Переносне значення слів— значення похідне, вторинне, розви­вається із прямого, вихідного значення слова, робить його полісемічним, тобто багатозначним (див. Полісемія слів).

Питальні речення— комунікативний різновид речень; речення, якими мовець у питальній формі, питальною інтонацією найчастіше спонукає когось до відповіді з метою отримати певну інформацію.

Підмет— граматично незалежний головний член двоскладного речення, який означає предмет, котрому приписується якась дія, стан або ознака в часі; за структурою розрізняють: простий підмет, який виражається формою називного відмінка іменника, займенника чи будь-якого іншого субстантивованого слова, а також інфінітивом чи субстантивованим словом: Життя — не дим і не омана (В. Сосюра); Тільки «так»чи «ні», «за»чи «проти»мало сьогодні сенс (П. Загребель-ний); складений підмет — підмет, виражений певним сполучен­ням слів: Три тисячі зим на вітрах відгуло (В. Базилевський); Ми з то­бою — нерозлучні! (Г. Чубач).

Підрядні речення— синтаксично залежні предикативні частини (прості речення) у складнопідрядному реченні.

Підрядність,або підрядний зв'язок,— синтаксичний зв'язок під­порядкування одного компонента (повнозначного слова, сполучення слів) іншому в словосполученні чи реченні (зв'язок узгодження, керу­вання, прилягання).

Повні речення— речення, у яких є всі члени речення, передбаче­ні його структурною схемою.

Полілог (грец. роlis — численний і logos — слово, учення) — форма мовленнєвого спілкування кількох (трьох і більше) осіб з приблизно однаковою комунікативною активністю.

Порівняльний зворот— частина простого речення, яка пов'яза­на з головним порівняльним сполучником (як, мов, немов, наче, нена­че, мовби, немовби, немовбито, ніби, нібито, буцім, буцімто) і повно­значними словами, котрі сукупно виражають значення порівняння: Як парость виноградної лози, плекайте мову (М. Рильський); В садках кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата (Т. Шевченко).

Порядок слів— послідовне розміщення слів у реченні, тексті, яке здійснюють на логічно-змістовій і граматичній основі; залежно від по­зиції слів у реченні їх порядок найчастіше буває прямим (підмет пе­редує присудкові), рідше — непрямим, зворотним (присудок передує підметові); порядок слів у реченні разом з інтонацією дають змогу мовцям передавати найрізноманітніші відтінки висловлювано­го, його емоційно-експресивне забарвлення.

Постфікс(лат. роst — після і fixus — прикріплений) — службова морфема (афікс), яка розташована в слові після закінчення: одягнули­ся, умилися, скажи-но.

Правила спілкування — вимоги до одного із учасників комуні­кації, скеровані на підтримку спілкування.

Правильність і чистота мовлення — риторичний аспект спілку­вання, складова комунікативної компетенції адресанта, його культури мовлення, пов'язана з дотриманням усних чи писемних норм літературної мови.

Правопис— сукупність загальновизнаних і обов'язкових для кожного носія літературної мови правил написання слів, речень; пра­вопис охоплює орфографію і пунктуацію.

Предикативність (лат. praedicativus — стверджувальний, катего­ричний) — одна з ознак речення, яка полягає у співвіднесенні змісту речення з реальною дійсністю; створюється сукупністю синтаксичних значень модальності, часу, особи та інтонації.

Префіксальне словотворення— словотворення за допомогою префіксів; префікси приєднуються до слова, утворюючи слово з но­вим лексичним значенням або слово з новим відтінком у лексичному значенні: пра-дід <- дід; пре-великий <- великий; префікси найчастіше використовують для творення дієслів (читати -> пере-читати), рідше — іменників, прикметників і прислівників.

Префіксально-суфіксальне словотворення— творення нових слів одночасно за допомогою префікса (префіксів) і суфікса (суфіксів): не-до-викон-анн-я, най-чорн-іш-ий.

Прийменники— службові слова, які в поєднанні з повнозначни­ми виражають їх залежність від інших слів у реченні або словосполу­ченні: на столі, в столі, при столі.

Прикладка— різновид означень; виражається іменником, який узгоджується з опорним словом у формі відмінка; прикладки бувають не відокрем л^ни м и: А дівчина-сиротина у наймах марніє (Т. Шевченко) і відокремленими: Згадайте Богдана, старого гетьмана (Т. Шевченко), пор.: Згадайте старого Богдана-гетьмана.

Прикметники— різновид повнозначних слів, які називають по­стійну ознаку предметів, явищ, якості людей, тварин; виражаються синтаксично залежними від іменників словами, бувають якісними, яким властиві форми вищого й найвищого ступенів порівняння (весе­лий), відносними (кам'яний) і присвійними (материн).

Прикметниковий зворот— утворюється поєднанням прикметни­ка як синтаксично незалежного слова із синтаксично залежним від нього словом чи сполученням слів; прикметниковий зворот становить один поширений член речення — відокремлене означення: Звідтіль потяг вітерець, свіжий і мокріший від степового (І. Нечуй-Левицький).

Принципи спілкування — найзагальніші вимоги до всіх учасни­ків спілкування в межах комунікативного акту: Кооперації (Спів­робітництва) і Ввічливості (Етикетності).

Прислівники— повнозначні, морфологічно незмінні слова, яки­ми виражають якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ознаку іншої оз­наки; розряди прислівників: незайменникові, займеннико­ві, означальні, обставинні (місця, часу, причини та ін.); типо­ва синтаксична функція прислівників — обставинна.

Присудок— головний член двоскладного речення, який виражає предикативну ознаку предмета, котра перебуває в синтаксичному взаємозв'язку з іншим головним членом — підметом; присудки виді­ляють: прості дієслівні, прості недієслівні, складені іменні та складені дієслівні.

Просторіччя— сукупність просторічних слів, нелітературних чи напівлітературних, напівнормативних: тудою, сюдою, читалка, дирек­торка, професорка, тролєбус, театер та ін.

Професіоналами— слова ісполучення слів, які властиві мо­вленню певної професійної групи людей (назви трудових процесів, знарядь праці, матеріалів, сировини, виробів тощо): у педагогів — розклад занять, педрада, учительська, класовод, поурочний план.

Пунктограми(лат. punctum— крапка і грец. grатта — написан­ня) — знаки пунктуаційної системи, або розділові знаки, використан­ня яких визначається й закріплюється тим чи іншим пунктуаційним правилом: лапки, двокрапка, кома і тире — пунктограми при прямій мові; дужки — при виділенні вставних і вставлених конструкцій; знак питання — пунктограма в кінці питального речення тощо.

Пунктуація— система графічних позаалфавітних знаків (розділо­вих знаків), які разом із графікою утворюють основні засоби писем­ної мови; правила, якими регламентуються норми пунктуаційного офор­млення тексту, правила вживання розділових знаків; розділ мово­знавства, в якому вивчають закономірності пунктуаційної системи, норми вживання розділових знаків.

Резюмування(франц. resume — короткий виклад суті) — під­сумовування основної ідеї, вияву почуттів тощо адресанта, яке дозволяє поєднати фрагменти розмови в єдине ціле.