УКРАЇНСЬКА ОСВІТА ПІСЛЯ «ПОМАРАНЧЕВОЇ» РЕВОЛЮЦІЇ: ПОТРЕБА ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ІНОВАЦІЙ В РОЗРОБЦІ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНИХ СТРАТЕГІЙ ЖИТТЄВОГО УСПІХУ

Мабуть «помаранчева революція» 2005 року стала для України своєрідним «рубіконом». При цьому мова йде не про розподіл між авторитарним минулим і демократичним майбутнім української держави. Це межа між двома можливими моделями розвитку суспільства – традиційною та інноваційною. Між тією, яку вже пройдено (але яка може стати реальною і ще на певний час за відповідних умов) і тією, яка може стати сьогоденням за умов реалізації державного курсу на європейську та трансатлантичну інтеграцію України.

Бо сьогодні визначається той тип і діапазон можливостей для розвитку суспільства в цілому, окремих регіонів, певної підсистеми (освіти, культури, соціальної сфери), соціальних, етнічних, демографічних групи, особистості які буде мати наша держава і найближчим часом і в перспективі.

При цьому освіта може перетворитися на фактор успішних трансформацій і створення дійсно сучасного суспільства, і системою відродження стандартів розвитку рівня попереднього століття. Бо саме освіта та наука формують принципи консолідації населення навколо національної ідеї, відповідність типу розвитку держави тенденціям світового розподілу праці, моделям залучення населення до визначення пріоритетів власного розвитку, визначення свого місця в процесах глобалізації і регіоналізації, і культурні традиції. І, звичайно, найголовніше – вона допомагає зрозуміти сутність життєвого успіху та стратегій його реалізації.

Ще на межі 19 та 20 століть Джон Дьюї довів, що освіта повинна формуватись на реальному досвіді, що саме це надає можливість людині бути успішною, а не на абстрактних, відірваних від реального життя знаннях [1]. Реалізація цих ідей сприяла тому перетворенню США на державу №1 в світі, яке відбулося в 20 ст. Адаптація цих ідей до японських реалій допомогла створити «японське економічне диво», дати принципово новий імпульс для розвитку держави (нагадаємо, що вагомим елементом японського успіху є «Програма розвитку людини», яку розпочато реалізовувати з 1962 р.).

Чому саме фактор «помаранчевої» революції перетворюється на таку межу в розвитку держави і потребує радикальних змін в освіті? Бо без них ми не маємо перспектив перетворитись на сучасну державу. Специфіка цієї революції в тому, що вона була не тільки виявом потужного народного протесту проти фальсифікацій виборів, підмінити очікувані населенням процеси радикальних трансформаційних змін на процеси, що консервують модель розвитку при якій у переважної більшості населення звужуються перспективи самореалізації. Вона поставила і в іншу площину відповідальність влади за реалізацію програм розвитку держави. Але при цьому, на нашу думку, нова ситуація цікава і тим, що в суспільстві виникла реальна потреба в іншому типі мислення, вміння знаходити і залучати ресурси для рішень реальних проблем і відкриття нових можливостей для розвитку.

Вже перший рік після цих подій показав, що у влади і суспільства більше бажань жити по новому, ніж чітких розумінь і реальних програм. Тому актуалізуються система чинників, які можуть прискорити процес завершення трансформацій, формування сучасної національної ідеї. І одним з провідних з них є освіта. Від її моделі, спроможності модернізуватись неможливо відповісти на виклики часу – від створення сучасної економіки, знаходження соціального консенсусу до визначення діапазону можливостей для самореалізації особи в суспільстві. Сьогодні українська освіта потребує переорієнтації від традиційної до інноваційної моделі розвитку.

Традиційна модель відповідає стандартам і пріоритетам попереднього розвитку, здійснюється на основі залучення можливостей для самореалізації держави, регіону, соціальної групи, особистості на базі економіки і типу політичного і соціального мислення, що залишилась в спадщину від СРСР і зорієнтована на видобування сировини, її продаж та обробку на рівні на традиційних для 60-80 років в СРСР галузей економіки, які були достатньо технологічно консервативними. Звичайно, на основі традиційної економіки неможливо створити великі можливості для самореалізації суспільства, бо воно буде мати обмежені ресурси для забезпечення рівня життя населення. А створення таких сучасних інфраструктур, як інформаційний простір, комп’ютерні мережі, мобільний зв’язок, сучасна система освіти будуть неможливі без відповідного експорту товарів, технологій, що їх потребують. При цьому освіта фахівця здійснюється на рівні засвоєння певних стандартів технологічних можливостей реального консервативного виробничого циклу. Особливостями формування громадянської свідомості є довіра гаслам політичних сил та іміджам лідерів, а не вимога до гравців політичного поля розробити чіткі програми розвитку і забезпечити їх виконання протягом перебування у владних структурах.

Відповідно до цього, в центрі освіти стоїть засвоєння певної суми знань, яка є, з одного боку, достатньою для забезпечення потреб традиційної економіки, а з другого – закладає дуже абстрактні уявлення про стратегії сучасного розвитку і форми його виявлення в конкретній країні, певному регіоні на рівні реальних змін, трансформацій. При цьому знання відірвані від життя навіть на рівні визначення тих провідних якостей, з яких складається фахова діяльність (можливо, саме тому випускників і не хочуть брати на роботу через брак досвіду практичної діяльності). Орієнтованість на кількість знань створює залежність того, хто навчається, від кількості знань, того, хто навчає, від реальних джерел в бібліотеці, доступності Інтернету. Домінує модель репродуктивного мислення, яке не передбачає закріплення навичок для реалізації знань на практиці через проектні технології, блокує формування критичного мислення, використання «SWOT», «Кейс», «STEP» аналізу.

У центрі інноваційної моделі є стратегія постійного створення нових можливостей для розвитку. Вона передбачає максимальне накопичення знань, швидке перетворення їх на технології, їх використання для модернізацій суспільства, його переорієнтації від одних принципів, пріоритетів до інших.

Звичайно, за таких умов головними пріоритетами розвитку економіки буде розвиток галузей, які здійснюють діяльність на базі сучасних, і перш за все цифрових, технологій, інформаційних мереж. При цьому робітнича сила буде знаходитись перед постійними потребами в модернізаціях, оптимізації менеджменту, виробництва. Бо саме виробництво вимагає фахівця, спроможного прогнозувати ризики, вирішувати практичні завдання, знаходити резерви оптимізації дій і запровадження нових технологій. А це потребує постійної освіти, а не тільки наявності базової.

Інноваційна модель розвитку потребує принципово нової соціальної культури суспільства, яка дозволяє увесь час збільшувати його потужність у вирішенні все нових соціальних, культурних, демографічних, етнічних проблем і запобігати ризиків та загроз, що можуть виникнути, перетворювати недоліки на пошук резервів, механізмів або альтернатив розвитку.

Освіта закладає ті світоглядні підвалини, які дозволяють не просто сприймати світ, що швидко змінюється, а і знайти своє місце, а точніше своє застосування в ньому і свої можливості в його оновленні. Фактично змінюється сама філософія освіти. Від освіти, де базовим елементом є певна фахова освіта, а головними завданнями є формування глобального світогляду та абстрактне виховання, здійснюється перехід до освіти в центрі якої є самоосвіта і основними завданнями є адаптація до життя, успіху в житті. За цих умов особливо цінним є вміння для України не тільки на рівні держави, а і певного навчального закладу адаптувати досвід інших країн, і перш за все традиції американської і європейської освіти.

Дуже велику роль при цьому відіграють програми освітянських обмінів, освітянські проекти, спеціальні тренінгові програми по демонстрації моделей і потенціалу сучасного освітянського досвіду. Сьогодні потрібно розуміти що саме освіта забезпечує реальний творчий потенціал суспільства, його спроможності до модернізацій і створення потужних можливостей для рішення всіх поточних проблем.

Роберт Бара та Джон Тага висунули «нову парадигму вищої освіти» в основі якої активна співпраця в результаті якої студент здобуває знання, а викладач майстерності» [2, 13-25].

За умов сучасного потоку інформації традиційними засобами освіти та традиційними технологіями неможливо адаптувати тих, хто навчається до найсучасніших стандартів. Тому і виникає в активізації самопідготовки та консультування. Тому домінують інтерактивні технології в навчанні, максимальне наближення навчання до потреб реального життя.

У процесі стажування в США один із авторів зайшов до звичайної бібліотеки м.Коламбус (шт. Огайо, США) і побачив дуже цікаву картину. За столом сиділо 3 дівчини, які досить активно працювали над джерелами і тихенько перемовлялися. Їм було років по 13. На столі лежало декілька книг, і на двох із них були зображення Івана Грозного та Богдана Хмельницького. На запитання «що вивчаєте?» відповідь була – «історію демократії». Із уточненням, вони працювали над власним проектом, в якому через порівняння Англії та Польщі 17 століття досліджувалась роль парламентської демократії у розвитку держави. Ось висновок, яким вони зі мною поділились. Хоча в Польщі було обмежено владу короля в сеймі без революції, як в Англії, та тип представництва в цьому органі влади не перетворив парламент на фактор розвитку, консолідації всієї нації, вираження інтересів різних соціальних груп та формуванням поваги до закону. Мабуть, головним у цьому є спроможність до самостійної фільтрації джерел, постановка проблеми, визначення результатів, а не кількість інформації.

У 2005 році за підтримки посольства США в Україні було реалізовано унікальний проект – видано збірник статей «Антологія адаптованого досвіду: або для чого існують програми освітніх обмінів», в якому майже 70 випускників освітянських програм обмінів, що фінансувались по лінії Держдепартаменту США, відобразили досвід свого стажування з точки зору можливостей його реального використання в Україні [3].

Існування системи освіти в сучасному інноваційному суспільстві потребує поєднання розвитку критичного мислення із формуванням толерантності. Сьогодні в України є унікальний шанс, спираючись на міжнародну підтримку та певну консолідацію влади і населення, спробувати подолати зиґзаґоподібність своїх трансформаційних пошуків і дійсно розробити та реалізувати програму інноваційного розвитку.

На нашу думку, ефективність реформ у трансформаційних суспільствах прямо пропорційна готовності людського фактора адаптуватися до нових умов. Темпи перетворень у таких суспільствах багато в чому залежить від здатності молоді активно соціалізуватися в умовах завершення перехідних процесів і запровадження української моделі сталого розвитку, відповідності нашого життя європейським стандартам.

Саме для цього і потрібні інноваційні трансформації. Фактично мова йде не тільки про успішність процесів реформ, але й про потенціал, можливості розвитку трансформаційних держав на найближче й перспективне майбутнє з позицій їхньої інтеграції до світового та регіонального ринків, організацій та об'єднань, закріплення стандартів сучасної цивілізації в усіх сферах їхнього розвитку. Освіта перетворюється в адаптаційну систему до стратегічного успіху, визначення кола своїх можливостей та шляхів їх розширення, визначення свого місця і можливостей в громадянському суспільстві (в цьому напрямку Україна вже має адаптерів американського досвіду в особах випускників освітніх програм США). Звичайно це розпочинається з запровадження нових технологій та моделей організації навчального процесу. Скажімо, в нашому інституті стало нормою проведення тренінгів за підтримки грантів посольства США, презентації проектів та віртуальних проектів реалізованих за підтримки посольства США («Антологія адаптованого досвіду», «Вісник програм шкільних обмінів») і віртуальних проектів, реалізованих за підтримки програми IATP проекту IREX (США). Крім презентацій ми завжди пропонуємо всім бажаючим взяти участь у круглому столі з проблем використання американського досвіду, запрошуємо на зустрічі випускників американським освітянських програм обмінів, які працюють сьогодні в освіті. При цьому ми також спільними зусиллями підготували тренінги «Школа за умов сучасного інформаційного простору», «Як підготувати власний проект», «Оптимізація менеджменту в сучасному середньому загальноосвітньому закладі».

Але значно менший досвід у нас в запровадженні інновацій по апробуванню досвіду інтеграції фахівців до ринку робітничої сили. Р. Макконнелл та С. Брю із сучасним розвитком економіки пов’язують не тільки зміни у матеріальній базі, але й серйозні зрушення у мисленні людей, їх поведінці та спілкуванні [4, 73].

Запропоновано й новий спосіб виміру людського зростання – індекс людського зростання (ІЛР – Human Development Index – HDI). Він є простим середнім показником досягнутого рівня освіти, тривалості життя та скоригованого реального валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення. Величина ІЛР стала підставою для класифікації трьох груп країн: країни з високим людським розвитком мають ІЛР 0.800 і вище; середнім – 0.500 – 0.799; низьким – менше за 0.500.

Збільшення тривалості навчання і забезпечення конкурентноздатності людини на ринку праці, створення реальної можливості для навчання упродовж життя (англ. – life-long education) дуже важливі показники сучасної освіти.

Показовим у цьому контексті є міркування Ж. Аллака про те, що здатність країн, які розвиваються, отримувати користь від технологічного прогресу залежить, перш за все, від низки освітніх передумов. Інженерно-технічні працівники мають не лише ефективно навчатися, а й плідно працювати за відповідним фахом [6].

Та, мабуть, найбільш цікавим для нашої держави є досвід США у співпраці університетів, держави, муніципальних органів, роботодавців з працевлаштування випускників, адекватності надання освітянських послуг потребам ринку праці. США ще у 1973 р. був прийнятий Закон про повну зайнятість населення. Його основна мета – забезпечити підготовку кадрів та створити інші умови, що сприяють максимальній зайнятості населення й самореалізації людини. Працевлаштування людини розглядається як міра ефективності усіх програм, що виконуються в межах Закону. Повна зайнятість розглядається як показник того, наскільки добре суспільство та економіка забезпечують роботою усіх, хто хоче й може працювати. Безробіття з цих позицій виступає як результат збою у механізмі регулювання зайнятості. Основний обсяг роботи з працевлаштування виконують агенції (бюро) зайнятості двох типів: державні, що підтримуються урядом, забезпечують безкоштовне обслуговування; приватні – отримують певні кошти за послуги по працевлаштуванню. Функціями загальнодержавних (федеральних) відомств зайнятості є: професійна орієнтація і консультування молоді; сприяння в отриманні професійної освіти; посередництво при працевлаштуванні; трудова реабілітація інвалідів; здійснення заходів щодо збереження й створення робочих місць; надання матеріальної допомоги безробітним; дослідження ринку праці і його професійної структури.

Це Бюро статистики праці у США, 50 агенцій на рівні штатів у США та інші місцеві відділення працевлаштування. Понад 2000 інформаційних центрів працевлаштування у США тісно співпрацюють з федеральними службами зайнятості. Вони безкоштовно допомагають тим, хто шукає роботу, і тим, хто шукає кваліфікованих працівників.

До функцій служб зайнятості входить прогнозування попиту на робочу силу. Бюро статистики праці при Міністерстві праці США робить їх кожні 2 роки складають із урахуванням демографічних тенденцій і перспектив розвитку науки й техніки в країні прогноз розвитку праці та ринку робочої сили на наступні 15 років.

У всій цій системі важливу роль відіграють регіональні служби. Зокрема, у 46 штатах США створені і діють автоматизовані системи професійної зайнятості населення, що використовують комп’ютерні засоби для видачі концентрованої інформації про наявність робочої сили, освітніх можливостей, програм допомоги студентам, програм навчання і військової кар’єри тощо. Термінали цих систем розміщені в середніх школах, після середніх навчальних закладах наступних рівнів освіти, бібліотеках, центрах професійної реабілітації та службах працевлаштування. Агенції по страхуванню зайнятості, крім того, пропонують докладну інформацію про стан ринку праці у відповідному штаті, про поточний та перспективний стан і умови зайнятості за професіями і галузями, про характер робочої сили і очікувані зміни в економічному житті штату.

Для окремих груп населення (ветеранів війни, молодь у віці від 16 до 21 року) законодавчо передбачаються пільги при працевлаштуванні, здійснюються спеціальні освітні програми і спеціальні молодіжні програми на літні періоди, які забезпечують молодь із сімей з низькими прибутками роботою влітку.

Місцеві (муніципальні) агенції працевлаштування, як неприбуткові організації, спеціалізуються на наданні громадянам допомоги у сфері консалтингу, підвищення кваліфікації і пошуку роботи, в першу чергу жінкам, молоді, представникам національних меншин, особам пенсійного віку, що мешкають на території даного муніципалітету. Спеціальні бюро з працевлаштування функціонують при багатьох навчальних закладах. Вони укладають, як правило, із роботодавцями довгострокові контракти, і мають належним чином оснащені комп’ютери з базами даних про вакансії, що постійно оновлюються.

Нам здається, що на рівні середньої та вищої ланок освіти потрібно спробувати запровадити подібних консультативних пунктів, хоча б на рівні пілотних проектів (можливо здійснені за допомогою донорських організацій), які б могли спробувати акумулювати і накопичити певний досвід. Ми зараз опрацьовуємо підготовку проектів по запровадженню на рівні Сумського державного університету студентської біржі праці, створення консультативних центрів при школах «Як стати менеджером власного майбутнього».

ЛІТЕРАТУРА

1. Дьюї, Дж. Досвід і освіта. – Львів: Конвалія, 2003.

2. Bar R.B., Tagg J. From Teaching to Learning. A New Paradigm for Undergraduate Education//Change. – 1995. – November-Desember. – P.13-25.

3. Антологія адаптованого досвіду. Або для чого існують програми академічних обмінів. – Київ, 2005.

4. Майборода С. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку. – К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 308 с.

5. Луговий В.І. Управління освітою: Навч. посібник для слухачів, аспірантів, докторантів спеціальності “Державне управління”. – К.: Вид-во УАДУ, 1997. – 302с.

6. Аллак Ж. Вклад в будущее: приоритет образования. – М.: Педагогика. Пресс / ЮНЕСКО, 1993. – 58 с.

7. Галаган А.И. Университеты в региональных экономических и управленческих структурах США, стран Западной Европы и Японии. – М.: НИИВО, 1994. – 128 с.