторитету і спроможностей знов призначених їхніх ке­рівників обґрунтувати функції підпорядкованої їм структури у ви­щих державних органах, з якими узгоджуються вказані документи. Такий порядок є однією з головних причин того, що у процесі ре­формування державних органів створюються умови для втрати де­яких функцій управління інформаційною сферою.

Суттєвим чинником негативного впливу па формування, по­ширення, використання і захисту інформаційних ресурсів є вкрай недосконала ієрархічна структура управління згаданими процеса­ми. Міністерства і відомства як в центральних структурах, так і на підприємствах, установах і організаціях, що належать до сфе­ри їх управління, створюють спеціальні підрозділи і служби, які фінансуються за залишковим принципом. У процесі чергових ре­організацій такі підрозділи та служби скорочуються або ліквіду­ються в першочерговому порядку. Правовий статус і матеріальне забезпечення працівників таких підрозділів і служб на кілька по­рядків нижчий ніж в інших підрозділах, а це створює проблему комплектування їх кваліфікованими спеціалістами.

Організаційні й правові заходи, що впроваджуються державни­ми органами для удосконалення системи управління і захисту інформаційних ресурсів, спроможні налагодити лише деякі фраг­менти цієї системи і не зачіпають її в цілому.

3. Підходи, на підставі яких формується організаційна структура державних органів та визначаються їхні функції, були притаманні державній інформаційній політиці колишнього СРСР, основу якої становили агітація і пропаганда, діяльність засобів масової інформа­ції. Інформаційні ресурси щодо результатів наукових досліджень і розробок, матеріального виробництва, а також інших сфер використовувалися переважно в агітаційно-пропагандистських цілях для обґрунтування переваг соціалізму, викривання пороків і критики капі­талізму. Інформаційні ресурси деяких напрямів досліджень засекре­чувалися до 95 % від їхніх загальних обсягів, поширення і викорис­тання цих ресурсів регламентувалося закритими підзаконними нор­мативними актами. Вказана сфера була закрита не тільки для широ­кого загального доступу – був обмежений обмін інформаційними ре­сурсами між міністерствами й відомствами. Серед причин знижен­ня загальних темпів розвитку економіки колишнього СРСР було й часткове використання наукових здобутків. Так, наприклад, вагомі здобутки у вітчизняному авіаційному моторобудуванні 40-х років не були повною мірою використані у моторобудуванні автомобілебудів­ної галузі. А з переходом на реактивну авіацію багато таких розро­бок було втрачено без користі для народного господарства країни. Важливо відзначити, що на той час щодо інформаційних ресурсів панувала єдина форма власності –державна, яка дуже чутлива до рішень держави як суб’єкта управління.

У сучасних умовах в Україні фактично сформована ринкова економіка і органи виконавчої влади для управління всіма сфера­ми державного будівництва в нових умовах господарювання, зок­рема й ті, що здійснюють приватизацію та роздержавлення влас­ності, координують підприємництво і підприємницьку діяльність, впроваджують антимонопольні заходи та ін. У країні поряд з державною формується індивідуальна (особиста й приватна трудова) та приватна колективна власність. Здійснюється широка комер­ціалізація всіх сфер економічної діяльності.

Процес переходу від тоталітарного режиму і загальної системи засекреченості до ринкових перетворень не був забезпечений створенням умов для розумної відкритості і збалансованої розум­ної закритості для безпечного функціонування суспільства й дер­жави. Надмірна відкритість і гласність перших років незалежно­сті, нерозуміння і недооцінка тогочасних реформаторів необхідності охорони таємниць держави та суспільно важливих відкри­тих інформаційних ресурсів, а також руйнуванням системи режи­мно-секретних органів та інших спеціальних підрозділів і служб створили передумови для відпливу відомостей політичного, еко­номічного, науково-технічного і оборонного характеру. Різні фон­ди і благодійні іноземні організації під гаслом підтримки економі­чних реформ і вітчизняної науки здійснювали безконтрольне викачування інформаційних ресурсів, особливо пов’язаних з нові­тніми науковими і технологічними розробками.

Ринкові перетворення і комерціалізація інформаційної сфери за­чепили передусім засоби масової інформації та їх рекламну діяль­ність. Інформаційні ресурси, що визначають прогресивний соціаль­но-економічний розвиток суспільства і держави, підтримання на не­обхідному рівні національної безпеки, у сферу ринкових перетво­рень не потрапили. Лише у 1997 році нормативними документами, затвердженими Указами Президента України у травні того ж року, встановлено порядок передачі іншій державі інформації, що стано­вить державну таємницю та носіїв такої інформації; у листопаді – регламентовано порядок і правила підготовки міжнародних дого­ворів України про взаємну охорону державних таємниць. Указом Президента України „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27.04. 2001 р. передбачено розробку і впро­вадження комплексу організаційних і правових заходів з метою за­безпечення прав громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливих умов для створення об’єктів інтелектуальної власності, розвитку українського ринку цих об’єктів відповідно до загально­визнаних світових стандартів.

Разом з тим, незважаючи на вжиті заходи, здійснення міжна­родних інформаційних обмінів потребує суттєвого організаційно­го і правового вдосконалення.

У процесі роздержавлення власності, що здійснюється вже три­валий час, оцінка вартості цілісного майнового комплексу об’єкта, що підлягає приватизації, як правило, не враховує вартості фондів науково-технічних бібліотек, наукової й конструкторсько-техно­логічної документації, а в деяких випадках і об’єктів промислової власності (винаходи, відкриття, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки). Це призвело до того, що значна частина інформа­ційних ресурсів, яка має комерційну цінність, неправомірно потра­пила до зацікавлених осіб, а державний бюджет у результаті цього втрачав джерело наповнення. Вказані проблеми в організаційному і правовому плані не повною мірою врегульовані й досі.

Розглянемо чинники організаційного плану, що негативно впливають на діяльність органів державної влади у сфері управ­ління інформаційними ресурсами України.

В Україні на рівні виконавчої влади відсутній орган, який би вико­пував функції щодо розробки стратегії й планування заходів форму­вання і забезпечення функціонування загальнодержавної системи уп­равління інформаційними ресурсами; безпосереднього організаційного і методичного керівництва міжгалузевими і галузевими структурними елементами цієї системи; розробки і впровадження заходів, спрямованих на комплексне кадрове, фінансове, матеріально-технічне, інфор­маційне та інші види забезпечення сталого функціонування і подаль­шого удосконалення системи державного управління інформаційними ресурсами; оцінки результативності дій, витрат бюджетних коштів на забезпечення реалізації державної інформаційної політики, акуму­ляції досвіду та узагальнення пропозицій міжгалузевих і галузевих елементів системи управління інформаційними ресурсами і підгото­вки пропозицій для прийняття відповідних політичних і політико-правових рішень на вищому рівні державної влади.

У системі центральних органів виконавчої влади утворено і діє Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомов­лення. Було б логічним віднести наведені функції до компетенції цього державного органу. Однак ознайомлення із затвердженими функціями Комітету та змістом його роботи дає підстави для вис­новку, що він здійснює заходи щодо реалізації державної інформа­ційної політики лише у сфері діяльності засобів масової інформації (преси), телебачення і радіомовлення та видавничої справи. Повно­важення щодо проведення аналізу й прогнозування тенденцій роз­витку інформаційного простору України та здійснення заходів що­до його захисту також не виходять за межі діяльності засобів масо­вої інформації і видавничої справи [84].

Відповідно до Указу Президента України „Про міністерство освіти і науки України” від 07. 06. 2000 р., це Міністерство в си­стемі центральних органів виконавчої влади забезпечує реалізацію державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та має у своєму складі організаційні стру­ктури, що здійснюють реєстрацію і оформлення інформаційних ресурсів науково-технічної інформації (УкрІНТЕІ), здійснюють реєстрацію авторського права, видають охоронні документи на об'єкти інтелектуальної власності та координують діяльність що­до прав на об'єкти інтелектуальної власності, створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету.

До компетенції Міністерства освіти і науки віднесено важливу частину діяльності щодо забезпечення реалізації державної інформа­ційної політики, пов'язаної з державним управлінням інформацій­ними ресурсами (відкрита наукова, науково-технічна інформація, об'єкти інтелектуальної власності). Однак повноваження і цього Міністерства не поширюються за визначене коло його діяльності.

Державний комітет зв’язку та інформатизації України, відпо­відно до Положення про цей Комітет, затверджений Указом Пре­зидента України від 03. 06. 2000 р., забезпечує проведення державної політики у галузі зв’язку, розподілу та використання радіоча­стотного ресурсу та у сфері інформатизації, формує Національну програму інформатизації та забезпечує її виконання.

У сучасних умовах від розвитку галузі зв’язку і телекомунікацій значною мірою залежатиме досягнення головної мети державної інформаційної політики щодо національних інформаційних ре­сурсів, пов'язаної зі створенням необхідних умов і механізмів фор­мування, розвитку, поширення і ефективного використання інфор­маційних ресурсів у всіх галузях діяльності, задоволення зростаю­чих інформаційних потреб особи, суспільства, держави. Разом з тим розвиток галузі зв’язку та телекомунікацій, виконання як Націона­льної програми інформатизації, так і регіональних та місцевих про­грам і проектів інформатизації здійснюється без урахування необ­хідності створення загальнодержавної, регіональних і місцевих сис­тем формування електронних баз і банків інформаційних ресурсів, об’єднаних у єдину систему Державної бази метаданих. Державний реєстр інформаційних ресурсів є важливим інструментом державно­го управління їх формування, а повнота метаданих і технологічні механізми поширення забезпечують доступність і задоволення ін­формаційних потреб громадян, суспільних організацій і державних органів у відкритих інформаційних ресурсах.

Частина фахівців пропонує створити систему Державної реєс­трації національних інформаційних ресурсів, що, на думку авто­рів, є досить проблематичним з таких основних причин:

• загальнодержавна реєстрація в електронному вигляді повнотекстових інформаційних ресурсів, які створюються у процесі професійної діяльності всієї ієрархічної структури державних ор­ганів, підприємств, установ і організацій з точки зору фінансової, технологічної не тільки не можлива, а й не доцільна;

• в державі відповідно до чинного законодавства та нормативних документів уже створена і діє система формування інформаційних ресурсів за міжвідомчими та відомчими ознаками (науково-технічні, статистичні, правові та інші види інформаційних ресурсів).

Враховуючи наведене, було б доречним у процесі реалізації державної політики інформатизації зосередити зусилля, фінансові й матеріально-технічні можливості на створенні та розвитку еле­ктронних баз і банків даних насамперед найбільш важливих видів інформаційних ресурсів (економічні, науково-технічні, статис­тичні, фінансові та ін.). Для забезпечення соціально-економічного прогресу держави, підвищення добробуту населення та національної безпеки відповідно до визначених на державному рівні пріоритетів. Водночас паралельно створювати Державний реєстр інформацій­них ресурсів України (базу, банк метаданих). За своїм змістом Державний реєстр повинен бути простим і зручним для користувачів, своєрідним путівником у широкому національному масиві інформації, знань і даних. До Державного реєстру було б доціль­ним внести довідково-інформаційні фонди з довідково-пошуковим апаратом, який би мав відомості про бази і банки даних, що є у володінні, розпорядженні, користуванні центральних, регіона­льних і місцевих, державних органів, підприємств, установ і орга­нізацій, незалежно від форм власності.

Вирішення цієї проблеми передбачає здійснення певних ор­ганізаційних, правових, фінансових і матеріально-технічних за­ходів, а саме:

• визначення державного органу, що забезпечує державну реєстрацію баз і банків даних, супроводжує формування відпо­відних фондів, забезпечує їх повноту, надійне зберігання і захист; надає користувачам інформацію про бази і банки даних Держав­ного реєстру інформаційних ресурсів України (крім ресурсів, що вміщують державну, службову, військову, комерційну, банківську та інші види інформації з обмеженим доступом); контролює дія­льність відомчих, регіональних і місцевих структур щодо додер­жання ними встановленого порядку формування баз і банків ін­формаційних ресурсів і своєчасності надання. інформації для її реєстрації у Державному реєстрі інформаційних ресурсів України;

• виділення необхідних фінансових, матеріально-технічних ре­сурсів та комплектування професійно підготовленими кадрами структури для ведення Державного реєстру інформаційних ресурсів України, підрозділів і служб центральних, регіональних і місцевих державних органів (створення логічно завершеної цілісної ієрархіч­ної структури забезпечення функціонування цієї системи).

Окремо варто розглянути проблеми державної реєстрації й формування баз і банків даних інформаційних ресурсів, що міс­тять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим досту­пом як на державному, так і на місцевому і регіональному рівнях. Обіг таких інформаційних ресурсів, їх поширення і використання необхідно здійснювати у рамках відповідних режимних заходів, тобто в умовах забезпечення режиму секретності та конфіденцій­ності. Як свідчить світовий досвід, інформацією, яка охороняється найбільш жорстко, є стратегічні плани забезпечення національної безпеки і оборони та конкретні плани держав щодо їх виконання, а також наукові здобутки, новітні технологічні рішення, ноу-хау, спрямовані па прискорення соціально-економічного розвитку. Та­ка інформація циркулює в інформаційно-телекомунікаційних си­стемах спеціального призначення з впровадженням спеціальних програм доступу і криптографічного захисту та забороною їхньо­го виходу на глобальні інформаційні системи.

У сучасних умовах в Україні поки що неможливо сформувати Державний реєстр інформаційних ресурсів, які містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом в електрон­ному вигляді, без збитків для суспільства і держави. Для створен­ня необхідних умов для формування такого реєстру, на погляд ав­торів, доцільно здійснити такі заходи:

• чітко визначити інформаційно-телекомунікаційні системи (ІТС) спеціального призначення, на яких впроваджені відповідні орга­нізаційні, програмні, технічні (у разі необхідності – криптографічні) заходи захисту інформації та які пройшли експертизу в установлено­му порядку і отримали від спеціально уповноваженого державного органу Атестат на відповідність ІТС для обробки конкретного виду інформації з обмеженим доступом згідно з чинними вимогами;

• створити спеціальні служби і укомплектувати їх кваліфікова­ними спеціалістами, яким оформлено допуск та надано право до­ступу до конкретних видів інформації в кожному центральному, місцевому і регіональному державному органі у складі підрозділів, що здійснюють державну реєстрацію інформаційних ресурсів і формують бази й банки даних;

• забезпечити спеціальні служби законодавчими, нормативно-правовими актами з питань захисту інформації та розробленими на їх підставі відомчими нормативно-правовими документами (положення, інструкції, методики);

• надати для роботи спеціальних служб приміщення, в яких га­рантовано забезпечується режим секретності (конфіденційності).

Певний досвід проведення таких робіт в Україні вже є. Водно­час відзначимо, що державна реєстрація, формування баз і банків даних інформаційних ресурсів у електронному вигляді значно складніша, ніж на паперових носіях як з точки зору можливостей забезпечення їх гарантованого захисту від витоку, пошкодження й знищення, так фінансового і матеріального забезпечення.

Наступним важливим аспектом державної інформаційної по­літики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів є недо­сконалість структури державних органів, що забезпечують інфо­рмаційну безпеку, зокрема у сфері виготовлення і обігу інформа­ційних ресурсів.

Сьогодні на рівні виконавчої влади створені та діють державні органи, які виконують лише частину функцій щодо забезпечення інформаційної безпеки і безпеки у сфері виготовлення і обігу інформаційних ресурсів. Залишається досі не визначеним держав­ний орган з розробки і впровадження комплексу функціональних заходів щодо забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці. Організаційно не впорядкована система забезпечення режиму секретності (конфі­денційності) у процесі міжнародного інформаційного співробітни­цтва. Режимно-секретні підрозділи і служби у багатьох випадках усуваються від розробки і впровадження цих заходів. їх здійснен­ня покладається на підрозділи міжнародного співробітництва, для спеціалістів яких питання організації режимно-секретного (кон­фіденційного) забезпечення, по-перше, не є основними, а по-дру­ге, не завжди вони мають достатній фаховий рівень для комплекс­ного вирішення цих питань. Це одна з причин того, що укладання угод із закордонними партнерами про взаємний захист таємної ін­формації та впровадження інших заходів захисту національних інтересів значно відстає від розвитку міжнародного співробітництва.

Розглянемо деякі проблеми, пов’язані з діяльністю органів дер­жавної виконавчої влади щодо забезпечення інформаційної безпеки і безпеки у сфері виготовлення та обігу інформаційних ресурсів.

У нашій державі офіційно функції державних органів розподі­лені таким чином. Служба безпеки України у сфері забезпечення охорони державної таємниці прогнозує розвиток небезпек, розроб­ляє і здійснює заходи щодо їх попередження, усунення або послаб­лення. Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захи­сту інформації Служби безпеки України забезпечує формування, су­проводження моделей загроз безпеці інформації в мережах передачі даних та загроз, пов’язаних з технічним та криптографічним захис­том. Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення організовує і здійснює заходи, спрямовані на форму­вання і забезпечення захисту інформаційного простору України. Однак у зв’язку з його обмеженими організаційними, кадровими, те­хнічними та іншими ресурсними можливостями, цей державний ор­ган виконує вказану функцію лише в окремих напрямах.

Як свідчить світова практика, справу охорони державної таєм­ниці та іншої інформації з обмеженим доступом з точки зору ор­ганізаційного, нормативно-методичного забезпечення, координа­ції і контролю доцільно покласти на один орган державної вико­навчої влади. Особливо це актуально в сучасних умовах, коли постає проблема створення системи державної реєстрації інформацій­них ресурсів, формування відповідних баз і банків даних. Відкриті інформаційні ресурси деяких видів та інформаційні ресурси служ­бового характеру в узагальненому вигляді, структуровані і накопи­чені в базах і банках даних, можуть набувати нової якості та місти­ти відомості, що становлять державну таємницю, тобто підпадати під дію Зводу відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВІТ) і Закону України „Про державну таємницю”. Згадана частина охорони інформації з обмеженим доступом поки що не вре­гульована ні в організаційному, ні в нормативно-правовому плані.

Значно складнішою є проблема забезпечення інформаційної без­пеки та безпеки виготовлення та обігу інформаційних ресурсів. Бе­зумовно, що на спеціально уповноважені державні органи повинні покладатися додаткові функції моніторингу всього спектра загроз в інформаційній сфері, розробки і впровадження організаційних, нор­мативно-методичних заходів, спрямованих на їх попередження, усу­нення або послаблення дії, оцінки результатів цих дій, витрат на за­ходи із забезпечення інформаційної безпеки та їхніх наслідків.

Важливе політичне значення має рішення Ради національної без­пеки і оборони України від 31.10. 2001 р. щодо створення Міжвідо­мчої комісії з питань інформаційної політики та Інформаційної без­пеки при Раді національної безпеки і оборони України, на яку пе­редбачено покласти функції координації і контролю діяльності ви­конання заходів щодо формування і захисту національного інформаційного простору та забезпечення безпеки у цій сфері, розробки і підготовки проектів відповідних нормативно-правових документів. Тобто повноваження Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки передбачено поширити на сфе­ру координації і контролю діяльності органів виконавчої влади, по­чинаючи з Кабінету Міністрів України. Зауважимо, що позитивний бік координації, з праксеологічного погляду, це тільки концентрація, тобто кумуляція дій елементів системи стосовно їхньої загальної ме­ти. Однак координація має не тільки позитивну, а й негативну скла­дову –елементи сукупності повинні не заважати один одному (ві­дома з системного підходу до управління властивість – емерджентність системи), а навпаки – допомагати.

Треба зупинитися ще на одному моменті праксеології – в де­яких випадках сукупність погіршується, якщо покращують лише окрему її частину, зберігаючи без змін інші.

У контексті зазначеного вище є підстави вважати, що Міжвідо­мча комісія не зможе взяти на себе функції органів виконавчої рішення Кабінету Міністрів України, яке б встановило порядок, правила і терміни її проведення, форму звітності.

Результатом інвентаризації має стати включення державних ін­формаційних ресурсів як майна або нематеріальних активів до ос­новних фондів підприємств, установ, організацій. У випадках пору­шення права власності держави на інформаційні ресурси, створені державним коштом, відновлення цих прав доцільно вирішувати в порядку, встановленому чинним законодавством. У подальшому на порядок, правила і терміни проведення інвентаризації державних ін­формаційних ресурсів доцільно поширити вимоги, що регламенту­ють проведення інвентаризації державного майна.

Глибоко помиляються ті представники наукової та управлін­ської еліти, хто намагаються створити державну систему управлі­ння державними інформаційними ресурсами та захисту прав дер­жави в цій сфері без формування системи обліку інформаційних ресурсів як майна або нематеріальних активів. Облік державних інформаційних ресурсів як активів забезпечуватиме: гарантії їх збереження і ефективність використання з дотриманням держав­них інтересів; здійснення свідомої цілеспрямованої фінансово-економічної політики щодо формування державних інформацій­них ресурсів та їх комерційного та некомерційного використання; страхування ризиків, пов’язаних з використанням інформаційних ресурсів; вирішення питань поповнення державного бюджету, що особливо важливо в сучасних умовах.

4. Важливим аспектом державної політики щодо управління і за­хисту інформаційних ресурсів є впорядкування системи фінансу­вання заходів, пов’язаних з формуванням, поширенням, використан­ням і захистом інформаційних ресурсів. Усунути проблеми фінан­сування робіт за залишковим принципом у цій сфері діяльності без чіткого закріплення цих функцій за головним фінансовим органом держави, яким є Міністерство фінансів, є досить проблематичним. Функції цього державного органу виконавчої влади можуть бути викладені у такій редакції: здійснення державної політики щодо фінансування, системи формування і захисту державних інформаційних ресурсів, забезпечення їх комерційного та некомерційного використа­ння, а також розвитку інформаційного ринку.

5. Принциповим питанням державної інформаційної політики щодо управління і захисту інформаційних ресурсів України є створення умов для нарощування вітчизняного потенціалу інфор­маційних і телекомунікаційних технологій та управління з боку держави цими процесами. Інформаційно-телекомунікаційні технології є системоутворюючим елементом інформаційного просто­ру, який визначає рівень формування, поширення, використання інформації як ресурсу та забезпечує його захист. В умовах, коли ринок України заполонили світові виробники цієї продукції тіль­ки констатуванням, закликами та безсистемним розвитком елект­ронного та інших, пов’язаних із цим напрямом виробництв, вирі­шити вказані проблеми неможливо.

Створення умов для нарощування вітчизняного потенціалу інформаційно-телекомунікаційних технологій та їхнього ефективного використання в інтересах суспільства і держави, з урахуванням сві­тового досвіду, поглядів на цю проблему вітчизняних та закордон­них вчених, повинно охоплювати вирішення наступних питань:

• чітке визначення напрямів державної політики щодо управ­ління процесами розробки, виробництва і практичного застосува­ння вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних технологій та покладення функцій з координації та контролю цієї діяльності на державний орган виконавчої влади;

• залучення досвідчених вітчизняних вчених і висококваліфі­кованих спеціалістів з одночасною підготовкою кадрів для сфери розробки, виробництва і практичного застосування інформацій­но-телекомунікаційних технологій у різних галузях життєдіяль­ності суспільства і держави;

• включення у класифікатор економічної діяльності нової га­лузі економіки під назвою „Виробництво інформаційних, телеко­мунікаційних технологій і послуг” з покладенням відповідних фу­нкцій щодо реалізації державної економічної політики у цій галузі на Міністерство економіки України.

6. Стале функціонування системи управління і захисту інфор­маційних ресурсів України та інформаційної безпеки безпосеред­ньо залежить від кадрового забезпечення професійно підготовле­ними спеціалістами.

Важливе значення для удосконалення системи підготовки кадрів у цій сфері діяльності мають рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31.10. 2001 р. за результатами розгляду питан­ня „Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної полі­тики та забезпечення інформаційної безпеки України”. Цими рішен­нями передбачено впровадження комплексу заходів щодо підготов­ки та перепідготовки спеціалістів у сфері інформаційної безпеки; розробка типових навчальних програм для середніх та вищих на­вчальних закладів з навчальної дисципліни „Інформаційна культура”; вжиття заходів щодо підвищення рівня підготовки управлінських, журналістських та технічних кадрів для інформаційної сфери, зок­рема працівників державних органів, врахування сучасних потреб при формуванні державного замовлення на підготовку молодих фа­хівців. Це важливі стратегічні завдання щодо вирішення проблем підготовки суспільства і держави, державних інституцій, які мають створити підґрунтя вдосконалення управління інформаційною сфе­рою, ефективного використання інформаційних ресурсів – важли­вого національного надбання та ресурсної складової захисту націо­нальних інтересів в інформаційній сфері. Для виконання цих зав­дань потрібно кілька років цілеспрямованої праці.

Водночас доцільно підкреслити, що формування логічно завер­шеної системи управління і захисту інформаційних ресурсів не­обхідно було розпочинати ще вчора. Тобто забезпечуватимуть ви­конання законодавчих і нормативно-правових актів та інших за­ходів загальнодержавного значення керівники і спеціалісти, яки­ми сьогодні укомплектовані центральні, місцеві й регіональні дер­жавні органи, їх спеціальні підрозділи і служби. У зв’язку з цим для створення єдиних підходів щодо реалізації державної політи­ки у сфері управління інформаційними ресурсами і забезпечення безпеки сфери їх виготовлення та обігу було б доцільним прове­сти спеціальну державну атестацію керівників усіх рівнів та спе­ціалістів, на яких покладені обов'язки з розробки і впровадження заходів щодо реалізації державної політики у сфері їх компетенції, на предмет відповідності посадам, що вони обіймають. Критерії для проведення такої атестації та її організаційні форми мають розробити спеціально уповноважені державні органи, що здійсню­ють управління конкретними напрямами інформаційної сфери та захистом інформаційних ресурсів, узгодити процедуру атестації з Головдержслужбою і затвердити Урядом України.

Особливому розгляду підлягають питання щодо державної полі­тики у галузі масової інформації.

На етапі переходу до нових умов господарювання, будівництва правового демократичного суспільства, політичного плюралізму засоби масової інформації (ЗМІ) водночас є не тільки об’єктом державної інформаційної політики, а й активним її суб’єктом. ЗМІ виконують важливі функції інформування суспільства про світові події, діяльність владних структур і суспільства, життя суспільства і його реагування на дії влади і є потужним засобом формування масової свідомості населення.

У сучасних умовах потребують вирішення актуальні організа­ційні, правові, економічні й технологічні проблеми щодо реалізації державної інформаційної політики у галузі ЗМІ. На засіданні Ради національної безпеки і оборони України від 30. 10. 2001 р. з питання „Про заходи щодо вдосконалення державної інформацій­ної політики та забезпечення інформаційної безпеки” було відзна­чено, що недоліки державної інформаційної політики у сфері дру­кованих та електронних засобів масової інформації негативно впливають на формування громадянського суспільства в Україні, його національно-культурної ідентичності, уявлень про нашу країну у світі. Наголошувалося на незадовільному рівні вітчизня­ного інформаційного продукту, на тому, що в країні практично відсутня система протидії іноземній інформаційній експансії, спе­ціальним інформаційно-пропагандистським операціям. Комплекс заходів, визначених Радою національної безпеки і оборони Ук­раїни від 31.10. 2001 р., і наполегливі дії щодо їхнього впровадже­ння сприятимуть формуванню і реалізації виваженої державної інформаційної політики щодо засобів масової інформації та удос­коналенню системи управління цією важливою сферою.

Головним завданням державної інформаційної політики стосо­вно ЗМІ є забезпечення в їх діяльності балансу інтересів особис­тості, суспільства і держави. Тільки у такому разі ЗМІ виявлять­ся ефективно діючим механізмом комунікації між населенням і соціальними інститутами, що відбивають інтереси влади, бізнесу, культурного розвитку та ін. Прозорість державної інформаційної політики, всебічне обговорення концептуальних, стратегічних, ор­ганізаційних і правових заходів щодо функціонування і регулюва­ння ЗМІ можуть сприяти подоланню негативного ставлення і не­довіри частини населення до повідомлень ЗМІ, які не відповіда­ють особистим або соціальним очікуванням.

Таким чином, незважаючи на те, що в державі створена певна система організаційного забезпечення формування і реалізації державної інформаційної політики управління і захисту інфор­маційних ресурсів, ця система потребує суттєвої оптимізації стру­ктури державних органів, що реалізують державну інформаційну політику, чіткого визначення і розмежування їх повноважень, на­лагодження між ними ефективної взаємодії і координації, а також контролю за їхньою діяльністю, створення ефективно діючих ор­ганізаційних структур інформаційної безпеки, зокрема у сфері ви­готовлення і обігу інформаційних ресурсів. Успішно вирішити вказані питання можливо лише керуючись об’єктивними законо­мірностями, що діють в інформаційній сфері та сфері управлін­ської діяльності та передбачають визначення, на підставі головноїмети, функції державного управління і захисту інформаційних ре­сурсів, створення для їхнього виконання відповідної ієрархічної організаційної структури державних органів, їх спеціальних під­розділів і служб.

5. 3. Правові засади вдосконалення системи державного управ­ління інформаційними ресурсами. Правовою основою системи уп­равління інформаційними ресурсами є Конституція України, чинні законодавчі акти та визнані Україною міжнародні договори й угоди. Важливе політичне і практичне значення щодо удосконалення правового забезпечення державного управління інформаційною сферою і, зокрема, інформаційними ресурсами, має рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31. 10. 2001р., прий­няте за результатами розгляду питання „Про заходи щодо вдос­коналення державної інформаційної політики та забезпечення ін­формаційної безпеки України”. Ним визначені доленосні, без пе­ребільшення, заходи.

Так, розробка і подання найближчим часом на розгляд Верхов­ної Ради України Концепції національної інформаційної політики та інформаційної безпеки після її затвердження створить умови для забезпечення поєднання підходів до формування інформацій­ної законодавчої бази та розробки заходів як на державному, так і на регіональному рівнях. Інформаційний кодекс та Стратегія впровадження національної інформаційної політики мають вис­вітлювати такі пріоритетні проблеми: створення й впровадження дієвих механізмів реалізації інформаційних прав і свобод особи­стості, суспільства і держави, закріплених у Конституції, інших чинних законодавчих документах, недопущення зловживання ни­ми; розвиток національної інформаційної інфраструктури з вико­ристанням сучасних інформаційних технологій, удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та владних структур, підвищення конкурентоспроможності націона­льних виробників інформаційного продукту, сучасних видів інфо­рмаційного виробництва; формування єдиної державної системи зв'язків з громадськістю (насамперед через підвищення якості та кількості інформаційного продукту, що виробляється органами державної влади і управління); недопущення монополізації інфор­маційних ринків, подальша лібералізація українського ринку телекомунікацій за умов гарантування реалізації національних інте­ресів; розвиток науково-технічного та фахового кадрового забез­печення інформаційної галузі; забезпечення інформаційного суверенітету України та вдосконалення діючої системи захисту націо­нальних інформаційних ресурсів. Визначення розділу „Інфор­маційне законодавство” як самостійної галузі права у Зводі за­конів України сприятиме активному розвитку галузі юридичної науки – інформаційного права, формуванню наукової еліти і спе­ціалістів з юридичною освітою для цієї сфери діяльності.

Як вже було зазначено вище, ідея реформування, кодифікації інформаційного законодавства нині підтримується державними органами, науковою громадськістю. Проект Концепції реформу­вання законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин розглянуто і схвалено Урядовою комісією з питань ін­формаційно-аналітичного забезпечення органів виконавчої влади. За своїм змістом проект Концепції стан і проблеми правового ре­гулювання суспільних інформаційних відносин в Україні, етапи систематизації інформаційного законодавства, наукове забезпе­чення систематизації інформаційного законодавства, що включає державну доктрину у сфері регулювання суспільних інформацій­них відносин, принципи правотворчої діяльності та методологічні підходи до систематизації інформаційного законодавства, провідні функції та завдання систематизації інформаційного законодавст­ва, вихідні положення структури інформаційного законодавства, основні положення змісту інформаційного законодавства (майбут­нього Кодексу законів про інформацію), основні організаційні за­сади систематизації інформаційного законодавства, фінансове за­безпечення цієї діяльності.

Правова ідеологія (доктрина, теорія), визначена у проекті Кон­цепції, дозволяє здійснити реформування і систематизацію інформа­ційного законодавства. Тому актуальним є питання введення у дію Концепції та організації безпосереднього виконання її положень.

В умовах глобалізації інформаційних процесів, формування сві­тового інформаційного простору, швидкого зростання світового ринку інформації, розвитку інформаційних технологій, засобів обро­бки інформації та інформаційних послуг створюються передумови впливу цих процесів не тільки на суспільне життя і державне будів­ництво, а й на національні правові системи. Зростає усвідомлення суспільством проблем регулювання суспільних інформаційних від­носин, пов’язаних з формуванням національного інформаційного простору, забезпеченням інформаційної безпеки, підвищенням зна­чення міжнародно-правових механізмів захисту національних інте­ресів та, поряд з правовими механізмами, зростанням ролі економіч­них важелів регулювання суспільних інформаційних відносин.

Правовою базою державної інформаційної політики, як і держав­ної політики загалом, є сукупність норм права і правових механізмів їх реалізації. Визначальні положення державної інформаційної полі­тики щодо правових основ удосконалення управління та захисту інформаційних ресурсів можна сформулювати таким чином:

• дотримання норм міжнародного права, визнаних Україною, і Конституції України;

• гарантування кожному суб’єкту України, закріплених кон­ституційними правовими нормами прав на інформацію та свобо­ду інформаційної діяльності;

• забезпечення безумовної правової рівності усіх суб’єктів інформаційної діяльності незалежно від їхнього політичного, со­ціального та економічного статусу;

• гарантії надання права доступу громадянам та суспільним орга­нізаціям до відкритої інформації, визначення умов доступу до світо­вих інформаційних ресурсів та глобальних інформаційних мереж;

• обмеження доступу до інформаційних ресурсів, має застосо­вуватися тільки на підставі законів, віднесення інформації до ка­тегорії обмеженого доступу та встановлення режиму секретності (конфіденційності) персоніфікується;

• право власності на інформаційні ресурси, об’єкти інтелектуаль­ної власності та зміна цих прав відбувається за порядком, визначе­ним законами, впровадження механізмів захисту державою вказаних прав усіх суб’єктів України як в процесі діяльності усередині країни, так і у міжнародному інформаційному співробітництві;

• створення загальнодержавної системи регулювання суспіль­них інформаційних відносин, пов’язаних із захистом інформацій­них ресурсів;

• забезпечення державного контролю за встановленим поряд­ком формування, поширення і використання державних інфор­маційних ресурсів та нагляду за дотриманням чинного законодав­ства в цій сфері діяльності.

Розглянемо принципові питання правового регулювання суспільних інформаційних відносин у сфері формування, поши­рення, використання й захисту інформаційних ресурсів.

У зв’язку з тим, що правотворчий процес у нашій країні нерід­ко відбувається без узгодження з чинним законодавством та світо­вими стандартами, доцільно у подальшому забезпечувати юридич­не закріплення визначальних системоутворювальних понять: ін­формаційний суверенітет та національний інформаційний простір, основою яких є національні інформаційні ресурси; правовий режим інформації і принципи міжнародного інформаційного співробітництва, що регламентують поведінку суб’єктів України при формуванні, поширенні, використанні й захисті інформаційних ресурсів у процесі міжнародного інформаційного обміну тощо.

Правові норми, що регламентують діяльність, пов’язану з фор­муванням і забезпеченням реалізації державної інформаційної по­літики управління і захисту інформаційних ресурсів, мають чітко визначати повноваження, права і обов’язки кожного суб’єкта ін­формаційних правовідносин.

Повноваження вищих державних органів визначені Консти­туційними правовими нормами. Якщо ці повноваження стосують­ся формування державної інформаційної політики, керівництва або забезпечення її реалізації, в офіційних документах і правових актах констатується, що ці повноваження поширюються і на ін­формаційну сферу. Проте, наприклад, проект Державного бюдже­ту України розробляється Кабінетом Міністрів України і затвер­джується Верховною Радою України. Ознайомлення з прибутко­вими і витратними статтями Державного бюджету свідчить про наступне: серед прибуткових статей відсутні надходження від роз­державлення інформаційних ресурсів та надання платних послуг на основі державних інформаційних ресурсів; серед витратних статей не передбачається фінансування системи формування ін­формаційних ресурсів і важливих напрямів забезпечення безпеки їх виготовлення та використання. Фінансування Національної програми інформатизації лише створює умови для формування інформаційних ресурсів в електронному вигляді.

Враховуючи, що забезпечення інформаційної безпеки, за Кон­ституцією України, є найважливішою функцією держави, а важ­ливою складовою інформаційної безпеки є безпека сфери виго­товлення й використання Інформаційних ресурсів, було б доцільним на рівні законів чітко визначити напрями діяльності усіх дер­жавних органів у державному управлінні інформаційною сферою. Ці напрями діяльності випливають з повноважень, встановлених Конституцією України і чинним законодавством.

Діяльність Верховної Ради України випливає з повноважень, пов’язаних із затвердженням Державного бюджету України, схва­ленням Програми діяльності Кабінету Міністрів України, визна­ченням засад внутрішньої та зовнішньої політики тощо відповідно до ст. 85 Конституції України.

Діяльність Президента України – з повноважень, пов’язаних зі здійсненням державної інформаційної політики згідно ст. 102 Конституції України, як гаранта державного суверенітету, дотриман­ня Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, та ст. 106 Основного закону щодо керівництва у сфері національної без­пеки, пов’язаної з інформаційного діяльністю суспільства і держави. Діяльність Кабінету Міністрів України випливає з його повнова­жень як вищого органу в системі органів виконавчої влади. Кабінет забезпечує конкретні напрями діяльності щодо реалізації державної інформаційної політики, у тому числі у формуванні, поширенні, ви­користанні й захисті інформаційних ресурсів та виваженої фінансо­вої, цінової і податкової політики у цій сфері діяльності.

Повноваження центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування поширюються на здійснення державної інформаційної політики, у тому числі щодо формування, поши­рення, використання і захисту інформаційних ресурсів.

На керівників державних органів, органів місцевого і регіональ­ного самоврядування, підприємств, установ і організацій державної сфери (що фінансуються з Державного бюджету та позабюджетних державних фондів) покладене безпосереднє керівництво діяльністю щодо розробки і впровадження заходів реалізації державної інфор­маційної політики, у тому числі у сфері формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів.

Таким чином, правове забезпечення державної інформаційної політики у сфері управління й захисту інформаційних ресурсів має здійснюватися у такий спосіб:

• на вищому державному рівні на підставі політичних рішень, законодавчих, нормативно-правових актів формуються правові засади єдиної державної інформаційної політики формування, по­ширення, використання й захисту інформаційних ресурсів;

• на організаційному рівні державної виконавчої влади розроб­ляється і впроваджується міжгалузева, відомча нормативно-методич­на база,технологічні аспекти оперативного управління формуванням, поширенням, використанням й захистом інформаційних ресурсів;

• на виконавчому рівні в апаратах державних органів, на підприє­мствах, в установах і організаціях забезпечується безпосереднє вико­нання законодавчих і нормативно-правових актів, вимог нормативно-методичних документів, порядку і правил, встановлених органами ви­конавчої влади щодо формування, поширення, використання й захис­ту інформаційних ресурсів, розробляються внутрішні нормативно-ме­тодичні документи (положення, інструкції, методики) для керівництва в практичній роботі структурних підрозділів та посадових осіб.

Тобто на виконавчому рівні безпосередньо формується ком­плексна система формування, поширення, використання й захис­ту інформаційних ресурсів. Від сталого функціонування цієї сис­теми залежатиме функціонування відомчих, міжвідомчих та за­гальнодержавних систем державного управління інформаційними ресурсами України.

Для створення системи державного управління інформаційними ресурсами України на рівні закону також необхідно чітко визначи­ти галузі, види інформаційних ресурсів, критерії віднесення інфор­мації до категорії державних, правові механізми, що регламентують порядок і правила їх роздержавлення. Актуальною проблемою є визначення правових механізмів забезпечення права на інформацію та свободу інформаційної діяльності. Проголошене чинним законодавством право на інформацію та гарантії такого права [23, ст. 9-10] не корелює з обов’язками державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси для відкритого доступу та з інши­ми їхніми повноваженнями і функціями в інформаційній сфері. Чинне законодавство не містить правових норм впровадження пра­вових і економічних механізмів регулювання міждержавного інфор­маційного співробітництва, у тому числі взаємодії інформаційно-те­лекомунікаційних систем України з глобальними інформаційними системами, Тільки на рівні закону можна сформувати державну си­стему реєстрації інформаційних ресурсів.

Для створення ефективної системи державного управління ін­формаційними ресурсами на підставі законодавчих актів доцільно розробити і впровадити низку нормативно-правових документів, що регламентуватимуть:

• порядок і правила формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів, що не містять інформацію з об­меженим доступом;

• порядок і правила формування, поширення, використання й захисту інформаційних ресурсів, що містять інформацію з обме­женим доступом;

• затвердження переліку документованої інформації, що в обов’язковому порядку надається для державної реєстрації (окремо – для відкритої інформації і для інформації з обмеженим доступом);

• порядок і правила державного обліку і реєстрації баз і бан­ків даних.

Тільки на рівні закону можна забезпечити взаємодію і коорди­націю, сформувати загальнодержавну систему охорони й захисту інформаційних ресурсів, ліквідувати лакуни системи, яка зараз наявна в Україні, Таким чином, нагальною потребою сьогодення поряд із заходами, спрямованими на здійснення реформи інфор­маційного законодавства та кодифікації правових норм регулю­вання суспільних інформаційних відносин, є розробка нових за­конів та підзаконних нормативно-правових актів щодо удоскона­лення управління й захисту інформаційних ресурсів України.

٭ ٭ ٭

У контексті висвітлених в даному дослідженні проблем і з ме­тою реалізації виконання Указу Президента України від Об. 12. 2001 р. № 1193 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31. 10.2001р. „Про заходи щодо вдоскона­лення державної інформаційної політики та забезпечення інфор­маційної безпеки України” створення логічно завершеної системи управління й захисту національних інформаційних ресурсів, на думку авторів, вимагає вжиття на державному рівні низки заходів.

1. З метою вдосконалення правових засад державної інфор­маційної політики інформаційної безпеки України та управління цими процесами з боку держави у встановленому порядку ор­ганізувати розробку і подання на розгляд де Верховної Ради Ук­раїни законопроектів:

• „Про національні інформаційні ресурси України”;

• „Про інформацію з обмеженим доступом”;

• „Про захист інформації”.

Закон України „Про національні інформаційні ресурси України” має чітко визначити правовий статус інформаційних ресурсів усіх суб’єктів інформаційної діяльності; правові механізми набуття і ре­алізації прав власності громадян, юридичних осіб на інформацію та держави на інформаційні ресурси, створені повністю або частково коштом державного бюджету та позабюджетних державних фондів; систему управління з боку держави національними інформаційними ресурсами; вдосконалення існуючої міжвідомчої та відомчої системи формування інформаційних ресурсів та створення загальнодержав­ної, регіональних і місцевих систем формування інформаційних ре­сурсів, об’єднаних в єдину систему Державним реєстром інформа­ційних ресурсів (Державна база метаданих); порядок державної реє­страції та формування баз і банків даних інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом як на державному, так і на місцевому і регіональному рівнях; правові механізми ринку інформації та інформаційних по­слуг, а також створення системи безкоштовного задоволення потреб України у відкритих інформаційних ресурсах.

Закон України „Про інформацію з обмеженим доступом” має регулювати суспільні відносини стосовно всіх видів інформації з обмеженим доступом; чітко розмежувати поняття „конфіденцій­на” та „інша передбачена законодавством таємниця, що не стано­вить державної таємниці”; встановлення правового режиму інфо­рмації з обмеженим доступом, який включає переліки відомостей та критерії віднесення до відповідної категорії інформації з обме­женим доступом, грифи обмежень такого доступу і компетенцію суб'єктів інформаційної діяльності щодо вирішення цих питань.

Закон України „Про захист Інформації” має визначити держав­ну систему захисту інформації з обмеженим доступом та відкритої інформації, важливої для особи, суспільства і держави, починаючи з етапу виготовлення інформаційної продукції і технології; повнова­ження всіх суб'єктів інформаційної діяльності та прав і обов'язків громадян щодо захисту інформації, механізми захисту (правові, ор­ганізаційні, технічні, криптографічні). Проект Закону України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” лише частково вирішує наявні проблеми захисту інформації в дер­жаві, але є кроком у правильному напрямі.

У запропоновані законопроекти можна включити розділи сто­совно міжнародної діяльності України з визначенням правових механізмів взаємодії з цих питань з іншими країнами; забезпечен­ня інформаційних прав усіх суб’єктів України в процесі міжна­родної діяльності; правового регулювання суспільних інфор­маційних відносин і взаємодії з іншими країнами в процесі вико­ристання глобальних інформаційних систем. Альтернативним за­ходом може бути розробка й прийняття Закону України „Про міжнародний інформаційний обмін”.

2. З метою оптимізації системи державних органів, які реалізу­ють державну інформаційну політику, та забезпечення інформацій­ної безпеки у встановленому порядку доцільно вжити таких заходів.

• Підготувати пропозиції щодо державного органу виконавчої влади з функціями:

– розробки пропозицій стосовно стратегії та заходів щодо фор­мування і забезпечення функціонування загальнодержавної систе­ми управління інформаційними ресурсами;

– безпосереднього організаційного та методичного керівництва міжгалузевими і галузевими структурними елементами цієї системи;

– розробки і вжиття заходів, спрямованих на комплексне кадро­ве, фінансове, матеріально-технічне, інформаційне тощо забезпечен­ня сталого функціонування системи; подальшого вдосконалення си­стеми державного управління інформаційними ресурсами;

– оцінки результативності дій, витрат бюджетних коштів на забезпечення реалізації державної інформаційної політики;

– акумуляції та узагальнення пропозицій міжгалузевих і галу­зевих елементів системи управління інформаційними ресурсами та підготовки пропозицій для прийняття відповідних політичних і політико-правових рішень на вищому державному рівні,

• Розробити пропозиції щодо створення системи державного обліку інформаційних ресурсів як майна або нематеріальних ак­тивів, вироблених повністю або частково державним коштом та про визначення державного органу, що здійснює політику в цій сфері діяльності. Таким державним органом може бути Фонд дер­жавного майна України та його регіональні підрозділи.

• Організувати інвентаризацію державних інформаційних ре­сурсів у державних органах, на підприємствах, в установах і ор­ганізаціях, за результатами якої включити інформаційні ресурси як активи до основних фондів. У подальшому на порядок, прави­ла і термін проведення інвентаризації державних інформаційних ресурсів поширити вимоги, що регламентують проведення інвентаризації державного майна.

• Розробити пропозиції щодо включення в класифікатор еко­номічної діяльності нової галузі економіки під назвою „Вироб­ництво інформаційних, телекомунікаційних технологій і послуг”, функції реалізації державної економічної політики у цій галузі по­класти на визначений орган центральної виконавчої влади.

3. Оскільки інформаційна складова властива діяльності всіх центральних, місцевих і регіональних державних органів, а інфор­маційні загрози діють па всіх напрямах державної діяльності, доцільно чітко визначити функції щодо реалізації державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки:

• Кабінету Міністрів України, згідно повноважень, закріпле­них у Конституції України (ст. 116);

• Міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

• Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Киї­вської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Развитие телекоммуникаций и построение информационного общества в странах СНГ: Сб. материалов междунар. конгресса, СПб., 21–23.02.2001. –Секретариат МПА государств-участников СНГ, 2001. – С. 10–36.

2. Материалы XXVII сьезда КПСС. – М.: Политиздат, 1986, – С. 280-284.

3. Политическая зкономия, Учебн, для высш. учебн. заведений. – М: Политиздат, – 1988. С. 94–109.

4. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України // Над. безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 3–15.

5. Атаманчук Г. Методологічні проблеми сучасного державного управління // Вісник УАДУ. – 2000. – № 2. – С. 44–46.

6. Кульчицький С. Академія Пагонів // Дзеркало тижня. – 2002. – 16 лют.

7. Советский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энцикл., 1980. –С. 1057.

8. Конституція України // Закони України / Верховна Рада Ук­раїни; Ін-т законодавства. – К.: Книга, 1997. – Т. 10. – С. 5–40.

9. Беляков К. И. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВЩ, 2001. – 307 с.

10. Закон України „Про національну програму інформатизації” від 04.02.98 // Закони України / Верховна Рада України; Ін-т законо­давства. – К.: Книга, 1998. – Т. 15.– С. 134–145.

11. Брижко В. М., Базанов Ю. К., Харченко Л. С. Ліцензування прав на інформаційні ресурси. – К.: Нац. агентство з питань інформати­зації при Президентові України, 1997. – С. 7–35.

12. Рекомендації Конференції ООН з торгівлі та розвитку: ЮНК-ТАД / Док. ТД/КОД ТОТ/41/1983, р.2. – К.: МЗЕЗ і торгівлі Ук­раїни, 1992. –7 с.

13. Окинавская Хартия глобального информационного общества./ // Kyushu Okinava Summit Meeting 2000. – 28.01.2002. http://www/iis.ru/library okinava/charter.ru.html.

74. Швець М. Я., Цимбалюк В. С. Питання систематизації інфор­маційного законодавства та його складової – правового регулювання інформаційної безпеки (на основі теорії гіперсистем права): Ма­теріали круглого столу „Захист інформаційних ресурсів України в Інформаційно-телекомунікаційних системах”, Київ, 23.05.2001. – К: ДСТСЗІ СБ України, 2001. – С. 80–84.

75. Лопатин В. М. Безопасность зкономики информационньгх технологий в условиях глобализации // Проблемы информатизации. – 2001, – Вып. 2. – С. 10–21.

76. Каныгин Ю. М., Калитич Г. И, Основи теоретической информатики. – К: Наук, думка, 1990. – 230 с.

77. Захарченко А. І. Інформаційні ресурси для підтримки участі вітчизняних науковців в міжнародних дослідженнях: Матеріали VII Міжнар. наук.-практ. конф. „Інформаційні ресурси науково-техніч­ної інформації: проблеми створення І використання”, Київ, 27–28.09.2000. – К: УкрІНТЕІ,2000. – С. 51–53.

78. О принципах регулирования информационных отношений в государствах – участниках Межпарламентской Ассамблеи. Рекомендательньїй законодательный акт, постановление МПА СНГ от 23.05.93.– СПб.: Содружество, 1993, – С. 7–9.

79. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе. – М.: Зкономика, 1975. – С. 30–31.

80. Нестеренко О. В., Окнов В. А. Про формування системи націона­льних інформаційних ресурсів (СНІР): Матеріали круглого столу „За­хист інформаційних ресурсів України в інформаційно-телекомунікаційних системах”, Київ, 23.05.2001. – К: ДСТСЗІ СБ України, 2001.

81. Бедрицкий А., Федоров А. Прав ли Президент Буш? // Независим. воен. обозрение. – 2001. – 12–18 октяб., – С. 4.

82. Єрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. – М.: Руссико: Ордынка, 1993. – С. 508.

83. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року „Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки Ук­раїни”: Указ Президента України від 06.12.2001, №1193 // Офіц. вісн. України, 2001. – № 50. – С.28–32.

84. Про державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення: Указ Президента України № 9І9 від 25.07. 2000.

85. Информационные ресурси России: Справочник / Под общ. ред. Л. Д. Реймана. – М.: ФИОРД-ИНФО, 2000. – 272 с.