Тема 3.4. Домогосподарства. Підприємства. Підприємництво

Починаючи вивчати тему “Домогосподарства”, необхідно спочатку визначитись з самим поняттям, з економічною суттю цієї категорії. Не слід плутати термін “домогосподарство” з терміном “сім’я”. Термін “домогосподарство” більш чітко прив’язаний до територіальних меж окремої господарської одиниці, включає членів домогосподарства, що не є родичами і передбачає існування економічних відносин власності в середині домогосподарства та виробничих відносин (якщо вони існують). У ринковій економіці вони виконують дві основні економічні функції: основного постачальника економічних ресурсів і основної витратної групи в національному господарстві.

В економічній системі суспільства домогосподарства безумовно виступають у ролі отримувачів доходів. Важливо проаналізувати основні джерела доходів домогосподарств, в якості яких виступають заробітна плата, проценти на вкладений капітал, доходи від інвестиційних товарів, дивіденди, отримання плати за кредит, доходи від ведення особистого підсобного господарства і т.д. Для систематизації основних джерел доходів в економічній літературі використовуються дві основні класифікації розподілу доходів домогосподарств. Це – функціональний розподіл доходів і особистий розподіл доходів.

Вивчаючи розподіл доходів, важливо звернути увагу на причину такого явища ринкової економіки як нерівномірність розподілу доходів. Необхідно проаналізувати суть категорій прожитковий мінімум, оптимальний споживчий бюджет, мінімальний споживчий бюджет, трансфертні платежі.

Отримавши доходи, кожне домогосподарство їх витрачає. Тому аналізуючи доходи господарюючих одиниць, не можна обійти увагою витрати домогосподарств. Отриманий доход витрачається у двох основних напрямках, з метою задоволення наступних цілей: споживання і заощадження. Студенту важливо опрацювати суть зазначених категорій, розглянути структуру споживання і заощадження.

Закономірності поведінки господарюючих суб’єктів на ринку допомагає зрозуміти аналіз понять ефект доходу, ефект заміщення, закон спадної граничної корисності, правило максимізації корисності, бюджетні лінії, криві байдужості.

Уяснивши суть категорії “домогосподарство”, джерела доходів господарюючих суб’єктів та напрямки їх витрат, важливо визначити місце домогосподарств в економічній системі суспільства. В першу чергу – це важіль встановлення економічної рівноваги. В даному відношенні слід проаналізувати рівність інвестицій і заощаджень, сукупних витрат і вартості виробленого продукту, попиту і пропозиції. Домогосподарства також мають надзвичайно важливе значення в економіці суспільства, оскільки вони, разом узяті формують сукупний попит, який зорієнтовує всю ринкову систему в цілому. Безумовно, роль домогосподарств в державі визначається їх статусом постачальників ресурсів, а саме: робочої сили, капіталу, грошей, готових товарів призначених для задоволення потреб особистих і суспільних.

На сьогоднішній день інтерес до вивчення діяльності домосподарств зростає, оскільки постійно з року в рік посилюється їх значення в економіці. В Україні, наприклад, значно збільшилась їх частка у валовому внутрішньому продукті.

Цікаво було б, вивчаючи дану тему, розглянути статистичні дані, які б допомогли зробити висновок про джерела доходів громадян України, про їх диференціацію та отримати уяву про державне регулювання цього значного сектору економіки.

Суб’єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб’єктом ринкової економіки і ринкових відносин. Водночас, товаровиробник виступає і як суб’єкт пропозиції товарів на ринку. В даному випадку він уже виступає торговцем.

Місце підприємства в ринковій економіці визначається тим, що воно – первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності.

У ринковій економіці використовуються різноманітні форми підприємств. Їх класифікують за різними критеріями: 1) формами власності; 2) формами організації; 3) розмірами; 4) сферами діяльності.

Звертаємо увагу студентів на те, що в розгорнутому вигляді місце підприємства як товаровиробника розглядається в питанні “Капітал підприємства і його кругообіг”. У ринковій економіці капітал підприємства – це засоби виробництва, інше майно та цінності, які обслуговують процес виробництва, а також просте і розширене відтворення підприємства.

Умови виробництва – це умови відтворення. Жодне підприємство не може безпосередньо виробляти, тобто відтворювати, не перетворюючи безперервно певної частини свого валового доходу знов у засоби виробництва. За інших рівних умов воно може відтворювати свій капітал або підтримувати його на незмінному рівні лише в тому разі, якщо матеріали, спожиті протягом виробничого циклу, наприклад, року, заміщуються рівною кількістю нових екземплярів того самого роду і т.д. Це буде просте відтворення.

Якщо процес виробництва на підприємстві відновлюється у зростаючих масштабах, то це буде розширене відтворення. Якщо виробництво на підприємстві має капіталістичну чи соціалістичну форму, то й відтворення матиме таку саму соціально-економічну форму. У навчальній вітчизняній політекономічній літературі розглядається капіталістична форма відтворення, оскільки саме така форма і на початку ХХІ ст. залишається провідною в розвинутих країнах світу, у т.ч. і в Україні.

Будь-який індивідуальний капітал, тобто капітал підприємства, в процесі свого кругообігу послідовно проходить три стадії, які охоплюють виробництво і сфери обігу, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми – грошової.

Приступаючи до вивчення першої стадії кругообігу Г-Т (Р_с +Зв) зверніть увагу на те, яким чином підприємець розв’язує проблему купівлі ресурсів, тобто підбір такої комбінації ресурсів, яка забезпечує виробництво певного обсягу продукції з найменшими витратами. Виясняючи місце другої стадії – стадії виробництва …В…Т', зверніть увагу на такі аспекти: 1) чому капітал у цій стадії функціонує як продуктивний; 2) яким чином підприємець може реалізувати свою мету – максимізути прибуток; 3) чому вироблена продукція виступає у формі товарного капіталу Т'?

У діяльності підприємства як суб’єкта ринкових відносин велике значення надається третій стадії кругообігу капіталу - Т' - Г', яка характеризується як стадія реалізації виробленої продукції Т', тобто товарного капіталу на конкурентному ринку. Уясніть, чому грошовий капітал Т', який підприємець витратив на виробничі ресурси, повернувся йому з приростом Г+∆Г. Обгрунтуйте економічний зміст ∆Г.

Далі, використовуючи формулу кругообігу капіталу

,

ще раз проаналізуйте, в яких його стадіях капітал виступає у грошовій, продуктивні і товарній функціональній формах.

Переходячи до вивчення обороту капіталу, слід звернути увагу на його зв’язок з кругообігом капіталу та специфічні відмінності. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал – це частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість (за принципом втрачених альтернативних можливостей) на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці. Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд. При цьому слід запам’ятати два види зношування основного капіталу – фізичне і моральне, їх особливості і значення.

На відміну від основного капіталу, оборотний капітал представляє собою ту частину продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації.

У ринковій економіці виробнича, інвестиційна, комерційна діяльність підприємства органічно пов’язана з підприємцем – одним з людських факторів виробництва. Щоб стати підприємцем у наш час не обов’язково мати реальний капітал і бути власником майна, оскільки капіталом підприємця є його господарський хист. Використовуючи свій господарський талант, підприємець може успішно вести економічну діяльність, залучаючи позичковий капітал, тобто банківський кредит або орендуючи цілісні комплекси чи використовуючи лізинг тощо. Проте зазвичай підприємець є власником, іноді великого, капіталу, а також тією чи іншою мірою менеджером. Підприємство часто визначають як уміння починати та вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо.

У Законі України “Про підприємництво” зазначено, що підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Слід звернути увагу на три головні функції сфери підприємницької діяльності:

- ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

- організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських справ);

- творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).

Завершити тему слід аналізом проблем розвитку цивілізованого підприємництва в Україні. У цілому підприємництво в нашій країні як чинник виробництва формувалось у 90-ті роки ХХ ст. Воно утвердилось в усіх сферах економічної діяльності. Проте з точки зору цивілізаційних норм та уміння вести бізнес вітчизняне підприємництво ще далеко не досягло рівня підприємництва цивілізованих країн. Показником цього є значні обсяги тіньової економіки, приховування суб’єктами підприємницької діяльності більшої чи меншої частини доходів з метою уникнення податків, все ще широко використовуються такі негативні явища як корупція, хабарництво, рекет тощо.

В економічній теорії вважається, що основними напрямами подальшого розвитку підприємництва в Україні є:

1) формування науково обгрунтованої законодавчої бази, сприятливої для формування ефективного і цивілізованого підприємництва;

2) удосконалення фінансово-кредитної сфери, в тому числі податкового законодавства;

3) активізація боротьби центральних і місцевих виконавчих органів з тіньовим бізнесом; усі сфери бізнесової діяльності (доходи, обсяги оплати праці, прибутки розмір податків тощо) повинні відповідати вимогам чинних законів;

4) інформаційне і кадрове забезпечення бізнесу;

5) стимулювання цивілізованої зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів великого, середнього і дрібного підприємництва.

З цього випливає, що ключова роль у розвитку цивілізованого вітчизняного підприємництва належить українській державі, її центральним законодавчому і виконавчому органам.

Вивчаючи особливості сільськогосподарського виробництва потрібно, перш за все, звернути увагу на те, що в цій галузі економічний процес відтворення тісно переплітається з природним. Це проявляється у тому, що наслідки господарювання в сільському господарстві залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і від природних умов.

По-друге, до особливостей сільського господарства належать і надзвичайна роль землі як фактора виробництва. В інших галузях виробництва земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. У сільському ж господарстві земля безпосередньо виступає як засіб виробництва. При цьому особливе значення має родючість ґрунту. Далі, сільське господарство характеризується сезонністю виробництва.

По-третє, в системі аграрних відносин провідними є земельні відносини, тобто відносини власності на земельні ділянки, що використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції.

Продовжуючи вивчення теми, слід звернути увагу на те, що в системі аграрних відносин значне місце займають відносини оренди земельних ділянок і рентні відносини. Рентні відносини в аграрному секторі представляють собою відносин між людьми щодо виробництва, розподілу і присвоєння земельної ренти.

По-четверте, розвиток капіталістичних відносин у постсоціалістичному сільському господарстві передбачає перетворення загальнодержавної власності на землю в такі формі, які пристосовані до законів капіталістичного виробництва. Наслідком цього може бути перетворення вітчизняного землеробства на капіталістичний лад. Вивчення аграрних відносин при утвердженні в них капіталістичних форм виробництва, розподілу і обміну передбачає в якості вихідного пункту дослідження підприємницького капіталу, бо саме підприємницький капітал є тією силою, яка визначає форми економічної реалізації власності на землю за капіталістичного виробництва. З іншого боку, аграрні відносини за капіталізму – це специфічні економічні відносини, зумовлені особливостями прикладення капіталу до землеробства.

У зв’язку з цим, розглянемо зміст селянського типу буржуазної аграрної еволюції, який відбувається в усіх постсоціалістичних країнах, у тому числі, і в сучасній Україні. Цей тип буржуазної еволюції здійснюється на базі приватної власності на землю селянських господарств. Це селянський тип буржуазної аграрної еволюції. Класичний зразок такого типу спостерігався в США. На значній частині території США землі, забрані в основному в індійських племен поступали у вільний розподіл. Безплатно або за невелику плату кожен міг придбати земельну ділянку розміром 65га. Так сформувалось вільне від будь-якої залежності селянське, фермерське господарство, висока ефективність якого є зразком для усіх країн світу.

Переваги селянського шляху буржуазного розвитку полягають у тому, що він пов’язаний з швидкою ліквідацією старих відносин, із звільненням селянства від усяких форм залежності від соціалістичної держави, її бюрократичного апарату, колгоспних і радгоспних порядків.

В Україні як і в багатьох країнах СНД – усі сільськогосподарські угіддя безплатно передають у приватну власність селян.

При цьому слід звернути увагу на те, що найбільш розвинутою формою аграрних відносин при утвердженні в сільському господарстві капіталістичного підприємництва є така, котра передбачає приватного земельного власника (селянина), що здає свою землю за орендну плату, капіталіста – орендатора (він може називатися фермером, підприємцем), який бере землю в оренду, сплачує землевласнику орендну плату і веде господарство, і найманого працівника, тобто: селянин-землевласник – капіталіст-підприємець – найманий працівник.

Звідки орендатор – підприємець може взяти засоби для сплати оренди? Як і промисловий капіталіст, він завжди намагається одержати щонайменше нормальний підприємницький прибуток. і тому він не буде віддавати частину підприємницького прибутку земельному власникові. Безумовно, у конкретній дійсності можливі випадки, коли підприємець буде задовольнятися прибутком меншим за нормальний. Але такі випадки суперечать нормальним умовам, коли підприємець не одержує нормальний прибуток.

В орендну плату підприємця земельному власникові іноді включається плата за користування тими чи іншими спорудами, будівлями, які були збудовані до орендування земельної ділянки. Розмір цієї плати визначається згідно тим законам, котрім взагалі підкоряється користування будь-чиїм капіталом. В цю плату входить також амортизація цих споруд і будівель як речових форм основного капіталу, а також звичайний позичковий процент.

Інша частина орендної плати пов’язана тільки з користуванням землею, цим природним засобом праці, а не користування продуктами людської праці. Ця частина орендної плати в політичній економії одержала назву земельної ренти. У цій темі її вивчення має ключове значення, оскільки стосується таких фігур аграрної підприємницької економіки, яким є селянин-землевласник і підприємець орендатор.

Земельна рента – це ціна, що сплачується за використання землі, кількості якої (запаси) строго обмежені. Саме унікальні умови пропонування землі – їх фіксована кількість – відрізняють рентні платежі від заробітної плати, процента прибутку. Слід мати на увазі й те, що рентні відносини у ринковій економіці виникають в усіх сферах виробництва, де можлива монополія на той чи інший природний фактор виробництва. Це перш за все стосується добувних галузей народного господарства.

Фіксований характер пропонування землі означає, що попит виступає єдиним чинником, що визначає земельну ренту . А які чинники визначають попит орендатора на землю? Ціна продукції вирощеної на землі, яка в свою чергу залежить частково від кількості і якості ресурсів, у поєднанні з якими використовується земля, та ціни на них.

За таким основним якісним показником як родючість землі кожної країни не однакові. У зв’язку з цим виділяють три основні класи земельних ділянок: кращі, родючість яких висока, середні, які мають середню родючість і гірші земельні ділянки, родючість яких низька.

Якщо припустити, що інші чинники виробництва, що застосовуються у землеробстві (праця, капітал тощо) якісно і кількісно (на одиницю площі)однакові, то економічні витрати на вирощену продукцію (наприклад, цукрові буряки) будуть диференційованими відповідно до рівня продуктивності кращих, середніх і гірших за родючістю земель. Згідно концепції вітчизняної теорії у землеробстві витрати виробництва, які виступають як суспільні, формуються на базі індивідуальних витрат на відносно гірших землях, що залучені до обробітку.

Складовою економічних витрат у землеробстві має бути також і мінімальна рента на гірших ділянках землі, яку б підприємці орендарі – мали б можливість сплачувати їх власниками. Земельна рента будь-якої форми представляє собою додатковий дохід, який підприємець-орендатор сплачує землевласникові за користування його земельними ділянками.

Рента, яка сплачується з усіх видів земельних ділянок незалежно від їх якості, називається абсолютною рентою. Її причиною є: 1) монополія на землю як на об’єкт власності і 2) відчуження землі в оренду.

Таким чином, абсолютна рента, як і нормальний прибуток є складовою суспільних економічних витрат у землеробстві, а тому не впливає на величину підприємницького прибутку.

Наступним кроком є вивчення диференціальної і монопольної ренти, як також існують у землеробстві. Диференціальна земельна рента сплачується підприємцем-орендарем за використання у землеробстві кращих і середніх земель (за родючістю чи місцезнаходженням).

Теоретично диференціальна рента є різницею між суспільними економічними витратами, які формуються на базі економічних витрат у господарствах, що використовують відносно гірші землі і індивідуальними витратами, що складаються на відносно кращих землях, тобто диференціальна рента (R_д) визначається за формулою:

R_д = ЕВ_с - ЕВ_ік

де ЕВ_с - суспільні економічні витрати;

ЕВ_ік3 - індивідуальні економічні витрати на відносно кращих землях.

Таким чином, диференціальна рента – це диференціальний додатковий дохід, який підприємець одержує з відносно кращих земель і сплачує власникові цих земель.

Далі слід вивчити особливості диференціальної ренти ІІ, та монопольної земельної ренти.

Для кращого розуміння сутності земельної ренти слід зробити таке порівняння. Абсолютну нееластичність землі порівняємо з відносною еластичністю таких майнових ресурсів, як будівлі, устаткування цілісні виробничі комплекси, які теж здаються в оренду. Пропонування цих ресурсів не фіксоване так підвищення цін буде заохочувати підприємців будувати і пропонувати більшу кількість цих майнових ресурсів і навпаки при зниженні цін. Отже, ціни, сплачені за такі ресурси, виконують заохочувальну функцію: вони збільшують або зменшують обсяги цих ресурсів.

Не так з землею. Рента не виконує ніякої заохочувальної функції, оскільки сукупне пропонування її фіксоване. З цієї причини економісти вважають ренту надлишком, тобто платою, яка не є необхідною в тому смислі, що вона не забезпечує наявності землі в економіці.

З іншого боку, як доводять П.Самуельсон і В.Нордчауз, земельна рента сприяє ефективному розв’язанню проблеми: як виробляти продукцію землеробства. Отже, рента є показником обмеженості чинника виробництва – землі та інформує про це виробників – підприємців, допомагаючи їм вибирати найприйнятніше з погляду суспільства використання цього чинника виробництва. Таким чином, вона є необхідним елементом при вибори найкращого варіанта поєднання чинників виробництва у землеробстві: як і на рівні господарств, так і усієї галузі.

У студента може виникнути таке питання, а хто привласнює ренту в таких господарствах, які ведуть землеробство на власних землях, тобто не орендують її?

Вище в аналізі ренти ми мали справу з таким станом, коли землеробство ведеться на орендованих землях. Однак в аграрній ринковій економіці існує ще два таких типа сільськогосподарських підприємств, у котрих власність на землю і на всі засоби виробництва поєднані в одній особі. Один тип – це дрібне товарне виробництво, основане на особистій праці власника землі і засобів виробництва, інший тип – капіталістичне підприємство з найманою працею, де капіталіст - підприємець водночас є й земельним власником.

Якщо земельна ділянка, на якій підприємець – землевласник веде своє господарство, має відповідну родючість, наприклад, на рівні середньої, то в якості капіталіста він буде виробляти і реалізовувати додатковий дохід, який за змістом є рентним, а в якості земельного власника – його привласнювати. Таким чином, за інших рівних умов, прибуток такого капіталіста зросте на величину абсолютної і диференціальної ренти, які є для такого підприємця додатковим (економічним) прибутком.

Якщо дрібнотоварне селянське господарство є продуктивним на рівні землеробського капіталістичного господарства (як на гірших, так і відносно кращих землях, то воно теж отримує додатковий дохід рентного змісту, який привласнює і використовує у своїх інтересах. Як для капіталістичного, так і для дрібнотоварного селянського господарства цей додатковий дохід є стимулом для нагромадження і прискореного розвитку індивідуального капіталу. Безумовно, що кожне приватне чи приватно-колективне сільськогосподарське підприємство мріє бути провідним підприємством аграрної сфери.

Завершити тему слід вивченням розвитку підприємництва в сільському господарстві. Згідно Земельного кодексу України земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. В Україні створене правове забезпечення для існування різноманітних організаційно-правових форм господарювання: кооперативів, фермерських (селянських) господарств, акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, орендних підприємств, селянських особистих господарств тощо.

Таким чином, Україна перейшла до створення на основі колишніх колгоспів і радгоспів нових організаційно-правових форм на засадах приватної власності на землю та розвитку аграрного підприємства. У сільському господарстві в основному завершуються буржуазні аграрні перетворення. Основним критерієм цих перетворень є селянська приватна власність на землю.

Нині в Україні налічується понад 3 млн. землі власників, тобто стільки селян обміняли земельні сертифікати та одержали державні акти на власність своїх наділів. Загалом це становить 42% від усього українського селянства. Передача земель у власність селян продовжується.

Досвід усіх країн показує, що аграрний сектор має потребу в державній підтримці, правовій, фінансовій, науково-технічній, ресурсній, податковій.

У питанні реформування аграрно-промислового комплексу найгострішою є проблема завершення земельної реформи на науковій основі та з урахуванням набутого за період перебудови передового досвіду.