Тема 3.3. Загальні основи ринку. Ринок: сутність, функції та моделі

Приступаючи до вивчення даної теми, слід запам’ятати, що її предметом є ринкова система, яку розуміють як систему ринків, цін і конкуренції. Вона забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції: 1) сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв; 2) синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей.

Суспільною формою ринкової системи є ринкові відносини – зв’язки і відносини, які складаються між продавцями і покупцями та їх посередниками в процесі купівлі-продажу товарів. Суб’єктами ринкових відносин є споживачі як покупці, виробники товарів і постачальники ресурсів. Крім того, при аналізі ринкових відносин прийнято також виділяти два таких основних суб’єкти: домогосподарства і підприємства.

Об’єктами ринкових відносин, тобто купівлі і продажу та конкуренції, є: 1) товари і послуги, у тому числі і засоби виробництва; 2) робоча сила, або праця; 3) земля та інші природні ресурси; 4) нерухомість: будівлі, споруди, житло; 5) такі економічні ресурси, як гроші, фінанси, кредит, цінні папери.

Далі в цій темі вивчаються такі категорії ринкових відносин, як ринок, попит, пропонування, ринкова ціна. Їм належить центральне місце у розгалуженій системі ринкових зв’язків.

Усвідомивши зміст ринкових відносин, потрібно перейти до вияснення сутності ринку, попиту і пропонування. Ринок – економічна категорія, яка протягом останніх 300 років є центральною в економічній науці. В науковій і навчальній літературі наводиться чимало визначень категорії “ринок”, що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин. Так, у підручнику “Економікс” ринок розглядається як “…інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг”.

Найбільш узагальнюючим визначенням сутності ринку, на наш погляд, є таке: ринок – це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Дане визначення вказує на те, що: 1) ринок функціонує в тій фазі суспільного виробництва і відтворення, яка називається фазою обміну; 2) його регулюють такі закони, як загальний закон вартості, закон попиту, закон пропонування, закон конкуренції, закон граничної корисності, закон грошового обігу тощо.

У даній темі акцентується увага на вивченні таких категорій сфери обміну і ринку як попит і пропонування. Попит – сукупна потреба в товарах і послугах, яка зумовлена платоспроможністю і виражена в грошовій формі. Він показує кількість продукту, що може бути куплений за різних можливих цін, якщо всі інші умови обміну залишаються незмінними. Виділяють індивідуальний, ринковий й сукупний попит. Запам’ятайте: обернена залежність між ціною і обсягом попиту називається законом попиту.

Пропонування – це кількість продукту, що може бути доставлена на ринок для продажу за кожної можливої ціни протягом визначеного проміжку часу. Пропонування означає не тільки кількість товарів для продажу, а й відповідний рівень цін цих товарів. Прямий зв’язок між пропонуванням і ціною називається законом пропонування.

Варто також мати на увазі, що величина пропонування залежить ще від таких чинників: ціни на ресурси; технології та організації виробництва: податків і субсидій; кількості продавців на ринку.

У ринковій системі особливе значення належить ціні. Ціна може бути рівноважною, монопольною, плановою. У цій темі слід зосередити свою увагу на розумінні рівноважної ціни. Ціна на конкурентному ринку, за якої немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг називається рівноважною ціною.

Результатом діяльності ринку є встановлення рівноваги між покупцями і продавцями. Ринкова рівновага досягається за умови збігу величини попиту та величини пропонування. Із зміною ціни величини попиту чи пропонування змінюються. Отже, ринковий механізм – це механізм координації діяльності суб’єктів через систему цін.

Вище було дано визначення законів попиту і пропонування. Так, було доведено, що величина попиту змінюється обернено до зміни ціни. Але цей закон модифікується щодо попиту на окремі товари. У зв’язку з цим визначають цінову еластичність попиту. Цінова еластичність показує, наскільки змінюється величина попиту на певний товар зі зміною його ціни.

Еластичність означає реакцію, або реагування. Отже, цінова еластичність Еd – це відношення процента зміни величини попиту до процента зміни ціни. Коефіцієнт еластичності можна обчислити за формулою:

.

Різні товари мають різну еластичність. Попит на речі першої необхідності слабо реагує на зміну ціни, тоді як попит на обіди в ресторані чи на подорож літаком дуже чутливий. У зв’язку з цим їх поділяють на товари еластичного, нееластичного і одинично-еластичного попиту.

Основним чинником, що впливає на еластичність пропонування є ступінь можливого збільшення виробництва. Іншим важливим чинником є час. Так, вплив зміни ціни на величину пропонування зростає зі збільшенням часу реагування постачальників. У дуже короткі проміжки часу пропонування стає виключно нееластичним, оскільки за даний проміжок підприємства неспроможні збільшити чинники виробництва.

Конкуренція – це економічне змагання за досягнення кращих результатів у області будь-якої діяльності, боротьба товаровиробників за найбільш вигідні умови господарювання, одержання максимального прибутку. Зміст конкуренції полягає в широкому розсіюванні економічної влади в середині двох головних сукупностей, які становлять економіку, - підприємств і домогосподарств, - широке розсередження економічної влади, що становить існування конкуренції, регулює використання цієї влади й обмежує можливості зловживання нею.

Конкуренція встановлює також межі для реалізації покупцями і продавцями особистого інтересу.

Слід вивчити основні функції конкуренції, до яких відносять такі 1) стимулювання технічного прогресу; 2) створення тотожності приватних і суспільних інтересів; 3) регулювання; 4) контролю і обмеження сили кожного підприємства.

За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринку: 1) чиста конкуренція; 2) монополістична конкуренція; 3) олігополія і 4) чиста монополія.

Звертаємо увагу на те, що у теперішній економіці панує недосконала конкуренція. У недосконалого конкурента є певна свобода дій стосовно його цінових рішень. Прикладом є наявність олігополії, монополістичної конкуренції та чистої монополії.

Найголовніше положення яке спочатку треба усвідомити студентам, є те, що сучасний ринок є складним, полісистемним утворенням. Пізнати ринок неможливо без аналізу його структури, тобто його елементів. Ринок розмежовують на різні елементи за різними критеріями (ці різні критерії необхідно студентам знати). Найчастіше ринок розмежовують на елементи за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин. За цим критерієм виділяють такі ринки: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок виробничих ресурсів – землі, робочої сили і засобів виробництва; 3) ринок капіталів (капітальних благ); 4) ринок фінансово-кредитних ресурсів; 5) фондовий ринок; 6) ринок науково-технічних розробок та інформації.

Один із найважливіших компонентів суспільного ринку – ринок предметів споживання, призначений для задоволення різноманітних особистих потреб людей.

На ринку споживчих товарів функціонують товари особистого споживання. Вони поділяються на дві великі групи: матеріальні блага і послуги. Ринок предметів споживання безпосередньо характеризує взаємозв’язок виробництва і особистого споживання. Виробництво взаємодіє з особистим споживанням людей через такі ключові категорії як пропонування (на обсяг пропонування впливає фактор часу), продуктивність праці, витрати виробництва, якість продукції, уподобання споживачів та їх платоспроможний попит.

Виробництво споживчих благ має бути адекватним платоспроможному попиту населення. Якщо рівновага відсутня, то в суспільстві виникає диспропорція: не вистачає певної кількості товарів однієї групи і виникає перевиробництво товарів іншої. Ринок через конкуренцію, ціни, взаємодію попиту і пропонування та інші механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує ринкову нерівновагу і забезпечує збалансоване функціонування виробництва і особистого споживання.

Оскільки місткість ринку споживчих благ залежить від виробничих можливостей кожної окремої галузі, то для збільшення обсягів виробництва і пропонування галузі, необхідно: піднімати продуктивність праці, знижувати вартість продукції та її ціну, підвищувати рівень оплати праці (грошові доходи працюючих).

У функціонуванні виробництва велика роль належить ринкам виробничих ресурсів. У ринковій економіці підприємства понад 90% виробничих ресурсів придбавають на ринку, тобто за гроші. Ринки основних виробничих ресурсів – це ринки землі, праці і засобів виробництва (капітальних благ), що використовуються для задоволення виробничих потреб. Кожен з названих факторів виробництва є продуктивним, але в тому випадку, якщо підприємство одержує дохід від граничного продукту.

Потім слід перейти до вивчення особливостей попиту підприємств на виробничі ресурси. Потрібно запам’ятати, що попит підприємства на виробничий ресурс є похідним від попиту споживача на його кінцеву продукцію. Цей попит залежить від: 1) продуктивності ресурсу в процесі створення блага; 2) ринкової вартості, або ціни блага, виробленого за допомогою цього ресурсу. Перший аспект попиту вказує на те, що попит на будь-який чинник випливає з доходу від граничного продукту даного ресурсу. Підприємство не купує ресурси, які не оплачують самі себе. Тим самим підприємство максимізує прибуток, збільшуючи застосування того чи іншого ресурсу (праці, капітальних благ, землі) доти, доки дохід від граничного продукту (МR) певного ресурсу перевищує додаткові витрати (МС) на цей ресурс.

Разом з попитом на ресурси на ринку функціонує пропонування їх. Пропонування чинників виробництва – це готовність їх власників постачати виробничі ресурси на ринок за ціни відповідного рівня та з урахуванням інших моментів (коефіцієнтів еластичності, попередніх інвестицій, демографічних процесів, процентних ставок тощо).

Рівноважна ціна чинника виробництва на конкурентному ринку зупиниться на тому рівні, де величина пропонування та попиту перетинаються в одній точці. За цієї і тільки цієї ціни кількість чинника виробництва, що його пропонують власники, саме відповідатиме тій кількості, яку покупці готові купити.

Важливим аспектом цієї теми є ринок капіталів. Ринок капіталів розглядається у вузькому смислі і в межах такого виробничого ресурсу, яким є засоби виробництва (капітальні блага). Виробник капітальних благ після їх продажу на ринку одержує грошовий виторг як еквівалент їх у ринкової вартості. У західній економічній літературі часто під терміном капітал розуміють як чинник виробництва, тобто будь-який засіб виробництва (верстат, чавунний злиток, інструмент і т.д.) та як капітал.

Ринок капіталів на відміну від ринку капітальних благ, тобто засобів виробництва, слід розглядати з точки зору їх оренди, або такого її різновиду, як лізинг. У цих економічних відносинах власники капітальних благ чи їх комплексів (фабрик, споруд, верстатів тощо)передають (відчужують) їх у тимчасове використання іншим фізичним чи юридичним особам за відповідну плату. У даному випадку ринок капіталів є категорією позичкових відносин і віддзеркалює у собі їх особливості. На відміну від звичайного ринку ресурсів на ринку капіталів ресурси продаються лише для тимчасового їх використання іншими суб’єктами; права власності на ці об’єкти не відчужуються.

Для більш глибокого розуміння сутності ринку капіталів слід ретельно вивчити зміст таких категорій цього ринку як орендна плата, норма прибутку на капітал, процент, взаємозв’язок попиту орендаторів на капітал з його граничною продуктивністю.

Інфраструктура ринку – це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. Як буде показано нижче, ринкову структуру обслуговує капітал обігу.

Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі основні функції: здійснює економічне та правове консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, аудит, страхування; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили, здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування і т.ін. Реалізація цих функцій дає можливість забезпечити більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача.

У ринковій інфраструктурі виділяють її окремі елементи, через які реалізуються її функції. Їх можна згрупувати у три блоки: організаційно-технічна інфраструктура, куди входять товарні біржі та аукціони, торговельні дома і торгові палати, холдінгові і брокерські компанії, ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації та засоби оперативного зв’язку; фінансово-кредитна інфраструктура ринку, куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій; організаційно-дослідна інфраструктура ринку включає наукові інститути, аудиторські організації.

Крім загальної інфраструктури, яка обслуговує весь обсяг ринкових відносин, існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків: товарів, капіталів, праці та ін.

У сфері ринкової інфраструктури задіяна значна частина суспільного капіталу. Це капітал підприємств і організацій сфери торгівлі, фінансово-кредитної сфери, установ організаційно-дослідної сфери тощо. Значна роль у функціонуванні ринку належить позичковому капіталу та установам, що здійснюють його функціонування.

Позичковий капітал сфери обміну – це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення за плату у вигляді процента.

Вивчаючи сутність позичкового капіталу, студентові з самого початку слід зрозуміти таке: на ринку позичковий капітал як капітал є товар. Давання в позику і одержання позики замість продажу і купівлі – ось в чому полягає тут різниця, яка випливає із специфічної природи товару – капіталу.

На відміну від лихварської позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним у руках промисловця і торговця. Позичковий капітал у формі грошового обслуговує промисловий і торговельний капітал, поповнюючи їх грошові ресурси, яких не вистачає. Збільшення маси капіталу за рахунок капіталізації прибутку відбувається у сфері виробництва товарів і послуг. Підприємець сфери виробництва “ділиться” часткою прибутку з кредитором, використовуючи його грошові кошти як виробничий ресурс – капітал.

У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал – власність і капітал – функція, що приносить доходи у формі відповідно позичкового процента і підприємницького прибутку.

Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу, цю частину отримує капіталіст – власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст – функціонер за виробниче використання цього ресурсу.

Головною установою, яка обслуговує рух грошового позичкового капіталу є банк. Банк – це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту (позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно впорядковані в банківську систему – сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в межах грошово-кредитного механізму.

Банківська система країни включає:

1) центральний банк;

2) комерційні банки, в тому числі: ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші спеціалізовані банки.

Основне призначення банків – посередництво в переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців грошових ресурсів.

Крім банків до інфраструктурних ланок функціонування позичкового капіталу входять страхові компанії і пенсійні фонди, інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди, тобто всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу. Всі фінансово-кредитні інститути мають комерційний характер, тобто здійснюють діяльність з метою одержання прибутку.

Далі слід більш детально вияснити сутність позичкового проценту. Позичковий процент – це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику у вигляді надання йому за плату певної суми грошей на обумовлений строк. Обчислюється він у процентах до суми кредиту, причому умовно, виходячи з розрахунку користування кредитором протягом року. Рівень процента залежить від розміру позик, строків, їх забезпечення, форми кредитування.

Норма процента представляє собою відношення річної суми процента до вартості позичкового капіталу. Процент як плата за користування позичковим капіталом є його ціною, і тому залежить від попиту і пропонування на позичковий капітал. Тут слід звернути увагу на те, що процент як ціна грошового капіталу є ірраціональною формою ціни, цілком суперечного поняттю ціни товару. Так, ціна товару відповідає його вартості (тобто економічним витратам). Ціна позичкового капіталу виражає не його вартість, а вартість послуги, яка забезпечується позичковим капіталом у момент його участі у виробничому процесі як його тимчасового чинника.

У господарській практиці позичковий капітал рухається у формі кредиту. Отже, кредит – форма руху позичкового капіталу. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або в товарній формі на умовах повернення із сплатою процента.

В процесі кредитування відбувається рух тимчасово вільних коштів до господарських суб’єктів, які їх потребують.

Кредит виконує такі функції: акумулює і мобілізує грошовий капітал; перерозподіляє грошовий капітал; сприяє скороченню витрат обігу; прискорює концентрацію і централізацію капіталу; являється інструментом регулювання економіки.

Організація кредитних відносин здійснюється на додержанні наступних ключових принципів: повернення, строковості, матеріального забезпечення, платності. Кредит існує в конкретних формах: комерційний, банківський, споживчий, іпотечний, державний, міжнародний.

Далі слід розглянути особливості банківського прибутку. Діяльність комерційних банків спрямовано на отримання прибутку. Банківський прибуток являє собою різницю між процентами на вкладений капітал і виплатою процентів за позиками. Крім того, банк може отримувати прибуток й за інші види діяльності. Результативність роботи комерційного банку визначається нормою банківського прибутку – відношенням чистого прибутку до власних коштів (власного капіталу) банку.

Тепер розглянемо основні аспекти торгового капіталу та сферу його функціонування. Ринок – це перш за все торгівля товарами і послугами. Вона відіграє функцію життєзабезпечення суспільства через надання певних послуг споживчого і виробничого характеру, що потребує певних ресурсів. Це формує торгівлю як самостійну сферу підприємницької діяльності.

У цій галузі діяльності капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, який забезпечує рух товарів від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів.

Функціонування торгових підприємств вимагає залучення виробничих ресурсів у формі капіталу, найманої праці, торговельного підприємництва, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери матеріального виробництва.

Витрати підприємства сфери обігу, пов’язані з реалізацією продукції називаються витратами обігу. Витрати обігу поділяються на зовнішні і внутрішні, постійні і змінні, економічні і бухгалтерські.

Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток – це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Він розглядається як різниця між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. В цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток. Крім того, торговий прибуток представляє різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки, умовну заробітну плату торгового підприємця.

Торгівля поділяється на два види: оптову і роздрібну. Оптова торгівля здійснює посередницькі функції між промисловими і роздрібними торговцями. Роздрібна торгівля представляє собою реалізацію товарів безпосередньо споживачам.

Одним із сегментів ринку, який в останні 120-130 років видіграє важливу роль в економічному відтворенні є фіктивний капітал. Що він собою являє? Фіктивний капітал - це акції, облігації та інші цінні папери, які обертаються на фондовій біржі, тобто в сфері обміну. Цінні папери є капіталом, тому що дають можливість своїм власникам мати певний дохід, а також можуть бути продані. У той самий час цінні папери – це фіктивний капітал тому, що вони не мають вартості, хоч продаються і купуються на біржах. Ринкова вартість фіктивного капіталу, як правило, набагато перевищує за величиною дійсний або реальний капітал.

Вивчаючи цю частину теми, слід також звернути увагу на те, що цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також забезпечують інші права, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінними паперами є акції, облігації, векселі тощо. Найбільш важливим цінним папером є акція. Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачене його статутом.

Ціна, за якою продаються і купуються акції, називаються курсом акцій. Курс звичайних акцій безпосередньо залежить від дивіденда, який формується при розподілі прибутку акціонерного товариства; чим дивіденд більший, тим вищий курс акцій. Другим чинником, що впливає на курс акцій, є норма позичкового процента: якщо він більший, то нижчий курс акцій, і навпаки. Тобто курс акцій прямо пропорційний доходу, який вони приносять, і обернено пропорційний нормі позичкового процента, тобто

Крім того, на курс акцій впливає також співвідношення, що складається між попитом на акції і їх пропонування, та залежить від стану справ у відповідному товаристві, наприклад, рентабельності виробництва. Якщо воно розвивається стабільно, якщо прибуток і рентабельність його високі, то це веде за інших рівних умов до підвищення курсу акцій.

Розрізняють номінальну ціну акцій і ринкову, або курсову ціну. Номінальна ціна записується на акції під час її випуску, курс акцій і є ринковою ціною, за якою вони продаються і купуються в даний момент.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Наступним кроком є вивчення необхідності і сутності фондового ринку. Необхідність торгівлі цінними паперами породила механізм, що називається фондовим ринком. Важливим його елементом є фондова біржа, що являє собою основну і найбільш ефективну організаційну форму ринку цінних паперів. Згідно з чинним законодавством України фондова біржа є акціонерним товариством, яке зосереджує попит і пропонування цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законів України, статуту і правил фондової біржі.

Нарешті, сферою обігового капіталу є валютний ринок і валютні біржі. Що стосується валютної біржі, то це – організаційно оформлений регулярний ринок, на якому відбувається торгівля валютою на основі попиту і пропонування. Як самостійна структура валютна біржа широко функціонувала в період домонополістичного капіталізму. У сучасний період операції з іноземною валютою зосереджені переважно у великих банках. Лише в деяких країнах збереглися валютні біржі як самостійні структури (наприклад, у ФРН, Франції). В Україні статус валютної біржі надано Українській фондовій біржі (м. Київ).