ЯК ТАЄМНИЦІ АМЕРИКАНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ

Американська філософія освіти (АФО) – прихований параметр українських дискусій перелому 20-21 ст. Навіть тоді, коли термін АФО не згадується, мова нерідко ведеться саме про неї. Наведу приклади. Коли університетський професор філософії В.Шкода пише "про розбещуючу дію влади", зіставляючи два способи життя, і пояснює нинішній освітній бум наявністю "людей глобальних мереж, яким нічого від Системи не треба, крім формальної приналежності" і приводить факт, мовляв, кожний сьомий програміст, працюючий у США, здобув освіту в Харкові, а у Чикаго, кажуть, вельми поважають харківський мехмат, то професор неявно говорить саме про американську філософію освіти [1].

Про неї професор міркує і тоді, коли дивується неочевидній ефективності педагогічної праці: "А ось ви викладаєте в державному вузі деяку "дисципліну". І дуже скоро з'ясовується, що головне тут – записати години. Стосовно багатьох "дисциплін" ніхто не може виразно пояснити, що ви, власне робите. І чому треба робити те, що ви робите. І що буде, якщо… ви перестанете це робити. Звичайно, на всі ці питання в Системи заготовлені відповіді. Їх корисно вислуховувати культурологам, що спеціалізуються з теми „ідеологія як самовиправдання”".

Інший приклад. Коли український доктор економічних наук П.Лазаренко в інтерв'ю українському телебаченню (листопад 2005) заявляє, що його "Америка багато чого навчила", що це лише раніше він "політично кон'юнктурно міг говорити одне, а робити інше, тепер же Система навчила його поважати закон, конституцію", то мова знову йде про американську філософію освіти, якої бракує Україні, не здатної деяких докторів наук навчати азів громадянської освіти.

Третій приклад. Американський професор М. Богачевська-Хом'як повідомляє: "Правда, в Америці багато несправжніх докторів, багато титулів, що не мають ніякої вартості, безліч академій і сонми пусто-хвалебних публікацій, що перераховують досягнення визначних осіб. Але з ними ніхто не рахується… Американці, як і стародавні греки, просто продовжують науковий досвід. Наразі в тому і переваги американської науки. Та коли вона пошкарубне у пошуках титулів, у виконанні всевладних постулатів, у сліпій вірі у вищість власної шкільної освіти, у тупому повторенні навіть найбільш витонченої мудрості, а ще коли у її школах пошириться списування – тоді Америка втратить свою силу!"[2].

Письменниця Оксана Забужко вказує, що "українська наука стала стрімко деградувати, перетворюючись на бізнес торгівлі дипломами" (2005), і при цьому всьому, одному з делегатів з'їзду працівників освіти западає у душу яскравий виступ на з'їзді голови ВАК, який говорить, "що … сьогодні ВАК – єдине мірило наукової цінності дисертацій при їх розгляді на присвоєння вченого ступеня… Подобається нам чи ні, але у світі не визнаються ні наші атестати про середню освіту, ні дипломи про вищу, а ось наші вчені ступені цілком конкурентноздатні. І недопустимо, коли їх починають роздавати різні учбові заклади. Це може серйозно дискредитувати досягнення України на світовому рівні"[3].

Отже, якщо "силу Америки" вбачають у різноманітності, то "сила України" виявляється в існуванні "єдиного мірила наукової цінності". Дискусію про плюралізм – монізм розпочинати не варто, оскільки "існування для України своєї правди" є всевладним постулатом віри, з яким змагатися науковим способом марно. Важливіше розібратися у таємничому феномені АФО, який в Україні (як і в пострадянському просторі загалом) досліджується недостатньо повно [4].