АМЕРИКАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ПРАГМАТИЗМУ: ВИТОКИ І ЦІННОСТІ

Історичні науки навчають нас, що будь-який культурний, політичний, соціальний феномени слід розуміти, виходячи з умов їх походження. Але самі вони не дають відповіді ані на запитання про те, чи були цінними ці явища культури і чи мають вони далі існувати, ані на інше запитання – чи варто докладати зусиль для їхнього вивчення. Це стає предметом вибору, і вибір належить людині.

Інтерес до прагматизму, що триває довше ніж століття, доводить, що цей вибір зроблено багатьма людьми у світі. Не секрет, що ідеї прагматизму зазнавали колись і захоплення, і нищівної критики впродовж своєї історії. У той же час творці новітніх педагогічних технологій різною мірою наслідують прагматизм, часом не усвідомлюючи джерел запозичення своїх ідей. Як відомо, речі від тривалого користування зазнають пошкоджень, а ідеї – аберації. Реконструкція ідей – непоганий засіб їхнього відтворення і відновлення на кожному етапі розвитку науки і суспільства.

Вчення про будь-що є особливою формою розуміння і явищ життя, й оточуючого нас природного і соціального світу, і нас самих. Про що говорить прагматизм і що ми розуміємо через нього?

Прагматизм виник наприкінці позаминулого століття у Сполучених Штатах Америки. А в перші десятиліття минулого століття він досяг великого поширення як у США, так і в Європі. Прагматизм трактується як суто американська філософія, що по-новому висвітлює такі традиційні розділи філософського знання як онтологія, гносеологія, методологія, соціальна філософія, антропологія, етика. Серед найперших представників цього філософського напряму варто назвати Ч.С. Пірса та У. Джемса. Зрозуміло, що прагматизм не виник на пустому місці і є набагато старшим, ніж створена Пірсом і Джемсом теорія. З точки зору розвитку ідей його можна розглядати як трансформацію європейської філософії емпіризму, яка полягає у більш широкому розумінні досвіду. І якщо Бекон, Локк, Берклі і Юм вважали за надійні лише знання, що базуються на досвіді у розумінні постійного накопичення організованих чуттєвих даних, то для прагматизму він став “вікном у майбутнє”, і “прогнозом”, і “правилом поведінки” (Див.: [5]). З іншого боку, Пірс і Джемс виходили з відомих філософських принципів, визначаючи смисл філософських міркувань через діяльність суб`єкта й особистісне сприйняття світу. У цьому сенсі їхні філософські теорії можуть бути віднесені до тієї філософської традиції, яка успішно розроблялася в Європі Нового часу у працях Фіхте, частково – Юма, а потім у працях численних представників різноманітних шкіл суб`єктивного ідеалізму, які вважали, що “без суб`єкта немає об`єкта”.

Прагматизм, за словами Джемса, є досить відомим філософським напрямом – емпіричним напрямом, але у більш радикальній формі. “Прагматист, – пише Джемс, – рішуче, раз і назавжди, відвертається від застарілих звичок, дорогих професійним філософам. Він відвертається від абстракцій і недоступних речей, від словесних рішень, від поганих апріорних аргументів, від твердих незмінних принципів, від замкнутих систем, від удаваних абсолютів і начал. Він звертається до конкретного, до доступного, до фактів, до дії, до влади. Це означає свідому відмову від раціоналістичного підходу і визнання панування емпіричного підходу. Це означає відкрите повітря, все розмаїття природи, протиставлені догматизму, штучності, претензіям на закінчену істину” [1, 227].

Зазвичай засновником прагматизму вважають Ч.С.Пірса. Але на думку Б.Рассела, це не зовсім точно. “Сучасний прагматизм бере свій початок не від Пірса, а від тієї інтерпретації філософії Пірса, яку їй надав Вільям Джемс. По-перше, погляди самого Пірса стали яснішими у пізніших творах, в той час як Джемс спирався на попередні формулювання, які могли бути до того ж неправильно зрозумілими. Пірс намагався відмежуватися від прагматизму, що йому приписував Джемс. Тому він став називати свою філософію прагматицизмом, сподіваючись, що цей неелегантний неологізм приверне увагу до відмінностей між його поглядами й поглядами Джемса” [4, 414-415].

Чому це важливо? Тому що прагматизм не є цілісним однорідним вченням. Тому що кожен із мислителів вніс до нього щось своє, особливе. І тому бажано, говорячи про прагматизм, зазначати, про яку з течій прагматизму йде мова, і хто її уособлює. І в той же час, майже всі прагматисти об`єднані колом спільних ідей і принципів. Спробуємо у цьому розібратися.

Давайте розкриємо механізм дії прагматичного підходу через аналіз мови, який наводить Рассел. Ми не знаємо, коли точно виникла мова. Але вона колись виникла і набула самостійного характеру. І коли перед нами є якесь речення, наприклад, математичне, ми допускаємо, що воно має значити щось істинне, але що саме – важко зрозуміти. Що ж відбувається психологічно у цьому випадку? “У математиці, – пише Рассел, – ми починаємо з доволі простих речень, що, як ми переконані, є доступними для нашого розуміння, і, далі, за допомогою правил виводу, будуємо все складніші й складніші символічні речення, котрі, якщо наші вихідні положення істинні, мають бути істинними, що б вони не означали. Як правило, необхідно знати, що вони “означають”. Але існує інший вид “значення”, на який спирається прагматизм та інструменталізм. Згідно з тими, хто приймає цей вид “значення”, роль складного математичного речення полягає в тому, щоб давати правило для практичних дій у певних випадках. Візьмемо, наприклад, ... положення про відношення довжини кола круга до його діаметра. Припустимо, що ви пивовар і що вам потрібні обручі певного діаметра для ваших пивних бочок. У такому випадку положення (про відношення кола до діаметра) дає вам правило, за допомогою якого ви можете розрахувати, скільки вам знадобиться матеріалу для обручів” [3, 72].

Показане Расселом розрізнення двох видів значень спричиняє серйозні наслідки філософського і практичного характеру. Крім наявності двох видів значень можна розрізнити й два різновиди пізнання: “по-перше, пізнання фактів, по-друге, пізнання спільних зв`язків між фактами. З цим розрізненням дуже тісно зв`язане інше, а саме існує пізнання, яке може бути описане як “відображення”, і пізнання, яке складається зі здатності до розумної дії” [3, 450]. Отож, ці два види пізнання згодом породжують дві різні філософії освіти, дві методології, два підходи до викладання і навчання. Саме пізнання як “здатність до розумної дії” і стає предметом досліджень у філософії прагматизму.

Пізнання у будь-якій філософській теорії завжди пов`язане з істиною. Свої особливості має трактування істини і в прагматизмі. Пірс пов`язував визначення істини з процесом досліджень і мотивами, що стимулюють заняття ними. Які ж логічні міркування лежать в основі цього процесу ?

З точки зору Пірса, “Метою логічного міркування є з`ясування, виходячи з того, що нам уже відомо, того, чого ми ще не знаємо. ...логічне міркування є добротним, коли воно є таким, що дає правильний висновок з вірних посилок і ніяк інакше. Таким чином, питання про валідність міркування є, очевидно, питанням факту, а не мислення” [2, 96].

Дослідження – це і є пізнання. А мотивами виступають сумніви, що підштовхують до пізнання. Його мета – досягнення рівноваги через набуття переконань. Сумнів і переконання – це ключові терміни для розуміння цього процесу у теорії Пірса. Між сумнівом і переконаністю існує різниця. Зазвичай ми самі розуміємо, коли хочемо задати запитання, а коли хочемо висловити свою думку. Але цим різниця не вичерпується. На практиці “наші переконання управляють нашими бажаннями і визначають наші вчинки. ... Переконаність, – каже Пірс, – тою чи іншою мірою служить вказівкою на те, що в нашій природі встановлено якусь звичку, що визначає наші вчинки. Сумнів ніколи не має такого ефекту” [2, 100]. Існує іще одна відмінність між сумнівом і переконаністю, за якою сумнів – це стан тривоги і невдоволення. “Ми прагнемо визволитись від нього й дійти стану переконаності, оскільки останнє є станом спокою і задоволення, якого ми не маємо бажання позбутися або замінити його на переконаність у чомусь іншому” [2, 101]. І сумнів, і переконаність Пірс вважає позитивними мотивами нашого дослідження і діяльності. Сумнів у Пірса виглядає як психологічний і педагогічний прийом викликання у себе певного стану нерівноваженості, який прагне рівноваги шляхом розслідування причин. Сумнів – це низка запитань щодо можливого стану справ, відповіддю на які має бути певне рішення, як треба діяти за певних обставин, або як світ відповість нам на наші дії. І лише, коли відповідь отримано, настає стан спокою. Здатність до створення уявлень заради гри, розваги чи якоїсь більш високої цілі грають важливу роль у науковому дослідженні або навчанні. Тому яким би чином сумнів не виникав, він спонукає до дії. І тоді рішення, яке ми шукаємо може прийти до нас за лічені секунди або ж через багато років. Єдиною функцією думки є виробництво переконань, і все, що не приводить до переконання, знаходиться поза межами думки. До повної функції думки Пірс включає встановлення звички діяти різним чином. Звичку відрізняє те, яким чином вона визначає наші дії, коли і як вона спонукає нас до дії. Що стосується відношення до будь-якої конкретної істини, то Пірс наполягає, що будь-яке твердження, що претендує на істинність, повинно оцінюватись за практичними наслідками відносно реальної поведінки, тобто воно має допускати можливість будь-яких майбутніх дій, а також впливати на схильність діяти відповідним чином у різних ситуаціях. А дії так чи інакше виводять нас на те, що ми відчуваємо. “Таким чином, наші дії відсилають нас до того, що справляє дію на почуття, наша звичка має те саме значення, що і дії, наше переконання – те саме, що й звичка, наше поняття – те саме, що й переконання” [2, 137]. Так відбувається процес пізнання. Саме у практичних наслідках і полягає, за Пірсом, значення твердження. На думку Рассела, Джемс сприйняв прагматизм саме у цій формі. “Наше уявлення про ці наслідки – як найближчі, так і віддалені, – пише Джемс, – і є все те, що ми можемо уявити собі про цей предмет, оскільки взагалі це уявлення має яке-небудь позитивне значення. У цьому і є принцип Пірса, принцип прагматизму” [1, 225].

Не має сумніву, що мало хто зробив більше для розповсюдження, захисту і впровадження прагматизму в наукову методологію і громадську думку, ніж Джемс. Кажуть, що Пірс мав погану вдачу, ніколи не мав постійної академічної роботи, у наукових колах його мало хто визнавав, хоча він наполегливо працював до самого кінця свого життя. Джемс підкреслював, що впродовж двадцяти років із того часу, коли прагматизм як термін і науковий підхід уперше був уведений Пірсом у статті “Як зробити наші ідеї ясними” (1878), залишався непоміченим, доки Джемс не скористався ним у своїй доповіді у Каліфорнійському університеті 1898 року.

Поставивши у центр своєї теорії практичний смисл будь-яких висловлювань, Джемс доводить, що прагматизм є методом залагодження безкінечних метафізичних суперечок і теоретичних дискусій. Невипадково він наводить дотепне порівняння італійського прагматиста Папіні, який розглядає філософські теорії як номери в готелі, а прагматизм як коридор, що ним вимушені користуватися усі мешканці номерів, і який їх об`єднує. Разом із тим прагматизм підходить як назва до численних філософських і психологічних напрямів практичного, або так званого реального спрямування. Він здатен задовольнити потребу сучасної людини у філософії, яка поєднує в собі дві речі: здатність до абстрагування і зв`язок із реальним світом людського життя. Інакше кажучи, подолати прірву між “класичним святилищем філософії” і світом особистого досвіду, його протиріччями і розмаїттям, школою і широким світом, у який потрапляє студент.

Усе значення принципу Пірса, на думку Джемса, можна зрозуміти, лише навчившись користуватися ним. Цікаво спостерігати, як втрачають своє значення філософські – як і будь-які абстрактні – суперечки, якщо піддати їх дуже простому іспитові на наявність практичних наслідків. “Уся задача філософії має складатися з того, щоб указати, яка вийде для мене і для вас різниця у певні моменти нашого життя, якби була істинною та чи інша формула світу” [1, 227]. Тому прагматизм – скоріше метод, ніж самостійна філософська система. Джемс навіть вважав прагматизм просто новою назвою для цілої купи старих способів мислення, від яких його відрізняє лише нове визначення поняття “істина”. Прагматизм взагалі проти всяких системопобудов, він – за формування відношення до таких речей як результати, факти; це – спостереження істини в її роботі, накопичення досвіду. “Слід пам`ятати, – наголошує Рассел, – що погляд Пірса значно більше узгоджується з формулою “verum factum” Віко. Істина – це те, що ви можете зробити з вашим твердженням. Наведемо приклад. Якщо я виголошую твердження про хімічну речовину, то його значення підкріплюється усіма властивостями речовини, яке може бути піддане експерименту чи випробуванням. Можна уявити, що саме до цього схиляється Пірс. Прагматизм, який Джемс вибрав з усього цього, нагадує одну з формул Протагора про людину як міру всіх речей” [4, 415].

До речі, з багатьох течій західної філософії прагматизм найбільшою мірою пов`язаний із проблемою людини. З наведених вище тверджень Джемса можна зробити висновок, що чи не головним завданням прагматизму вважається поворот від вузько професійних філософських проблем до загальнолюдських і проблем окремої людини, її існування, боротьби, прагнень кращої долі. А людину у філософії прагматизму трактують як діючу істоту переважно. Власне людина не як родова істота, а як конкретна особистість є головним об`єктом досліджень саме у прагматизмі Джемса.

Як переповідає Рассел, ідеї Пірса свого часу не мали великого впливу. Прагматизм став впливовою філософією лише завдяки Джемсу. Кажуть, що це не сподобалось Пірсу, бо він вважав свої ідеї більш досконалими і глибокими. Але і прагматизм Джемса також був оцінений належним чином через багато років.

Джемс вважався типовим жителем Північної Америки, вірним протестантом, прихильником вільного мислення, який скептично ставився до ортодоксальних ідей і установ. На відміну від Пірса його академічна кар`єра була благополучною, і всі роки своєї праці у Гарварді він був впливовим професором психології. Філософія була лише побічним предметом його інтересів. Але він і досі залишається “ведучою американською фігурою” у цій області. Як пише про нього Рассел: “Людиною він був доброю і великодушною і твердо стояв за демократію, на відміну від свого брата, письменника Генрі Джемса.” Що стосується його філософії, то насправді, у порівнянні з філософією Пірса філософія Джемса є значно менш глибокою, – він розглядав у першу чергу питання релігії і моралі, і ладний був захищати будь-яке вчення якщо воно було направлене на те, щоб зробити людей щасливими і доброчесними. Але завдяки його особистості вона набула великого поширення і впливу на філософську думку, особливо в Америці.

Нерідко американську філософію прагматизму ототожнюють з філософією індивідуалізму, на якій вибудовується ціла система цінностей. А вимогу до пошуку практичного смислу – з прагненням безпосереднього результату чи вигоди. Багато в чому тут “винні” і самі прагматисти. Чого варті фрази Джемма: “Істина – це кредитний білет” або “думка, яка може нас везти на собі” та ін.? Відомо, що Джемс зокрема ставився до істини як частини нашого загального обов`язку робити те, що вигідно. Або точка зору прагматизму на істину як договір між старим і новим досвідом, форму пристосування людини до середовища існування або про те, що істина – це те, що ми говоримо про неї? Відома також позиція радикального прагматизму щодо моралі: моральнісне те, що приносить користь людині. Якщо частину фразеології можна віднести до професійного жаргону та цілей популяризації, то деякі твердження, наприклад, стосовно відмови від раціоналізму, вимагають пояснень.

Тим не менше, важливо розрізняти правила Пірса для розвитку мислення і пізнання, філософські погляди, що лежать в основі його теорії і те, що було сприйнято його інтерпретаторами і послідовниками. До речі, Пірс не зводив істину до корисності чи успішності. Не слід забувати, між іншим, що Пірс є також родоначальником загальної теорії знаків (семіотики), одним із основоположників сучасної формальної логіки, результати його досліджень використовуються і досі філософами і соціологами аналітичного напряму. Але і в своїй теорії знаків Пірс ґрунтувався на прагматичній позиції, включаючи теорію дії, мотивації людських вчинків, публічний характер істини, соціальні комунікації. Він, як ми бачили, так будує логічну структуру дослідження, що істина виглядає як процес, як становлення у діяльності, як те що діється. Практика підтверджує істину, але не остаточно і не назавжди. Його прагматизм ставить під свідомий контроль ідеї, детермінує майбутні дії, з їхніми наслідками. А з іншого боку, така детермінація стає можливою, на думку Пірса, лише за умов чесної і відкритої думки. Чесність думки – це і є логічна ясність у значенні прагнення до абсолютної відкритості. А моральна повноцінність завжди прагне до логічної точності і навпаки. Саме у просторі відкритості відбувається процес пізнання, структуру якого ми щойно досліджували. Причому цей простір не дається нам готовий, його треба шукати і створювати за умов чесності думки і т.д.

Тому про відмову від раціональності, принаймні у прагматизмі Пірса, не може йти мови. Взагалі весь подальший розвиток теорії дії, що бере свій початок в тому числі від Пірса, як у філософії, так і соціології іде під знаком раціоналістичного підходу. Це підтверджують і соціальні погляди Пірса.

Пірс вважав, що стверджувати про те, що людина у своїх діях виконує лише те, на що направлені її зусилля, означало б виносити жорстокий вирок величезній більшості представників людства, які ніколи не мали можливості присвятити себе чомусь іншому, крім видобування хліба насущного для себе й своїх близьких. Однак, навіть не усвідомлюючи цього, “вони все ж таки виконують те, що від них вимагає цивілізація в цілому, даючи життя наступному за ними поколінню і тим самим надаючи історії можливість зробити ще один крок уперед. Тому, – стверджує Пірс, – плоди їх суть плоди спільної праці, досягнення народу як цілого. Що ж таке є народ як ціле, що таке цивілізація як результат історії, причому результат ніколи не кінцевий? Ми не можемо сподіватися отримати повне поняття про такий результат, однак ясно бачимо, що він розгортається як поступовий процес, що залежить від людської здатності до накопичення знань і досвіду, що безперервно надає людині ідеї, до цього для неї недоступні” [2, 138-139].

Пірс стверджував, що “індивідуалізм і брехня суть одне”. “Ми знаємо, – писав він, – що людина не є щось ціле, доки вона одна, що сама сутність її у тому, що вона є можливим членом суспільства. Досвід однієї людини, відокремлений від решти всього, є ніщо. І якщо вона бачить те, що інші бачити не в змозі, ми називаємо це галюцинацією. Не “мій” досвід, але “наш” досвід слід зробити предметом думки, і це “ми” має необмежені можливості.

У вказаному сенсі ми також не маємо розуміти практичне як користь і деякий приземлений інтерес. Індивідуальна дія, а рівно й індивідуальне задоволення, є не дійсна мета, а лише засіб. Ми складаємо наші зусилля задля цілі, яку кожен із нас, взятий окремо, повністю розгледіти не в силах, цілі, яку наближає лише праця поколінь. ... І це є розвиток ідей, що знаходять у цій праці своє втілення” [2, 139]. Невипадково прагматизм порівнюють з марксизмом. Але на відміну від марксизму у прагматизмі за словом “ми” не втрачається окрема людина, це скоріше сукупність, або сучасною мовою – команда індивідуальностей, а не “народні маси” або, як колись казали,” безликий колектив”.

Джемс спробував відповісти на претензії до прагматизму у статті “Прагматистський погляд на істину та її неправильні тлумачення”. “Зазвичай наша позиція, – писав він, – подається як типово американська, як схема мислення для вузьколобих, що прекрасно підходить для “людини з вулиці”, яка, ясна річ, зневажає теорію і зацікавлена у негайному прибутку готівкою” [1, 345]. Джемс наполягає на тому, що головним у прагматизмі залишається погляд на пов`язані з діями ідеї як реальності, що можуть змінювати долю і реальності, і ідеї. Ідеї є істинними, якщо вони спрощують і заощаджують наші зусилля. Істинні ідеї легко перевіряються й асимілюються на відміну від сумнівних. Але перевірка ідей на істинність – це процес діяльності й набуття досвіду. І хоча не всі дії приречені на успіх, їх цінність не зводиться до безпосередньої корисності. Існує також універсум можливостей, цінності творчості, новаторства, боротьби з авторитаризмом за розвиток індивідуальних якостей людини. Джемс, мабуть, один із небагатьох філософів, хто зумів показати руйнівну силу авторитаризму й ідеологічного абсолютизму. Все, що може сприяти розвитку людини, – повага до таланту, взаємна підтримка і навіть суперництво у сенсі змагання, на думку Джемса є позитивними і ведуть до рівноваги у суспільстві. Все ці риси разом із Пірсовим відкритим простором пошуку істини можуть бути віднесені до цінностей, на яких поступово будувалось американське громадянське суспільство.

Говорячи про прагматизм і його цінності, не можна, хоча б коротко, не торкнутись ідей видатного американського філософа Джона Дьюї. Філософію Дьюї називають видозміненим прагматизмом, а сам Дьюї називає її “інструменталізмом”, у якому новим було те, що поняття істини було замінено “дослідженням”, а “дослідження” розглядалось як форма взаємного пристосування організму і його середовища.

Як відомо, Дьюї постійно цікавився освітою, а з 1894 року включив педагогіку до числа предметів, які сам викладав. Можна сказати, що основний вплив його ідеї справили саме в галузі освіти, спочатку у США, а потім і в багатьох країнах світу. Успіх прагматизму в освіті можна зрозуміти через соціально-історичний контекст, зокрема через ідею прогресу, що надихала декілька поколінь західного світу останньої чверті 19-го століття до Першої світової війни. Суспільний прогрес в освіти на той час означав надію і засіб, за допомогою якого можна покращити своє становище у суспільстві, піднятися уверх по соціальних сходах завдяки знанням і майстерності, покращити своє становище власними зусиллями. Пізніше прийшло розчарування. Обидві світові війни зруйнували надії багатьох людей. Але фон, на якому розгортався первісний успішний прагматизм, був саме такий.

Як не дивно, ідеї прагматизму зберегли свій соціальний оптимізм, а прихильники його створили чимало похідних від прагматизму форм і методів навчання.

Школа дії або прогресуюча педагогіка, автором якої був Дьюї, що впроваджувалась у 20-ті роки у СРСР, і досі має свою цінність. Ідеї Дьюї про те, що школа – це не підготовка до життя, а саме життя, що завдання школи – не набити голову учня всілякими знаннями з книжок, а навчити знаннями користуватися, а допомогти дитині розвинути її власні здібності, – стали хрестоматійними. Це і є прагматичні засоби перетворення людського життя. Головне, як повчав Джемс, навчитися ними користуватися.

Зафіксовано, що попит на ідеї прагматизму різко зростає у періоди соціального підйому у країні або ж у молодих державах на початку пошуку власних цінностей і зразків. А такі форми діяльності як проектна діяльність, інтерактивні методики, командні принципи роботи (team-work), розвиток критичного мислення, – є ознаками суспільства і освіти, що розвиваються. Як стверджують прагматисти, лише вдосконалення структури дії дозволяє вдосконалити й мисленнєвий досвід.

Насамкінець я пропоную короткий словничок-тезаурус, що допоможе зафіксувати основні поняття прагматизму.

Досвід – Джемс: існує “лише одна первісна речовина чи матеріал, що з нього складається все у світі” – це “чистий досвід”; Дьюї: “Досвід має два виміри: один – володіння ним, другий – пізнання для більш упевненого володіння ним”. Проблема пізнання – це питання того, як знайти серед усього, що нас оточує щось надійне і варте того, щоб його придбати. Досвід – це історія, звернена у майбутнє і заряджена ним.

Звичка – Джемс: якщо подія викликає звичку, вона існує у досвіді.

Сумнів – Пірс: стан тривоги і невдоволення перед невідомим, мотив для пошуку істини.

Гіпотеза – Джемс: “Ми не можемо відхилити жодну гіпотезу, якщо з неї витікають корисні для життя наслідки”; “гіпотеза про Бога істинна, якщо вона служить задовільно у самому широкому смислі слова”;

Експеримент, експериментальна перевірка – найголовніший принцип теорії пізнання радикального емпіризму, основна вимога до будь-якого твердження чи теорії;

Ідеї=проекти – Дьюї: Форма організації ідей для перетворення їх на дії; оперативні плани; ідеї суть проекти вторгнення в існуючі умови.

Ідеї – Дьюї: противага нестійкому існуванню, що загрожує світові; ідеї – функції реальних проблем.

Факти – Дьюї: Не існує фактів як чистих даних: все, що дане існує лише відносно ідеї або оперативного плану; факти носять операціональний характер як і ідеї.

Розум – втративши споглядальний характер, став оперативним, активним; пристосовує світ до людських цілей.

Практика – те, що визначає цінність ідеї.

Цінності – дієздатні ідеї позитивної спрямованості; після перевірки практичних наслідків спільнота або приймає їх або відмовляється.

Прагматизм не дає відповідей на всі запитання, що стоять перед людством, – він на це ніколи і не претендував. Але акцент прагматизму на діяльнісній природі людини, розвитку її творчих здібностей, взаємодії на рівних з оточуючим світом, критичне ставлення до авторитетів і “вічних істин”, спрямованість у майбуття, – неповний список цінностей, задля яких варто вивчати досвід прагматизму і “діагностувати” рівень вітчизняної філософії освіти. Прагматизм закінчується там, як писав Джемс, де усі філософські системи лише розпочинають.

ЛІТЕРАТУРА

1. Джемс У. Воля к вере. – М.: Издательство “Республика”, 1997.

2. Пирс Ч.С. Начала прагматизма. – Спб.: Издательство “Алетейя”, 2000.

3. Рассел Б. Человеческое познание. – Киев: “Ника-Центр”, “Вист-С”, 1997.

4. Рассел Б. Мудрость Запада. Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятельствами. – М.: Издательство “Республика”, 1998.

5. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 4. – Спб.: ТОО ТК “Петрополис”, 1997.