Розрізнюють матеріальні, духовні і соціальні потреби.

Матеріальні потреби трактуються в економікс як бажання споживачів придбати і використати товари та послуги, які приносять їм корисність. В деяких підручниках потребу визначають як кількість певного товару, яку хотів би мати споживач, коли б ціна товару була рівною 0, тобто він був безкоштовним (поняття попит, що ми розглянемо пізніше, пов¢язує потребу споживача з ціною товару, з готовністю споживача платити певну суму грошей за кожну наступну одиницю товару).

Матеріальні потреби бувають:

1. Першочергові, що витікають із найнагальніших потреб у харчуванні, одязі, житлі. Крім того є непершочергові потреби, що задовольняють після задоволення першочергових потреб (культура, розваги).

2. Еластичні і нееластичні (жорсткі) потреби. Жорсткі потреби – це такі потреби, які задовольняють відразу, як тільки є можливість, вони не можуть бути замінені одна одною (їжа, одяг). Еластичні потреби можуть бути задоволені через деякий час, вони звичайно можуть замінюватися одна одною (потреба у відпочинку, розвагах може бути задоволена на рибалці, дискотеці, у театрі).

3. Виробничі потреби, що задовольняють засобами виробництва, і особисті потреби, що задовольняють за допомогою предметів споживання.

4. Індивідуальні і колективні потреби – перші передбачають тільки особисте споживання, другі –колективне споживання (освітлення вулиць, будівництво доріг).

Духовні потреби: в освіті, вихованні особи, залученні до культури, в духовній свободі (свобода слова, совісті).

Соціальні потреби: у праці, в участі в управлінні та суспільному житті.

Потреби людей постійно зростають і видозмінюються кількісно і якісно. В цьому знаходить вираз економічний, соціальний та духовний прогрес суспільства та особи. Потреби народжуються розвитком виробництва, науки, техніки, культури, розвитком та вдосконаленням самої людини. Виробництво створює нові можливості для кількісної і якісної зміни потреб, у той же час потреби людини і суспільства є спонукальним мотивом і рушійною силою розвитку і вдосконалення виробництва. Характерною рисою сучасного етапу суспільного розвитку є зростання ролі і питомої ваги духовних і соціальних потреб, особливо інтелектуальних, пов’язаних з отриманням знань, культурного багажу, з самовиразом особистості у творчій праці, самоуправлінням, додержанням прав і свобод людини.

Безмежність потреб і обмеженість економічних ресурсів ставлять людей перед вибором ефективних шляхів застосування ресурсів.

Блага – це все те, з чого може складатися багатство. Це різні речі, послуги, відносини, властивості, що є предметом бажання людей, бо задовольняють їхні потреби.

Економічними благами вважаються ті, кількість яких обмежена порівняно з потребою. Сучасна наука найважливішими рахує поділ благ на економічні і неекономічні. Критерієм цієї класифікації є їхня рідкісність.

Економічне благо – це рідкісне, обмежене благо – засіб задоволення потреб, що існує в обмеженій кількості. Економічні блага поділяються на товари і послуги, на споживчі (прямі) та виробничі (непрямі).

Неекономічне благо – загальнодоступне благо, яке є в природі в необмеженій кількості (повітря і сонце – поки що). Вода – необхідне благо коли ви живете біля джерела і обмежене – коли ви живете в пустелі.

Блага є об¢єктом спонукальних мотивів людей, вони досліджуються різними науками, тому існують різні класифікації благ. Щоб виділити із системи благ “економічні блага”, тобто такі, що є об¢єктом економічної теорії, традиційно застосовують класифікацію А. Маршалла. Він поділяє всі блага на:

· Блага матеріальні і особисті, або нематеріальні. Матеріальні – це і дари природи (земля, клімат, повітря), і результати виробництва, і різні цінні папери, що дають право на отримання різної користі з них. Це і можливість подорожувати, доступ до пам¢яток культури і таке інше. Нематеріальні або особисті: а) внутрішні, що невіддільні від людини (ділові якості, фахова майстерність і спроможність розбиратись у мистецтві, поезії, музиці тощо); б) зовнішні – це сприятливі відносини людини з іншими людьми.

· Блага, що передаються (тобто ті, які можуть бути відчужені на користь інших осіб), і що не передаються (наприклад, особистий хист, кваліфікація, репутація).

· Блага дармові і блага як результат застосування зусиль людини.

В неокласичній традиції, виходячи з цієї класифікації, економічні блага визначаються як ті, що: 1) належать людині, і такою ж мірою не належать іншим, тобто є її власними; 2) безпосередньо можуть бути виміряні грошима. При цьому грошима виміряються як зусилля і жертви, необхідні для того, щоб ці блага з¢явились на світ, так і потреби, що задовольняються цими благами.

В кейнсіанській традиції економічними благами вважаються ті, кількість яких обмежена порівняно з потребою. Сучасна наука найважливішими рахує поділ благ на економічні і неекономічні. Критерієм цієї класифікації є їхня рідкісність.

Існує також така класифікація економічних благ:

1) довготермінові і недовготермінові блага – перші задовольняють ту саму потребу декілька разів, використовуються поступово (телевізор, чашка, шуба), другі – задовольняють потребу лише раз (ковбаса, хліб, кава);

2) взаємозамінні і взаємодоповнюючі блага – перші інакше називають “субститути”, вони конкурують у задоволенні одної потреби (чай, кава, мінеральна вода), другі інакше називають “комплементарні” – франц. “доповнювати”, їх використовують у комплекті, разом, для задоволення певної потреби (автомобіль і бензин);

3) сьогоденні і майбутні блага – першими вже зараз може користуватися суб¢єкт, другі в нього з¢являться лише через деякий час (повернення кредиту з відсотками);

4) прямі і непрямі блага – перші безпосередньо задовольняють потреби споживача як предмети споживання, другі – лише засіб для вироблення предметів споживання, це – засоби виробництва.

Корисність або споживна вартість блага означає його спроможність задовольняти одну чи декілька потреб людини.

Більший або менший ступінь корисності певного блага і його різних частин визначається ступенем інтенсивності потреби суб¢єкту що задовольняється за допомогою наданої частини блага. Корисність характеризує відносини між благом і суб¢єктом, який оцінює значення і інтенсивність своєї конкретної потреби. Інтенсивність потреби зменшується по мірі споживання суб¢єктом нових порцій певного блага, тобто зменшується для нього і корисність цього блага. Оскільки корисність – чисто психологічна величина, остільки її неможливо виразити кількісно (є лише непряме її виявлення – у ціні, яку згоден заплатити за благо суб¢єкт).

Для пояснення понять “загальна корисність” і “гранична корисність” можна використати умовну одиницю виміру інтенсивності певної потреби і відповідно корисність кожної частини блага, що задовольняє цю потребу. Для навчальних цілей цю умовну одиницю називають “ютиль” (від англ. “utility”- корисність).

Малюнки…

10 ю. – початкова інтенсивність потреби і корисність 1-ої частини блага, 18 ю. – це вже стосується двох частин цього блага, 24 ю. – трьох частин блага.

Загальна корисність певного блага – це сума корисності окремих частин цього блага. Загальна корисність збільшується з ростом кількості блага, яке має споживач ( 10 ю. – 18 ю. – 24 ю.). Але темп збільшення уповільнюється по мірі насичення потреби.

Другий малюнок показує корисність окремих частин блага. Ця корисність зменшується по мірі збільшення частин блага, які з¢являються у споживача.

Гранична корисність – це корисність останньої частини певного блага, яка є у споживача, це найменша корисність, що задовольняє найменш інтенсивну, найменш важливу потребу із числа тих потреб, які взагалі можуть бути задоволені тією кількістю блага, що є у споживача.

Якщо припустити, що певне благо можливо поділити на частини безмежно малої величини, то можемо намалювати графіки.

Графіки.

TU – сукупна корисність;

MU – гранична корисність;

Q – кількість товару, що споживається.

1-й графік. На осі х – кількість блага у споживача. На осі у – загальна корисність, сума величин корисності різних безмежно малих частин блага. На 2 графіку на осі у – корисність безмежно малих частин блага, що послідовно використовує споживач.

Крива загальної корисності має позитивний нахил, тому що з ростом кількості блага загальна корисність зростає ( в нашому прикладі – до точки N), але нахил безперервно зменшується бо темп зростання загальної корисності поступово зменшується. Сукупна корисність зростає в процесі споживання, але вона зростає все меншою і меншою мірою. Це означає що гранична корисність – додаткова корисність від споживання кожної додаткової одиниці товару – знижується.

Крива граничної корисності має від¢ємний нахил, тому що поступово зростає ступінь задоволення потреби. При кількості блага ОМ досягається максимум загальної корисності і в той же час гранична корисність дорівнює 0 бо ця кількість блага цілком задовольняє певну потребу. Після цього вона має від¢ємне значення бо приносить збитки, така кількість блага вже шкідлива.

Згідно із законом спадної граничної корисності величина граничної корисності має тенденцію зменшуватися по мірі збільшення кількості товару, що споживається.

Суть теорії граничної корисності зводиться до того, що товар на ринку купують не тому що в ньому вкладені витрати праці, а тому, що даний товар має корисність для споживача, цінність.

Залежність корисності блага від процесу його споживання обгрунтував німецький економіст Генріх Герман Госсен (1810-1859). З кінця ХІХ століття в економічну науку міцно ввійшли два постулати Г. Госсена, які носять назву перший та другий закон Госсена.

Перший закон Госсена проголошує:

· В одному безперервному акті споживання корисність наступної одиниці блага, що споживається, убуває.

· При повторному акті споживання корисність кожної одиниці блага зменшується, у порівнянні з її корисністю при початковому споживанні.

Функція корисності – це співвідношення між обсягами товарів та послуг, що споживаються, та рівнем корисності (задоволеності від споживання товару), якого досягає споживач.

Функція корисності може бути представлена як,

U = f (Q_x, Q_y),

де U- корисність, Q_x – кількість товару х, що споживається, за певний період, Q_y – кількість товару у, що споживається за певний період.

Спрощена функція корисності концентрує увагу на основних чинниках, що впливають на вибір споживача, який здійснюється в межах споживання тільки двох товарів в їх різних кількісних комбінаціях.

Економічні ресурси.Мікроекономіка і макроекономіка виходять з того, що економічних ресурсів завжди замало, щоб задовольнити в повному обсязі всі потреби суспільства, тому існує проблема ефективності, вибору найкращого варіанту використання цих ресурсів.

Під “економічними ресурсами” в економікс розуміють всі обмежені чи рідкісні природні, людські і вироблені людиною ресурси, що можна використати для виробництва товарів і послуг. Економічні ресурси, які вже надійшли на ринки і купляються фірмами для виробництва називають факторами виробництва.

Економічні ресурси ділять на дві категорії: матеріальні ресурси – це земля і капітал; людські ресурси – це праця і підприємницька спроможність.

Земля– включає всі природні ресурси, що можуть бути використані у виробництві, тобто орні землі, ліси, корисні копалини, водні басейни. Вона приносить доход у вигляді ренти.

Капітал – до нього відносять всі вироблені засоби праці: будови, споруди, устаткування, машини, верстати, прилади, інструменти, транспортні засоби, що застосовуються для виробництва і доставки споживачеві товарів і послуг. Процес утворення і накопичення цих засобів виробництва становить собою інвестування, а поняття “капітал” припускає інвестиційні ресурси. Капітал приносить доход у вигляді проценту.

Праця – це будь-яка інтелектуальна або фізична діяльність, спрямована на утворення товарів і послуг. Праця приносить доход у вигляді зарплати.

Підприємницька спроможність - має прояв у здібності виявити напрямприбуткового бізнесу; об¢єднати інші ресурси для виробництва товарів і послуг; приймати основні рішення в бізнесі; ініціювати нововведення у техніці, технології, організації виробництва, пропонувати нові товари та послуги (новаторство); ризикувати не аби як, а зважено, щоб справа приносила прибуток, а не збитки (ніхто не застрахований від банкрутства). Підприємницька спроможність приносить доход у вигляді прибутку.

Економічні ресурси можуть бути взаємодоповнюючими (використовують у комплекті для виробництва певного товару), реальними і майбутніми (реальні вже залучені у виробництво, вони стали факторами виробництва, майбутні – потенційні ресурси, нерозвідані або вже відомі, але ще не розроблювані поклади корисних копалин, не використовувані землі).

Безмежність потреб і обмеженість економічних ресурсів обумовлює існування проблеми вибору, проблеми ефективного розподілу обмежених ресурсів для якомога повнішого задоволення безмежних суспільних потреб. Для її розв¢язання потрібно відповісти на 3 фундаментальні запитання: Що і в якій кількості виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти?

Питання.

Пізнання певного предмету дослідження відбувається за допомогою методу дослідження, тобто системи способів, прийомів, підходів, за допомогою яких здійснюється теоретичний аналіз даної науки. “Метод” (грецьке) – шлях дослідження.

Метод політекономії – це метод сходження від абстрактного до конкретного. Найбільш повно він був використаний в “Капіталі” Маркса.

На основі найбільш загальних, абстрактних понять науки, які розкривають найбільш глибоку сутність економічних процесів, здійснюється пояснення всього багатства і різноманітності конкретних господарських явищ.

Так в “Капіталі” Маркса досліджується “економічна клітина” капіталістичної системи господарства – товарна форма продукту праці та притаманне їй протиріччя – що дало можливість пояснити сутність грошей, капіталу, конкретних форм капіталу та доходів, що вони приносять власникам, роль праці найманих робітників у створенні доходів членів капіталістичного суспільства. Таким чином була створена економічна теорія, яка відбиває зв’язки між причинами та наслідками у системі капіталістичних виробничих відносин.

Мікроекономіка і макроекономіка, як і природні науки, і інші економічні дисципліни, використовують метод розробки моделей.

Економічна модель – це формалізований опис економічного явища або процесу.

Мікроекономічна модель — це схема чи математичне висловлення, що базується на теорії поведінки споживача, фірми, ринку і у вигляді діаграм, графіків, рівнянь відбиває суттєві зв’язки між економічними явищами, при цьому вона абстрагується від певних економічних обставин, спрощуючи економічну дійсність, щоб з’ясувати організацію економіки на мікрорівні. Потім теорія перевіряється практикою, щоб з’ясувати, наскільки успішно вона пояснює та прогнозує явища, що вивчає Унаслідок подібної перевірки теорії часто модифікують, а іноді від них відмовляються, якщо теорія виявляється недостовірною. Процес перевірки та удосконалення теорій є принциповим для розвитку мікроекономіки як науки.

Побудова макроекономічної моделі передбачає спрощення реальності до обмеженої кількості параметрів. Ця реальність і є базою даних, вихідною інформацією. Взяті з неї змінні називаються екзогенними (зовнішніми),величина яких визначається поза моделлю. Їх ніхто не намагається пояснювати, вони застосовуються як дані. Оперування цією інформацією дозволяє отримати нове знання, нову інформацію, нові змінні. Вони називаються ендогенними (внутрішніми), тобто отриманими внаслідок рішення задачі, заради якої і будувалась модель. Ці змінні економісти пояснюють, застосовуючи економічні принципи, теорії. Метою моделі є пояснення того, як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Таким чином, побудувати модель функціонування будь-якої системи означає знайти або постулювати функцію, яка пов’язує невідомі та відомі параметри. Прикладом екзогенних змінних є інструменти економічної політики (знаряддя фіскальної і монетарної політики); те, що відбувається за кордоном (стан ділової активності, процентні ставки, валютні курси).

При характеристиці зв’язків між змінними досить часто використовується передумова ceteris paribus, тобто “при інших рівних умовах”. Вона означає, що деякі величини не змінюються, а змінюються лише величини, застосовані в моделі. Ця передумова важлива для розуміння взаємозв’язків параметрів моделі, але дуже важко ізолювати деякі величини, забезпечити незмінність останніх для того, щоб доказати або спростувати якусь теорію.

Існують два класи моделей – роз’яснюючі і моделі економічної політики.

Роз’яснюючі моделі бувають ретроспективними і прогнозними. Вони застосовуються для аналізу суті економічних явищ та процесів.

Моделі економічної політики показують до яких результатів можуть привести різні варіанти економічної політики.