Поняття робочого часу та його види.

Юридичне поняття робочого часу тісно пов’язане з поняттям робочого часу в економічному розумінні, тобто обумовлене ним. В економічному розумінні робочий час – це міра праці, яка служить показником його ефективності.

В юридичному розумінні робочий час – це встановлений законом або на його підставі угодою сторін час, протягом якого працівники згідно із правилами внутрішнього трудового розпорядку повинні виконувати за трудовим договором свої трудові обов’язки.

Правове поняття робочого часу включає робочий час як встановлену законом міру праці і робочий час як елемент трудового правовідношення. Як міра праці робочий час – це та норма, яку повинен у відповідності із законом виконати кожен працівник, а робочий час, як елемент трудового правовідношення, - це час, протягом якого працівник повинен знаходитись на даній виробничій ділянці і виконувати роботу відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіків змінності або самої вказівки власника підприємства, якщо вона носить законний характер.

Робочий час визначається:

· як обов’язкова норма продовженості праці, що встановлюється державою;

· як час, протягом якого працівник виконує свої трудові функції;

· як фактично пропрацьований час.

Правове регулювання робочого часу здійснюється у централізованому та локальному порядку.

Централізоване регулювання робочого часу здійснюється Типовими правилами внутрішнього розпорядку та окремими нормативно-правовими актами.

Локальне регулювання здійснюється відповідно до Правил внутрішнього трудового розпорядку, які розробляються на конкретному підприємстві, графіками змінності, трудовим договором.

Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний робочий час – це встановлена законом або трудовим договором тривалість робочого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належать:

· нормальний;

· скорочений;

· неповний робочий час.

Неосновним робочим часом вважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу: надурочні роботи, тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.

Нормальний робочий час є найбільш поширеним видом робочого часу. Відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Проте підприємства при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу. Тоді для даного підприємства нормальним буде вважатися робочий час, визначений колективним договором. Встановлена норма робочого часу застосовується як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.

Скорочений робочий час встановлюється для окремих категорій працівників (ст. 51 КЗпП України):

1) для працівників віком від 16 до 18 років – 36 год. на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 год. на тиждень. Для учнів, які працюють під час навчального року у вільний від навчання час тривалість робочого часу не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу для осіб відповідного віку;

2) для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, - не більше як 36 год. на тиждень.

Скорочений робочий час встановлюється також для деяких категорій працівників розумової праці, діяльність яких пов’язана з підвищеним інтелектуальним і нервовим напруженням (викладачі, вчителі, лікарі).

Скорочений робочий час встановлюється і для деяких категорій інвалідів (інваліди І і ІІ групи – 36 год. на тиждень).

Підприємства і організації мають право встановлювати за рахунок власних коштів скорочену тривалість робочого часу для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

Відповідно до ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Робота з неповним робочим часом може застосовуватись на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, де власник або уповноважений ним орган визнає це за доцільне в інтересах виробництва.

У документах Міжнародної Організації Праці працівником, який зайнятий неповний робочий час, визнається працююча за наймом особа, тривалість робочого часу якої менша від нормальної тривалості робочого часу аналогічних працівників, зайнятих повний робочий час.

Неповний робочий час може встановлюватись на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку.

Розрізняють неповний робочий день і неповний робочий тиждень. При неповному робочому дні працівник щоденно працює меншу кількість часу, ніж передбачено правилами внутрішнього трудового розпорядку (не 8 год., а 6 або 4 год.). При неповному робочому тижні може бути зменшено кількість робочих днів протягом тижня (робота через день). Проте може бути одночасне зменшення робочого дня і робочого тижня.

Оплата праці при неповному робочому часі проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників (право на відпустку такої ж тривалості, що й при роботі протягом нормального робочого часу).

Ненормований робочий час встановлюється для спеціалістів, праця яких не може бути обмеженою нормальною тривалістю робочого дня.

Підставою для віднесення працівників до числа осіб з ненормованим робочим днем є включення посади, яку він займає, в затверджувані міністерствами і відомствами переліки посад, для яких застосовується ненормований робочий день.

Ненормований робочий день слід відрізняти від надурочних робіт.