На національному рівні

Тут також відбуваються істотні зміни. Сторону роботодавців традиційно і тривалий час за тотальної державної власності на засоби виробництва репрезентував уряд як вищий орган виконавчої влади держави. Представництво роботодавців недержавних форм власності формувалось поступово, дещо відстаючи від перетворень у відносинах власності на засоби виробництва. Якщо не вдаватись до оцінки повноти повноважень від первинного роботодавця, то представництво сторони роботодавців на національному рівні можна викласти так. Найбільшим представником роботодавців залишається держава в особі уряду. Роботодавців репрезентують також Український союз промисловців і підприємців (підприємства державні й приватні та змішаної форми власності), Спілка орендарів і підприємців України (нині переважно підприємс­тва недержавних форм власності) і ще 3—4 менших об'єднань роботодавців. Генеральну угоду на 1997-1998 рр. з боку власників підписали всі три суб'єкти.

Представництво працівників реалізують понад тридцять профспілкових об'єднань, галузевих і фахових профспілок, що офіційно діють автономно, однак об'єднуючись для ведення переговорів з власниками та укладення Генеральної угоди, проведення консультацій з найважливіших соціально-трудових питань чи обговорення законопроектів, інших рішень соціально-економічного спрямування. Чинну нині Генеральну угоду в 1997 р. підписали 12 об'єднань, що репрезентують більшість найманих працівників. Водночас у держави в особі уряду є низка додаткових функцій через його специфічні обов'язки і права. За Конституцією, своїм основним обов'язком держава має забезпечення прав людини, у тому числі соціально-економічних. Уряд, як вищий орган виконавчої влади, повинен приймати нормативні акти. Він володіє правом законодавчої ініціативи. Усе це зобов'язує Кабінет Міністрів бути третьою стороною у соціальному партнерстві на національному рівні.

Соціально-трудові відносини важливо розподілити за рівнями їх регулювання, оскільки саме тоді вони набува­ють конкретного наповнення і змістовного викладення. Кожний рівень має своїх суб'єктів відповідно до наявних у них первинних чи делегованих повноважень.

За рівнями регулювання соціально-трудові відносини можна розподілити так.

Національний:

а) державне — через акти законодавства;

б) договірне — через Генеральну угоду і рішення органів соціального партнерства.

Галузевий:

а) державне — через акти центральних органів виконавчої влади;

б) договірне — через галузеві колективні угоди і рішення галузевих органів соціального партнерства.

Територіальний:

а) державно-комунальне — через рішення органів виконавчої влади й місцевого самоврядування;

б) договірне — через регіональні угоди і рішення територіальних органів соціального партнерства.

Виробничий:

а) адміністративне — через рішення власників і уповноважених ними органів;

б) договірне — через колективний договір, консультації, переговори, індивідуальний трудовий договір.

Цей розподіл дещо умовний, тому що на регіональному рівні, наприклад, можлива диференціація як суб'єктів відносин, так і проблем, котрі вирішуються. Нині партнерами вирішується чимало проблем, масштаб яких виходить за межі області чи району як адміністративно-територіальної одиниці.

Це характерно для процесів, якими супроводжується закриття вугільних шахт, реструктуризація великих вироб­ничих комплексів, загострення проблеми безробіття в ра­йоні Карпат, ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи тощо.

Оскільки регіональний розподіл в Україні законодавче не визначений, такі проблеми вирішуватимуться поєднанням зусиль об'єднань профспілок, роботодавців і ор­ганів влади кількох областей або районів.